Ми живемо в чудовому демократичному й прогресивному світі. У цьому світі нам усім живеться дуже добре. А якщо навіть і не занадто добре, то напевне значно краще, аніж жилось нашим предкам. Бо ми розумніші за них. І ми про це знаємо. Та тільки чи маємо ми підтвердження своєму знанню?
Кілька років тому, під чергових відвідин Кам’яної Могили (а я дуже люблю це місце) до мене підійшла одна із численних туристок (чому?) і задала традиційне туристичне питання.
- Мужчина, а вы не скажете, что раньше на этом месте было?
Раніше? А коли раніше?
І тому я розповів жіночці й про сарматське море, і про мамонтів, яких малювали в гротах Кам’яної Могили наші пращури, і про те, що на цьому місці в давнину приносились жертви. Цього останнього, моя слухачка ніяк не змогла заакцептувати:
- Так они, эти варвары, тут людей резали?
От тобі й маєш! Варвари!
А ми – не варвари. Бо людей не ріжемо. Бо за це тепер у тюрму саджають. Правда не всіх, все залежить від розмаху. Поодинці людей у цивілізованім світі таки не дозволено різати (хіба що десь у відсталій Африці), а от мільйонами вбивати можна. І голодом морити. І останнє майно відбирати. І головне, що всі про це знають і вірять, що так треба. І пояснення цьому жахливому факту є. Бо такі закони розвитку суспільства, бо так улаштовано світ, бо така природа людини, бо …
Та давайте на хвилинку зупинимось й задамо собі питання: ми достеменно про це знаємо? Ми маємо незбиті докази, що власне так, а на інакше цивілізація повинна розвиватись? Що природа людини саме така, а інакшою бути не може? Що він взагалі незмінний, отой внутрішній світ людини? Ми знаємо про це? Чи віримо, що знаємо? Чи просто віримо тому, що так нам сказали?
А предки наші, насправді людськими життями жертвували. Тільки зовсім не для того, щоб умилостивити богів. Це вже потім в юдейсько-християнському світі з’явився мстивий та жорстокий Єгова, який навіть сина свого не пошкодував заради власної слави.
Боже! Боже! Чому ти покинув мене?
це останні слова Ісуса, сказані ним за мить до смерті.
Боги наших предків не покидали їх. Вони були поряд. Вони жили не тільки в небесах. Їхнім домом були й степи, й діброви, й ріки, й озера, й домівки людей. І навіть їх серця. Вони були сусідами, опікунами, друзями, вчителями. Про них згадували не тільки в скрутну хвилину так, як робимо це ми, йдучи до церкви вимолювати якісь подачки. І взагалі відділити людське від божественного в ті часи було дуже важко. Світ був рідним для всіх – для людей і для богів. І про нього, про світ, тобто, треба було дбати.
Зараз ми віримо (а чому віримо, чи хтось знає відповідь на це питання?), що життя людське є одноразовим. Ми приходимо на цю Землю з нізвідки й відходимо в кудись, звідки, як нам кажуть, ще ніхто не повертався. А чому ми так упевнені, що не повертався? Доказів того, що круговорот життя, чи, як ми кажемо душ, здійснюється постійно, у рази більше, аніж доказів того, що Юрій Гагарін справді побував у космосі.
Але ж віримо …
А як віримо – так і чинимо. Брудна земля, брудні ріки, брудне повітря, брудний світ. Адже все це тільки тимчасово надане в наше користування. Як одноразовий носовичок. Вишмаркався та й викинув. А ще в космос рвемось …
І якщо вже мова зайшла про космос то ті наші предки, котрих ми погордливо називаємо варварами, знали про космос далеко більше, ніж ми їхні нащадки. І те тільки про отой навколоземний космічний простір де крутиться станція Мир та ще ціла купа сміття (устигли ми вже й тут відмітитись), а про космос, як про нерозривну цілісність часу та простору.
І про людську свідомість, як зв’язує разом оті два поняття. Бо жертвоприношення насправді були не задобрюванням богів, а розмовами з ними. А точніше навчанням у них. Виправами за новим знанням.
Щоб легше було собі це уявити, пофантазуємо трохи. Уявимо, що на Землі сконструйовано надпотужну ракету, яка може летіти зі швидкістю світла. І з допомогою її хтось із людей може полетіти до сусідніх зоряних систем і подивитись, що ж там у них відбувається. зі швидкістю світла – це недалеко. Десять світлових років туди, та ще стільки ж назад. Заковика тільки в тім, що астронавти, повернувшись із такої подорожі, на застануть уже серед живих ні своїх рідних, ні дітей, ні навіть онуків. Згідно до теорії відносності, у нас тут пройде набагато більше часу, аніж у них там.
Чи знайдуться люди, які погодилася б покинути знайомий їм світ, своїх близьких та друзів заради того, щоб принести прийдешньому людству нові знання? Звичайно знайдуться. І це не будуть якісь покидьки суспільства, нікому непотрібні невдахи, а навпаки – найкращі з найкращих. Розумні, вмілі, талановиті. А ще додам – відважні, і готові до самопожертви заради всіх людей. І до зірок вони понесуть не гріхи всього людства, а людську цікавість, бажання знати та уміти більше. От такими були наші предки. Бо ті, хто добровільно приносив себе в жертву теж були найкращими з найкращих і вони знали (не вірили, а саме знали), що побувши у божественній школі і здобувши нові знання, вони знову повернуться сюди, на землю, до свого народу, до своїх людей.
Спочатку було Слово,
- проговорився безвісний автор одного із Євангелій. Що він хотів цим сказати?
А власне те, що сказав. Слово, інформація тобто, є основою всього сущого. Інформація творить світ такими яким він є. Інформація про світ, дає змогу управляти цим світом. А інформація про людину? Про себе самого? Що вона могла б дати кожному із нас? Відповідь очевидна: можливість управляти самим собою.
А тепер поставимо собі ще одне запитання. У всіх школах усіх країн світу в дитячі голови вбивають наче цвяшки граматичні правила, основи алгебри з аналізом, тригонометрію і основи інформатики, біологію і навіть дивну науку, яку називають історією. Але чи десь, у котрійсь школі світу дітей учать бути незалежними у думках та прийнятті рішень? І найголовніше чи нас учать самостійно мислити і самостійно здобувати знання? Відповідь теж очевидна: ні. Немає, не створено, не існує науки про життя – якоїсь вітології, наприклад. Так, наче для людини обов’язок знати хімію з фізикою є значно важливішим ніж обов’язок жити серед людей (як змінити своє життя - читати тут).
Та інформація, яку нас змушують запам’ятовувати не є знаннями. Вона є вірою. Тобто штучно створеною доктриною, вигаданою картиною світу, основою якої є певні, вилущені із цілісності факти. Інформацію можна порівняти із водою. Вона постійно тече і змінюється. Будь-які знання є основою для наступного покоління знань, які поповнюють або заперечують своїх попередників. Знання ж яке не змінюється, стає вірою, догмою. А вода, що немає змоги текти, грубо кажучи, засмерджується.
От у такій воді і живемо. Вірніше намагаємось втриматись на плаву. Тобто вижити. Бо як же інакше? Ми знаємо, що власне так і треба. Знайти корм і не дати себе з’їсти зубатішим рибам. А ще, завдяки цій нашій упевненості, що інакше бути не може, нами легко керувати. Бо для того, щоб бути керованим людського розуму не треба, достатньо риб’ячого. Чи було так завжди?
Ні, не було. Уламки, фрагменти, крихти інформації про світ, у якому жили наші предки, свідчать: той світ був набагато розумніше облаштований. Там було більше знань і менше насилля. Природа для людей була домом, а не ворогом. А людина людині побратимом, а не вовком, як тепер. Такий світ був, бо інакше людство просто не мало б шансів вижити та розвиватись. Але той світ не був ідеальним. Інакше б не було наших теперішніх проблем.
Людина – це єдина істота, котра свої власні потреби задовольняє коштом створення нових потреб. Зростаюче людство створювало щораз то нові потреби. Інструментом же задоволення потреб і вирішення проблем була сама людина: її розум, навички, пам'ять. Це вимагало неабияких зусиль (як змінити себе - читати тут).
Але десь колись у сиву давнину комусь із наших пращурів (мабуть, найбільш лінивому із них) видалось, що набагато легше й простіше не пристосовуватись до змін, що відбуваються у довколишнім світі, а навпаки – пристосовувати світ до своїх потреб. З тих пір і пристосовуємо. І що далі просуваємось ми на шляху підкорення світу, тим більший опір зустрічаємо, тим більше енергії потребуємо і тим далі віддаляємось від її джерела – знання Життя, як такого і Людини, як частини Життя. А такого знання, за час доісторичної чи навіть доіндустріальної історії людства накопичено чимало. Знання про внутрішню природу людини і про те, як нею керувати.
Наука, у яку ми звикли вірити, з’явилась у людськім суспільстві відносно недавно. Знання здобувались та зберігались інакше. І не в останню чергу за допомогою польотів у внутрішній космос. І знання ці незміримо більші, аніж знання створені наукою.
Таким чином, на планеті існують якби два інформаційні середовища. Перше – це «загальноприйнята» картина світу і людини: незмінна і статична. Картина, у яку окремим, уповноваженим для цього людям (їх у нашому суспільстві називають ученими, тобто навченим робити саме це) дозволяється вносити свої мазки, але тільки так, щоб, борони боже!, не зруйнувати цілісного образу. Це наче ставок у якому відгодовують коропів, щоб продати їх із зиском, коли прийде осінь.
Другий пласт – це підземні, ґрунтові води древніх та невмирущих знань. Вони невидимі, але саме вони є джерелами основного масиву інформації, що циркулюють на планеті. Наче джерельця вони часами просочуються то тут, то там на поверхню, щоб порадувати нас чистою цілющою водою. Таке джерельце легко загатити (що не раз і робилось та й робиться у нашій історії), але десь в іншому місці воно з’явиться знову.
У всіх народів і у всіх культурах світу завжди були люди, яких умовно можна назвати хранителями знань. Шамани, волхви, характерники – так їх ще називають. А ще знахарями, відаючими чи просто (і не залежно від віку) дідами та бабами. До сьогоднішнього дня у нашій урбанізованій країні мало не в кожному селі є хтось, хто, як часто кажуть у народі щось знає. Знає, як замовляти хвороби, як допомогти корові, як викликати дощ, як відвернути смерть, як змінити життя.
Виховані у міській матеріалістичній культурі ми звемо це забобонами, але коли вже добре припече, коли лікарі та психологи можуть тільки безпорадно розвести руками, ми йдемо до них. І вони допомагають. Важливо тільки потрапити до того, хто справді знає, а не вдає із самого всезнаючого, на кшталт потомственных колдунов та экстрасенсов международных категорий.
Ці знання невмирущі. І зараз вони знаходяться поряд із нами. Вони не припадають пилом у музеях та бібліотеках. Їх не перебирають в монографіях та дисертаціях. Вони живуть і ростуть. Але вони невидимі. Тому що, наразі вони для нас небезпечні. Уяви собі армію фанатиків, які переконані у своєму безсмерті. Або тисячі ведучих ток-шоу із навичками масового гіпнозу. Або главу уряду, який навився насилати вроки на своїх політичних противників?
Уявив?
Проте світ змінюється. Повільно, болісно, тим не менш неухильно ми прямуємо до великих перемін. Незважаючи на винайдення щораз нових засобів маніпуляцій людьми, рибки в ставку стають мудрішими. Вони розчарувались у вірі. Їм потрібні знання. Вони хочуть знати як улаштовано світ і хто ним керує. Вони також хочуть знати, як улаштовані вони самі і хто керує ними. Мало того, все більше і більше людей, хочуть знати, як керувати самими собою. Свіжа джерельна вода потрапила у затхлий ставок? Саме так. І води отої, свіжої, проточної, цілющої, з кожним днем прибуває.
Те, що ще донедавна було невидимим, стає явним і зримим. Таємне знання стає доступним усім. Озирнись довкола і ти пізнаєш його. Тільки не сподівайся побачити людей, що є його трансляторами, убраними у шаровари чи свитки. Чи, сидячими у позі лотоса, споглядаючи власний пуп. Усе це минуле знання. Або вірніше його спотворене відображення. Відображення у кривому дзеркалі, яке комусь дуже зручно називати новою реальністю. Тому комусь дуже хотілося б зруйнувати існуючу віру, замінивши її власними догмами. Викинути одних ідолів, щоб на їхнє місце негайно понаставляти своїх. П’єдестали вже готові, чого ж добру пропадати?
Двічі в одну й ту саму ріку не увійти. Це не застояний ставок. Нове знання виростає із знання минулого, так само, як ріка, починається із малого джерельця. Усе тече й усе змінюється, а вода, якщо тече, то й камінь точить.
Люди, які колись приносили себе у жертву на вівтарі Кам’яної Могили, не пролили своєї крові даремно. Вони вже повернулись із далекої мандрівки …
Колись на землі, яка потім стала називатися Україною, народилася велика індоєвропейська цивілізація, що зробила наш світ таким, яким він є. І настав час цьому світу змінюватися. Прийшов час для наступного витка цивілізаційного процесу. Закономірно, якщо він знову почнеться саме тут. Ми ж бо слов’яни. Люди Слова. А спочатку було так Слово, хіба не так? Хочеться вірити у це.
Вірити? Чи пора б уже й знати?
