УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ БЕЗ БРОМУ

післямова до книги ЧАС МІДІ ТА ЗБІЖЖЯ з серії Психологічна Археологія України


Багатьом відомий вислів Володимира Винниченка про те, що

українську історію не можна читати без брому*.

У чомусь товариш Винниченко мав рацію, та тільки його власний життєпис теж без брому не читається: стільки там помилок, втрачених шансів, геніальних ідей, впереміж з дрімучою глупотою.


І, що найголовніше, він зовсім не був винятком в гроні людей, які приймали доленосні рішення для України. А якщо вже бути до кінця чесними, хоча б самі із собою, то й ті люди для кого ці рішення приймались теж не відзначались мудрістю чи, хоча б, далекоглядністю. Та й зараз, далебі, не відзначаються.


Є щось дивне в нашому національному характері. Пам’ятаєш жарт про партизанський загін із двох українців? Де один герой, другий зрадник і троє командирів? А що, хіба ні?

Наш український національний характер складається з опцій, деякі з яких є абсолютно несумісними одна з одною, або, навіть прямо протилежними. Щоб зрозуміти, чому так діється ми мусимо вкотре заглянути всередину свого мозку і додивитись, а що ж там діється? Зрештою, на сторінках попередньої нашої книги ми доволі часто це робили, але не будемо змушувати Тебе шановний читачу, гортати зараз сторінки й шукати потрібний розділ, натомість коротко нагадаємо, про що там йдеться.


А йдеться про те, що мислездатною речовиною є тоненька сіра плівочка, яка вкриває поверхню півкуль людського мозку. Ця поверхня складається з шести-восьми верств нервових клітин, так званих нейронів, завдяки яким мозок збирає, громадить, аналізує та систематизує отриману ззовні інформацію, а також генерує ту інформацію, яку ми називаємо потоком свідомості, себто внутрішній діалог, що постійно звучить в наших головах, перемішаний з візуальними та іншими образами, якими оперує наша пам’ять. Нам видається, що вся ця мішанина і є нашим Я, нашою внутрішньою сутністю, нашим характером, тобто, як ми кажемо, мною самим.


Насправді ж це далеко не так. Щоб керувати нашою поведінкою, нейрони поєднуються в мережі, кожна з яких (просимо пробачення за спрощення) керує якимись елементами нашого мислення — звичками, навичками, автоматичними реакціями на зовнішні подразники, внутрішніми цінностями, переконаннями та всіма іншими складовими частинами характеру. Це поведінкові програми, які складають основну частину програмного забезпечення нашого мозку. Тому більшість дій, які ми в житті виконуємо, ми здійснюємо автоматично, не замислюючись, як про причини цих дій, так і про їх наслідки. А розум?


Розум вмикається, коли жодна з нейронних мереж не в стані в автоматичному режимі відреагувати на те, що діється довкола нас. Як сказав колись, згаданий в першій нашій книзі дослідник дитячого мислення, Жан Піаже**:

розум — це те, що ми робимо, коли не знаємо, що робити.

Втім, це не зовсім так, бо, навіть, коли ми доконче не знаємо, що робити, лінивий розум все-таки до останнього намагається знайти прецедент в пам’яті або, хоча б, у вчинках інших людей. Тоді в пригоді стають майже недоступні нашій свідомості ресурси пам’яті.

Це тому, що нейронні мережі людського мозку не є ізольованими утвореннями.


Обслуговуючи близькі між собою патерни поведінки, нейронні мережі об’єднуються між собою, творячи супермережі. Великі об’єднання мереж формують щось, на кшталт, окремішніх автономних мізків всередині єдиного цілісного мозку. Або, інакше, автономні особистості всередині цілісної особистості.


Тому характер кожного із нас — це комплекс різних субособистостей, іноді пов’язаних між собою, але найчастіше самостійних і незалежних одна від одної. Власне кажучи, те, що ми називаємо внутрішнім діалогом, є неугавними перемовинами субособистостей між собою. Деякі із таких субособистостей можуть навіть ворогувати одна з одною, змагаючись за абсолютну владу над нашим характером.


Звідки ж беруться ці внутрішні бунтарі, які при кожній зручній нагоді намагаються змусити нас чинити щось по-своєму, всупереч генеральній, так би мовити, лінії?


Мусимо пригадати собі, що людина народжується не як чиста картка паперу, а як контурна мапа, на якій уже накреслено (і доволі чітко) обриси майбутнього характеру. По-перше, це видова пам’ять, себто інстинкти, властиві усім Homo sapiens, а насамперед все, що запевнює нам виживання і подальший розвиток. По-друге, це родова або ж генетична пам’ять — закодована в генах інформація про те, що колись діялось з нашими (часом дуже далекими) предками і викликало у них сильні емоції. Чому власне емоції?

Та тому що механізм самонавчання і формування характеру тримається, так би мовити, на двох опорах. Нейронні мережі творяться тоді, коли ми довго повторюємо одну й ту саму дію або коли робимо щось, що пов’язане з сильними емоціями (скоріш негативними ніж позитивними) — так зване імпринтування. А емоції — це, насамперед, хімічні речовини, які продукує наш організм, щоб змусити себе радіти й сумувати, любити та ненавидіти. Речовини ці стають причинами генетичних мікромутацій, вписуючи в набір інформації про будову тіла нові штрихи, а разом з ними й відомості про те, що ми робили в тих обставинах, які ці емоції викликали. Ця пам’ять передається від покоління до покоління разом з генами. Вона не є усвідомленою, але активно формує нейронні мережі, а в деяких випадках, і субособистості.


Це і є той прихований архів інформації до якого звертається наш розум, коли не знає, що йому робити, а субоособистості, що сформувались на основі генетичної пам’яті, можуть намагатись розв'язувати актуальні проблеми знаними їм методами. Тобто наші предки фактично керують нашим сучасним життям. Але хто вони, ці предки?


Цього ми не знаємо. Але здогадатись можемо. Бо це тільки останні двісті років ми називаємо себе українцями. А раніше ми називали себе русинами, русами, полянами, древлянами, дулібами, тиверцями, уличами, хорватами, сарматами, скіфами, кімерами і ще сотнями назв, яких нам просто не вберегла переписана історія.

Ми вірували в Христа, в Перуна, у Велеса, в Даждьбога, в Папая і Велику Матір Богів так само як і в інших богів, імена яких нам, тепер уже, не відновити.

Ми розмовляли українською, русинською, скіфською і безліччю інших мов, слів яких ніхто вже не згадає.

Ми писали кирилицею, глаголицею, влесовицею, чертами і різами, клинописом на папері, пергаменті, берестяній корі, букових дощечках, глиняних черепках і каменях Кам’яної Могили.

Ми сіяли пшеницю і пасли овець, кували мечі і розмальовували горщики, будували доми й храми, насипали кургани й спускали на воду кораблі.

Ми створювали величні культури чи ставали рабами інших держав, ми боролись за свою незалежність чи, на довгий час, втрачали свою свободу.


Однак це завжди були ми — люди, чиї предки жили, живуть і будуть жити на цій землі.

Люди, які нізвідки сюди не прийшли, нікого звідси не виганяли та нікого тут не завойовували. Люди, які жили тут завжди, живуть зараз і хочуть тут жити далі.

Люди, чия пам’ять про минуле сягає найглибших його верств. І всі нескінченні покоління предків цих людей, починаючи від перших мігрантів з Африки, творили цим людям їхню генетичну пам’ять, вкладаючи в неї по мікроскопічному шматочку своїх власних життів.


Втім, найбільшим є вклад двох культурних спільнот: лісостепового неолітичного землеробського населення, яке умовно можна назвати староєвропейцями чи трипільцями, і степової пастушої арійської спільноти. А що переважна більшість сучасних українців є автохтонами, то зрозуміло, що найбільший обсяг в нашій генетичній пам’яті належить саме цим нашим предкам — мирним посттрипільським гречкосіям-вайш’ю*** і непосидючим та задиркуватим арійським лицарям-кшатріям****.

Кілька тисяч (тисяч!) років існування нашого народу саме в цих іпостасях, не могли не залишити слідів у наших генах, у нашій психіці, у нашому колективному морфогенетичному полі. Кожен із нас є, одночасно, трипільським вайш’ю і арійським лицарем.


Проте від вайш’ю ми отримали все-таки більше ніж від кшатрія. Природний добір, який займається формуванням людського суспільства, завжди більше сприяв конформістам аніж героям. Виживали ті, хто вмів пристосуватись до будь-яких умов і не переступати червоних ліній, позначених тими, хто справував владу. І при цьому не втрачати своєї ідентифікації. Трипільський вайш’ю нашого характеру, звичайно ж, вітає всі новації, за умови, що це діється не в його хуторі.


Він хуторянин, але навіть там його хата скраю. Він уміє і любить працювати, але тільки для себе, для своїх дітей чи батьків. На цьому вузьке коло його ближніх закінчується, хоча, якщо котрийсь із троюрідних братів стане прокурором, то в число близьких його буде включено.


Вайш’ю скориться з вимогами будь-якої влади, але покаже їй дулю (правда, не виймаючи її з кишені) і вчинить, як сам захоче. На владу він дивиться, як на забави людей, що наділені силою, але не знають куди цю силу подіти. Тому державу він сприймає, як щось чуже й неприємне для себе, на кшталт весняного приморозку чи дощу в жнива. Ну, нікуди від цього не дінешся! Треба перетерпіти й робити своє.


А ще держава для нього — це інструмент, за допомогою якого сильні світу цього намагаються відняти в нього, скромного й роботящого вайш’ю, все те, що він зробив сам і для себе. Він ніколи не спішить ділитись своїм добром і, при нагоді, обов’язково його приховає. Але, не бажаючи ні з ким ділитись, він вважає, що держава повинна про нього дбати, бо вона ж їсть його хліб, чи не так?


А грошей дармових держава має ого-го! І якщо випадає нагода подоїти цю корівку, то вайш’ю перед цим не завагається — це ж навіть не чуже, а, взагалі, нічийне! А ще йому страшенно подобаються історії про героїв, що грабували багатіїв та роздавали гроші біднякам, хоча сам він ніколи б так не вчинив. З усім тим, десь в душі, на прихід такого героя він сподівається, і охоче вірить, що держава погана тому, що владу у ній захопили не ті люди. А якщо прийдуть правильні, то все за день зміниться і на вербах виростуть солодкі груші.


Він любить країну і щиро переживає за її долю, однак спокій та власний добробут цінить більше, тому воювати за свободу не піде, вважаючи, що живому псові ведеться краще аніж мертвому леву. Локальне мислення вайш’ю (його ж предки прожили тисячі років на одному й тому самому місці) не дає йому змоги оцінити масштабів своєї країни.


Та тільки не поспішаймо звинувачувати цього гречкосія у відсутності патріотизму. Заради добра всієї країни він справді вчинить дуже мало, але заради процвітання своєї громади він здатен на великі справи. Бо тут йому усе знайоме, тут живуть його рідні й друзі, і, що найголовніше, він сам своїми очима побачить результати змін. Дайте йому можливість, і він, зі своєю працелюбністю, кмітливістю і замилуванням до краси швидко наведе тут лад. Звичайно ж, цей лад не поширюватиметься на інші громади, але що поробиш? Він же вайш’ю і його хата скраю.


Патріотизм нашого гніздюка-гречкосія — це його право бути самим собою. Він може стерпіти багато чого, та нехай тільки хтось спробує це право відняти! Бо, поряд із терплячим, собі на умі, вайш’ю, в глибині нашого характеру обов’язково живе хоча б один воїн-кшатрій.

Сидить собі, склавши ноги по-турецьки, під світовим деревом, як прапрадід Мамай та награє собі щось на лютні-торбані. Проте, його спис, і меч, і кінь при ньому. І в будь-який момент часу він готовий взяти до рук зброю і кинутись захищати своїх вайш’ю, яких він сприймає, як недорослих, нерозумних, але рідних дітей.


Власне таким є наш національний характер — на три, мабуть, чверті гречкосійським, а на чверть лицарським. І немає на те ради…


Та тільки проблема зовсім не в роздвоєності нашого характеру. Ми не знаємо, коли саме тримати дулю в кишені та мовчки робити собі своє, а коли сідлати коня і братись за зброю. Дуже часто ми чинимо щось цілком протилежне до вимог поточного моменту, бо не вміємо керувати своїм характером. І навіть не підозрюємо, що таке керівництво є можливим.

Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити. І дай мені мудрість відрізнити одне від другого.

Перефразовуючи ці відомі слова, мусимо молити Вищу Силу якось повідомляти нас, українців, коли саме нам бути гніздюками, а коли лицарями. Або самим знайти в собі мудрість відрізняти одне від іншого. Бо всі наші вади та недоліки, — це тільки переваги, яких ми не вміємо (чи не хочемо?) використати. А щоб навчитись бачити свої переваги, слід знати свій власний національний характер, докопавшись до найглибших рівнів та горизонтів тих часів, коли він формувався.


Ми мусимо перестати сліпо мавпувати життя інших народів і виробити власну модель, засновану на особливостях національного характеру. І тоді, за умови, що ми таки навчимось собою керувати, нащадки, читаючи нашу історію, зможуть обійтись без брому.

*Бром (Br) — хімічний елемент з атомним номером 35, що належить до галогенів. Назва походить від грецького βρoμος — сморід цапа. В першій половині минулого століття бромід натрію та бромід калію були популярними заспокійливими засобами.

**Жан Піаже (Jean Pіaget, ⋆19.08.1896 — †16.09.1980 роки) — швейцарський психолог і філософ, відомий дослідженнями психіки дітей. Жан Піаже висунув концепцію соціального розвитку психіки. Розробив новий напрямок досліджень — генетичну епістемологію.

***Вайш'ї (санскрит वैश्य vaiśya) члени третьої з чотирьох варн (каст) традиційного арійського суспільства, до складу яких входять землероби, ремісники та купці. Початково арійські релігійні тексти відводили вайш'ям традиційні ролі в сільському господарстві та тваринництві, але з розвитком цивілізації вони стали також землевласниками та лихварями. Разом з брахманами і кшатріями наділені статусом двіджа двічі народжений. Людина стає двічі народженою, коли вона переходить через упанаянами, ініціацію у ведичну освіту, що допомагає їй опанувати ті частини чотирьох Вед, котрі стосуються її занять.

****Кшатрії (санскр. क्षत्रिय kṣatriya, панівний, владний) — одна з чотирьох варн арійського, а пізніше індуїстського суспільства, шляхетна каста воїнів, друга за значущістю після брахманів. Традиційно панівний та військовий клас виводився з цієї варни. Попередники європейської шляхти.

5 перегляд0 коментар
Підпишись, щоб отримувати новини!
124019.png
whatsapp.png
124016.png
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS