ЧАС МІДІ І ЗБІЖЖЯ

З другої книги серії Психологічна Археологія України.

Артефакт на обкладинці:


Теракотові статуетки, створені, вірогідно, в середині 6-го тисячоліття перед Різдвом. Вважаються шедеврами неолітичного мистецтва. Зберігаються в Музеї національної історії та археології. Констанца. Румунія. Ці двоє думають більш як сім тисяч років. За цей час вони придумали засівати лани, ліпити горщики, варити кашу, пекти хліб, доїти корів і ткати одяг. Вони створили колесо, виплавили перший метал, навчились будувати міста, записали перші літери та передали нам частину своєї мови, культури та звичаїв. Вони придумали, як змінити світ, створивши цивілізацію. І цивілізація почала змінювати їх.


Цивілізація богинь не зникла без сліду. Вона існувала (та й зараз існує) всередині цивілізації воїнів, зберігаючи та переказуючи знання про внутрішні сили людини — царство, що всередині нас. Такі люди є у всіх народів світу і вони не дають зникнути тим здатностям нашого мислення, які не знайшли свого розвитку у світі, де на першому місці є речі, а вже потім люди та їх взаємні стосунки. Зазвичай, такі люди не потребують популярності й не зацікавлені в розголосі. Українські характерники в їх числі. І мабуть, прийшов час поговорити про характерників і характерництво, бо час народження цього неймовірного явища — це якраз часи після арійської революції.


То хто ж такі, оті характерники?


Загальноприйнято вважати, і так написано в українській Вікіпедії, що

Характерник - назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів.

Ця дефініція близька до істини, однак характерники вміли далеко більше, аніж перелічено в вікіпедійській статті. І воєнні навички — не основне з того, на чім знались характерники. Просто часи, коли про характерників стали писати, були часами, коли ці навички стали особливо потрібними й помітними.


Дмитро Іванович Яворницький, який чимало зусиль та часу потратив на вивчення характерництва, писав:

Такі характерники могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих верцадел, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, перекидатися на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов.

Чудотворці одним словом.


Все це суперечить законам природи?


Може й так, хоча ніхто ще не дає людям впевненості, що вони геть усе знають про закони природи, якщо такі взагалі у природи існують. Та й зрештою, якщо Ти бачиш, що хтось пливе у відрі під водою, то це означає тільки одне — Ти це бачиш. Але чи так є насправді — це вже зовсім інше питання. І на нього є інша відповідь.


Люди, що на сеансах естрадних гіпнотизерів збирають по сцені відсутні квітки та грибочки теж їх бачать. І характерники, правдоподібно, дуже добре знали способи, як показати іншим людям те, чого немає і бути не може, як очевидну реальність.


Втім, щоб стати фаховим гіпнотизером, та ще й виступати перед публікою чи бути фокусником-штукарем, треба мати не тільки дар божий, але ще й довго та наполегливо вчитись, тренуватись і працювати над собою. Звідки характерники черпали свої знання та навички?


Щоб докопатись до джерел характерництва мусимо прискіпливо придивитись до самого слова характерник. Вікіпедія подає нам дві версії цього слова. Перша каже нам, що слово характер використовували польські жовніри для означення свого роду замовленого предмету (паперового або бляшаного), який повинен був чинити свого власника невразливим.


Версія виглядає правдоподібною, оскільки використання в середньовіччі різного роду амулетів, так само як хрестиків, ладанок, оберегів, наузів — було вкрай популярним явищем. Рідко який воїн не носив з собою чогось такого. Тільки от чомусь польські історики нічого не знають про те, що їхні жовніри носили при собі якісь характери. Та й саме слово характерники в польській історичній літературі не зустрічається, хоча про справжніх характерників польські шляхтичі, очевидці та учасники боїв з козаками писали часто й охоче. Але, при цьому, завжди називали їх ворожбитами, чаклунами, віщунами, та ніколи — характерниками.


Інша ж версія є, м’яко кажучи, дуже дивною, виводячи українське слово характерник від тюркського Жез Тирнак, або Кара Тирнак, імені страшного демона, наділеного злісним характером та неймовірною силою.


На наш сучасний слух слово характерник сприймається дуже легко й органічно. Аж хочеться вірити, що характерник походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори. Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродних умінь та сил. Без сумніву це так, але…


Але слово характер, як динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини є грецького походження і потрапило в нашу мову за посередництвом мови французької та російської десь під кінець дев’ятнадцятого століття, коли психологія почала входити в моду. Та й то тоді це слово в дещо іншій версії — характерство — стосувалось лише однієї якоїсь ознаки і тільки потім русифікувавшись стало характеристикою, а сукупність характеристик — характером. Раніше ж українці, для означення сукупності стійких психологічних характеристик, чудово обходились словом вдача. А от характерників і тоді називали характерниками. Тим більше, що слово це не є єдиним загадковим словом з коренем хар-.


В українській та й багатьох слов’янських мовах присутнє також слово знахар, яке означає людину, фах якої за своїми функціями досить близький до характерництва. Це цілительство. І це слово вже безумовно немає нічого спільного ані з бляшано-паперовими оберегами, ані з тюркськими демонами, ані, навіть, з грецькою мовою. Хоча запозичення з грецької мови є давньою традицією в Україні, однак не в грецькій мові слід шукати витоки слів характерник чи знахар, а в мові, яка для грецької, української, французької та ще кількох десятків інших мов була материнською.


Що ж це за мова?


Очевидним є, що це ведійський санскрит — штучна літературна мова давньої Індії, яка хоч і ніколи не була розмовною мовою зате зберегла найбільше спільних рис з древньою, праматеринською для більшості європейців мовою, котрою говорили наші арійські предки. Санскрит був мовою соціальних еліт, насамперед інтелектуальних, а ще мовою релігійних текстів.


Напевне, кожному, хто мешкає в великому місті, доводилось вряди-годи бачити на вулицях одягнених в помаранчеві сорочки людей, які постійно повторюють шістнадцять дивних слів:


Харе Крішна Харе Крішна Крішна Крішна Харе Харе Харе Рама Харе Рама Рама Рама Харе Харе.


Ці люди є адептами вчення Міжнародного Товариства Свідомості Крішни[108]. А чудні слова, які виспівують кришнаїти, — це мантра.


В індуїзмі вважається, що всі звуки та слова, використовувані людськими істотами, виражають вплив розуму на матерію. Якщо слова використовуються та організовуються правильно, то можуть формувати так звані слова сили або речення сили. Такі слова чи фрази сили називаються мантрами.


Мантра Харе Крішна складається з санскритських імен в кличному відмінку: Харе, Крішна і Рама.


Рама і Крішна згадуються як інші імена Вішну — верховного бога в Індуїзмі. Харе ж є кличним відмінком від Хара, другого імені дружини Крішни — Радгарані. Тобто люди, які проговорюють цю мантру, наче закликають до себе вищі сили, називаючи всі імена богів, що мають над ними владу. Вважається, що мантра Харе Крішна підносить свідомість практикуючого на духовний рівень, де піднесена свідомість врешті-решт набуває форми чистої любові до Бога.


А тепер добре пригляньмося до життєпису Хари — Радгарані, себто пані Радги. До речі, санскритський звук дг— це наше д- з легким придиханням в кінці. Тобто, пані Радгу спокійно можна б називати пані Радою. Не Верховною, а просто Радою. І цей збіг не є випадковим.

Радга та Крішна. Сучасна індуїстська картина

В українській мові багато слів з коренем рад-: це і рада, і радити, і радіти, радість, і т. п. Проте, справжнє значення цього слова ми забули.


А ще навіть в новітніх часах існувала форма колективного богослужіння, яку, до речі, запозичили деякі православні секти, так звані духовні християни (хлисти, скопці, молокани, стрибуни й ін.). Люди ставали в коло і разом виконували емоційні пісні та ритуальні танці, як правило, пов’язані із круговим рухом. Щось на кшталт гуцульського аркана (тільки там в колі танцюють виключно чоловіки).


Така форма контакту з Вищими Силами називалась радінням. І всі наші купальські хороводи та весняні гагілки — це власне і є пережитки релігійних обрядів радіння. Звідси й назва свята — Радуниця, як часу коли займались радінням.


Великодні гаївки в Україні

Правдоподібно, саме радіння було частиною ритуалів та обрядів поклоніння Великій Богині ще в доязичницькі, трипільські, а може й ще раніші часи. І чинилось це не просто так. Кінцевою метою радіння, про яку може й не знали геть усі його учасники, було входження в особливий, екстатичний стан, свого роду транс, я якому люди відчували особливе душевне й фізичне піднесення — раділи, одним словом.


Дуже часто цей колективний стан трансу використовувався для прийняття рішень. Звідси українське слово рада, на яку регулярно збирались козаки. В донських же козаків така рада називалась кругом. Не менш промовиста назва, чи не так?


Та що там казати, коли в більш-менш великій групі спонтанно відбувається прийняття рішень, люди абсолютно неусвідомлено збираються в коло.


Чому?


Та тому що таким чином відбувається концентрація колективної енергії групи — таке собі енергетичне коло в якому, на якийсь час, зливається докупи життєва енергія всіх учасників кола, творячи синергію.


Отже, наша добра знайома пані Рада є, фактично, володаркою життєвої енергії — хари. Вона обдаровує людей цією енергією, вона її й віднімає. Щоб активізувати цю енергію в собі треба назвати її ім’я і добре порадіти.


Де ж знаходилась ця життєва енергія?


А ніде інде, як у животі. Порівняй ці два слова — життя і живіт. Живіт — це місце де розміщується життя, чи не так?


І щоб це життя випустити з живота треба вчинити ритуальне самогубство — харакірі. В японській мові хара й означає живіт, чи, точніше, життєву енергію, котра знаходиться в животі.


Але де та Японія, а де Україна?


Насправді зовсім недалеко. Бо в японську культуру поняття хари, як життєвої, животної енергії прийшло з Китаю, а в Китай з Індії.


А в Індію?


В Індію — з першими хвилями аріїв-індоєвропейців, які вирушили на завоювання Індостану саме з українських степів, принісши туди не тільки свою зброю, але і своїх богів, і свої навички концентрації психічної енергії.


В індуїстських текстах пані Радга описується. як вічна подруга Крішни, що втілилась разом з ним на Землі і як джерело всіх жіночих проявів Бога. Про неї сказано, що вона — споконвічна внутрішня енергія Господа. Господь Крішна обіймає увесь світ, а пані Радга обіймає самого Крішну. Вона є верховною богинею всього світу. І, як би парадоксально це не виглядало, вона повертається тепер назад в Україну у вигляді так званих східних віровчень та духовних практик.


Втім, не вся пані Рада переселилась до Індії. Частина її, якщо можна так сказати, не покинула своєї батьківщини та залишилась вдома. Бо пані Рада — це ж слов’янська Лада, мати Купала та Лелі, які завдяки давнім грекам стали відомі на увесь світ, як Аполло та Артеміс.


Була ще й інша іпостась великої богині — потойбічна Мара або Мора, володарка мороку, світу нави і господиня людської підсвідомості. Характерників ще називали заморочниками, тобто тими, хто наводить морок, людьми мороку, пітьми.


Все це веде нас до висновку, що Радгарані — це, насправді, трипільська Велика Богиня, що вийшла заміж за верховного бога аріїв, закріпивши таким чином, союз двох народів, аріїв та трипільців, — пастухів та землеробів древньої України. До речі, Крішна, чоловік Радги, в індуїстській іконографії завжди зображається, як пастух, оточений худобою та вродливими дівчатами-пастушками.


Цілком очевидним є, що далеким прообразом Господа Крішни є якесь, невідоме нам тепер, божество давніх арійських пастухів. На це також вказує переклад його імені: Крішна, в тлумаченні з санскриту, означає чорний, темний, темно-синій.


Отже, прототип теперішнього Крішни явно не був воїном-кшатрієм, чий колір є червоним, а належав до варни пастухів, арійських вайш’ю (були й такі), про що також свідчить його миролюбний характер.


По жіночій лінії поклоніння Великій Богині Старої Європи збереглось як українське відьомство. Усі оті наші сільські відьми, яких так багато було і є в Україні, - це насправді ще трипільські жриці. А от чоловічою формою цього прадавнього культу є характерництво. І служіння це відкривало доступ до певних знань, у які далеко не всі люди могли бути втаємничені.

Арійський поет-ріші - прообраз українського козака Мамая

Згідно до вчення засновника усвідомлення Кришни Бгактіведанта Свамі Прабгупади, хара — означає енергію Бога. Отже, характерники — це люди, які цією животною енергією володіли, знахарі ж — це люди, що цю енергію знали і вміли з її допомогою зцілювати інших людей. В наш час їх би назвали біоенерготерапевтами.


Між іншим, у біоенергетиків побутує таки термін, як чакра — центр концентрації життєвої енергії. Слово чакра перекладають з санскриту, як коло або диск, хоча більш доречно було б сказати вихор. Вслухайся в це слово — вихор.


Себто цим словом наші предки послуговувались, щоб описати рух енергії по колу. І неважливо, була це енергія повітря, води чи життєва енергія — хара. Характерники — це люди, що володіли навичками зміни свідомості, сукупністю методів керування психікою та психофізіологією задля досягнення піднесеного психічного й духовного стану. Іншими словами, — це йоги. А йога, як система, виникла, мабуть, одночасно з арійською вірою.


І нехай Тебе не дивує те, що характерників в пам’яті народній насамперед пов’язують з бойовими мистецтвами. Адже всі бойові мистецтва, і наші рідні, і східні, і західні існують не для того, щоб вбивати якомога більше ворогів, а для того, щоб навіть найбільш самовпевненому ворогові не могло навіть в голову прийти нападати на Тебе, на Твоїх близьких, на Твій рід і Твій нарід.


Такими власне й були ті безіменні українські лицарі мудрості, яких ми можемо побачити в найвідомішому і, одночасно найтаємничішому з образів української міфології — образі козака Мамая.

КУПИТИ КНИГУ

Підпишись, щоб отримувати новини!
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
124019.png
whatsapp.png
124016.png
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS