ЧАС ЗАЛІЗНИХ МЕЧІВ

З третьої книги серії Психологічна Археологія України.


Артефакт на обкладинці:


Скіфські лучники. Золота бляшка з кургану Куль-Оба - ІV століття перед Різдвом. Земля і небо, вода і вогонь, чорне й червоне, праве і ліве, уява і логіка, терплячість і непосидючість — з протилежностей зіткано український національний характер. Це історія, яку не можна читати без заспокійливого, як сказав колись про нас один з українських державників, доклавши, при цьому, максимум зусиль, щоб заспокійливого його нащадкам знадобилось ще більше. Чому ми такі? Талановиті, роботящі, відважні і… безпорадні у цьому світі?


ПЕРЕДМОВА


1517 року побачила світ книга професора Ягеллонського Університету Мацєя Мєховського[1] Трактат про дві Сарматії (Tractatus de duabus Sarmatiis). В передмові до книги пан Мацєй декларує мету написання цього твору:

Південні краї та приморські народи аж до Індії відкриті королем Португалії. Нехай же і північні краї з народами, котрі живуть біля Північного океану на схід, відкриті військами короля Польського, стануть тепер відомі світові.

Тобто завдання, яке ставив перед собою краківський канонік, було дуже конкретним — тонко й вишукано підлеститись до польського короля, від ласк якого пан Мацєй залежав, прирівнявши останнього до короля португальського.


А король Португалії тоді вважався неабияким цабе серед коронованих голів Європи. І небезпідставно. В ті часи, а було це, нагадаємо собі, на самому початку епохи великих географічних відкриттів, коли завдяки Тордесільяській умові світ було поділено між суверенами Іспанії та Португалії. Саме тоді король Португалії Мануел, отримавши прізвисько Щасливий, готувався правити своєю, ще незнаною, але вже його власною половиною світу.


Тому, розповідаючи про величезні простори та добра Сарматій, уже відкриті військами короля Польського, пан Мацєй не тільки ставив свого короля на один рівень з володарем половини світу, але й кидав йому виклик:

ти, португальський королю, ще не знаєш, що там у твоїй половинці світу насправді є, а ми уже знаємо і все це, по праву, повинно належати нам.

Сарматії пана Мацєя — це Сарматія Азійська між Волгою та Доном (тоді ці терени безапеляційно вважались Азією) і Сарматія Європейська — те, що зараз ми називаємо Східною Європою.


І, зрозуміло, що згідно з повідомленнями пана Мацєя, всі ці землі колись були заселені єдиним сарматським народом, що потім розділився на декілька різних народів, які, зрештою, ще пам’ятають про своє спільне минуле і можуть, принаймні теоретично, колись об’єднатись під владою, звичайно ж, найголовніших сарматів.


Так народилась ідея сарматизму, яка одразу страшенно сподобалась знатним людям Польщі, Литви, Русі, Трансильванії та, навіть, певній частині козацької старшини, за умови, що кожні з них вважали себе тими головними сарматами. Зрештою, картина знайома, чи не так?

"Сарматизована" польська шляхта

І хоча на початку сарматизм був ідеалістичним рухом, який малював справжніх сарматів людьми побожними (незалежно від конфесії), чесними, гордими, сміливими, толерантними та волелюбними, дуже скоро сарматизм, особливо в інтерпретації польської шляхти, став усе швидше скочуватись до войовничого шовінізму. Польська сарматизована шляхта ніяк хотіла визнати права бути сарматами за шляхтою руською, називаючи їх скіфами.


Щоправда, ті відплачували їм тією ж монетою Юрій Хмельницький використовував титули князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького. У літописі Самійла Величка сарматськими називаються два народи:

сарматійський народ польський та вольний шляхетний савроматійський козако-руський народ.

У зв’язку з цим варто привести цитату із Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького від 1648 року про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких вже пішли поляки:

Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож, були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу… Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами й здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів…

Навчені цинізмом сьогодення, ми сприймаємо ці сарматичні суперечки, як війну пропаганд, але як виявляється, якщо звичайно не сприймати поважно пропагандистські кліше (про Каїна й Авеля, наприклад), ця версія давньої української історії є доволі близькою до істини. Зрештою, в сімнадцятому столітті може й краще пам’яталось, хто кому був сарматом, чи то пак, братом.


А що ж наша офіційна історія? Що вона нам каже?


Загальноприйнята, принаймні в версії підручників для середньої школи, історія України починається із нагадування, що колись давно, мовляв, існували такі люди, як слов’яни, які жили собі протягом другого-першого тисячоліть до нашої ери на лісистих просторах від Вісли до Дніпра.


Жили собі й жили усі ті тисячі років, а потім раптом захотіли стати предками п’ятнадцяти європейських народів, у тому числі й українського, і стали ними.


Правда, нічого не сказано про те, звідки оті слов’яни взялись і як вони перетворились на предків стількох європейських народів. Про сарматів, що жили на українській землі мало не півтисячі років, там не сказано зовсім нічого, а про скіфів та кімерів, які жили тут до сарматів, майже нічого.


Та й навіщо?


Адже в школі дітей навчають українській історії, а українського народу тоді ще не було. Були якісь невиразні й незрозумілі напівдикі слов’яни, що ховались по лісах та болотах, землями нашими бродили зайди та чужинці, всякі там скіфи з кімерійцями, які потім (з появою слов’ян, що чомусь вилізли зі своїх боліт) випарувались у повітря чи відлетіли у вирій. Людей в цій історії немає, а є тільки народи, які то виникають ніби з нічого, то приходять нізвідки, то зникають в нікуди.


Але земля — це таки не дачна грядка, на якій можна садити то квіти, то огірки, то картоплю. Земля, якщо вона добра й родюча (а хто може сказати інакше про українську землю) пустою не буває ніколи. На ній зажди живуть люди. І люди ці не щезають в нікуди. Історія народів — це довгий, можливо безконечний марафонський забіг, в якому далеко не всі учасники дотягнуть до фінішу, але аж ніяк не естафета з переказуванням палички від одного бігуна до іншого.


В цьому марафоні змінюються самоназви. Українець сімнадцятого століття напевно б не одразу втямив, що таке Україна — він був русином і його країна звалася Руссю. А ще раніше Сарматією. Скіфією. Кімерією.


Змінюються мови. Адже мова — це ріка, яка тече із минулого в майбутнє, а ріка незмінною не буває. Досить послухати записи радіопередач українською мовою, скажімо, п’ятдесятилітньої давнини, щоб вловити хай малопомітну, але істотну різницю у вимові чи у використанні слів. А що казати про тисячі років?


Змінюються релігії. Русь охрестилась, вже бувши могутньою державою. Змінюються звичаї та традиції, стаючи спочатку незрозумілими, а потім і відмираючи зовсім.

Не змінюється лиш одне — генетичний код народу.


А генетичні дослідження кажуть нам, що більшість мешканців сучасної України є автохтонами, тобто людьми, чиї предки ніколи цієї землі не покидали. І це незалежно від того, якою мовою ми сьогодні розмовляємо, яким богам молимось, як себе називаємо чи за які партії голосуємо. Всі ми є носіями генів своїх пращурів, а пращури ці були й сарматами, і скіфами, і кімерійцями. Були. І нема на те ради…


То якою ж була українці Сарматії, Скіфії, Кімерії?


Якими ми були, коли були ними?


КУПИТИ КНИГУ

Підпишись, щоб отримувати новини!
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
124019.png
whatsapp.png
124016.png
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS