Усі ми родом з дитинства. І час від часу повертаємось на свою історичну батьківщину. Це проявляється, коли ми:
Стаємо веселими й пустотливими.
Відчуваємо бажання побавитись дитячими іграшками. Або шукаємо дорослих іграшок, щоб погратись. Або із захватом дивимося мультфільм. Співчуваємо героям фільму чи спектаклю й переживаємо за їхню подальшу долю.
Стаємо сентиментальними, переглядаючи старі альбоми світлини, домашні кінофільми чи перечитуючи книги нашого дитинства.
Відчуваємо ті ж сильні почуття, які ми відчували, бувши дітьми, згадуючи події з нашого минулого. Розпещуємо наших власних дітей. Коли стаємо цікавськими й допитливими. Коли нам хочеться щось довідатися тільки для того, щоб знати і ні для чого більше.
Коли граємо в щось заради того, щоб грати, а не заради того, щоб виграти.
Це буває не надто вже часто, але все-таки буває. У такі моменти ми стаємо не тільки радісними й безтурботними, але ще й дуже-дуже мудрими. Не випадково ж Ісус Христос закликав своїх послідовників - будьте, як діти.
Будьте, як діти - це саме і є запрошення до пробудження тієї внутрішньої мудрості, яка дрімає в кожному з нас. Мудрості, не обтяженої знаннями.
У знанні - сила, - сказав філософ і мав слушність. Питання тільки у якому знанні? У знанні, що росте й розбудовується, змінює свої форми й точки застосування. Чи в знанні, що закостеніло і догматизувалось, давно перетворившись з двигуна прогресу в його гальмо?
У дітей немає готових шаблонів розв'язків тих чи інших проблем, тому вони легко знаходять нестандартні розв'язки. Зверни увагу, що всі великі винахідники відомі були своїми дивацтвами й фантазіями. Але тільки серед дорослих. Діти ж сприймають такі дивацтва, як щось зовсім нормальне й природно. Вони такі самі.
Щоб стати творцем, а в першу чергу творцем власного життя, потрібно розбудити свою внутрішню дитину й дати собі можливість подивитися на світ її очима. Не відкидаючи при цьому своїх дорослих знань і свого дорослого досвіду. Але повернення в дитинство має й свій зворотний бік. Ми стаємо дітьми, коли:
Починаємо нити й скаржитися, оплакувати втрати зі свого минулого й скаржитися на своє важке дитинство.
Прагнемо сподобатися старшим членам наших батьківських родин, власним дядькам і тіткам, колишнім вчителям і однокласникам.
Боїмося без дозволу зробити щось, чого раніше не робили.
Ображаємось на своїх батьків за те, що вони нас неправильно виховали, на своїх чоловіків і дружин, за те, що вони нас не розуміють і не підтримують. А заодно й на своїх роботодавців за те, що вони нам мало платять. На уряд, за те, що він про нас погано піклується. І навіть на Добродія Бога за те, що він створив цей світ таким, яким він є.
Людина народжується зовсім безпомічною, і потребує постійної опіки. Але дитина, навіть у перші години свого земного існування, - вже істота здатна розуміти певні речі і їй необхідне постійне відчуття присутності матері. Адже ця єдина істота, яку дитина ототожнює з безпекою. Для неї дуже важливими є доторки материнського тіла, при цьому торкання різні (якщо доторк статичний, то рецептори тіла поступово забувають про нього).
Закутуючи дитинча в пелюшки й ковдрочки, ми насильно позбавляємо її навіть такої можливості - шукати свою маму й подавати їй сигнали тілом. Залишається тільки кричати.
Потім приходить батьківське виховання:
- Будь слухняним хлопчиком або дівчинкою!
Вдумайся в ці слова - що значить бути слухняним? Роби те, що Тобі кажуть дорослі, але не роби того, що вони роблять?
Діти думають, що, поводячись завжди правильно, можна заслужити батьківську любов. І в такому випадку, їх не каратимуть.
Коли дитина чогось прагне й не отримує, вона починає вірити в те, що недостатньо слухняна. А отже – що вона недостатньо добра, що вона неповноцінна. Таким чином, дорослішаючи, ми поступово відмовляємося від багатьох особливостей своєї натури. Творець, так і не ставши дорослим, починає марніти.
Найчастіше, це відбувається у віці п'яти-семи років, а потім, коли маленький чоловічок іде в школу, процес придушення творчості вступає у свою завершальну фазу. Страх утратити батьківську опіку й турботу, яка дитячим розумом сприймається, як свого роду плата за слухняність, пересилює творчі поклики.
Крім того, усередині нас також живуть наші батьки або вихователі. Як правило, вони увесь час вичитують внутрішню дитину та напучують її. Прислухайся до свого внутрішнього діалогу, і Ти почуєш бурчання. Це хтось із батьків нагадує Тобі про те, що Ти нінащо не годишся.
Таким чином, усередині нас починається війна. Ми критикуємо себе тими ж словами, що й батьки:
- Ти дурний. Ти нездара. Ти робиш усе не так, як треба. Знову не вдалось? І ніколи не вдасться. Подивися на людських дітей! Вони кращі за тебе. А ти – ледащо й непослух.
Коли ми виростаємо то або ігноруємо свою внутрішньої дитину або розпачливого критикуємо. І ніяк не можемо відмовитися від цієї моделі спілкування із самим собою.
Щоразу , коли Тобі стає страшно, згадай про внутрішню дитину. Це ж вона виголошує ці слова. Дорослі не бояться. Це внутрішня дитина шукає когось, кому можна було б віддати свою слухняність, в замін на турботу й пестощі або, хоча б, заради душевного спокою.
То заспокой сам свою внутрішню дитину, приголуб її й дозволь їй погратись її улюбленими іграшками. Але при цьому не забувай - що Ти все-таки дорослий, чи не так?
Comments