Код нації
Пам’ять генів … Генетична пам’ять … Код нації …
Ці слова доводиться чути доволі часто, але, скоріше, як поетично-патріотичні метафори, а не як щось конкретне та науково підтверджене. В першу чергу тому, що ми звикли вважати гени носіями спадковості, необхідними для відтворення білків, себто об’єктів матеріальних, а пам’ять наша матеріальною нібито не є.
Але це не так. Пам’ять також матеріальна. І код нації існує.
Глибинна пам’ять
Фізичною основою мислення є спеціалізовані клітини кори головного мозку, так звані нейрони, пов’язані в нейронні мережі. Інформаційні потоки, закодовані електричними та хімічними імпульсами, що циркулюють в мережі вісімдесяти мільярдів мислездатних клітин, управляють життєдіяльністю організму та його взаємодією з зовнішнім оточенням.
Будівельним матеріалом нейронів, як, зрештою, і всіх клітин нашого тіла є білки, а отже будь-яка зміна в білковій структурі нейронів веде до зміни тих інформаційних потоків, що циркулюють між ними. А такі зміни, як переконливо довів американський психолог Ернест Россі, відбуваються не тільки під впливом зовнішніх чинників, як, наприклад, радіація чи хімічні речовини, але й під впливом чинників внутрішніх. Насамперед емоцій.
Ернест Л. Россі (Ernest Lawrence Rossi, ⋆26.03.1933 - †19.09.2020) — клінічний психолог автор 18 книг видавець міжнародного журналу Психологічні перспективи юнгіанської думки та зібрання творів Мілтона Еріксона.
Емоції викликають генетичні мікромутації. І в цьому немає нічого дивного, оскільки фізіологічною підставою емоційного життя є хімічні речовини, що генеруються залозами та органами тіла.
Надмір емоцій змушує змінюватись гени, а отже й інформацію в них закодовану, запам’ятовуючи, вірогідно, не тільки емоційне тло. але й саму подію, яка ці емоції викликала. Гени зберігають ці знання, передаючи їх поколінню (за умови, звісно, що суб’єкт пережив подію і мав потомство), оскільки інформація про подію, що викликала яскраві емоції (найчастіше страх), але не привела до загибелі суб’єкта, є вкрай цінною для виживання виду в цілому.
Первинне самонавчання
Робота глибинної пам’яті починається задовго до нашого народження. Немовля в утробі матері, проходить у прискореному режимі весь еволюційний шлях свого виду. І це стосується не тільки тілесних форм, але й, в однаковій мірі, психічних структур.
Фрагменти пам’яті предків, збережені генами, активізуючись, стають сюжетами снів, які людське немовля бачить ще до свого народження, отримуючи стислий виклад життєвої історії свого роду, той первинний досвід довкола якого нашаровуватиметься згодом особистий життєвий досвід людини.
Інакше кажучи, відбувається первинне самонавчання, з якого розпочинається формування людської особистості. У світ божий ми приходимо вже щось про нього знаючи, а, принаймні знаючи, яким цей світ був для наших предків.
І тут слід зазначити, що генетичні мікромутації, які зберігають пам’ять про минуле, накопичувались упродовж всього існування людства, а тому кількість спогадів про минуле, часом навіть дуже віддалене минуле може бути дуже й дуже великою. А що ми отримуємо від своїх батьків у момент зачаття лише по половинці їхніх генів, то й запаси глибинної генетичної пам’яті, які ми від них успадковуємо, доходять до нас в подрібненому, фрагментарному, непов’язаному між собою стані.
Здавалося б, яка користь від такої каші? Адже, якби навіть комусь вдалось виколупати ці шматочки пам’яті з підсвідомості, де вони зазвичай зберігаються, то пожитку від них було б рівно стільки, скільки може бути від порваної на дрібні клаптики газети та ще й тоді, коли більшості цих клаптиків бракує.
Та без них, без цих клаптиків, людської особистості не було б. Вона б не тільки не змогла навчитись бути сама собою, але й просто не могла б скластись. Але чому?
Модель особистості
Щоб зрозуміти це, подивимось, а що взагалі являє собою людська особистість, скориставшись для цього моделлю одного з найвидатніших психологів минулого століття Карла Густава Юнга.
Карл Густав Юнг (Carl Gustav Jung, ⋆26.07.1875 - †06.06.1961) — швейцарський психіатр і психоаналітик , засновник аналітичної психології. Роботи Юнга мали вплив у сферах психіатрії, антропології, археології, літературі, філософії, психології та релігієзнавстві. Юнг є автором аналітичної психології. Серед центральних понять аналітичної психології є індивідуація — довічний психологічний процес диференціації особистості від свідомих і несвідомих елементів кожного індивіда. Юнг вважав це головним завданням розвитку людини. Він створив деякі з найвідоміших психологічних концепцій, включаючи синхронію, архетипні явища, колективне несвідоме, психологічний комплекс, екстраверсію та інтроверсію. Юнг також був художником, майстром, будівельником і плідним письменником. Багато його творів були опубліковані лише після його смерті, а деякі все ще чекають публікації.
При цьому не будемо забувати, що модель — це всього лиш модель. Мапа не є місцевістю, вона тільки допомагає нам уявити саму місцевість.
Ядро особистості
В моделі Юнга у центрі особистості, як у моделі атома, в центрі знаходиться її ядро. Це наше Я — центр самоусвідомлення.
Це все те, що ми знаємо про себе і що пам’ятаємо. Втративши цю пам’ять ми втрачаємо своє Я і перестаємо бути самим собою.
Варто додатково підкреслити, що Я в розумінні Карла Юнга є поняттям психологічним і не має нічого спільного з душею, яка є скоріше теологічним, аніж психологічним поняттям, попри те, що сама назва науки психології у перекладі з давньогрецької означає науку про душу, дослівно душеслів’я. І хоча наше Я і є, можливо, частиною нашої, можливо безсмертної, душі та наразі це одна з найбільших таємниць людської природи, яку ніхто ще не розгадав.
А от про те, що діється довкола ядра особистості, ми можемо говорити доволі впевнено. Воно, так само як ядро атома, оточене елементарними частинками. Втім, якщо ядро атома містить в собі майже всю його масу, то з особистістю нашою все якраз навпаки. Довкола нашого істинного центрального Я обертається цілий і дуже складний світ, величезний як Галактика, кінця-краю якого не видно.
Персона
Найближчою до ядра ділянкою цієї внутрішньої Галактики є так звана персона. В давньому Римі так називали личини, які вдягали актори, виходячи на сцену. Юнгівська персона і є набором масок-личин які одягає наше Я, щоб демонструвати себе світу та людям в тій соціальній ролі яку на цей час виконує.
На роботі — це личина працівника, вдома — личина сім’янина, личина лідера чи підлеглого в соціальній ієрархії, личина покупця чи продавця в економічних стосунках.
Підбираючи собі личини, наше Я намагається відповісти на запитання: яким Я повинен бути чи на кого повинен бути схожим, щоб успішно взаємодіяти з іншими людьми?
Себто персона — це наш соціальний образ, який далеко не завжди тотожний ядру — якісь скелети зі своїх персональних шаф, ми боїмося демонструвати, а щось дозволяємо власній уяві домальовувати, щоб відповідати бажаному статусу.
Тінь
Зі всіх сторін ядро особистості та його личини огортає наступна верства нашої особистісної Галактики дуже влучно названа тінню.
Тінь — це межа, кордон між зоною усвідомленого мислення, себто нашим Я та його личинами з одного боку, і тим, що ми називаємо неусвідомленим.
Сюди, у тінь, з пам’яті вимітається, як сміття під килимок, все, що могло б заплямувати білі шати нашого тендітного Я чи, навіть, травмувати його — не реалізовані сценарії, погано зіграні ролі, невикористані личини і, взагалі, все, чого боїться чи соромиться наше Я. Наступаючи на килимок тіні ми, дуже часто відчуваємо, що там, під ним, таки щось є і це щось нас муляє.
Та тільки тінь не є виключно пасивним сховищем всілякого мотлоху, витісненого з усвідомленої частини мислення. Бо там, за цими сутінками нашої психіки, починається темне царство особистого неусвідомленого, яке плавно й непомітно зливається з колективним неусвідомленим всього людства, всемогутні мешканці якого в своєму звичному стані, невидимі для нашої свідомості. Єдине, що ми помічаємо, — це наслідки тих психічних процесів, що відбуваються за межами свідомості.
Річ у тому, що Я, отой центр нашої особистості, є центром усвідомлення, але зовсім не ухвалення рішень. Використовуючи метафору, можна сказати, що Я — це як публічний, офіційний уряд держави, що втілює в життя присуди згенеровані тіньовими, не публічними осередками впливу, чинячи це від свого імені, а, може, навіть, вважаючи, що так воно і є.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що в самому уряді, якщо вже продовжити нашу метафору, жодної єдності не спостерігається. Наше Я зовсім не є чимсь однорідним. Воно складається з безлічі дрібних маленьких Я, котрі живуть неначе власним життям, та ще й так активно, що італійський психолог Роберто Ассаджіолі на початку минулого століття вимушений був впровадити в науковий обіг поняття субособистостей, маючи на увазі відносно стійкі психологічні структури з яких складається центр усвідомлення кожної людини.
Роберто Ассаджолі (Roberto Assagioli, ⋆27.02.1888 – †23.08. 1974) — італійський психіатр і піонер у галузі гуманістичної та трансперсональної психології. Ассаджіолі заснував психологічну школу, відому як психосинтез, яка і сьогодні розвивається терапевтами та психологами, що практикують розроблені ним психологічні методи та техніки. Його праці, включаючи дві книги та багато монографій, опублікованих у вигляді брошур, які підкреслювали можливість прогресивної інтеграції (тобто синтезу) особистості.
Субособистості
Це як різні, мініатюрні, деякі навіть мікроскопічні, особистості, позбавлені тілесності, проте повною мірою наділені власними цінностями, стилем мислення, цілями, бажаннями, досвідом та пам’яттю.
При цьому вони ще й поводяться між собою достеменно так, як вела б себе група людей, вимушених перебувати у замкненому просторі — ведуть конкурентну боротьбу за домінування, допомагають чи шкодять одна одній, укладають між собою сталі чи тимчасові союзи. Навіть діалог, який ми постійно чуємо у своїх головах і який називаємо думанням є, насправді, перемовинами субособистостей між собою.
Тільки не слід вважати, що субособистості є якимись там духами, привидами, сутностями чи енергетичними паразитами. Вони хоч і поводяться по-людськи (в лапках) є всього лиш частинами мислення кожного з нас і мають цілком матеріальну фізіологічну основу — як і весь наш апарат мислення є все тими є нейронними мережами, щоправда, трохи більш автономними ніж інші.
Кожна з субособистостей має свою власну личину, або й цілий набір личин за якими ховає своє справжнє обличчя. Але найважливішим є те, що субособистості пов’язані з одним чи декількома з тіньових осередків ухвалення рішень і, знову послуговуючись нашою політичною метафорою, представляють в уряді та лобіюють інтереси цих груп впливу.
Але де ж знаходяться резиденції цих груп впливу та й, взагалі, з кого складається цей тіньовий уряд?
Архетипи
Завдяки уже згадуваному Юнгу в психології присутній такий термін як архетип, що походить від латинізованих грецьких слів ἀρχέος — старший (в сенсі перший) і τύπος — вкарбований і означає первинний взірець, матрицю для копіювання. В середовищі друкарів пізнього середньовіччя так називали першодрук з якого набирались гранки видання. І саме в такому сенсі його, цей термін, вживав і Карл Юнг.
За Юнгом найважливіше завдання архетипів полягає в формуванні людської особистості, а через неї управління всім нашим соціальним життям. Це власне і є той таємний уряд, який видає накази й директиви субособистостям нашого Я.
Інакше кажучи, архетипи виконують ту ж функцію, що й інстинкти, запевнюючи представникам виду Homo sapiens виживання, з тією тільки різницею, що інстинкти призначені для використання в біологічному середовищі, архетипи ж є продуктом і, одночасно, інструментом нашої соціальної еволюції.
Адже в житті кожної людини є ланцюжок обов’язкових подій, через які проходить кожен з нас — це дитинство, розставання з батьками та ініціація в доросле життя, шлюб, збереження сім’я та здобуття й відстоювання соціального статусу, підготовка до смерті. І хоча ці події мають біологічне походження, вони вже настільки олюднились (в лапках) і ускладнились, що простих тваринних інстинктів для успішного здійснення цих подій уже явно недостатньо.
Щоб успішно пройти через всі етапи свого життя людина потребує навичок, усталених шаблонів поведінки, набуття яких, так би мовити, в процесі, може виявитись собі дорожчим — ні часу, ні життєвого досвіду для цього може не вистачити. Тоді не допомогу приходить котрийсь з архетипів, який пропонує нашому Я свій взірець для наслідування.
Юнг описував наступні архетипні образи: велика мати, батько, дитина, бог, диявол, мудрий старець, хитрун, герой, аніма — жіночий первінь в чоловікові та анімус — чоловіче начало в жінці і і архетипні мотиви — апокаліпсис, потоп, творіння.
Втім, справжня кількість архетипів наближається до безконечності, оскільки соціальна поведінка при всіх спільних засадах, відрізнялась і продовжує відрізнятись у різних культур і в різних епохах — слов’яни побачать свого архетипного героя в образі Перуна, німці — Зігфріда, а полінезійці — Мауї.
Зігфрід (німецьке Siegfried, від sigr — перемога, urðr — доля) — один з найважливіших героїв германо-скандинавської міфології та епосу , герой Пісні про Нібелунгів. Згідно з міфом, Зігфрід був великим воїном, який здійснив безліч подвигів. Одним із його подвигів була перемога над драконом. Мауї (полінезійське Maui) — культурний герой і трикстер у полінезійській міфології. Історії про подвиги та пригоди Мауї переказують майже по всій Полінезії: це викрадення вогню для людей із підземного світу, вилов островів за допомогою чарівного гачка та захоплення Сонця, щоб подовжити дні.
Але якщо інстинкти намертво вшиті в гени та автоматично починають свою роботу незалежно від обставин, то архетипи, щоб ожити й стати впливовими та активними, повинні ще набратись сили. А, в першу чергу, перебратись зі спільного загальнолюдського, так званого колективного несвідомого в особисту несвідомість кожного зі своїх майбутніх носіїв.
Точки кристалізації особистості
Та тільки не всі архетипи будуть прийняті особистим несвідомим, а отже й отримають можливість активно впливати на життя індивіда.
Юнг порівнював психічний процес формування особистості з хімічним процесом поставання кристалів у насиченому розчині довкола точок кристалізації. Зрозуміло, що роль точок кристалізації в процесі формування особистості відіграють архетипи. А от насиченим розчином в нашому прикладі є фрагменти глибинної пам’яті, архіви якої знаходяться в особистому неусвідомленому.
Це, якщо можна так сказати, наша родова пам’ять чи, точніше, залишки пам’яті людей, чиї гени передались нам через ланцюжки поколінь.
Всі ті фрагменти пам’яті, а нагадаємо собі, що на фізіологічному рівні ними є первинні нейронні мережі, які хоч у чомусь конгруентні архетипу, як точці кристалізації, будуть об’єднуватись з ним, розбудовувати його, ускладнювати, отримуючи для себе більше енергії й, відповідно, підживлючи енергією власне представництво у ядрі особистості — одну з тих субособистостей, про які ми говорили вище.
А що у великих груп людей, об’єднаних спільністю походження, спільними культурними та спільною історичною долею, архетипи будуть схожими та само, як і фрагменти пам’яті їхніх спільних предків, котрі зберігає їхня історична пам’ять, то зрозумілим стає, що саме архетипи відіграють ключову роль у формуванні того, що ми називаємо національним характером.
То чи не випливає з цього, що поняття народу, нації має під собою не тільки соціально-культурне, але й біологічне підґрунтя? Наражаючись на можливі звинувачення у расизмі, нацизмі й тому подібних гріхах, відважусь відповісти ствердно: так має.
Генетичні передумови творення особистості не є грою випадку, вони вже запрограмовані життєвими історіями наших попередників і переказані нам як частина механізму пристосування до ландшафту, клімату, соціальних та господарчих стосунків, звичних нашим предкам.
Звідки взялись та беруться архетипи?
Відповідь на це запитання вірогідно можна знайти у книзі з довгою та загадковою назвою Походження свідомості в процесі руйнування бікамерального розуму американського вченого Джуліана Джейнса, виданій у 1970 році.
Джуліан Джейнс (Julian Jaynes, 27.02.1920 – 21.11.1997) — американський психолог, який працював в Єльському та Прінстонському університетах протягом майже 25 років. Його дослідження були присвячені проблемі походження та становлення свідомості та стосуються багатьох дисциплін, включаючи нейронауку, лінгвістику, психологію, археологію, історію, релігію та аналіз стародавніх текстів.
В ній Джуліан Джейнс висловлює гіпотезу про те, що свідомість, в нашому розумінні цього терміну, з’явилась набагато пізніше, аніж сам Homo sapiens та й то не одразу — десь у другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом. До цього часу стиль мислення людей був радикально іншим. Щоб зрозуміти, яким же саме чином мислили наші предки, мусимо звернутись до робіт ще кількох авторитетних учених. А що тема ця не тільки важлива й цікава, але й доволі об’ємна, то поговоримо про це уже в наступній статті.
Comentarios