ЗВІДКИ ПІШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ? (частина ІІІ) РУСЬ КОЛОНІАЛЬНА


Культ ведмедя завжди був характерним для фіно-угрів

Десь за десять-дванадцять тисяч років до Різдва Христового із Забайкалля на схід рушили племена, що розмовляли схожими мовами. Ці люди поступово обжили західний Сибір, Уральські гори і приблизно за сім тисяч років до Різдва з’явились у північно-східній Європі, витіснивши та частково асимілювавши місцеві автохтонні племена.


Ці люди розмовляли схожими мовами і учені назвали цю мовну групу фіно-угорською за іменами двох, найбільш знаних в Європі народів, які вживають і далі мови із цієї групи. Прапращури фінів а також естонців п’ять тисяч років тому пробились до Балтійського моря, щоб потім створити там свої держави, а угорці аж у десятому столітті по Різдві після довгих війн, блукань, зрад та катастроф опинились у Центральній Європі. Доля цих народів зараз – це прогнозований добробут у Євросоюзі, а от решті фіно-угорського люду пощастило значно менше. Хоча тоді, коли вони вибирали свій шлях їм, цілком можливо, видавалось інакше.


Фіно-угри заселили північно-східну частину Середньоруської височини, межиріччя Ками та Оки і верхів’я Волги і там вони отримали саме те, до чого звикли у своєму рідному Забайкаллі, тільки у дещо кращому варіанті: у лісах було повно звірів, у ріках – риби, а на відвойованих у лісу діляночках, можна було сіяти жито чи овес. І ворогів майже не було.


На заході – балтські племена галіндів, які вели схожий спосіб життя, але тяжіли більше до своїх родичів на заході. На півдні – геродотівські меланхлени-чорноризці та будини, які хоч і не проти були захопити для продажу з десяток рабів, однак не любили швендяти лісами та пущами. На сході – Волга-ріка та Уральські гори, а на північ – тайга. Сховатись було де. Ліс був і годувальником і захисником. А ще бідність. Бо що візьмеш у того, хто сам нічого немає? Хіба що його самого?


Фіно-угорські антропологічні типи

Тому фіно-угри намагались триматись подалі від лісостепу. І так їм було добре. А від добра, як відомо, іншого добра не шукають. Життя тут точилося повільно і нічого в ньому не змінювалось, хоча довкола цього лісово-болотяного острова спокою точились війни, повставали і розпадались царства, переселялись народи. Таке життя не могло не відбитись на колективній психології людей. Та й взагалі, що, як оточення й клімат є тими найважливішими чинниками, які формують національний характер? Тим більше, якщо і клімат, і оточення були незмінними на протязі тисяч років?


Європейські фіно-угри були кочовиками. Однак, на відміну від степових кочовиками, з місця на місце вони пересувались не випасаючи стада, а обробляючи землю. Їх основним заняттям було, так зване, підсічне землеробство. Виглядало це приблизно так – певну ділянку лісу вирубували та викорчовували пеньки. Коли дерево підсихало, - його спалювали, примітивною сохою розпушували землю і змішували її з попелом і одразу ж сіяли зерно. Кілька років поспіль таке поле давало чудовий врожай, а потім земля виснажувалась і треба було починати все спочатку десь в іншому місці.


За ті ж кілька років виснажувалась не тільки земля. Щезала дичина у лісі, менше ставало грибів та ягід, риби у ріці. І тоді треба було збиратись усім родом і переносити свої житла кудись далі. Благо, землі вистачало і дерева у лісі для побудови ізби також. Тому покращувати будь-що ніхто навіть і не намагався.


Алгоритм життя був простим: взяти – покористуватися – піти далі. Взяти – покористуватися – іти далі.


Простір був найкращим другом і запорукою виживання. Чим більше довкола простору – тим більше шансів в разі потреби перебратися на нове місце і знову розпочати все заново: взяти – покористуватися – піти далі. Не існувало жодного стимулу для творчості та винахідництва – опора виключно на природні, але не на власні інтелектуальні ресурси.


Підсічно-вогневе землеробство

А ще клімат. Зими тут холодні, а літо коротке й примхливе. Якщо зерно не посіяне вчасно, - то колос не встигне доспіти. Якщо сіно не скошене вчасно, - то задощить і тоді може пропасти все. Тому працювати треба, віддаючи усі сили – так, щоб зробити усе й зразу. А якщо не вдасться усе й зразу, то нічого продовжувати, треба кидати все і йти кудись далі у пошуках інших природних ресурсів.


Це виробило свій власний стосунок до проблем. Якщо проблему неможливо вирішити звичними способами, то незвичних способів ніхто не шукатиме. Єдиний спосіб вирішення проблеми – це втеча від неї. Куди-небудь, хоч і в іншу проблему, але очі не бачать – серце не болить. А якщо навіть бачать, то зробити все, щоб не бачили, або бачили щось інше, навіть вигадане, лиш би серце не боліло. Від ворога краще втекти, а якщо не вдається втекти, - то упокоритись і вижити за будь-яку ціну.


Середньоєвропейські фіно-угри були нікудишніми майстрами – сокира була найголовнішим та універсальним інструментом. Воїни із них були ще гірші – із зброї тільки мисливська і жодних бойових навичок. І, ще важливіше, жодної мотивації їх здобути. Так само, як жодних мотивацій до державотворення чи якоїсь іншої зміни свого стану. Навіть навпаки, десь підсвідомо вони були готові прийняти будь-кого, хто б приймав рішення замість них. Обов’язок думати і наказувати, щиро робити покладався на старійшину патріархального роду, так званого большака, слово якого було законом для усіх. Звичка до слухняності вироблялась тисячоліттями і стали частиною натури тих людей. Це були дуже слухняні люди. Настільки слухняні, що ця їхня риса чинила їх майже ідеальними рабами. І в цьому була єдина їхня цінність.


Торг вікінгів

Руси, люди з півночі, на відміну від степовиків-скіфів лісів не боялись. Руські дружини, пересуваючись човнами по численних тут ріках, сповна скористались місцевим людським ресурсом. Арабський письменник і мандрівник Ахмад ібн Фадлан який у 921-922 роках, як секретар посольства багдадського каліфа побував у Поволжі, зустрічався там і з русами, які пропонували свій живий товар на ринках булгарських міст.


Однак Русь, розпочавши своє нове втілення, як військово-купецька держава, багатіла не тільки работоргівлею. Поступово вона ставала країною містГардариком, як її називали вікінги. Міста були, переважно, столицями і вотчинами великих та малих князівств. А що князів у Русі ставало щораз більше, то й нові міста росли, як гриби після дощу.


Як виявилось, для князів руських заснування міст стало справою ще рентабельнішою аніж работоргівля. Бо раби – як гриби у лісі, або вони є, або їх немає. Та й ловити їх по лісах не так-то просто, можна й стрілу у спину отримати ненароком. А от місто – це ремісники й купці, які завжди на оці і з яких легко збирати податки. А ще приміська сільська округа, яку також треба оподаткувати. А ще мости, дороги, ярмарки, торги, де треба поставити митниці. І все це недорогим коштом – не князям же мости будувати та дороги мостити? Головне – місце добре вибрати та людей туди загнати чи заманити. Ікону чудотворну в місцевій церкві виставити, наприклад.


Так виглядав Київ у 1037 році

Князі так і чинили. А що єдиним безпечним напрямом експансії був північно-східний напрямок, то міста на угро-фінських землях почали рости ще швидше, ніж в інших частинах країни. Перші згадки про Суздаль стосуються 999 року, Рязань з’явилась у 1095 році, Владімір на Клязьмі закладено князем Володимиром Мономахом у 1108 році, Ярославль у 1110 році.


Землі чуді, воді, ерзі, мокші та мордви дуже швидко ставали руськими землями. А разом з ними і самі чудь, водь, ерзя, мокша та мордва ставали руськими людьми. Руськими, тобто такими, що належать русам. І до сих пір росіяни називають себе русскими, а всіх інших – німцями, поляками, татарами чи євреями. У всякому випадку повинні б так називати.


Народи називають себе самі. Це, якщо вони вільні й незалежні народи. Або принаймні намагаються такими бути. Коли ж народ споконвічно почуває себе рабом, то й приймає ту назву, яку дають йому його пани. Самоназва русские з’явилась власне тоді, коли місцеві мешканці, неруси, тобто нерусские потрапили в залежність від русі. І, як би парадоксально це не звучало, залежність ця не була для них обтяжливою. Скоріше навпаки. Люди, психологія яких була заточена виключно на уникання проблем, отримали подарок долі. Тепер їм уже не треба було навіть думати, що робити завтра. Руська колоніальна адміністрація взяла на себе цей, непосильний для них, труд.


Торгівля рабами втратила своє значення – торгові шляхи на південь перекрили турки та кипчаки і самі зайнялись цим прибутковим бізнесом. Раби тепер стали потрібні самій русі і в землях західних фіно-угрів їх було більш, ніж досить. Тому, починаючи з одинадцятого століття, північно-східні руські землі розвивались прискореними темпами, випереджаючи південно-західні.


Власне тоді на березі невеликої річки, яку місцеві мешканці, що належали до фінно-угорського племені меря, називали Коров’ячим Потоком, виникло однойменне ріці сільце – Москва. В 1156 році київський князь Юрій Долгорукий, як каже нам Іпатіївський літопис, -

взиде на гору, і обозре с єї очима своїми семо й овамо, по обі сторони Москви-ріки і за Неглинною, возлюби села оні и повеле вскорі соделати град мал, деревян і нарече єго Москва-град.

Колонізація північно-східних земель відбувалась шаленими темпами. І, як всяка колонізація, супроводжувалась не дуже приємними явищами. Першопрохідці-колонізатори – це завжди люди енергійні, підприємливі, відважні, але далеко не завжди законослухняні. А слід сказати, що вже тоді Русь була правовою державою і, звичайно за мірками свого часу, достатньо демократичною. Існувала система права Київської Русі, яка діяла на наших землях у ІХ-XIV століттях, а пізніше продовжувала використовуватись у Великому Князівстві Литовському.


Першою писаною пам'яткою руського права була, насамперед, Руська Правда, яка, по суті, розвинула й продовжила в новій епосі неписані закони арійської демократії. І Правді цій повинні були коритись усі. В тому числі й князі з боярами. А той, хто не бажав чинити по правді, шукав собі іншого місця під сонцем. Найчастіше у північно-східній Русі.


Ситуація із законослухняністю ускладнювалась ще й тим, що на фіно-угорських землях ще до початку руської колонізації поселились слов’яни-в’ятичі, вихідці із ляських земель. Не почуваючи себе спорідненими ані із народом Русі, ані з фіно-угорськими племенами, вони боронили свою незалежність, мало не щороку повстаючи проти Києва і вперто дотримуючись поганства. Після появи на їх землях людей, які також недолюблювали київську владу, тенденції до сепаратизму посилились. В 1169 році князь Владімірський Андрій Боголюбський зі своїм військом, набраним власне із в’ятичів та колоністів, штурмом бере Київ і безжалісно грабує його. Суперечності між Північним Сходом та Південним Заходом наростали і ставали вони вже не стільки економічними, скільки світоглядними.


Так виглядала Москва у 1147 році

Західна Русь – Київ, Чернігів, Галич, Смоленськ, Полоцьк, Новгород – рухалась у бік Європи, переорієнтовуючись поступово із з християнсько-візантійських цінностей на християнсько-європейські. Русь уподібнювалась європейській шляхті, з’являлись ремісничі цехи, міста потихеньку починали впоминатись про самоврядування. Так кияни у 1146 року громадою повстали проти передачі влади небажаному князю і добились свого, а новгородці так і зовсім обходились без князів.


На основі Руської Правди писались нові підзаконні акти, так звані судебники, які регламентували права громадян. Це відповідало вимогам торгового ремісничого люду і сільських громад і було, свого роду, платою за економічне зростання. І в цьому сенсі Русь не тільки йшла європейським шляхом, але й була значно попереду.


Володарям північно-східних земель – Владіміра, Ростова, Суздаля, Рязані – все це не дуже подобалось. Вони воліли триматись іншої моделі, як тепер би назвали колонізаторською. На чолі князівств стояли руси – князі із побічних ліній династії Рюриковичів. В містах переважало слов’янськомовне населення - колонізатори цього краю та колаборанти з числа тубільців. Вони ж виконували функції місцевої адміністрації та володіли землями.


Сільські ж мешканці, які становили 99 відсотків всього населення, розмовляли своєю рідною мовою, потаємно вірили в своїх власних богів, жили своїм власним життям і платили новим господарям данину – воском, медом, хутрами.


Цю данину північно-східні князі продавали на південь, по Волзі і на північ – до Новгорода, а в зв’язках із колишньою метрополією зацікавлені було мало. Європейські справи їх не хвилювали, до Візантії було далеко, а що власні амбіції треба було підперти якимось ідеологічними основами, то поступово почав вимальовуватись образ такого собі уявного Третього Риму (хто його коли бачив і хто коли може перевірити цю байку?), спадкоємцем якого є Русь справжня, а не якась там загниваюча гейєвропейська.


Князь Владімірскій Андрій Боголюбський

Саме тому, грабуючи Київ Андрій Боголюбський не забув прихопити із собою ікону Вишгородської Богоматері, яку тепер у Московії всі знають, як Владімірську. Для людей того часу це був дуже важливий сигнал – ось дивіться, люди добрі, навіть Божа Матір не захотіла там жити, а переїхала до нас!


Між Заходом та Сходом назрівала велика війна і так, напевне б сталось, якби не втрутилась третя сила. Зимою 1237 року на Русь вступили монгольські війська.


В наших шкільних підручниках ця подія набула епохального значення. Чого там тільки не наговорено! І про те, що Русь своїми грудьми зупинила навалу кровожерних варварів і що монголо-татарське іго на довгі століття зупинило розвиток Русі, і що монголи ставили собі за мету завоювання Європи, і якби не Русь, то європейська цивілізація взагалі не могла б існувати, і ще багато-багато чого патетичного і дуже далекого від правди.


(далі буде)

11 перегляд0 коментар
Підпишись, щоб отримувати новини!
124019.png
whatsapp.png
124016.png
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS