Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
Тарас Шевченко
Маємо атрибути держави – прапор, герб, гімн. Маємо Конституцію. Маємо Верховну Раду. Маємо Президента. Що ще маємо?
Маємо пострадянський смітник, звалище поржавілого брухту, який можна продати за пару доларів, хоча з кожним роком це стає все важче. Декілька груп колишніх комсоргів, скоробагатьків та найнятих ними комедіантів намагаються між собою ділити па понятіям прибутки від цього брухту. Самі ж ці понятія постійно порушуючи.
Чи цікавить їх майбутнє цього звалища?
Звичайно цікавить. Але тільки доти, доки з нього, з цього звалища, можна щось поімєть. А далі нехай собі звалищем і залишається, бо ні вони, ні їхні діти жити тут не збираються. Кому ж цікаво жити на смітнику, якщо довкола такий чудовий світ? Та й спокійніше так, бо кому ще, окрім таких самих торговців мотлохом, це звалище потрібне?
Їхня проблема полягає тільки в тому, що далеко не всі жителі звалища погоджуються на звалищі жити. Хтось вибирає собі інші країни для щасливого життя. І в цьому їх не можна звинувачувати, адже життя людині дається тільки раз і хочеться прожити його так, щоб, як сказав один з класиків соціалістичного реалізму, не було мучительно больно за бесцельно прожитые годы.
От тільки визначити було чи не було мучительно больно можна тільки в кінці життєвого шляху, коли вже нічого повернути не вдасться. А в першу чергу не можна повернути собі шансу перетворити чиєсь звалище на власний райський сад і залишити його таким своїм дітям і внукам.
Але що для цього потрібно? Геніальний садівник, який усе за нас зробить? Ціла партія таких садівників? Парламент з фракціями садівників та городників?
Зовсім ні.
Потрібно, для початку, усвідомлення, що земля України уже була колись квітучим садом і стала звалищем тільки завдяки легковажності та глупоті наших недалеких предків. А от чи зможе Україна в майбутньому стати квітучим садом залежить тільки від нас. Від тих людей, котрі збираються тут жити і котрі мають замір надалі залишатись українцями.
Тим більше, що й сад потрібен нам. Іншим потрібно звалище, в кращому випадку торговиця, на якій можна продавати власний мотлох та вибирати собі наймитів. Так що вибір у нас, фактично, невеликий – погодитись з життям на смітнику, не погоджуватись жити на смітнику і стати наймитом у чужому раю, на погоджуватись з життям на смітнику і перетворити смітник на рай.
Бо як парадоксально б це не звучало, але всі три вибори вимагають однакових зусиль. Просто дві перші опції (животіння чи наймитування) видаються звичними. Це саме те, чому українців вчили на протязі життя багатьох поколінь чужі вчителі. А от для того, щоб іти третім шляхом нам потрібні свої вчителі. Багато вчителів. Дуже багато вчителів, котрі б зранку до вечора щоденно з року в рік говорили б нам та нашим дітям:
Ви знаєте! Ви можете! Ви умієте! Ваші предки жили на цій землі і ваші нащадки тут житимуть! Ви ж українці, врешті-решт!
Жодна держава, навіть своя власна, не створить нам райського життя. Бо держава є останньою ланкою в ланцюгу соціальних механізмів, що обслуговують людське життя та чинять його щасливим чи, відповідно, нещасним. Тому держава повинна бути створена суспільством, діяти в інтересах суспільства і контролюватись суспільством.
А суспільство – це ми з Тобою. Це наші з Тобою родичі, друзі, співробітники, сусіди. Це маленькі спільноти – сім’ї, родини, сусідські громади. Це з них складаються народи, нації. Держави. Тому спорудження спільного райського саду починається з посіву щастя на власних маленьких грядках, а не від розподілу громадського поля на клаптики та ділянки. І не з пошуку винуватців та ворогів. І не з очікування, що ж виросте за плотом у сусіда. І не з намагання скористатись плодами чужої праці.
І всьому цьому треба вчитись. І саме для цього потрібні учителі котрі б зранку до вечора щоденно з року в рік говорили б нам та нашим дітям:
Ви знаєте! Ви можете! Ви умієте! Ваші предки жили на цій землі і ваші нащадки тут житимуть! Ви ж українці, врешті-решт!
Таких учителів, звісно, немає. І не знайти їх ніде. Бо учителів також треба вчити, а часу для цього уже не залишилось. З небес вони не впадуть і з землі не народяться.
Вчителями ми можемо тільки стати самі. Самі для себе і один для одного. Хтось же повинен нам нагадувати ким ми були і вимріяти, ким можемо стати?
Європейцями? То чому б не навчитись жити, дотримуючись європейських цінностей?
Хочемо отримувати європейську платню? То чому б не навчитись працювати по-європейськи?
Хочемо дотримуватись верховенства права? То чому б самому навчитись не давати хабарі, а вирішувати свої проблеми легальним шляхом?
В цій країні це неможливо, бо так живуть усі? То чому б не навчитись розуміти, що Ти – це не всі? Чому б не стати лідером свого життя та прикладом і учителем для інших?
Не хочеться почуватись білою вороною? То не почувайся, але й відмовся від усіх своїх сподівань, бо рабів до раю не пускають.
Дерево українства було підрубане війнами. Кріпаччиною, революціями та голодомором. Проте коріння ж залишилось? Міцне коріння. Тридцять мільйонів людей, що розмовляють українською мовою. Та ще шістнадцять мільйонів, котрі хоч і призабули мову, та не забули ким вони є.
Це не так уже й мало для того, щоб перестати ніким у цьому світі. Щоб з нікого перетворитись у когось. Щоб стати шанованою серед інших людей спільнотою вільних, знаючих, здорових, розумних та заможних людей, які називають себе українцями. Для того, щоб створити ефективну систему самоуправління цією спільнотою, яка б підтримувала, сприяла розвитку і, при необхідності, захищала її. Для того, щоб створити власну національну ідею та втілювати її в життя.
Ти гадаєш, що це неможливо? Що для того, щоб так сталось, потрібне щось, чим ти не володієш? Що сам по собі ти нічого не значиш і нічого не можеш? Що для того, щоб відбулись зміни потрібні гроші? Військова сила? Геніальні лідери? Що на чергових виборах Тобі врешті-решт пощастить вибрати того, кого треба і той, хто треба, поверне тобі країну?
О, ні. Ти помиляєшся друже.
На цій землі нічого й ніколи не приходить зверху. Дерево росте від коріння і дім будується від підвалин. Гроші, сила, лідери і ще багато чого є вторинним. Воно народжується з бажання. З мого бажання. З Твого. З бажання Твого друга чи подруги, близького чи далекого родича, сусіда чи колеги. З бажання жити у райському саду. В нашому саду. В українському саду. Побачити його в думках. Уявити, яким він буде, той сад, вимріяти й виплекати.
Нас же сорок шість мільйонів! Сорок шість мільйонів побажань щастя собі та своїм близьким. Сорок шість мільйонів мрій. Маленьких мрій, які можуть злитись в Єдину Велику Мрію. А Велика Мрія вміє створювати ту енергію і ті засоби, які потрібні для її реалізації.
Тому навчись усьому, що Тобі потрібне для щастя, але, насамперед, навчись мріяти про велике …
