ТЕРАПІЯ СМІХОМ? ЦЕ БІЛЬШ НІЖ СЕРЙОЗНО. Історія зцілення.

А чому взагалі людина сміється? Чому сміятися приємно? І, найголовніше, чому Господь Бог або, якщо хочеш, Мати-Природа, наділили людину цією якістю - сміятися!

Відповідь на це питання, схоже, знайшов відомий американський журналіст і письменник Норман Казінс (Norman Cousins, 24.06.1915 — 30.11.1990).


З ним, одного разу, сталась неймовірно драматична й, по-справжньому, добра історія. Він зрозумів, чому ЦЕ працює. То дамо йому слово. Отже, розповідає Норман Казінс:


У серпні 1964 року я повернувся додому із закордонного відрядження й відчув легке нездужання. Спочатку зросла температура тіла, з'явилася ломота у м'язах.


Мій стан швидко погіршувався, через тиждень вже стало важко повертати шию, ходити, ворушити пальцями, піднімати руки. Діагноз: анкілозуючий спондилоартрит (хвороба Бехтерєва). Це означало, що сполучна тканина в моєму хребті почала руйнуватися. Одним словом, я нерухомів, уже із зусиллям ворушив руками й ногами й повертався в постелі. На тілі з'явилися вузлики, потовщення, затвердіння під шкірою - це вказувало на те, що уражений увесь організм. У найважчий момент хвороби в мене майже не розмикалися щелепи.


З кожним днем я усе більше переконувався, що лікарня - не місце для серйозно хворої людини. Система, при якій клінічні процедури ставляться на перше місце, а пацієнти на останнє — усе це й ще багато інших вад сьогоднішньої лікарні заслуговують серйозної критики. Мені дуже пощастило, що моїм лікарем був чоловік, який міг уявити себе на місці пацієнта.


Я запитав його, які мої шанси на повне видужання? Він відверто зізнався, що один з фахівців сказав йому: у мене один шанс із п'ятисот. Цей же фахівець помітив, що особисто він ніколи не зустрічався з випадками видужання при ураженні практично всього організму.


Це змусило мене добре задуматися, — говорить Норман Казінс. Дотепер я дозволяв докторам клопотатись про мій стан. Але, тепер я сам повинен діяти. Мені було абсолютне ясно, що, коли я збираюся стати єдиним з п'ятисот, краще самому щось чинити, а не бути пасивним спостерігачем.


Я згадав, що років десять назад або ще раніше читав класичну роботу Ганса Сельє "Стрес життя".


Сельє довів: регрес імунної системи може бути викликаний емоційною напругою, чимсь, на кшталт, роздратування або стримуваного гніву. І тоді я поставив собі питання: якщо негативні емоції викликають небажані зміни в організмі, то чи не можуть позитивні емоції сприятливо впливати на біохімічні процеси?


Чи не можуть любов, надія, віра, сміх і воля до життя стати кращими ліками? Чи ж можуть відбуватися хімічні зміни тільки в гіршу сторону?


Ясно, що змусити працювати позитивні емоції зовсім не так просто, як, скажімо, натиснути кнопку вимикача. Але розумний контроль над ними міг би дати благодійний фізіологічний ефект. Іноді досить просто замінити тривогу вірою в життя. Припустимо, я перестану приймати знеболюючі. Як же тоді бути з болем? У мене всі кістки, особливо хребет і суглоби, боліли так, начебто мене переїхала вантажівка. Я знав, що на біль може впливати стосунок до нього. Я готовий був довго терпіти біль, аби тільки знати, що мій стан поліпшується, і організм здатен запобігти подальшому руйнуванню сполучної тканини.


Я захотів поділитися своїми міркуваннями з доктором. Він уважно вислухав і мої міркування про причини хвороби, і мої непрофесійні ідеї про план дій, здійснивши який, я міг би отримати шанс подолати всі перешкоди на шляху до видужання й схвалив ідею нашого рівноправного співробітництва. Мені забронювали номер у готелі, куди я й перебрався. Тут я із задоволенням виявив першу несподівану перевагу: номер у готелі коштував утроє дешевше, аніж перебування в лікарні. Інші вигоди були незлічимі. Тут ми приступили до здійснення нашого плану. Перше завдання - використовувати позитивні емоції для активізації біохімічних реакцій в організмі.


Сподіватися, любити й вірити - було для мене досить легко, але от щодо сміху … Коли лежиш нерухомо, прикутий до постелі, і кожна кісточка, і кожен суглоб ниють від болю - тут уже не до смішного.


Я розробив цілу програму й уважав, що краще почати з комічних фільмів. Ми змогли дістати декілька старих плівок братів Маркс (американські актори-коміки, п'ять братів, що виступали у водевілі, театрі, кіно й на телебаченні, спеціалізувалися на комедії абсурду — з набором бійок, ляпасів, флірту і метання тортів — примітка редактора). Опустили штори й включили кінопроектор.


Спрацювало! Я з радістю виявив, що десять хвилин невтримного, до кольок, сміху, дали анестезуючий ефект, і це дозволило мені поспати дві години без болю. Коли болезаспокійливий ефект сміху минав, ми знову включали кінопроектор. Іноді медсестра читала мені гумористичні оповідання.


У мене перевіряли РОЕ (швидкість реакції осадження еритроцитів) безпосередньо перед сеансом сміху й через кілька годин після серії сеансів. Щораз показник знижувався, як мінімум на п'ять одиниць. Саме по собі зменшення було несуттєвим, але важливо, що РОЕ продовжувало неухильно спадати. Я був окрилений: тепер давня теорія про сміх, як гарні ліки отримала фізіологічну основу.


Я припинив ковтати ліки й снодійне. До мене повернувся сон - благословенний, природній сон без болю! Я спав безтурботно, як дитина, а на восьмий день міг без болю ворушити великими пальцями. Через якийсь час я міг уже рухатися; неможливо описати, яке чудове це відчуття!


Чи видужав я повністю? Рік у рік рухливість збільшувалася. Болі в основному зникли, залишилися лише неприємні відчуття в колінах і в одному плечі. Металевий корсет я скинув через його непотрібність. Я не відчував більше болісних приступів болі в долонях, коли вдаряв ракеткою по тенісному м'ячику або грав у гольф. Я вже міг їздити верхи, не боячись упасти, і міцно тримати в руках кінокамеру. Здійснилася моя мрія: я знову грав токату й фугу ре мінор Баха, хоча тепер руки були не такими слухняними. Шия моя знову поверталася в усі сторони всупереч прогнозам фахівців, які вважали, що процес необоротний і мені доведеться примиритися з тим, що шия буде нерухомою.


До яких же висновків я прийшов? Відповідь проста.


Бажання жити - це не теоретична абстракція, а фізіологічна реальність. Воля пацієнта здатна зцілити його. Я не піддався страху, розпачу й паніці, які супроводжують хвороби, що не дають, як здається, шансів на видужання. Не буду робити вигляд, що я не розумів усієї серйозності становища або що в мене завжди був веселий настрій і легко на серці. Якщо лежиш нерухомо, не в силах поворухнути навіть пальцем, то хочеш чи не хочеш, а замислишся над висновком лікарів - життя чи смерть. Але в глибині душі я знав, що в мене є шанс, і був абсолютно певен, що перевага буде на моєму боці.


Адам Сміт у своїй книзі Сила розуму розповідає, як він, обговорюючи моє видужання зі своїми друзями- лікарями, просив їх пояснити, чому сміх переміг хворобу. У відповідь він почув, що сміх тут ні при чому і я, імовірно, видужав би, навіть якби нічого не робив. Можливо, але, коли я лежав нерухомо, думка фахівців була іншою.


Так збіглись обставини, що в десяту річницю від дня початку хвороби, я випадково зустрів одного з тих лікарів, які поставили мені сумний діагноз. Я простягнув руку, щоб привітатися, він - теж. Я не стримався: бажаючи продемонструвати йому все, що не міг виразити словами, - я стиснув йому руку з такою силою, що він навіть поморщився від болю й змушений був просити пощади. Сила мого рукостискання була красномовнішою від усіх слів. Навряд чи слід було запитувати про моє теперішнє самопочуття, але лікар поцікавився, що ж допомогло мені видужати. Усе почалося, - сказав я, - коли я вирішив, що навіть найдосвідченіші медичні експерти насправді знають недостатньо, щоб присудити людину до нерухомості й смерті.


Сміх убиває хворобу?

Ні! Сміх допомагає нам жити!

9 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі
Підпишись, щоб отримувати новини!
124019.png
whatsapp.png
124016.png
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS