ХТО ТИ?

Ця ніч видалася прохолодною … Спека, що мучила місто, протягом от уже декількох тижнів, спала. Сотні тисяч людей змогли зітхнути спокійно. Але не всім ця ніч принесла полегшення. У палаті інтенсивної терапії міського госпіталю помирала жінка. Хронічні хвороби, вік, переживання - усе це не могло не позначитися на її стані. Усі в лікарні знали, що кінець настане скоро, і ніхто не заважав цій жінці вмирати.


Знала це й вона, і тому намагалася до останньої хвилини, яка, як вона передчувала, невблаганно наближалася, зберегти свідомість. Їй не хотілося вмирати у сні. Їй хотілося перехитрувати смерть. Їй видавалося, що якщо вона не засне - життя триватиме ще трохи. А за цей час, можливо, трапиться щось. Може бути навіть чудо …


Проте, утома безсоння здолала і біль, і бажання боротися за життя. Хвора заснула. І в сні відчула, що душа стала відділятися від тіла.


Тіло спочатку не погоджувалось з цим. Серце скажено забилось в грудях, напружилися м'язи грудної клітки, намагаючись ввібрати в себе більше повітря … Але все дарма. Душа покинула тіло. Вона злетіла вгору під стелю, окинувши прощальним поглядом лікарняну палату, і полетіла ввись - до неба, до звільнення від земних страждань, до вічного, як їй хотілось вірити, життя.


Вона летіла, прискорюючи свій рух, по світловому коридору, сповненому найяскравішим світлом. Звучала чудесна музика. Душа відчувала блаженство й починала розуміти, що десь там, наприкінці тунелю її очікує зустріч із іншим світом. З Вищим Розумом, з Богом, у якого вона так щиро вірила.


Зрештою, вона знала про це ще тоді, коли перебувала в тілі: про це було написано в безлічі книг, які вона читала в земному своєму житті. І все відбулося майже так, як там було написано. Як розповідали на проповідях священики й проповідники. Як говорили ясновидющі й медіуми. Майже так само …


З одним єдиним винятком. Наприкінці тунелю знаходились двері. Ці двері були прозорими, і за ними виднілося світло. Ще яскравіше, ще тепліше. І воно обіцяло ще більше блаженство. Крізь двері чутно було музику. Ще гарнішу й чарівнішу.


А перед дверима сидів ангел. У руках він тримав найбільш звичайний шкільний, та ще й добряче заяложений зошит та копійчану кулькову ручку.


- То це і є смерть? - запитала душа.

- Ні, - відповів ангел. - Це ще не смерть. Але й уже не життя. Це великий перехід, який вам, шановна душе, доведеться виконати.

- Що мені для цього слід зробити? - запитала душа.

- Усього лише відповісти на одне моє питання, - відповів ангел, приготувавшись записати в зошит відповідь. - Отже, скажіть мені шановна новоприбула душе, хто ви?

- Я … - і душа гордо оголосила ім'я й прізвище, які належали їй при житті.

- Ні-ні, - замахав крильми ангел, - я не про це вас запитую. Мені не потрібні дані, записані в паспорті, свідоцтві про народження, шлюб, як і в інших папірцях. Відповідайте мені, можна коротко, хто ви?

- Я християнка, - переконано вимовила душу, уважаючи це головним аргументів у розмові з ангелом. - Нас не цікавить, у що ви вірите, - заперечив ангел. – Дайте відповідь на задане вам питання: хто ви? І ці двері відкриється перед вами.

- Я вчителька. - Нам непотрібна ваша професія. Хто ви?

- Я дружина депутата міської ради.

- Але це заняття вашого чоловіка. Хто ви?

- Я мати трьох дітей.

- Та ні ж, ні! Я запитую про інше. Хто ви?

- Я людина.

- Людей на планеті Земля вже вісім мільярдів. Ви - тільки одна з них. Востаннє запитую: хто ви?

- Я… я … - більше душа нічого не змогла придумати. Та більше їй і нічого було сказати. Нічого більше вона про себе не знала.


І тоді ангел указав їй на двері. Але не на ті прозорі, що обіцяли вічне блаженство, а на зовсім інші - сірі й непоказні, що вели в протилежному напрямку.

- Вертайтеся назад, до себе, - рішучим голосом вимовив ангел. - І постарайтеся до наступної своєї появи тут, зрозуміти, ким же ви насправді є?


У ту же мить у палаті міського госпіталю літня жінка, змучена хронічними хворобами, віком і переживаннями востаннє видихнула повітря. І в той же мить, десь на протилежному кінці світу, уперше вдихнула повітря Землі щойно народжена дитина.


*****


Ми кажемо: моє тіло. І не вміємо дати цьому тілу здоров’я, коли воно хворіє.

Ми кажемо: мій розум. І творимо одну дурницю за іншою.

Ми кажемо: мої звички. І не можемо позбутись того, що заважає нам жити.

Ми кажемо: моя свідомість. І не усвідомлюємо навіть малої дещиці з того, що діється з нами й довкола нас.


Чому так відбувається?


Може тому, що ми не знаємо найголовнішого. Ми не знаємо того, кому все це належить. Ми не знаємо, ким ми є.


ХТО ТИ?


Ти можеш дати відповідь на це запитання?

27 перегляд0 коментар
Підпишись, щоб отримувати новини!
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
124019.png
whatsapp.png
124016.png
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS