ЯК УКРАЇНЦІ РОСІЮ СТВОРИЛИ? (частина ІІІ)

Здійснення Мрії – це, передусім, ідеологія.


Панівною ідеологією в Європі було християнство. Згадаймо пророцтво старця Філофея про Москву, як майбутній центр християнського (а принаймні православного) світу.


Однак, і тут з’явились складності. Зіткнувшись в Україні з європейським православним світом, московські чиновники раптом із подивом виявили, що московське православ’я значно відрізняється від українського. А також від грецького, болгарського, валаського і всіх інших різновидностей європейського православ’я. Питання ж, котре із видів православ’я є правильним, навіть не виникало. За довгі роки ізоляції, московське православ’я відстало у своєму розвитку від своїх європейських аналогів. І як тут оголошувати себе наступником Костянтина Великого та Третім Римом?


Потрібно було терміново підганяти власну релігію під загальноєвропейські стандарти. Та тільки, як це зробити? Адже православ’я в Московії було, делікатно кажучи, дуже своєрідним. Воно зосереджувалось, в основному, на буквальному і точному виконанні релігійних обрядів, на поклонінні іконам та мощам, і зовсім не вникало в сутність християнських догм. Переважна більшість священників, не кажучи вже про нижчих кліриків, були неписьменними – вони просто заучували необхідні тексти напам’ять, часто навіть не розуміючи їх. Слов’янська і зокрема церковнослов’янська мова, на якій відбувалась служба та були написані книги, була для них, - мордвинів, чувашів, ерзян, мокшан, мещеряків, муроми, марійців, - мовою чужою та малозрозумілою. Зрештою так само, як і сенс християнської літургії та обрядів.


Вся система освіти трималась на так званому начетничестве, простому механічному запам’ятовуванні. Вчених та та й просто розумних людей бракувало катастрофічно. Але хтось же мусів цю роботу виконати?


І тоді за справу взявся мордвин Нікіта Мінін, відомий у церковному світі, як патріарх Никон. Кажучи про особливості релігійності патріарха Никона і його сучасників, Микола Костомаров зауважував:

Патріарх Никон

Пробувши десять років парафіяльним священиком, Никон, мимоволі, засвоїв собі всю брутальність оточення і переніс її з собою навіть на патріарший престол. У цьому відношенні він був цілком російською людиною свого часу, і якщо був істинно благочестивим, то в старому російському сенсі. Благочестя російської людини полягало в можливо точному виконанні зовнішніх прийомів, яким приписувалася символічна сила, що дарує Божу благодать; і у Никона благочестя не йшла далеко за межі обрядовості. Буква богослужіння призводить до порятунку; отже, необхідно, щоб ця буква була виражена як можна правильніше.

Видати указ про заміну двоєперстного хрещення троєперстним та відміну земних поклонів було легко. Значно важче було дати собі раду із книжною справою, тобто із виправленням книг, необхідних для богослужіння. Сам Никон вчився грамоті у сільського парафіяльного священика і кар’єру свою в церковній ієрархії зробив, переважно, у якості монастирського завгоспа. Знаючих же книжників у Московії було обмаль, тим більше, що частина із них никоніанських реформ не підтримала. Та навіть ті, що встали на сторону Никона, вчились по старих московських книгах і не орієнтувались у сучасному богослов’ї. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що невідомо було, якою мовою оті книжки справляти, адже московська церковнослов’янська мова теж відрізнялась від книжної мови України чи, скажімо, Болгарії.


Це була мова церковних книг, переписаних з оригіналів часів Київської Русі, тобто приблизно двохсот-трьохсотрічної давності. Такою мовою, хоч і трохи видозміненою, розмовляли панівні еліти, книжники та церковники. Мешканці західних та південних регіонів Московії і міщани розмовляли діалектами близькими до староукраїнських та старобілоруських. Більша ж частина селян у побуті користувались своїми рідними мовами фіно-угорського кореня та їх діалектами, і слов’янську мову чули хіба що у церкві та ще може десь у монастирі чи в місті на ярмарку. Тому першочерговим завданням було встановлення якось певного мовного стандарту. Для виконання цього завдання московський уряд вимушений був запросити фахівців з України.


Арсеній Корецький-Сатановський, ієромонах Києво-Братського монастиря, в Москві створив Лексикон словено-латинський — церковнослов'янсько-латинський словник, посібник для навчання й перекладів. Корецький-Сатановський склав реєстр словника і зробив переклад, а Єпіфаній Славинецький доповнив та відредагував перекладну частину.


У словнику близько 7 500 тисяч статей. Церковнослов'янський реєстр його базується на матеріалі словника Памва Беринди, а частину генетично загальнослов'янських вокабул взято з польсько-латинського словника Гжегожа Кнапського. До реєстру введено також українські слова з живого мовлення, які потім стали російськими. Наприклад голота чи штани.


Однак основну роботу із книжної справи виконав інший українець, а саме уже згаданий Єпіфаній Славинецький. Оскільки Славинецький прекрасно знав грецьку мову, передбачається, що він учився в Київській братській школі. Однак Єпіфаній Славинецький був, одночасно, і чудовим латиністом, у зв'язку з чим висловлювалася думка, що він прослухав курс наук у якихось закордонних закладах освіти. У Київській братській школі він викладав латину, а можливо, також грецьку і церковнослов'янську мови. Разом із Арсенієм Сатановським на прохання царя Олексія Єпіфаній Славинецький переїхав до Москви. Царський економ Федір Ртіщев побудував для київських вчених Андріївський монастир у своєму маєтку на Воробйових горах, де вони організували школу, у якій грецькій і латині навчалися молоді московські піддячі.


В зв’язку з реформою, Никон залучив Єпіфанія Славинецького до виправлення богослужбових книг, а також доручив зробити переклад Діянь константинопольського собору 1593 року на якому східні патріархи погодилися на створення Московського патріархату. Це була архіважлива робота, тому що у Діяннях указувалося, що згода була дана за умови дотримання московською церквою всіх догматів православ'я, що Никон зрозумів як зобов'язання узгоджуватися не тільки в богословських основах, а й у деталях обряду. Помісний собор 1654 року ухвалив виправити друковані богослужбові книги за старими харатейними і грецькими, але фактично виправлення велося за новими, венеціанськими грецькими виданнями.


До собору 1655 року Славинецький підготував програму змін Статуту і новий текст Служебника, що узаконив перехід до триперстя, трегубую алилую, чотириконечний хрест замість восьмиконечного на просфірах та інші зміни. Поряд з участю в церковній реформі Єпіфаній Славинецький не залишав перекладацької роботи. З перекладів, поряд з богословськими текстами, слід зазначити Географію Блеу, Анатомію Везалія, Громадянство звичаїв дитячих (Громадянство звичаїв добрих) Еразма Роттердамського. За дорученням Собору 1674 року здійснив новий переклад Біблії російською мовою, виправив і надрукував Служебник, Часослов та Псалтир.


Арсеній Корецький-Сатановський та Єпіфаній Славинецький були ключовими інтелектуальними фігурами никоніанської церковної реформи, але навіть найвидатніші інтелектуали не в стані були виконати тієї величезної роботи, яка потрібна була для того, щоб навести порядок у церковних справах Московії. Країна тотального невігластва просто не могла цього вчинити самостійно. Щоб здійснити свою Мрію вона потребувала десятків тисяч освічених людей. І отримати їх вона могла тільки з України. Тому на ціле століття Україна стала, фактично, інтелектуальним донором та кузнею кадрів для Московського царства, а потім і новоствореної Російської імперії.


Українське суспільство тих часів було передовим, модернішим порівняно з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Уже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Достатньо сказати, що із 23 ректорів Московської Слов’яно-Греко-Латинської Академії, заснованої у 1687 році, 21 отримав освіту у Києві, а зі 125 її професорів – 95 вихідці з України.

Києво-Могилянська Академія. Середина XVIII століття

А в Києво-Могилянській академії постійно навчалось близько 2 000 студентів. Ректори і педагоги академії створили систему навчання, яка нічим не поступалася рівню європейських університетів. Навчання у 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати лише діти, які вже вміли читати й писати, вони вступали у підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старослов'янську, латинську і польську мови. Навчання у двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію й практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія та богослов'я: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богослов'я. До програми входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія.


Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський.


Вишкіл в Академії діставали також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусії, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Додамо також (і це дуже важливо), що навчання в Києво-Могилянській академії було достатньо демократичним.


Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти. Та й взагалі, відсутність вміння принаймні читати й писати в тодішній Україні вважалась чимсь не зовсім нормальним. Приблизно так само, як тепер.


Студенти Могилянки. З мідорита Івана Щирського

Як свідчать документи, у 1748 році тільки в семи полках Гетьманщини працювало 866 шкіл. Це орієнтовно одна школа на тисячу мешканців. Для порівняння в сучасній Україні одна школа припадає приблизно на дві тисячі мешканців. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели мандрівні дяки. Вчителями, яких тоді називали бакалярами, здебільшого ставали теж попи і дяки. Сотники і полковники наймали мандрівних приватних учителів.


Зміст навчання у школах для народу не обмежувався вивченням Закону Божого, граматики й арифметики. Вчили і навичкам діловодства - копіювати документи, писати прохання, скарги. Навчання велося староукраїнською книжною мовою. Деякі учні, частіш усього сироти, жили при школах і звалися «школьниками». Вони заробляли на хліб працею в господарстві вчителя, допомагаючи відправляти церковну службу.


Масова освіта вимагала і масового забезпечення підручниками та книгами. І це теж було. Уже наприкінці XVII століття всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів. Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти.


Уже згадуваного в попередній статті Павла Алепського захопила і зачарувала велика друкарня в Печерському монастирі.

Це чудовий друкарський дім, що слугує для цієї країни. Із нього виходять всі їхні церковні книги дивного Друку, різного кольору і виду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження

записав він у подорожніх нотатках.


І все це інтелектуальне багатство потрапило в руки Москви. Жодна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьї мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників - все це щедро давала Україна.


Перші діячі церкви за Петра І були українцями, і Синод на три чверті складався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включно, були українцями, і більшість з них були вихованці Київської Академії. Вони засновували семінарії, школи при своїх кафедрах, викладали в школах усіх ступенів у всіх містах Росії. Протягом XVIII і навіть значної частини XIX століття в Росії вживали українські підручники: Історію – Іннокентія Гізеля, Граматику – Мелетія Смотрицького.


Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини, колись сказав, що

державу творить шкільний учитель.

І в цьому він мав беззаперечну рацію. Так що Російську імперію, створив, фактично отой мандрівний сільський дячок, бакаляр, який добрим словом, а часом і різкою напучував козацьких дітей до науки. Пам’ятаєте ж слова Павла Алепського (див. попередню статтю) про те, що всі діти в Україні вміють читати, навіть сироти?


Феофан Прокопович

А саме таким сиротою був Єлеазар Церейський, який, отримавши монастирську освіту та зробивши фантастичну церковну кар’єру, відомий нам, як Феофан Прокопович – один із найвизначніших учених-енциклопедистів тогочасної України. У 1721 року його призначено віцепрезидентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. І саме він, український вчений, виконав наукове обґрунтування російського самодержавства у своїх трактатах Правда волі монаршої та Духовний регламент.


І якщо Прокопович служив самодержавству словом, то ділом послужили інші українці. Генерал-фельдмаршал Олексій Розумовський був вінчаним чоловіком російської цариці Єлизавети і на певний час став некоронованим імператором Росії, а його брат, останній український гетьман, Кирило Розумовський став президентом Російської Академії наук.


Князь Олександр Безбородько - канцлер Російської імперії в уряді цариці Катерини. Граф Петро Завадовський - міністр освіти. Дмитро Трощинський - міністр фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії.


Найбільший попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів: Григорій Полетика - твори Аристотеля, Епіктета, Ксенофонта; Семен Гамалія -- твори Сен-Мартена, Бема, Юнга. Опанас Лобисевич переклав з французької мови Слово про дух законів Монтеск'є, Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений та ін.


Драми Данила Туптала, Івана Хмарного, Сильвестра Ляскоронського поклали початок російському театрові. Слова Василя Капніста. автора Сатири та Оди на рабство стали першим проявом демократизму в російській поезії. І навіть тонічний розмір, відкриття якого приписували Тредіаковському, насправді принесли українці. Так само, до речі, теорія, - яку приписували Ломоносову, - про три штилі в російській мові є українського походження.


Теоретиком російської музики вважається Микола Дилецький, автор виданої у 1670 році Граматики музичної. Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 році у Глухові гетьманом Данилом Апостолом музичне училище, учнями якого на протязі всього XVIII століття поповнювалася царська придворна капела. Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став автором першої в Росії опери Демофонт. Його земляк і учень Дмитро Бортнянський написав опери Креонт, Сокіл, а також понад 100 хорових творів. Він же на протязі тридцяти років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі.


Найвідоміші художники Росії XVIII століття - Дмитро Левицький - родом з Києва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму Іван Мартос з Ічні Чернігівської губернії.


Нестор Максимович-Амбодик із Полтавщини - перший професор акушерства в Росії. Друге прізвище (амбодик з латини – скажи двічі) він узяв собі через збіг прізвища й по батькові. Написав перший російськомовний акушерський посібник з атласом, який був найліпшим до середини ХІХ століття – Искусcтво повивания, или наука о бабичьем деле.


Олександр Шумлянський, син бунчукового товариша Полтавського полку, є фундатором російської гістології. В дисертації Про будову нирок, захищеній у Страсбурзькім університеті, вперше дослідив і описав мікроскопічну будову нирки – звивисті канальці, судинний клубочок і капсулу навколо нього. Через 60 років цю капсулу описав англійський дослідник Вільям Бовмен, який мав значно досконалішу мікроскопічну техніку, через що зміг докладніше описати структуру капсули. Тепер вона має назву капсула Шумлянського-Бовмена. Анонімно видає книгу Мнение одного истиннолюбца о поправлении наиполезнейшей для людей науки, в якій викладає напрями поліпшення лікарської праці й готування лікарів у Росії.


Данило Сушківський з Чернігівщини – видатний епідеміолог. Автор ефективних методів обмеження епідемій чуми. Генерал-губернатор Григорій Потьомкін писав про те Катерині ІІ, наголошуючи, що в боротьбі з епідемією Данило Сушківський зробив важливі відкриття. Завдяки йому створили надійний бар’єр. За тридцять років служби брав участь у ліквідації дев'яти епідемій чуми.


Батьком російської математики називають полтавчанина Михайла Остроградського, який походив із козацького старшинського роду Остроградських. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. ЮНЕСКО у 2001 році внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.


А от батьком російської педагогіки є Костянтин Ушинський, син українського дрібномаєткового шляхтича.

Виховання, якщо воно бажає щастя людині, має виховувати її не для щастя, а готувати для праці життя

це слова Костянтина Ушинського. Свої ідеї виховання й навчання він втілює в Смольнім інституті, докладно обґрунтовує своїми працями, перебуваючи на лікуванні у Швейцарії. Там пише капітальну працю Педагогічна антропологія. 1868 року видає перший том класичного твору «Людина як предмет виховання», наступного року – другий том. Йому ж, до речі, належать слова про те, що

відберіть у народу все – і він усе зможе повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше не створить її...

Українцями за походженням були: Володимир Вернадський - основоположник геохімії та біогеохімії, автор теорії ноосфери; Олександр Вертинський - кумир естради в першій половині ХХ століття; письменник Микола Гоголь і ще один письменник - Дмитро Григорович; а ще Григорович Юрій – хореограф та балетмейстер; Андрій Громико – міністр іноземних справ Радянського Союзу; історик та письменник Григорій Данилевський; Ігор Ільїнський – народний артист СРСР; Петро Капиця – лауреат Нобелівської премії з фізики; Софія Ковалевська – математик, перша в Росії жінка-професор; Микола Лобачевський – автор неевклідової геометрії; Казимир Малевич – художник-авангардист; Микола Раєвський – боротьба за батарею якого, стала одним із ключових моментів Бородінської битви; поет Арсеній Тарковський та, відповідно, його син Андрій – сценарист та кінорежисер; Петро Чайковський – автор Лебединого озера; Олександр Чижевський - основоположник космічної біології та геліобіології; філософ Памфіл Юркевич - академік російської, чеської, паризької та української Академій Наук.


І всі ці люди (та хіба тільки ці?) зробили свій внесок у здійснення Великої Московської Мрії про панування над світом.


Чому вони це зробили?


З різних причин. Хтось, як наприклад Феофан Прокопович, щиро у цю Мрію вірив. Хтось із примусу. Хтось у такий спосіб позбувався конкуренції – легко ж бути видатним у країні неуків. Хтось для грошей – Москва завжди їх мала достатньо, щоб скуповувати мізки. Хтось через бажання самореалізації. Хтось для слави. Та й мало ще з яких причин, але це тепер не так уже й важливо…


Ми не маємо права засуджувати цих людей.


Однак трохи пофантазувати та зробити певні висновки ми можемо. Давайте уявимо собі, що усі ці геніальні українці не пішли б на службу до Російської імперії. Що пустими залишились би сторінки російського мовних енциклопедій, де всі оті люди(і багато-багато інших) названі видатними росіянами?

Що сталося б?


Немає незамінних людей? То уявімо собі музику без Чайковського, літературу без Гоголя, а науку без Вернадського.


І чим би тоді була історія Російської імперії? Карткою чистого паперу на якому записано тільки одне – Велика Московська Мрія.

Підпишись, щоб отримувати новини!
+38 066 30 10 112 (viber, whatsapp. line, telegram)
124019.png
whatsapp.png
124016.png
fb-messenger.png

Оформлення замовлень  захищено шифруванням HTTPS / TLS