Власне кажучи в самій назві нашої сьогоднішньої публікації закладено певну неточність, бо офіційну свою назву держава Росія чи то пак Всероссийская Империя отримала тільки в 1721 році указом царя Петра Олексійовича (який при нагоді став імператором). І звучала ця назва трохи інакше, аніж зараз, а саме Рóссія (із наголосом на першому складі, а не на другому, як тепер).
Рóссія - це грецька назва Русі, а називаючи свою новостворену імперію іноземними словами (грецьке - Рóссія та латинське – імперія) новоспечений імператор хотів ще раз довести свою європейськість, що, до речі, завжди було комплексом російських еліт. Однак процес трансформації Московського царства у Рóссійську імперію почався задовго до офіційного перейменування. І немалу (якщо не найважливішу!) роль у цьому відіграли українці.
Точкою відліку початку Російської імперії без будь-яких сумнівів можна назвати 1654 рік, коли у так званих Березневих статтях адміністрація гетьмана Хмельницького вперше погодилась сплачувати Московському царю (зазначимо при цьому не державі, а саме царю) регулярні податки. Наскільки великими були ці гроші і як вони допомогли Московії стати імперією, ми ще поговоримо, а для початку (щоб зрозуміти усю вагу цієї події) зробимо коротенький екскурс в історію Московського царства.
Восени 1480 року на берегах маленької річки Угра (у верхів’ях Оки) зійшлися дві армії. З одного боку Угри стояла армія хана Великої Орди Ахмата, з іншого ж війська Московського князя Івана ІІІ. Протистояння продовжувалось довго (ця подія в історії якраз і отримала назву стояння на Угрі), бо ні та ні та армія не відважувалась перейти на ворожий берег. Однак час був союзником московітів. Їхні бази постачання були ближче до лінії протистояння, а тилам ахматівців загрожували загони Кримського хана, васалом якого був Іван ІІІ, і який міг у будь-який момент прийти на відсіч своєму слузі.
Тому, потупцювавши на місці добрих два місяці, і зваживши всі pro та contra, хан Ахмат дав своїм військам наказ відступати. Синиця в руці у вигляді Великої Орди, ханом якої він був, виявилась милішою, аніж журавель у небі у вигляді Московського князівства. Зрештою журавель той не видавався хану Ахмату аж таким товстим, щоб ризикувати заради нього.
У хана на той час були важливіші завдання, а тому він вирішив тимчасово пожертвувати частиною споконвічно ординських земель, щоб зберегти основне ядро своєї держави.
Хану Ахмату це не вдалося. Громадянська війна в Орді продовжилась і, невдовзі, він загинув у міжусобній війні, але не про нього зараз мова. Стояння на Угрі – це етап розпаду Золотої Орди, коли від мусульманської її частини відкололась частина християнська. Так на історичній мапі світу постала нова незалежна держава - Велике Московське князівство. А 16 січня 1547 року Іван ІV, відомий у всьому світі, як Іван Грозний, проголошує себе уже не князем, а царем.
Яким же було те царство?
Скажемо одразу – бідним. Навіть дуже бідним. Саме через його бідність хан Ахмат та інші ординські володарі не надто переймались втратою цієї території. Воно й зрозуміло – економічним фундаментом нової держави було, як і всюди тоді у світі, сільське господарство. Однак господарство це велось малоефективними методами на малопродуктивній землі.
Тому московським селянам ледве-ледве вдавалось годувати свої сім’ї та й то не кожного року. Недороди й голод були звичайними явищами. Міст було небагато, і були вони скоріш центрами адміністрації та військовими гарнізонами, аніж торгово-ремісничими центрами. Грошовий обіг був вкрай обмеженим, а данина в державну казну надходила переважно натуральними продуктами – зерном, медом, хутрами. Достатньо сказати, що перші копійки із розплющеного срібного дроту почали карбувати тільки в 1535 році.
Однак бідність держави, в даному випадку, виявилась рятівною. Московська держава була оточена зі всіх сторін могутніми суперниками – Великим Князівством Литовським, Великою Ордою, Новгородською республікою, Кримським ханством. Кожен із сусідів за своїм економічним та військовим потенціалом в рази перевищував Московське царство, і міг би завоювати його дуже швидко.
Але було одне але…
Але всі ці могутні сусіди постійно чубились між собою, а тому навіть не намагались тратити свої сили на поглинання території, яка нічого не змогла б додати до їхніх ресурсів.
Таким чином Московія майже на століття стала свого роду острівцем миру та спокою на кордоні Європи та Азії. А відомо, що поганий і навіть бідний мир є завжди кращим, аніж будь-яка війна. Мізерні струмочки податків, сходячись у Кремлі, поступово наповнювали державну казну. А це, в свою чергу, дозволяло поступово збільшувати армію, вибудовувати адміністрацію, коротше кажучи, розбудовувати державу.
Головною ж проблемою було те, що розвиток цієї держави був обмежений, все-таки, наявністю ресурсів. Товари, які вироблялись в Московському царстві не витримували жодної конкуренції на світовому ринку. Ремісничих виробів було мало і були вони низької якості. Єдиним конкурентоздатним та дорогим товаром, який Московія могла запропонувати світу, були хутра.
Тому територіальна експансія держави була скерована в основному на північний схід, туди, де було багато білок, бобрів, соболів та песців і мало людей.
Однак, незважаючи на бідність та відсталість, Московське царство мало свою Велику Мрію. Ця мрія знайшла свій вираз у словах псковського монаха Філофея (біля 1465—1542), який в листі до великого князя Московського Василя III Івановича, поставив його в один ряд із імператорами Константинополя, написавши дослівно наступне:
Не преступай, царю, заповѣди, еже положиша твои прадѣды - великий Константинъ, и блаженный святый Владимиръ, и великий богоизбранный Ярославъ и прочии блаженнии святии, ихьж корень и до тебе.
Себто була вибудована лінія правонаступництва від римського імператора Костянтина через київських князів Володимира та Ярослава аж до царя Московії.
Зрозуміло, що жодного юридичного обґрунтування це твердження не отримало (бо і звідки його було взяти?), але пропагандисти всіх часів та народів юридичними тонкощами ніколи себе не заморочували. Пропаганда покликана створювати міфи. І великий московський міф було створено.
За словами того ж таки Філофея:
Да вѣси, христолюбче и боголюбче, яко вся христианская царства приидоша в конецъ и снидошася во едино царство нашего государя, по пророческимъ книгамъ, то есть Ромеиское царство: два убо Рима падоша, а третий стоитъ, а четвертому не быти. <…> да вѣсть твоа держава, благочестивый царю, яко вся царства православныя христианьския вѣры снидошася въ твое едино царство: единъ ты во всей поднебесной христианом царь <…> якоже выше писахъ ти и нынѣ глаголю: блюди и внемли, благочестивый царю, яко вся христианская царьства снидошася въ твое едино, яко два Рима падоша, а третей стоитъ, а четвертому не быти. Уже твое христианьское царство инѣмъ не останется, по великому Богослову.
Чому саме Москва має бути наступником Риму, які сили пов’язують у часі та просторі ці дві точки, чому московська православна церква повинна об’єднати і очолити всіх християн піднебесного світу не сказано. Зате звучить красиво та мотивуюче:
два убо Рима падоша, а третий стоитъ, а четвертому не быти.
Та тільки до булави, як то кажуть в Україні, треба ще й голови. І від себе додамо - ще й глибокої та повної кишені. Без цього Велика Московська Мрія могла скільки завгодно довго гріти серця тих, хто у неї повірив. Зрештою таких було не так уже й багато. Так званий «простий народ» Московії складався переважно із злегка слов’янізованих нащадків угро-фінських племен, яким слов’янська колонізація та християнізація, а потім влада Золотої Орди не принесли нічого доброго.
Важко сказати, що вони свою владу ненавиділи чи намагались з нею якось боротись – жодних національно-визвольних повстань в історії Московського царства не зафіксовано. Але й любити її теж не було за що. Просто влада існувала собі окремо, а народ – сам по собі. Люди працювали, вирощували дітей, в міру своїх сил намагались зберегти власну культуру, мову та традиційний уклад життя і не більше того.
Мабуть саме тому, а ще через величезне розпорошення відносно невеликого населення по величезній території, Московія, пізніше названа Росією, так і не спромоглась генерувати свої власні інтелектуальні ресурси. Росія була, є і, мабуть так уже і залишиться, інтелектуальним реципієнтом, але ніяк не інтелектуальним донором, всмоктуючи енергію та розум сусідніх народів і майже нічого не даючи в замін.
Щоб переконатись у цьому достатньо хоча б коротко переглянути списки людей, які залишили помітний слід в історії цієї держави. А щоб не бути голослівними, ми це обов’язково зробимо.
На початку існування Московського царства його інтелектуальним донором була татарська Орда. Звідти ведуть своє походження багато відомих родів Росії: Апраксіни, Аракчеєви, Дашкови, Державіни, Єрмолови, Шереметєви, Булгакови, Голіцини, Мілюкови, Годунови, Строганови, Буніни, Куракіни, Салтикови, Сабурови, Мансурови, Тарбеєви, Юсупови – всіх не злічити. Дворяни Єрмолови, наприклад, з числа яких походить генерал Олексій Петрович Єрмолов, іменем якого ще дотепер лякають дітей на Кавказі, родовід починають так:
Предок цього роду Арслан-Мурза-Єрмола, а по хрещенню названий Іоанном в 1506 році виїхав до Великого князя Василя Івановича із Золотої Орди.
А ще Караулови, Огарєви, Ахматови, Бакаєви, Бердяєви, Тургенєви. Предок роду Тургенєвих
мурза Лев Турген, а по хрещенню названий Іоанном, виїхав до Великого князя Василю Івановичу із Золотої Орди.
Цей рід відносився до аристократичного ординського клану, так само як і роди Огаркових та Огарьових (їх татарський родоначальник - мурза чесним ім'ям Кутламамет, на прізвисько Огарь ).
А ще Юшкови, Суворови, Давидови, Голеніщеви-Кутузови, Бібікови, Чірікови, Поліванови, Копилови, Аксакови (аксак - значить кульгавий), Мусіни-Пушкіни, Баранови (в їх родоводі записано так:
Предок роду Баранових мурза Ждан, на прізвисько Баран, а по хрещенню званий Данилом, приїхав в 1430 році з Криму.
А ще Карамзіни (від Кара-Мурзи - кримця), Алмазови (від Алмази, в хрещенні названого Єріфеєм, що вийшов з Орди в 1638 році), Урусова, Тухачевського (їх родоначальником в Московії був Індріс, виходець із Золотої Орди), Кожевнікови (походять від мурзи Кожая, з 1509 року в Москві), Бикови, Ієвлєви, Кобякови, Шубіни, Танєєви, Шукліни, Тімірязєви (був такий Ібрагім Тіміряз, який прибув до Москви в 1408 році також з Золотої Орди), Чаадаєви, Тараканови... продовжувати довелося б довго. Десяткам так званих російських родів початок поклали татари. У середовищі російського дворянства більше ста двадцяти відомих татарських родів.
Це тільки у XVIII столітті правителі Російської Імперії, вкотре оголосивши про свою велику місію об’єднання православ’я та християнства, схаменулись і почали перекроювати етнографічну карту, переписуючи в слов’янство цілі губернії. До того часу мешканці Тамбовської, Тульської, Орловської, Рязанської, Саратовської та багатьох інших областей звалися татарами.
Це ж колишнє населення Золотої Орди! Тому старовинні кладовища в Рязані, Орлі або Тулі, пам’ятаючи про їх древність, ще й понині називають татарськими. Так Московія стала країною, про яку татарин з тухуму (роду) Турген сказав:
На тисячі верст навкруги Росія.
Татари вірою і правдою служили своїй вітчизні (якою для них і насправді було Московське царство), давши їй безліч талановитих та енергійних людей. Досить назвати таких вчених, як Менделєєв, Мечников, Павлов і Тімірязєв, дослідників Півночі Челюскіна і Чирікова. У літературі - це Достоєвський, Тургенєв, Язиков, Булгаков, Купрін. В області мистецтва - балерини Анна Павлова, Галина Уланова, Ольга Спесівцева, Рудольф Нурієв, а також композитори Скрябін та Танєєв. Всі вони - росіяни татарського походження.
Ба! Навіть на престолі Московського царства один час сидів татарин.
Російська офіційна історія не любить згадувати цього епізоду, а ми от пригадаємо собі, що в 1502 році московський князь Іван III (дід Івана Грозного) в знак свого васального положення перед кримським ханом приніс на Біблії присягу на вірність, визнавши себе молодшим братом хана (це ще один штрих до питання кому належить Крим?).
В московських церквах молилися за великого кримського хана і тільки після імені хана дозволено було згадувати ім’я московського царя. Однак Велика Московська Мрія не давала спокою, і у 1561 році московські очільники сфабрикували грамоту константинопольського патріарха, в якій Івана IV визнавали прямим спадкоємцем візантійських імператорів.
Брехня швидко виявилась, і цілком зрозуміло, що кримський хан вирішив покарати свого зарозумілого підданого. В 1571 році війська хана Давлет-Гірея були вже в Москві і саме там Іван IV знову присягнув кримському хану, давши так звану клятвену грамоту за себе, за дітей і за внучат своїх, як давали подібні присяги всі його предки (знову задамо питання кому належить Крим?). А через три роки під тиском ханських погроз Іван IV публічно склав з себе титул царя-спадкоємця візантійського, передавши всю повноту влади татарину хану Саїн-Булату (він же Симеон Бекбулатович) який став іменуватися Царем Московським і Казанським.
Невідомо, як би повернулась історія Московії, коли б Кримський хан Давлет-Гірей раптово не помер, дозволивши, своєю смертю, московському цареві повернути собі втрачений титул.
Comments