ЗНАЙДЕНО

Чим ми мислимо? Щоб щось взнати, треба уже щось знати. Тому, щоб зрозуміти, як мислили наші предки, ми, спочатку, мусимо зрозуміти як мислимо ми самі. Загальноприйнятим є вважати, що людина мислить мозком. Але це спрощення. Мозок не є органом мисленням і, вірогідно, чогось такого, як орган мислення взагалі не існує в природі. Ми мислимо усім своїм єством, а може, навіть, і більше. Головний мозок є тільки центром обробітку інформації, комутатором до якого сходяться і звідки розходяться інформаційні потоки, що керують організмом. Дві частини мозку, дві півкулі тісно прилягають одна до одної. Ще півстоліття тому мозок розглядали як єдине ціле, права сторона якого є тільки дзеркальним відображенням лівої, а управління психікою зосереджене в одній півкулі – лівій. Праву півкулю навіть називали мовчазною і вважали її свого роду запасним колесом - якщо з лівою півкулею мозку щось трапиться, то тоді, мовляв, запуститься права. Праве й ліве мислення У 1981 разом команда вчених у складі Роджера Сперрі, Девіда Г'юбела та Торстена Візела отримала Нобелівську премію за відкриття функціональної спеціалізації півкуль головного мозку. Роджер Волкотт Сперрі (Roger Wolcott Sperry, ⋆20.08.1913 - †17.04.1994) — американський нейропсихолог, нейробіолог і лауреатом Нобелівської премії, який разом з Девідом Хантером Г'юбелем і Торстеном Нільсом Візелем отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини 1981 року за свою роботу з дослідженням розділеного мозку. Експерименти, проведені Сперрі, були зосереджені на чотирьох основних ідеях, які також називали поворотами: еквіпотенціальність, дослідження розділеного мозку, регенерація та пластичність нервів і психологія свідомості. Сперрі знаходиться на 44 місці серед найбільш цитованих психологів 20 століття. Девід Хантер Г'юбел (David Hunter Hubel, ⋆27.02.1926 - †22.09.2013) — канадський нейрофізіолог, відомий своїми дослідженнями структури та функції зорової кори. Більшу частину своєї кар’єри працював професором нейробіології в Університеті Джона Гопкінса та Гарвардській медичній школі. Торстен Нільс Візел (Torsten Nils Wiesel, ⋆03.06.1924) — шведський нейрофізіолог, який займався дослідженням півкуль головного мозку. Вони виявили і з допомогою ряду експериментів довели, що дві півкулі мозку виконують у вашому мисленні різну роботу. В лівій півкулі зосереджено центри логіки, аналізу й мови, а права півкуля — це інтуїція, творчість та образність. Ліва півкуля налаштована на локальне бачення світу та опікується нашими реакціями на зміни в найближчому оточенні. Її завдання чинити ці зміни якомога швидшими і бажано адекватними до типу й сили подразника, на який треба відповідним чином реагувати. Звідси і логічне послідовне швидке мислення. Права ж півкуля — це царство уяви, в якому немає меж ні в просторі, ні в часі. Це наше холістичне, себто цілісне, інтуїтивне мислення. Саме правопівкульним мозком ми живемо у безмежному Всесвіті і саме завдяки йому отримуємо звідти інформацію. Щоправда сигнали правої півкулі набагато рідше досягають свідомості, аніж сигнали зліва. Вони просто заглушуються думанням, отими нескінченими й невмовкаючими перемовинами субособистостей в наших головах, адже внутрішньою мовою лівої півкулі є слова, натомість права півкуля для обробки інформації віддає перевагу образам, символам, відчуттям та емоціям. Вимкнення правої півкулі різко змінює емоційний стан - людину охоплює ейфорія, вона збуджена й балакуча, її реакції маніакальні. Але головне – балакучість. Увесь пасивний словник людини стає активним, на кожне питання дається найдокладніша відповідь, викладена найвищою мірою літературно, складними граматичними конструкціями. Разом з цим пропадає творча жилка. Художник, скульптор, композитор, учений – усі вони перестають творити. Повна протилежність – відключення лівої півкулі. Творчі здібності, не пов'язані з вербалізацією, активізуються. Композитор пише чудову музику, скульптор ліпить, до фізика приходять геніальні ідеї. Це радує людей, однак самого автора це не тішить. В очах туга й сум, у небагатослівних репліках – розпач і похмурий скепсис, світ бачиться тільки в чорному кольорі. Вимкнення правої півкулі супроводжується ейфорією, а придушення лівої - глибокою депресією. Сутність лівої, таким чином, – безоглядний оптимізм, сутність правої – дух сумнівів. Образно можна сказати, що наша ліва півкуля сприйме ліс, як сукупність окремо існуючих дерев. Права ж півкуля навіть із трьох сосен створить ліс. Як це працює? Спеціалізація півкуль дозволяє нам бачити світ з двох різних точок зору, пізнавати його об'єкти, користуючись не тільки словесно-граматичною логікою, але й інтуїцією з її просторово-образним баченням явищ і моментальним охопленням цілого. Це як два спарені комп’ютери, що працюють на схожих засадах, але мають різне програмне забезпечення. Програми активізуються, відповідаючи на запити, котрі надходять від свідомості, але, при цьому, лівий комп’ютер, до певної міри, контролює свого правого візаві, дозволяючи чи забороняючи деяким його програмам вмикатись чи пригнічуючи їхню діяльність. Завдяки цьому контролю ми можемо відрізняти реальне від вигаданого. Проте так діється в головах сучасних людей, а в мізках первісних правий та лівий комп’ютери діяли кожен сам по собі. Зрештою, вони ще й досі не навчились діяти спільно. В своїй активності, півкулі чергуються — коли ліва досягає піку своєї активності, активність правої перебуває у найнижчому пункті. І навпаки. І така особливість мислення, що очевидно, є перешкодою для більш ефективного використання потенціалу мозку, що свідчить про незавершеність еволюційного процесу. Розділене мислення Джуліан Джейнс, роботу якого Походження свідомості в процесі руйнування бікамерального розуму ми згадували в попередній статті, вважав, що здатність півкуль людського мозку хоч якось та співпрацювати, завдяки чому ми, принаймні, можемо відрізнити роботу правопівкульної уяви від лівопівкульного сприйняття реальності, є недавнім еволюційним надбанням. Джуліан Джейнс (Julian Jaynes, ⋆27.02.1920 – †21.11.1997) — американський психолог, який працював в Єльському та Прінстонському університетах протягом майже 25 років. Його дослідження були присвячені проблемі походження та становлення свідомості та стосуються багатьох дисциплін, включаючи нейронауку, лінгвістику, психологію, археологію, історію, релігію та аналіз стародавніх текстів. Колись людський мозок працював інакше. Джейнс звернув увагу на те, в Гомеровій Іліаді герої, приймаючи рішення, не думають. Щораз, коли ситуація потребувала важливого рішення, людина чула голос, який казав, що їй робити. Цим голосам підкорялись завжди й негайно. Ці голоси називали богами. Джейнс вважав ці голоси слуховими галюцинаціями, схожими на голоси, які чули Жанна д'Арк чи Вільям Блейк. Вільям Блейк (William Blake, ⋆28.11.1757 - †12.08.1827) - англійський поет, художник і гравер. Майже невизнаний за життя, Блейк в даний час вважається важливою фігурою в історії поезії та образотворчого мистецтва романтичної доби. Хоча сучасники Блейка вважали його божевільним, пізніші критики відзначали його виразність, а також філософську та містичну глибину його робіт. Або ж схожими на ті голоси, які чують сучасні шизофреніки. Втім, іноді, а може й доволі часто, це було більше ніж просто сторонні голоси. Створювані правою півкулею мозку образи були тотожними реальності й демонстрували давній людині постаті з потойбічного світу, як абсолютну, тобто виразно чутну, а дуже часто і видиму реальність. В звичайній ситуації наші предки поводились так само як і сучасні люди, виконуючи звичні їм щоденні дії — добуваючи їжу, виготовляючи речі, відпочиваючи — і цими діями керувала ліва півкуля мозку. Та коли ситуація виходила за межі знаного і мозок людини губився в здогадах, як на цю ситуацію відреагувати, стресові гормони негайно подавали запит в праву півкулю і вона переймала управління поведінкою на себе, переходячи на звичну їй мову відчуттів, образів, емоцій. В реальності, створеній правою півкулею запросто з’являлись образи богів чи демонів, котрі прямо вказували людині, як їй діяти. Це нагадувало сон наяву або так популярний тепер жанр фентезі, в якому люди й неприродні істоти живуть поряд і взаємодіють між собою. Уявіть собі на мить, що на вашому подвір’ї приземлилось летюче інопланетне блюдце. Ви бачите його, можете помацати метал обшивки, чуєте звук двигунів, а потім ще й помічаєте інопланетян, які вилазять з люків апарату та ще й звертаються до вас чистою українською мовою. Хіба ви не повірите в це? І якщо у вас, сучасної людини, можуть ще виникнути сумніви, то у них, наших предків, таких сумнівів в принципі не могло бути. Адже вони знали, що у кожної речі та у кожного створіння є своя душа, що світ населений безтілесними істотами — духами. То що дивного в тому, щоб цього духа побачити? Навпаки, було б дивним, якби вони постійно залишались невидимими. Чому ми любимо фантазії? Гіпотеза Джуліана Джейнса також пояснює появу релігій, які, на початку, і не були релігіями в нашому розумінні цього терміну, а тільки одним із способів реакції на реальність. Це вже потім, коли лівопівкульне мислення почало витісняти бікамеральне, цей спосіб почав обростати ритуалами, обрядами і навіть потребою вживання галюциногенів для досягнення особливого стану зміненої свідомості, в якому примари правої півкулі мозку могли б вільно себе почувати. Усі ранні цивілізації були глибоко релігійними й залежними від своїх богів, бо хто ж міг заперечити їхнє існування, якщо присутність богів була очевидністю? Зрештою, ніхто й не намагався цього робити. Атеїстів серед древніх мислителів не було. Більше того, дані, почерпнуті із древніх текстів, особисті ідоли, печатки й традиція надання персональних імен наводять на думку, що в кожної людини був власний бог. В стані роздвоєного мислення людство прожило не мало, а десятки тисяч років. І це не минулось безслідно. За даними статистики приблизно половина дорослого населення світу хоча б раз у житті такі голоси чула – це один із проявів діяльності правої півкулі. Пережитком цього древнього типу мислення є феномен так званого уявлюваного друга, який проявляється, щонайменше, в однієї третини сучасних дітей у віці від двох до п'яти років і включає досить реальні вербальні галюцинації. У деяких випадках, коли уявлюваний друг залишається й у зрілому віці, він росте разом з дитиною, і в моменти стресу починає говорити йому або їй що робити. Так що голоси, які іноді чутні геніями (точно так само, втім, як і шизофреніками) – це не хвороба, а рудиментарні залишки минулого нашого творчого мислення. До речі, не виключено, що популярність фентезі саме й пояснюється несвідомим прагненням людства повернутись до древнього архетипного стилю мислення, коли все було таким простим. Бікамеральне мислення та осьовий час І якщо ще й сьогодні вербальні галюцинації є доволі поширеним явищем, то у ранніх людей вони були всеохоплюючими. Джуліан Джейнс називав такий тип мислення бікамеральним — обидві півкулі мозку діяли цілковито самостійно. Так, це було шизофренічне мислення, але давно помічено, що шизофренія нерідко буває супутницею геніальності. Тобто всі оті культурні та технологічні прориви первісних людей, які й досі дивують нас, вірогідно з’являлись як продукт бікамерального розуму. Бікамеральне мислення стало поступово зникати, коли образотворче мистецтво породило писемність. Спочатку піктографічну й ієрогліфічну, а потім і фонетичну. Момент появи алфавіту і є початком кінця домінування правої півкулі в колективнім мисленні людства. Саме тоді еволюційний маятник нашого мислення гойднувся від домінування правої півкулі з його синтетичним розумом до аналітичного лівопівкульного мислення, характерного для цивілізації, в якій ми живемо. Сталось це лише з початком так званого осьового часу, як німецький філософ Карл Ясперс назвав період між восьмисотим та двохсотим роками перед Різдвом, коли світ зазнав найбільших трансформацій соціокультурної системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій. Карл Теодор Ясперс (Karl Theodor Jaspers, ⋆23.02.1883 - †26.02.1969) — німецько-швейцарський психіатр і філософ, який мав великий вплив на сучасну теологію, психіатрію та філософію. Спробував запровадити інноваційну філософську систему. Його часто вважали головним виразником екзистенціалізму в Німеччині, хоча він не сприймав цей ярлик. Влада над людським мозком поступово перейшла до лівої півкулі. Але не цілковито. Просто архетипні образи, які були явними для бікамеральних мислителів, вимушені були сховатись за тінню у несвідомому. Та це зовсім не означає, що вони кудись поділись чи втратили хоча б частку своєї влади. Втім, ми ще не відповіли собі на запитання, а звідки ж вони взялись ці архетипи? Де живуть архетипи? Більш ніж певним є те, що голоси та видіння, що являлись нашим предкам, було щедро забарвлені емоціями. Емоційне підкріплення змушувало нейрони складатись в мережі, приростати новими нейронами, розбудовувати свою структуру, набирати, одним словом сили і закріплюватись в генетичних мікромутаціях, стаючи зародками архетипів. Нейронні мережі, що творять архетипи, переходять від пращурів – до прадідів, від прадідів – до дідів, від дідів – до батьків, від батьків – до дітей, від дітей – до онуків. І так далі, так далі, так далі … Зрозуміло, що набори архетипів можуть змінюватись, поступово модифікуватись, однак зміни ці є значно повільнішими, аніж зміни в мові, релігії чи способі господарювання. А це означає, що ми й надалі живемо під владою архетипів, які з’явились дуже й дуже давно, ще в часи бікамерального мислення. Вони просто навчились перевдягатись у шати синхронні епосі, у якій являються людям, майже не змінюючи своєї сутності. Себто світ, у якому ми зараз живемо створено людьми, які просто не могли мислити раціонально, позаяк неможливо заперечити, що наша цивілізація постала на підвалинах древніх цивілізації, які утворились задовго до осьового часу. То наскільки розумним є цей світ? Як стати Людьми розумними? Відповідь зрозуміла: до того, щоб стати насправді Homo sapiens, Людиною розумною, як ми самі себе охрестили, нам ще треба пройти неблизький шлях, оскільки ми ще не стали раціональними мислителями. З тих часів, коли ми ще мислили бікамеральним мозком, ми навчились хіба що відрізняти вигадки від реальності. Та й то не всі. І не завжди. Еволюція людини, в тому числі і її мислення, ще далека до свого завершення. І осьовий час ще не закінчився. Нами надалі керують архетипи, тільки роблять це, ховаючись у тіні, а невидиме не є синонімом неіснуючого. Та найгірше в тому, що світ від цього не став безпечнішим, бо як можна говорити про якісь гарантії безпеки, якщо люди, в тому числі лідери урядів та держав, ухвалюючи рішення керуються не раціональним розумом, а нашіптуванням древніх архетипів, які з’явились ще бозна коли? Тому вивченням архетипного мислення, попри задоволення властивого всім людям прагнення до самопізнання, має ще й інший, і набагато важливіший вимір, — зробити світ, в якому ми живемо хоча б на дещицю зрозумілішим або, принаймні, більш передбачуваним. І завдання це не тільки для психології, позаяк неможливо зрозуміти механіку архетипного мислення без зрозуміння історичного тла на якому ці архетипи створювались. Психологічна археологія Конче потрібен певен синтез психології та історії. А що офіційна, багаторазово переписана історія для цього звісно не годиться, ну хіба що як об’єкт вивчення, необхідні дані слід шукати в пластах отієї малої, приватної історії, якою володіє кожен з нас, а також в товщі фольклору та міфології. Ця робота чимсь нагадує роботу археологів, тільки що дослідження ведуться не в глибинах землі, а в глибинах пам’яті. Так, на стику двох, на перший погляд, далеких одна від одної наук, народжується новий напрямок пошуків знань — психологічна археологія. В кожному з нас живе минуле. Справжнє, не сфальшоване фантазіями переписувачів минуле. Докопатись до нього — це дуже цікава, корисна й гідна справа. Але, щоб щось взнати треба уже щось знати, чи не так? Тому в наступних наших бесідах ми поговоримо про ті періоди в етногенезі українців, які просто не могли не відбитись на нашій спільній генетичній пам’яті і не вплинути на формування українських архетипів. Нехай це стане інформацією для роздумів, а може й матеріалом для ваших власних психологічних розкопок.

Код нації Пам’ять генів … Генетична пам’ять … Код нації … Ці слова доводиться чути доволі часто, але, скоріше, як поетично-патріотичні метафори, а не як щось конкретне та науково підтверджене. В першу чергу тому, що ми звикли вважати гени носіями спадковості, необхідними для відтворення білків, себто об’єктів матеріальних, а пам’ять наша матеріальною нібито не є. Але це не так. Пам’ять також матеріальна. І код нації існує. Глибинна пам’ять Фізичною основою мислення є спеціалізовані клітини кори головного мозку, так звані нейрони, пов’язані в нейронні мережі. Інформаційні потоки, закодовані електричними та хімічними імпульсами, що циркулюють в мережі вісімдесяти мільярдів мислездатних клітин, управляють життєдіяльністю організму та його взаємодією з зовнішнім оточенням. Будівельним матеріалом нейронів, як, зрештою, і всіх клітин нашого тіла є білки, а отже будь-яка зміна в білковій структурі нейронів веде до зміни тих інформаційних потоків, що циркулюють між ними. А такі зміни, як переконливо довів американський психолог Ернест Россі, відбуваються не тільки під впливом зовнішніх чинників, як, наприклад, радіація чи хімічні речовини, але й під впливом чинників внутрішніх. Насамперед емоцій. Ернест Л. Россі (Ernest Lawrence Rossi, ⋆26.03.1933 - †19.09.2020) — клінічний психолог автор 18 книг видавець міжнародного журналу Психологічні перспективи юнгіанської думки та зібрання творів Мілтона Еріксона. Емоції викликають генетичні мікромутації. І в цьому немає нічого дивного, оскільки фізіологічною підставою емоційного життя є хімічні речовини, що генеруються залозами та органами тіла. Надмір емоцій змушує змінюватись гени, а отже й інформацію в них закодовану, запам’ятовуючи, вірогідно, не тільки емоційне тло. але й саму подію, яка ці емоції викликала. Гени зберігають ці знання, передаючи їх поколінню (за умови, звісно, що суб’єкт пережив подію і мав потомство), оскільки інформація про подію, що викликала яскраві емоції (найчастіше страх), але не привела до загибелі суб’єкта, є вкрай цінною для виживання виду в цілому. Первинне самонавчання Робота глибинної пам’яті починається задовго до нашого народження. Немовля в утробі матері, проходить у прискореному режимі весь еволюційний шлях свого виду. І це стосується не тільки тілесних форм, але й, в однаковій мірі, психічних структур. Фрагменти пам’яті предків, збережені генами, активізуючись, стають сюжетами снів, які людське немовля бачить ще до свого народження, отримуючи стислий виклад життєвої історії свого роду, той первинний досвід довкола якого нашаровуватиметься згодом особистий життєвий досвід людини. Інакше кажучи, відбувається первинне самонавчання, з якого розпочинається формування людської особистості. У світ божий ми приходимо вже щось про нього знаючи, а, принаймні знаючи, яким цей світ був для наших предків. І тут слід зазначити, що генетичні мікромутації, які зберігають пам’ять про минуле, накопичувались упродовж всього існування людства, а тому кількість спогадів про минуле, часом навіть дуже віддалене минуле може бути дуже й дуже великою. А що ми отримуємо від своїх батьків у момент зачаття лише по половинці їхніх генів, то й запаси глибинної генетичної пам’яті, які ми від них успадковуємо, доходять до нас в подрібненому, фрагментарному, непов’язаному між собою стані. Здавалося б, яка користь від такої каші? Адже, якби навіть комусь вдалось виколупати ці шматочки пам’яті з підсвідомості, де вони зазвичай зберігаються, то пожитку від них було б рівно стільки, скільки може бути від порваної на дрібні клаптики газети та ще й тоді, коли більшості цих клаптиків бракує. Та без них, без цих клаптиків, людської особистості не було б. Вона б не тільки не змогла навчитись бути сама собою, але й просто не могла б скластись. Але чому? Модель особистості Щоб зрозуміти це, подивимось, а що взагалі являє собою людська особистість, скориставшись для цього моделлю одного з найвидатніших психологів минулого століття Карла Густава Юнга. Карл Густав Юнг (Carl Gustav Jung, ⋆26.07.1875 - †06.06.1961) — швейцарський психіатр і психоаналітик , засновник аналітичної психології. Роботи Юнга мали вплив у сферах психіатрії, антропології, археології, літературі, філософії, психології та релігієзнавстві. Юнг є автором аналітичної психології. Серед центральних понять аналітичної психології є індивідуація — довічний психологічний процес диференціації особистості від свідомих і несвідомих елементів кожного індивіда. Юнг вважав це головним завданням розвитку людини. Він створив деякі з найвідоміших психологічних концепцій, включаючи синхронію, архетипні явища, колективне несвідоме, психологічний комплекс, екстраверсію та інтроверсію. Юнг також був художником, майстром, будівельником і плідним письменником. Багато його творів були опубліковані лише після його смерті, а деякі все ще чекають публікації. При цьому не будемо забувати, що модель — це всього лиш модель. Мапа не є місцевістю, вона тільки допомагає нам уявити саму місцевість. Ядро особистості В моделі Юнга у центрі особистості, як у моделі атома, в центрі знаходиться її ядро. Це наше Я — центр самоусвідомлення. Це все те, що ми знаємо про себе і що пам’ятаємо. Втративши цю пам’ять ми втрачаємо своє Я і перестаємо бути самим собою. Варто додатково підкреслити, що Я в розумінні Карла Юнга є поняттям психологічним і не має нічого спільного з душею, яка є скоріше теологічним, аніж психологічним поняттям, попри те, що сама назва науки психології у перекладі з давньогрецької означає науку про душу, дослівно душеслів’я. І хоча наше Я і є, можливо, частиною нашої, можливо безсмертної, душі та наразі це одна з найбільших таємниць людської природи, яку ніхто ще не розгадав. А от про те, що діється довкола ядра особистості, ми можемо говорити доволі впевнено. Воно, так само як ядро атома, оточене елементарними частинками. Втім, якщо ядро атома містить в собі майже всю його масу, то з особистістю нашою все якраз навпаки. Довкола нашого істинного центрального Я обертається цілий і дуже складний світ, величезний як Галактика, кінця-краю якого не видно. Персона Найближчою до ядра ділянкою цієї внутрішньої Галактики є так звана персона. В давньому Римі так називали личини, які вдягали актори, виходячи на сцену. Юнгівська персона і є набором масок-личин які одягає наше Я, щоб демонструвати себе світу та людям в тій соціальній ролі яку на цей час виконує. На роботі — це личина працівника, вдома — личина сім’янина, личина лідера чи підлеглого в соціальній ієрархії, личина покупця чи продавця в економічних стосунках. Підбираючи собі личини, наше Я намагається відповісти на запитання: яким Я повинен бути чи на кого повинен бути схожим, щоб успішно взаємодіяти з іншими людьми? Себто персона — це наш соціальний образ, який далеко не завжди тотожний ядру — якісь скелети зі своїх персональних шаф, ми боїмося демонструвати, а щось дозволяємо власній уяві домальовувати, щоб відповідати бажаному статусу. Тінь Зі всіх сторін ядро особистості та його личини огортає наступна верства нашої особистісної Галактики дуже влучно названа тінню. Тінь — це межа, кордон між зоною усвідомленого мислення, себто нашим Я та його личинами з одного боку, і тим, що ми називаємо неусвідомленим. Сюди, у тінь, з пам’яті вимітається, як сміття під килимок, все, що могло б заплямувати білі шати нашого тендітного Я чи, навіть, травмувати його — не реалізовані сценарії, погано зіграні ролі, невикористані личини і, взагалі, все, чого боїться чи соромиться наше Я. Наступаючи на килимок тіні ми, дуже часто відчуваємо, що там, під ним, таки щось є і це щось нас муляє. Та тільки тінь не є виключно пасивним сховищем всілякого мотлоху, витісненого з усвідомленої частини мислення. Бо там, за цими сутінками нашої психіки, починається темне царство особистого неусвідомленого, яке плавно й непомітно зливається з колективним неусвідомленим всього людства, всемогутні мешканці якого в своєму звичному стані, невидимі для нашої свідомості. Єдине, що ми помічаємо, — це наслідки тих психічних процесів, що відбуваються за межами свідомості. Річ у тому, що Я, отой центр нашої особистості, є центром усвідомлення, але зовсім не ухвалення рішень. Використовуючи метафору, можна сказати, що Я — це як публічний, офіційний уряд держави, що втілює в життя присуди згенеровані тіньовими, не публічними осередками впливу, чинячи це від свого імені, а, може, навіть, вважаючи, що так воно і є. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в самому уряді, якщо вже продовжити нашу метафору, жодної єдності не спостерігається. Наше Я зовсім не є чимсь однорідним. Воно складається з безлічі дрібних маленьких Я, котрі живуть неначе власним життям, та ще й так активно, що італійський психолог Роберто Ассаджіолі на початку минулого століття вимушений був впровадити в науковий обіг поняття субособистостей, маючи на увазі відносно стійкі психологічні структури з яких складається центр усвідомлення кожної людини. Роберто Ассаджолі (Roberto Assagioli, ⋆27.02.1888 – †23.08. 1974) — італійський психіатр і піонер у галузі гуманістичної та трансперсональної психології. Ассаджіолі заснував психологічну школу, відому як психосинтез, яка і сьогодні розвивається терапевтами та психологами, що практикують розроблені ним психологічні методи та техніки. Його праці, включаючи дві книги та багато монографій, опублікованих у вигляді брошур, які підкреслювали можливість прогресивної інтеграції (тобто синтезу) особистості. Субособистості Це як різні, мініатюрні, деякі навіть мікроскопічні, особистості, позбавлені тілесності, проте повною мірою наділені власними цінностями, стилем мислення, цілями, бажаннями, досвідом та пам’яттю. При цьому вони ще й поводяться між собою достеменно так, як вела б себе група людей, вимушених перебувати у замкненому просторі — ведуть конкурентну боротьбу за домінування, допомагають чи шкодять одна одній, укладають між собою сталі чи тимчасові союзи. Навіть діалог, який ми постійно чуємо у своїх головах і який називаємо думанням є, насправді, перемовинами субособистостей між собою. Тільки не слід вважати, що субособистості є якимись там духами, привидами, сутностями чи енергетичними паразитами. Вони хоч і поводяться по-людськи (в лапках) є всього лиш частинами мислення кожного з нас і мають цілком матеріальну фізіологічну основу — як і весь наш апарат мислення є все тими є нейронними мережами, щоправда, трохи більш автономними ніж інші. Кожна з субособистостей має свою власну личину, або й цілий набір личин за якими ховає своє справжнє обличчя. Але найважливішим є те, що субособистості пов’язані з одним чи декількома з тіньових осередків ухвалення рішень і, знову послуговуючись нашою політичною метафорою, представляють в уряді та лобіюють інтереси цих груп впливу. Але де ж знаходяться резиденції цих груп впливу та й, взагалі, з кого складається цей тіньовий уряд? Архетипи Завдяки уже згадуваному Юнгу в психології присутній такий термін як архетип, що походить від латинізованих грецьких слів ἀρχέος — старший (в сенсі перший) і τύπος — вкарбований і означає первинний взірець, матрицю для копіювання. В середовищі друкарів пізнього середньовіччя так називали першодрук з якого набирались гранки видання. І саме в такому сенсі його, цей термін, вживав і Карл Юнг. За Юнгом найважливіше завдання архетипів полягає в формуванні людської особистості, а через неї управління всім нашим соціальним життям. Це власне і є той таємний уряд, який видає накази й директиви субособистостям нашого Я. Інакше кажучи, архетипи виконують ту ж функцію, що й інстинкти, запевнюючи представникам виду Homo sapiens виживання, з тією тільки різницею, що інстинкти призначені для використання в біологічному середовищі, архетипи ж є продуктом і, одночасно, інструментом нашої соціальної еволюції. Адже в житті кожної людини є ланцюжок обов’язкових подій, через які проходить кожен з нас — це дитинство, розставання з батьками та ініціація в доросле життя, шлюб, збереження сім’я та здобуття й відстоювання соціального статусу, підготовка до смерті. І хоча ці події мають біологічне походження, вони вже настільки олюднились (в лапках) і ускладнились, що простих тваринних інстинктів для успішного здійснення цих подій уже явно недостатньо. Щоб успішно пройти через всі етапи свого життя людина потребує навичок, усталених шаблонів поведінки, набуття яких, так би мовити, в процесі, може виявитись собі дорожчим — ні часу, ні життєвого досвіду для цього може не вистачити. Тоді не допомогу приходить котрийсь з архетипів, який пропонує нашому Я свій взірець для наслідування. Юнг описував наступні архетипні образи: велика мати, батько, дитина, бог, диявол, мудрий старець, хитрун, герой, аніма — жіночий первінь в чоловікові та анімус — чоловіче начало в жінці і і архетипні мотиви — апокаліпсис, потоп, творіння. Втім, справжня кількість архетипів наближається до безконечності, оскільки соціальна поведінка при всіх спільних засадах, відрізнялась і продовжує відрізнятись у різних культур і в різних епохах — слов’яни побачать свого архетипного героя в образі Перуна, німці — Зігфріда, а полінезійці — Мауї. Зігфрід (німецьке Siegfried, від sigr — перемога, urðr — доля) — один з найважливіших героїв германо-скандинавської міфології та епосу , герой Пісні про Нібелунгів. Згідно з міфом, Зігфрід був великим воїном, який здійснив безліч подвигів. Одним із його подвигів була перемога над драконом. Мауї (полінезійське Maui) — культурний герой і трикстер у полінезійській міфології. Історії про подвиги та пригоди Мауї переказують майже по всій Полінезії: це викрадення вогню для людей із підземного світу, вилов островів за допомогою чарівного гачка та захоплення Сонця, щоб подовжити дні. Але якщо інстинкти намертво вшиті в гени та автоматично починають свою роботу незалежно від обставин, то архетипи, щоб ожити й стати впливовими та активними, повинні ще набратись сили. А, в першу чергу, перебратись зі спільного загальнолюдського, так званого колективного несвідомого в особисту несвідомість кожного зі своїх майбутніх носіїв. Точки кристалізації особистості Та тільки не всі архетипи будуть прийняті особистим несвідомим, а отже й отримають можливість активно впливати на життя індивіда. Юнг порівнював психічний процес формування особистості з хімічним процесом поставання кристалів у насиченому розчині довкола точок кристалізації. Зрозуміло, що роль точок кристалізації в процесі формування особистості відіграють архетипи. А от насиченим розчином в нашому прикладі є фрагменти глибинної пам’яті, архіви якої знаходяться в особистому неусвідомленому. Це, якщо можна так сказати, наша родова пам’ять чи, точніше, залишки пам’яті людей, чиї гени передались нам через ланцюжки поколінь. Всі ті фрагменти пам’яті, а нагадаємо собі, що на фізіологічному рівні ними є первинні нейронні мережі, які хоч у чомусь конгруентні архетипу, як точці кристалізації, будуть об’єднуватись з ним, розбудовувати його, ускладнювати, отримуючи для себе більше енергії й, відповідно, підживлючи енергією власне представництво у ядрі особистості — одну з тих субособистостей, про які ми говорили вище. А що у великих груп людей, об’єднаних спільністю походження, спільними культурними та спільною історичною долею, архетипи будуть схожими та само, як і фрагменти пам’яті їхніх спільних предків, котрі зберігає їхня історична пам’ять, то зрозумілим стає, що саме архетипи відіграють ключову роль у формуванні того, що ми називаємо національним характером. То чи не випливає з цього, що поняття народу, нації має під собою не тільки соціально-культурне, але й біологічне підґрунтя? Наражаючись на можливі звинувачення у расизмі, нацизмі й тому подібних гріхах, відважусь відповісти ствердно: так має. Генетичні передумови творення особистості не є грою випадку, вони вже запрограмовані життєвими історіями наших попередників і переказані нам як частина механізму пристосування до ландшафту, клімату, соціальних та господарчих стосунків, звичних нашим предкам. Звідки взялись та беруться архетипи? Відповідь на це запитання вірогідно можна знайти у книзі з довгою та загадковою назвою Походження свідомості в процесі руйнування бікамерального розуму американського вченого Джуліана Джейнса, виданій у 1970 році. Джуліан Джейнс (Julian Jaynes, 27.02.1920 – 21.11.1997) — американський психолог, який працював в Єльському та Прінстонському університетах протягом майже 25 років. Його дослідження були присвячені проблемі походження та становлення свідомості та стосуються багатьох дисциплін, включаючи нейронауку, лінгвістику, психологію, археологію, історію, релігію та аналіз стародавніх текстів. В ній Джуліан Джейнс висловлює гіпотезу про те, що свідомість, в нашому розумінні цього терміну, з’явилась набагато пізніше, аніж сам Homo sapiens та й то не одразу — десь у другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом. До цього часу стиль мислення людей був радикально іншим. Щоб зрозуміти, яким же саме чином мислили наші предки, мусимо звернутись до робіт ще кількох авторитетних учених. А що тема ця не тільки важлива й цікава, але й доволі об’ємна, то поговоримо про це уже в наступній статті.

Катарсис В психології (а психологія це мій основний фах) є такий термін як катарсис. З грецької це слово означає очищення, звільнення тіла від чогось нечистого, болісного, і, за великим рахунком — визволення. Як метафору це слово вперше використав Аристотель в своїй Поетиці, порівнюючи вплив трагедії на розум глядачів з дією катарсису на тіло. Ми зараз переживаємо трагедію. Але це не театр. І ми не актори, бо актор може піти зі сцени, відмовитись від ролі, а для нас це означало б відмову від самого себе. Але чи знаємо ми від чого відмовляємось? Якими ми були? Ще донедавна українці почували себе нещасними людьми. Не скажу, що зараз ми маємо багато підстав для щастя, але тоді, до війни, ми були геть нещасними. Та ще й, що найголовніше, без особливих на те підстав. Не вірите? В щорічному рейтингу за рівнем щастя за 2021 рік Україна знайшлась на 110 місці з 149-ти між Алжиром та Іраком, хоча для нас це й так стало прогресом, позаяк попереднього року ми були 123-тіми зі 153 країн. І це при тому, що бідними ми аж ніяк не були. В рейтингу якості життя, опублікованого журналом CEOWORLD magazine Україна належала до групи країн з високим рівнем життя. Та й у рейтингу людського розвитку, Україна теж не є останньою. Навіть навпаки, ми входимо до групи країн з високим рівнем людського розвитку (правда є й група з дуже високим розвитком), займаючи 74 позицію зі 189 країн. Тобто такий собі міцний середнячок — не багачі, але й не жебраки, достатньо освічені, непогано забезпечені медичною опікою. Однак, весь час щось нас муляло. За даними різних опитувань від 60 до 80 відсотків українців в довоєнний час відчували постійний неспокій, а більш ніж половина справжній страх, які, зрозуміло, заважали їм почувати себе щасливими. Що це? Передчуття майбутніх трагічних подій? Ні. Тому що найбільше довоєнні українці боялись економічних проблем, на другому місці знаходилось здоров’я та родинні негаразди, а те, чого боятись треба було найбільше, а саме війна на сході, було відсунуте на третє місце, випереджуючи трохи страх появи нового Чорнобиля. Про що ми мріяли? Справедливим буде сказати, що ми мали мрії. Щоправда мрії ці були доволі … невибагливими. Згідно з даними Центру соціальних досліджень Софія, відповідаючи на запитання Що свідчить про життєвий успіх людини? переважна більшість опитуваних поставила на перше місце і поза всякою конкуренцією заможність, а далі, з досить великим відривом, родинну злагоду, добробут дітей і власне здоров’я. А от такі цінності як самореалізація, улюблена справа, престижна робота, кар’єра та освіта опинилися лише у другому ешелоні - жодна із цих відповідей не набрала більше третини голосів. Звичайно, нічого поганого в тому, щоб бути багатим, немає. Навіть навпаки, це чудово! За умови, звісно, що колективний українець, мріючи про багатство, розумів би, звідки це багатство повинно взятись, оскільки такі атрибути, як здобуття нових знань та навичок, кар’єрне зростання, власна справа чи особистісний ріст не є для нього важливими. Натомість, понад третина українців хотіли б виїхати з України назавжди, а серед молодих українців (до 29 років) потенційних емігрантів було більше половини. В своїй же країні колективний українець перспектив для себе не бачив. Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова від листопада 2020 року вказувало, що тільки 19,5% українців вірили, що Українська держава здатна подолати чинні проблеми та труднощі протягом найближчих кількох років. 50% вважали, що держава зможе подолати проблеми у більш віддаленій перспективі, а 20% — що держава не здатна подолати будь-які проблеми взагалі. Решта — не визначилися. Кому ми довіряли? Переважна більшість українців державним інститутам категорично не довіряли. Щоправда, колективний українець, і на це варто звернути увагу, рішуче не довіряючи центральній владі, доволі прихильно відносився до влад локальних. І чим нижчий, тобто ближчий до громади рівень цієї влади, тим більше до неї довіри. Причому, наш колективний українець взагалі мав значні проблеми з довірою до будь-кого. Майже половина з нас вважала, що людям не слід вірити, оскільки в цьому світі кожен намагається обдурити кожного, а якщо цього не чинить, то тільки тому, що не має для цього нагод. А ще, колективний українець не вміє контролювати власних емоцій, які маятниково коливаються від ейфорії (перемога) до зневіри в усьому (зрада). Ненормальною є наша висока чутливість до власної оцінки іншими людьми, сполучена, дуже часто, з надмірним апломбом й нехтуванням думкою інших людей — всі мені повинні допомагати, оскільки я — це я. Вразливість в нас уживається з черствістю, хворобливо занижена самооцінка з нахабством, бажання визнання з позірною незалежністю, бунт проти авторитетів з обожнюванням кумирів та сліпим наслідуванням чужих і часто випадкових моделей поведінки. Це те, що називають підлітковим комплексом — так ведуть себе люди, котрі ніяк не можуть подорослішати. Можна б перечислити ще цілу низку (й немалу) наших українських вад, але … Але на протязі дослівно кількох днів раптом виявилось, що ми зовсім не такі, якими нас вважали і навіть більше — не такі, якими вважали самі себе. Ініціація У частини наших предків — степових арійських племен північного Причорномор’я — в давнину існував звичай ініціації. Молода людина могла вважатись дорослою тільки пройшовши довгий важкий і жорстокий цикл випробувань — фізичних та психічних. Той, хто не пройшов цього іспиту або не витримав його, так до кінця своїх днів, згідно тодішнього звичаєвого права продовжував вважатись дитиною. Така людина могла одружуватись, провадити господарство, але не мала права брати участь у зборах вільних людей чи, навіть, брати до рук зброю. Як нація, ми українці, власне такими й були. Весь світ вважав нас молодою нацією, яка переживає етап свого становлення, а тому до нас ставились поблажливо, вибачали нам наші підліткові вихватки, в чомусь допомагали, десь повчали але й до грона серйозних народів запрошувати не поспішали. Наше дитинство затягнулось і, ще зовсім недавно, видавалось, що навічно. Зрештою, поклавши руку на серце, нам так було комфортно. Ми звикли почувати себе жертвою обставин і звикли задовольнятись тими кришками, котрі падали нам зі столів сильних світу сього. Дуже влучно цей стан описав Юрій Топчій - історик, літератор і суспільний діяч, відомий під псевдонімом Густав Водічка: Україна — це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал — наполегливе очікування безкоштовного дива. Криза ідентичності Дочекались. Диво сталось. Тільки не безкоштовне. А дуже й дуже дороге. Страшне й криваве. Єдине, що може зігріти душу в такій ситуації, це те, що ця ситуація може привести до катарсису. Може. Оскільки під тиском ворога, аж ніяк цього не бажаючи, розпочалась наша ініціація. Чи станемо від цього щасливішими? Можливо, адже перемога окрилює. Але до перемоги ще треба дійти через кров, важку працю, сльози і піт. І їх буде дуже багато. Можливо це навчить нас жити як дорослі люди. Можливо. Але зробити це буде набагато важче, аніж перемогти у війні. Катарсис — це криза ідентичності, революційна ситуація, коли актуальна ідентичність уже розпадається і виникає необхідність у синтезі нового Я. Та коли будівельного матеріалу для розбудови цього нового Я бракує, або він надто суперечливий, можемо отримати тривалу (часом довічну) кризу. Ми мусимо стати іншими. І не просто іншими, а розумними, відважними та відповідальними, бо якщо цього не станеться, то, навіть отримавши перемогу, ми приречемо своїх дітей, а може ще й самих себе, на повторення всіх цих бід і страждань, які переживаємо зараз. Нова ідентичність — це питання нашого майбутнього виживання, якомога швидше ми повинні дати собі чесну відповідь на запитання Хто ми такі? Рецепт масового зомбування Давайте, на мить уявимо собі людину, яка втратила пам’ять. Ну геть утратила. Усе, що було у неї в голові, що вона знала та пам’ятала, в одну мить вивітрилось. Пропало. Зникло. Щезло. І нічого від її пам’яті не зосталось. І не пам’ятає та людина, хто вона і звідки. Не пам’ятає де мешкає. Не пам’ятає, як її звати. Не пам’ятає, що у неї є подружжя й діти. Не пам’ятає, що у неї є батьки. Не пам’ятає, який у неї фах і де вона працює. І навіть сказати про те, чого вона не пам’ятає не може, бо мова — це ж також пам’ять. А все інше в повному порядку. Тіло здорове, вся решта психічних здатностей, окрім пам’яті звісно ж, не постраждали. І посвідчення особи при собі. Себто формально та юридично особа існує, але чого варта ця особа без особистості? Бо особистість — це і є пам’ять. І що ж далі станеться з тією нашою безпам’ятною людиною? Якщо пощастить, то знайдуться добрі люди (добрі по-справжньому, без іронії), які розкажуть бідоласі як його звати, хто його родина та звідки він родом. Ці добрі люди допоможуть йому заново відбудувати навички, необхідні для життя серед людей. Іншими словами, вони, добрі люди, в міру своїх сил, відтворять втрачену пам’ять. Хеппі енд? Не зовсім, не зовсім … Ця нова пам’ять уже не буде рідною пам’яттю тієї людини. Це буде пам’ять інших людей про неї. Це буде чужа пам’ять. Та це ще, як то кажуть, пів біди. Бо все може виглядати значно гірше. Хтось, з не надто добрими намірами, може вкласти в безпам’ятну голову зовсім іншу пам’ять — цілковито негативну. Вселити нещасному уявлення про те, що він невдаха, ні до чого не здатний, неук, невільник, а то й злочинець чи навіть убивця. І що, думаєте, не повірить? Повірить. Так само як і ми вірили, адже всі ми, тою чи іншою мірою, живемо не своєю пам’яттю. Нам, і нашим батькам, і дідусям з бабусями, та що там говорити, всій вервечці наших предків прищеплювали саме чужу пам’ять про наше ж власне минуле. Зрештою, про це ще Шевченко писав. Пам’ятаєте? Німець скаже: Ви моголи. Моголи! моголи! Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: Ви слав’яне. Слав’яне! слав’яне! Славних прадідів великих Правнуки погані! І жодної тобі кризи ідентичності, адже ідентичність уже нова, створена за усіма параметрами, які потрібні були замовнику. Якими параметрами? Згадаймо себе, якими ми були ще зовсім недавно і подивимось на росіян, якими вони є зараз. Однією з найважливіших складових промивання мізків є саме трансплантація пам’яті, адже рецепт масового зомбування насправді зовсім простий — це знищення власної пам’яті народу з наступним вживленням пам’яті запропонованої замовником. І фахівців, які здатні виконати це замовлення за порівняно скромну, додамо, платню, вистачало завжди. Де знайти свою пам’ять? Протиотрутою цьому процесу є відновлення історичної пам’яті народу. Адже пам’ять — це і є ідентичність, чи не так? Та тільки де знайти того, хто відбудує нам нашу пам’ять і поверне нам нашу ідентичність? З підручників історії? З фільмів? З книжок? За великим рахунком можна сказати, що історія, в її глобальному вимірі історій держав, націй та всього людства в цілому, давно уже зникла, щезла, розчинилась у тисячах й тисячах своїх відбиттів у кривих дзеркалах політичних маніпуляцій та махінацій. Літописи, древні хроніки, рукописи, які, нібито не горять? По-перше, рукописи не горять тільки в романах, а в реальності згоряють дуже легко, залишаючи по собі жменьку попелу. А по-друге, як ви гадаєте, чи не були самі, оті древні літописці та хронікери, конструкторами кривих дзеркал і чи не трудились вони над своїми анналами в обмін на шматок хліба з рук тих, хто цього хліба мав вдосталь? Через це наша загальнолюдська історія вже стільки разів переписувались, що добрати де в ній правда, а де вигадка не зможе уже ніхто. І що тепер з цим робити? Адже нація без самоідентифікації стає нацією-зомбі і за прикладами далеко ходити не треба. Вигадати собі нові ідентифікацію? Зробити це не так уже й складно, але чим це закінчується тепер уже відомо усьому світу. І щоб вилікуватись від цього колективного психічного розладу потрібен катарсис. А це знову піт, кров і сльози. І, що найважливіше, час. Чи можемо ми дозволити собі таку розкіш? Мабуть, що ні. Тим більше, що відповідь на запитання Хто ми? Це одночасно й відповіді на запитання Які ми? Що ми можемо й чого не можемо? Що ми вміємо, а чому нам слід навчитись? І як нам жити далі? Зрештою, нам і не треба вигадувати собі якусь особливу історію. Вона у нас є. Історія древня, мудра й прекрасна. Проблема тільки в тому, що зараз ця історія більше схожа на перлину в купі, вибачте, лайна. І як тут не згадати, що катарсис — це власне і є очищення, звільнення перлини власної української душі з-під завалів отого дрантя яке сипалось на неї, а почасти й прироставало до неї, на протязі життя багатьох поколінь її носіїв. Пам’ять, про яку ми не пам’ятаємо І тут починається найцікавіше. Позаяк матеріал, необхідний для відновлення національної свідомості, міститься не стільки в тій частині пам’яті, яку ми усвідомлюємо, себто з власного життєвого досвіду та досвіду тих двох-трьох поколінь предків, з якими ми контактували безпосередньо. Сховища інформації про справжнє й правдиве історичне минуле, про існування яких ми навіть не підозрюємо, знаходяться в нашому мисленні. У підсвідомій його частині. При цьому навіть уявити собі важко, яких часових глибин може сягати ця глибинна наша пам’ять. Тільки це не та пам’ять, яка переказується словами, а та, носіями якої є гени, себто одиниці спадкового матеріалу. Через проекції уяви може проявлятися закладена в генах інформація, що належала багатьом людям — адже в кожного з нас величезна кількість предків і всі вони, відходячи в кращий зі світів, залишили нам свої послання, свої розповіді про той світ, у якому вони жили. Ці знання неоціненні. Але генетична інформація, знання, закодоване в наших генах, є ключем не тільки до пізнання самого себе, але й до пізнання світу. Саме там, а не в Тибетських монастирях чи єгипетських пірамідах слід шукати інформацію про те, що було, а може й про те, що буде. Ось воно, знання - поруч. Та не все так просто. Кожен з нас володіє тільки фрагментом від цілісності цих знань. Причому дуже невеликим фрагментом, зрозуміти який неможливо без знання інших фрагментів. Але, щоб про щось дізнатись - треба вже щось знати. Інакше генетичні знання не можуть бути проявленими. З цього випливає, що знання власного минулого, має не тільки пізнавальне (ой як цікаво!) значення, а прикладне. Ми не можемо змінити минуле, але можемо змінити те, що воно з нами робить. А змінити ми можемо тільки те, що добре знаємо. Бо те, чого не знаємо, матиме над нами владу довічно. Втім, про те, яка саме інформація зберігається в генетичній пам’яті, як туди потрапляє і як, неявно та активно, впливає вона на повсякденне життя кожного з нас, розповім в наступній статті.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ТЕЛЕІНТЕРНЕУЯВНА ФЕНСІ-КОМПАНІЯ ОНЗЕЧАС представляє ПІДВАЛИНИ цикл репортажів зі знаними усім та незнаними нікому особистостями, без яких історія України була б зовсім іншою. Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших! (Псалом 117:21-23) Увага: технології таймлесного мувінгу та темпорольної реімагінації, використані для створення цього циклу, є унікальним ноу-хау компанії ПУТІНУФЕ ОНЗЕЧАС і захищені законом про авторське право. ВЕДУЧИЙ: Вітаю! Все, про що Ти дізнаєшся з наших репортажів є інформацією унікальною та абсолютно недоступною на будь-яких інших інформаційних каналах. Ми насправді володіємо можливостями, про які ваші учені мужі бояться навіть помріяти. І ми навмисне не розголошуємо меж застосування цих можливостей, оскільки не хочемо, щоб ними користувались ті, які хто може цими знаннями зашкодити людям та світу. Втім, мовчати ми також не збираємось, позаяк вважаємо, що кожна людина має право робити висновки на підставі виключно правдивої інформації. Отже, почи … Ти питаєшся, хто ми такі? Один мудрий швейцарець назвав нас архетипами. Ми — Твої архетипи. Ми ті, хто живе у Твоїй глибинній пам’яті, насилає Тобі сни, передчуття й геніальні ідеї. Ми ті, хто незримо дбає про Твої психічне здоров’я та фізичний добробут. Ми ті, кого б Ти хотів по-справжньому пізнати, але боїшся собі в цьому признатись. Бо ми й є Ти, тільки розпорошені в часі та просторі. Збери нас разом і стань всемогутнім. Зроби це зараз. Починаємо! P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх! Телеінтернеуявна студія. Оформлена в міімалістичному стилі, нічого зайвого, окрім того, що повинно кидатись глядачеві в очі, а такі артефакти час до часу будуть в студії представлені. Віртуальний ведучий в студії Світовид: Чоловік, віком біля 50-ти років, середнього зросту та середньої статури. Обличчя довгасте, прямий ніс, добре окреслене підборіддя, трохи відстовбурчені вуха, які підкреслює ще й специфічна зачіска – коротко обстрижене волосся (в кружок). Очі виразні, світло-сірі, трохи більші, ніж у звичайної людини. Губи тонкі, обличчя чисто виголене. Вигляд аскетичний, але життєрадісний і доброзичливий до людей. Трохи лукавий, наділений почуттям гумору. Відсторонений від світової марноти – плітки, політка і тому подібне його не цікавлять. Він зосереджений на пізнанні світу як через науку, так і через магію. Часом переходить на менторський тон. Любить вживати староукраїнські чи латинські слова й вирази. Одягнений в скромний але добротний одяг мандрівника: чоботи, шаровари заправлені в чоботи, свита, під свитою видно пояс та вишиту свастичним візерунком сорочку. Роль в програмі: ведучий в студії, задає тему, коротко окреслює проблему і передає слово польовим репортерам. Після завершення репортажу підбиває підсумки та (можливо) анонсує наступний репортаж. Віртуальні репортери Радослава й Мирко. Радослава: Жінка, 25 років. Середнього зросту. Вродлива і гарно збудована. Обличчя кругле, ніс трішки кирпатий, губи повні. Темноволоса, очі карі, широко розплющені, довгі пухнасті вії. Завжди посміхається. Розумна, інтелігентна, емоційна, часом демонструє певну наївність. Знає про свою особисту чарівність і вміє нею користуватись. Мирко: Чоловік, біля 30 років. Високий, кремезний, добре збудований. Обличчя довгасте, ніс прямий. Волосся русяве, довге, зачесане в кінський хвіст. Очі сірі або сіро-зелені. Серйозний вираз обличчя, стриманий, ввічливий. Репортери одягнені в джинси та футболки з логотипом компанії. В руках мікрофони.

Студія Світовида: Вперше, розумна істота, ступила на українську землю вісімсот тисяч років тому. Це був один з європейських підвидів виду Homo erectus, себто Людини випрямленої. Втім, називати цю істоту людиною було б ще передчасно. Це сталось у Закарпатті поблизу теперішнього селища з символічною назвою — Королево. До речі, угорська назва цього місця Királyháza — Дім Короля — ще більш промовиста. Отже, вісімсот тисяч років тому тодішні королі життя облаштували тут свій дім. Стилізовано під стару, зіпсовану ч/б плівку. Білий шум, миготіння кадрів. Тріск у звуковому тлі. Картинка стабілізуєтьсяю Радослава: Вітаємо вас, шановний Гомоеректусе, тут, на нашій землі. Що ви відчуваєте зараз, коли ваша нога торкається … Homo erectus: З’ївбим шо дащо. Їсти ся хоче! Радослава: Коли ваша нога торкається … Homo erectus: Їсти! Їсти! Їсти! Радослава: Чи подобається вам … Homo erectus: Подобаєсіі! Але їсти ся хоче. Я далеко йти. Жінки здохли в дорозі. Діти теж Такі худі. Їсти! Їсти! Їсти! Радослава: А скажіть … Homo erectus придивляється: А ти нівроку вгодована. Тлустенька! Певні осіння! Мням Я буду тебе їв! Радослава: Що ви! Що ви! Homo erectus: Їсти! Їсти! Їсти! Обрив плівки. Мерехтіння, білий шум. Голос Радослави за кадром: Боже! Боже! Боже! Навіщо ти це сотворив? Мерехтіння, білий шум. Виття сирени. Божий голос за кадром суворо: Черговий ангел! Де черговий ангел? Черговий … (пауза). Знаєте ж, що заборонено пускати журналістів до раю (пауза). Що тепер робити? (пауза) Поверніть цю душу назад на землю. (пауза) Як? Як хочете! Хоч і воскресіть, врешті-решт! (пауза). Не вмієте? Ну, то вчіться. Вам це вміння ще знадобиться колись. (пауза) Божий голос, розмірковуючи: Гм-гм… Навіщо я це сотворив? (пауза) Завжди ж хочеться як ліпше, а виходить … Тріск. Мерехтіння, білий шум. Чорний екран. P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!

Студія Світовида: Люди перетнули кордон України сорок тисяч років тому. І це вже були справжні люди, наділені всіма якостями, що є у сучасної людини — розумом, мовою, допитливістю, інтуїцією і, навіть, вірогідно, здатністю до телепатії. Саме вони, ці люди, стали предками ваших предків. А сталось це знову у Закарпатті. Радослава: Вітаємо вас, шановний Гомо сапієнсе, тут, на нашій землі. Що ви відчуваєте зараз, коли ваша нога торкається порогів вашого нового дому? Чоловік (говорить з закарпатським акцентом): Відчуваю почуття гордості від того, що з нас, тобто з мене особисто, з моєї дружини та моїх діток почнеться великий та мудрий народ, який через сорок тисяч років здобуде свою власну самостійну й соборну державу і щасливо житиме в ній. Жіночий голос за кадром (говорить закарпатським діалектом): А ми де будеме жити? Туй? Щос мені ся ту не любит! Зимно якось! Чоловік: Дозвольте представити вам мою жінку та дітей. жінка й діти з’являються в кадрі Радослава: А як їх звати? Чоловік: Кого? Радослава: Жінку, дітей … Чоловік: Навіщо їх звати? Вони й так завжди зі мною. А інших людей тут і нема. Радослава: То як ви збираєтесь давати початок великому та мудрому народу, якщо вас тут разом з дітьми всього лиш четверо? Чоловік: Та ні. Мій рід немалий, а жінчиних родичів … так тих взагалі … пальців рук та ніг не вистачає, щоб усіх перелічити. І всі одразу їсти захочуть. Жінка: Та не чіпайся ти моїх родичів! Наче твої менше жеруть! Цілий оленячий шовдурь за раз з’їли, ані оком не встиглам зморгнути. Чоловік: Та всім їсти ж треба. Тому ми й прийшли сюди. Подивіться — тут з одного боку стрімкі гори й з другого, а між ними ріка. Жоден звір цього місця не омине. А на цій горі побудуємо собі хижі і будемо тут жити … Жінка: Та як туй можна жити? Подивиси! Се ж смітник! Чоловік: Згода-згода, сонечко моє, прибирати треба. Бо хтось дуже неохайний жив тут до нас. Сміття залишив стільки, наче … двадцять літ його громадили. Жінка (пошепки до чоловіка, прикриваючи рота рукою): Повіч їм най тя біциглю дадут. Біциглю! І най ту біциглю зара дадут, бо підеме гет на мадяри! Чоловік: Нікуди ми звідси не підемо. Жінка з дітьми приберуться тут трохи, а я за той час вполюю якогось оленя. І тоді покличемо всіх родичів. Звірини тут не на два роди вистачить! Радослава: А як ви їх покличете? Вони ж, як я розумію, десь далеко зараз? Ви що, підете за ними? Чоловік: Навіщо? Буду голосно думати про них, кликати їх сюди, вони й почують. Лиш ватру треба розкласти, аби вони бачили дим та розуміли, що то я про них думаю. Радослава: Ви так можете? Чоловік: Всі так можуть. І ви також можете. Радослава: Я? Чоловік: Ну ви ж відчуваєте, коли вам дивляться в спину, хоча й самої людини не бачите? Це ж те саме. Тільки вам воно не так уже й потрібне, а нам без цього не вижити. Нас же, людей, мало, а земля он яка велика! Жінка (пошепки до чоловіка, прикриваючи рота рукою): Біциглю! Біциглю най дают. Або най собі самі кого хоч кличут той мудрий народ розмножувати! Чоловік: Ох, ці жінки. Не миригуйтеси Моя жона любить пофіглювати. Все зробимо самі. І людей намножимо, й міст та сіл набудуємо, й державу облаштуємо і навіть біциглю вигадаємо. Все зможемо Тільки дайте нам час. Радослава: Що ж, бажаю вам успіху і дякую за гарну розмову. Хорошого вам дня! Чоловік: Вдалого вам полювання! Завершення репортажу. Темний екран. Жіночий голос за кадром: Нам повідали, што тут десь гарячі води є. Ци далеко? Здалобися гузиці попарити. Гаті перепрати та й дітваків хоч раз до року помити … Студія Світовида: Щоб заселити всю територію України людям знадобилось десять тисяч років. І навіть тоді кількість усього прапрапраукраїнського населення становила не більше шістдесяти тисяч осіб. Тобто на одну людину припадало більш як десять квадратних кілометрів. Це так, наче на всій території Києва мешкало б аж дві сім’ї. Зараз на одному квадратному кілометрі в Україні мешкає сімдесят чотири особи. Справді, потрібен був час. P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!

Студія Світовида: Неандертальці були паралельною лінією розвитку розумних істот, і людям доводяться ну, хіба що, двоюрідними братами. І вчителями. Перші людські технології обробітку каменю запозичені у неандертальців. І навіть улюблене всіма дітьми плюшеве ведмежа є, вірогідно, відлунням неандертальського ведмежого культу. В Україну неандертальці потрапили раніше від людей, оскільки, на відміну від них, були корінними європейцями. Поживши трохи в Закарпатті, на берегах Дністра та на Поліссі, вони вподобали собі Буковину й Крим. З Буковини їх, вірогідно, вижили ваші предки, а от в горах Криму неандертальці ще довго співіснували з людьми. Схоже, навіть, що Крим був останнім неандертальським притулком в Європі. Мирко: Вітаю вас, пані та панове! Ми ведемо наш репортаж з кримської печери Киїк-Коба, тобто Дикої печери кримськотатарською мовою. В часи, про які йдеться, ця печера зовсім не була дикою. Вона була затишною домівкою для люд … ой, перепрошую, кримських неандертальців. Мирко: Здрастуйте! Ми б хотіли дізнатись … е-е-е … перепрошую, як до вас звертатись? Неандертальська жінка: Можете звати мене Неандерталочкою. Або просто Наталочкою. Мирко: Ми б хотіли дізнатись, пані Наталочко, як вам живеться тут, на Кримській землі? Неандертальська жінка: Дякую. Хвала ведмедячому духу, непогано. Їжі вистачає. Чоловіки як не підуть у гори, завжди щось принесуть — то козу, то оленя, то ще щось смачненьке. Ягід та грибів тут повно. І джерельце поряд. І печерка, щоб ночувати. Сухенька та охайненька. От тільки зимою вітер з моря задуває — малі простуджуються. Минулої зими небожатко моє захворіло й померло. Тоді чоловіки цілу стіну з каменю вибудували, щоб тепліше було. Жити можна. От тільки … Мирко: Ви чогось боїтесь, пані Наталочко? Хижаків? Духів? Неандертальська жінка: Чужинців боюсь. Чоловіки кажуть, що бачили їхні сліди внизу, там, на рівнині. А якщо вони туди вже добрались, то й сюди доберуться. Мирко: Чужинці? Це хто? Неандертальська жінка: Та хто ж? Люди, звичайно. Вони такі страшні. І їх усюди багато! Їхні жінки народжують дітей мало не щороку! Мирко: Чому ж це люди страшні? Вони зовсім не страшні. Подивіться на мене, я ж також людина. І за нами майбутнє! Неандертальська жінка: Та я бачу, не сліпа. І так собі міркую: чому це ви собі в предки вибрали отих … людей? Ми ж, неандертальці, були кращими у всьому! І сильніші, і спритніші, і полювати вміли краще, і каміння обробляли акуратніше. Ну навіщо вони вам здались? Мирко: Але ж люди — істоти миролюбні. Вони з вами не воюють і на ваші терени не заходять. А можна було б і подружитись, породичатись. От чому б котрійсь з ваших доньок та не вийти заміж за людського хлопця? Неандертальська жінка (злякано): Та ви що? Я ж не ворог своїм дітям! Та яка порядна нендерталка вийде заміж за таку потвору? Ой, вибачте! Не годиться так говорити з гостем, але ж ви подивіться на себе! Довготелесі, худі, волосся темне, наче пір’я ворони. Та й запаху у вас нема: ви ж, мабуть, мало не щоранку миєтесь? Це ж сором який! Дикуни, одним словом! Так що не бувати цьому. Ні! Ніколи! Мирко: Ну, якщо так, і моя присутність вас дратує, вимушений з вами попрощатись. Вибачте й не тримайте зла на нас, людей. Ми ж ненавмисне … І останнє запитання. Чий Крим? Неандертальська жінка: Як то чий! Наш, неандертальський! Помремо тут, а з землі цієї нікуди не підемо! Дискурс від Світовида: Чисельність неандертальців, навіть у часи їхнього найбільшого розквіту, не перевищувала кількох тисяч осіб розпорошених малими групами від Гібралтару до Алтаю. Математичне моделювання показало, що для вимирання таких малих та ізольованих популяцій достатньо випадкових коливань співвідношень чоловіків та жінок в групах. Рано чи пізно це повинно було статись. І сталось. Вони не мали жодних шансів вижити. Проте в геномі пересічного європейця (але не африканця) міститься десь близько трьох відсотків неандертальських генів. Завдяки цьому європейці отримали світлу шкіру, руде волосся та блакитні очі. Щоправда, вовчак, хвороба Крона, цукровий діабет другого типу, депресія і навіть тютюнова залежність — це також неандертальська спадщина. І це при тому, що згідно з даними генетики, востаннє люди й неандертальці кохались сорок тисяч років тому та й то десь в районі сучасного Леванту. P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!

Студія Світовида: Древній світ змінювався дуже повільно. Але ця повільність зовсім не свідчила про тупість тодішніх людей, а тільки про те, що Їм, цим людям, жилось добре. Вони жили як діти в раю, що їм створила природа. Звісно, цей рай був дуже суворим, але вони про це не знали. Їм не було з чим порівнювати. У них було вдосталь вільного часу і вони знали, чим його заповнити. Що ж робили на дозвіллі ваші предки? Мирко: Вітаю вас, пані та панове! Ми ведемо репортаж зі стійбища клану мисливців на мамутів. Щойно зійшло сонце і робочий день у стійбищі розпочався. Нашим співрозмовником є мисливець на ім’я чи може на прізвисько Старий Борсук. Доброго вам дня! Старий Борсук: І тобі вдалого полювання, невідома примаро! Мирко: Скажіть нам, будь ласка, чому вас так прозвали? Старий Борсук: Я єдиний в усьому племені мисливець на борсуків. Ніхто більше не хоче на них полювати, бо й навіщо? М’ясо недобре, хутро так собі, а що смороду … то аж дих запирає. А мене відаючий просив, щоб смальцю борсучого натопити. Каже, що смалець той діткам від кашлю помагає. А ще каже, що в мене дух борсучий вселився. Він так знає. Тому й звуть мене Борсуком. А що старий … Відаючий каже, що пам’ятає мене, як я був малим. А він кожної зими на мамутовій кістці зарубку ставить. І таких зарубок у нього уже ого-го … вдвічі більше буде як пальців на руках та ногах. В усьому племені мало таких старих, як я. Так відаючий каже. Мирко: Чи не будете ви так люб’язні, поділитись з нашими глядачами своїми планами на сьогодні. Старий Борсук: Планами? А що це? М’ясом можу поділитись. Чого-чого, а цього добра у нас сьогодні вдосталь. Отакенного мамутягу нещодавно завалили. Ще й з’їсти не встигли. Я перший у нього списа всадив! Мирко: Ну, скажіть що робитимете сьогодні? Старий Борсук: Наїмся донесхочу. Печені з мамутового хобота скоштувати хочеш? Чоловіки якраз вчора пекли. Береш ото хобота, обдираєш його зі шкіри, потім треба його добряче побити довбнею та приправити ягодами ялівцю. І тримати на гарячому вугіллі аж до сходу сонця. Смакота! Мирко: А потім? Як наїстеся? Старий Борсук: Може посплю. Мирко: А як поспите? Старий Борсук: Якщо зголоднію, то знову поїм. А як не зголоднію, то піду з жінками по ягоди. Казали, що як закінчать мамута білувати, то може підуть у поле. Молодичка там одна прибилась з сусіднього роду. Чоловіка її ведмідь задер і вона тепер нічийна. Може й не відмовить. А як відмовить, то хоч ягід наїмся. Кисленького після печені хочеться. Мирко: От бачите, то у вас все-таки є плани! Старий Борсук: То це називається планами? А я й не знав. Тепер знатиму. А ще хлопці казали, що на болото гуси прилетіли. Піду та й поставлю сильце, може спіймається яка. Мирко: Навіщо це вам, якщо м’яса у вас вдосталь? Старий Борсук: Яке там з гуски м’ясо! Мені пір’я потрібне. Носитиму у волоссі, може тій молодичці й сподобається. А ще цікаво, чому це гуси літають, а зайці, приміром, не можуть? Чи не тому, що у гусей є пір’я? А якби одягнути себе самого в пір’я, то може б і я полетів? Мирко: Ви хочете навчитись літати? Навіщо? Старий Борсук: Та я й сам не знаю, але цікаво ж! Хотілося б сонце помацати — чи дуже гаряче воно? Та прив’язати його над нашим селищем і все був би день, і було б тепло. І хмизу для вогнищ треба було б менше. А то дим вже й очі виїдає. Старі люди кажуть, що коли вогню ще не знали, повітря було геть чистіше. Мирко: А чого б вам ще хотілось? Старий Борсук: Хотілось би зрозуміти, чому це сонце в різних місцях сходить — це я давно помітив. Але як дійти до нього, не знаю. Воно ж хитріше від будь-якого звіра — за ним ідеш, а воно втікає. Я вже пробував кілька разів. Не вийшло. Ну якби ж то я мав крила … Мирко: А зараз не можете спробувати? Старий Борсук: Та ні. Тепер я ситий, то можу собі помріяти, а працювати не хочеться. А як зголоднію, то треба буде працювати. За кременем слід сходити, бо тут його нема. Далеко йти. А потім гостряків до списів наробити. Як же його, мамута того, вполювати без кремінних гостряків? Старі уже не годяться — їх викинути пора. А ще з чоловіками в чіт-нечіт пограти. А ще жінку приголубити. А ще танцювати вечорами, щоб дух мамута вмилостивити й просити знову до нас прийти. Відаючий каже, що так треба. Він знає. Мирко: Отже, сьогодні ми не станемо свідками появи першого Ікара. Втім, не біда. У них ще сорок тисяч років попереду. Студія Світовида: Сучасні етнографічні дослідження, проведені в так званих примітивних спільнотах (не подобається це визначення) вказують, що, в середньому, дорослому чоловікові з такої спільноти достатньо, щоб утримати себе й свою родину, десь близько чотирьох годин щоденної праці. А, скільки годин щодня працюєте ви? І чи є ви щасливішими від своїх предків? P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!

Студія Світовида: двадцять тисяч років тому на берегах Десни стояло собі маленьке мисливське сільце в якому жили мисливці на мамутів. Влітку вони вирушали на лови, а зимою сходились сюди, щоб провести разом важкі зимові часи. Було їх близько п'яти десятків душ, себто п’ять сімей. Так тривало роками, але одного разу ці люди пішли й уже не повернулись. Милосердна земля сховала від інших поколінь людей їхні житла. А разом з ними багато дивних та цікавих речей. Про призначення деяких з цих речей спитаємось у колишнього їхнього власника. Радослава: Вітаю вас, дорогі наші глядачі, з придеснянського села Мізин. Тобто колись села Мізин тут звісно не було. Була тільки Десна. І п’ять хатин з мамутових кісток. Саме тут ми домовились зустрітись з місцевим шаманом, Сивим Вовком, який пообіцяв нам розповісти дуже цікаві речі. Даю йому слово: Сивий Вовк: Вдалого вам полювання, люди з майбутнього! Я відаючий роду з тотему вовка. А ти, доню, більше не кажи на мене шаман. Шаман — це чуже для вас слово, а відаючий — рідне. Навіщо позичати чуже, якщо є своє? Відаючий — це знаючий. Той, що знає. Радослава: Тоді скажіть мене, Сивий Вовче, а що ж ви знаєте? Сивий Вовк: Все, що потрібно моєму роду для виживання. Радослава: Під час розкопок у вашому селі знайшли оці два браслети. Я не питаюсь у вас про те, як ви зуміли вигнути мамутову кістку, скажіть тільки: ці два браслети потрібні були вашому роду для виживання? Вони якось допомагали полювати на мамутів? Сивий Вовк: Допомагали. І не тільки на мамутів. І не тільки в полюванні. Радослава: Але як? Сивий Вовк: Це ж просто. Подивись на оцей браслет. Що ти бачиш? Радослава: Вирізьблені риски, меандри … Стильна, можна сказати, штучка. Сивий Вовк: Давай я тобі поясню, доцю. На цій, як ти кажеш, стильній штучці, вирізьблено п’ять ділянок орнаменту. Ділянки ламаних ліній складаються загалом з чотирнадцяти ліній (а це дві фази Місяця) і дев’яносто шести ліній. В одній зоні - шість по сім ламаних ліній, що дає в сумі сорок дві лінії (тобто шість тижнів), а в другій зоні — вісім ламанців з п’ятдесяти шести ліній (вісім тижнів). Усього в зонах тридцять меандрів, як тридцять днів у місяці. А кожен з меандрів складається з дванадцяти ліній як дванадцять місяців у році. Всього ж ліній триста шістдесят як днів у сонячному році. Тямиш? Радослава: Та це ж календар! Сивий Вовк: Так-так, там у вас це називається календарем! Радослава: Зрозуміло! Але навіщо він вам? Ви що, вбиваєте мамутів за календарем? Сивий Вовк: Календар нам потрібен навіть більше ніж вам. Вам що? Ви завжди можете у когось спитатись, який сьогодні день і чи скоро надійде осінь? Чи в газеті прочитати, чи по тому, як його там, радіо послухати. Нам же ні у кого питатись. Ми самі мусимо знати. Знаючі нашого роду вже давно помітили, що все у світі повторюється. За весною приходить літо, за літом — осінь, за осінню — зима, а потім знову весна. Восени духи наказують мамутам йти на південь, весною — на північ. Наприкінці весни народжуються оленята, а за три тижні до цього, приводять телят корови зубрів. І якщо ти знаєш, коли щось сталось цього року, то знатимеш, коли те ж саме відбудеться в майбутньому. Не треба навмання шукати дичину, бо духи за допомогою цієї речі самі показують нам де вона є. Я ж тому й ношу його на руці, як ви носите свої годинники. Радослава: Це ви створили таку чудову річ? Сивий Вовк: У світі духів вона існувала споконвічно. Духи наказали попереднім знаючим нашого роду щодня вставати до світанку і позначати де сходить сонце. І так упродовж багатьох літ і зим. Радослава: Але ж у сонячному році 365 днів, а у вашому календарі їх тільки 360. Це помилка? Сивий Вовк: Ні, не помилка. Ці дні не належать людям. Це дні, коли духи приходять у яву. Це їхні дні. Тоді ми, люди, нічого не робимо, щоб не заважати духам. Ми палимо вогнища, співаємо пісень і танцюємо, щоб духи знали — ми завжди їм раді. Радослава: А цей, другий браслет? Він також рахує дні? Сивий Вовк: Так. Але він рахує дні за Місяцем, а не за Сонцем. Це жіночий браслет. Я його ношу на лівій руці, а сонячний — на правій. Радослава: Що означає, жіночий? Поясніть це докладніше. Сивий Вовк: Місяць керує жінками. Жінка виношує дитину, доки Місяць 10 разів не покаже своє обличчя. Жіноче лоно очищає себе раз на 28 днів і тільки раз на місяць жінка може почати дитину. Тому, якщо хочеш завагітніти … Радослава: Ні, ні … Дякую. Поки що не планую. Сивий Вовк: О дивний новий світ! У нашому ж світі жінки тільки й думають, як би народити дитинку. Кожна нова людина робить рід сильнішим. У вас же все не так … Радослава: Так, у нас життя точиться інакше. Але звідки ви так добре обізнані з тим, що буде у світі аж через двадцять тисяч років? Ви ж мені тут й про годинника говорили, й про газети, й про радіо … Звідкіля ви знаєте, як воно буде? Сивий Вовк: Ти неуважна, доню. Мабуть, про щось своє думаєш? Я ж казав тобі, що все у світі повторюється. І душі теж повертаються до своїх місць. Ти ж пам’ятаєш, як звали того ученого, що досліджував наше село? Радослава: Ну, Вовк Хведір Кіндратович, а що? Сивий Вовк: А те, що рід наш з тотема вовка походить. Збагнула? Отож, бо і є … екран згасає Голос Радослави за кадром: А скажіть, будь ласка, чоловіків ви умієте приворожувати? Студія Світовида: Винахід календаря для того світу, ця як теорія Ейнштейна для світу вашого. Люди відкрили для себе час і навчились його вимірювати. А найцікавіше тут, що мізинські календарі не є унікальними. Вони тільки досконаліші від інших, яких знайдено в Європі уже доволі багато. При цьому більшість з них — це чернетки, свого роду робочі записи доісторичних дослідників, які відмічали на кістках та паличках схід та захід сонця, фази місяця і, навіть, мапи зоряного неба. P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!

Студія Світовида: Мізинська стоянка відома не тільки своїми календарями. Серед інших неоціненних артефактів, тут знайдено набір з шести музичних інструментів, виготовлених з кісток, звісно ж, мамутів. Як виявилось, по кістках били молоточком з рогу північного оленя, який також знайшли в розкопі. Завдяки трасологічній експертизі, вдалось встановити місця, частоту й силу ударів, що дало змогу українському музиканту й педагогу Володимиру Колокольнікову відтворити доісторичну музику. А ми, своєю чергою, завдяки нашим технологіям, нагадаю. можемо перенести вас і занурити в атмосферу доісторичного психоделічного трансу. Слухайте й дивіться. Дивіться й слухайте. Будьте там і знову до нас повертайтесь. Студія Світовида: Ми розповімо вам ще багато цікавого. Пам’ятайте про нас. P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!

Студія Світовида: Цій невеликій речі, яку я зараз тримаю в руках, десь близько п'ятнадцяти тисяч років. Знайдено її на стоянці поблизу села Межиріч неподалік від Канева. Тому її називають межиріцькою мапою. І це справді мапа. Завдяки їй археологи навіть відкрили одне з чотирьох жител стоянки, про існування якого не знали і яке на мапі чітко вказане. Мапа як мапа, хоч і тисячолітньої давності. Але постає питання, а навіщо ця мапа була потрібна? Бо заблудитись серед чотирьох хатинок так само важко, як і серед трьох сосен. А більше нічого на цій мапі й нема. То чи був таки цей малюнок мапою? А якщо ні, то чим він був? Бо важко уявити собі, хоча це й не виключено цілком, що мисливець на мамутів, жилось якому не так уже й просто, присвятив добрих кількадесят годин своєї праці на те, щоб виготовити таку гарненьку річ, яку потім можна повісити на стіні свого чуму та любуватись пейзажем? Не для майбутніх же археологів старався? То для кого? Межиріцька мапа не поодинока. На Кирилівській стоянці у Києві знайдено схожий малюнок. Теж вирізьблений з мамутової кості, але тисяч на десять років раніше. І що на ньому зображено геть невідомо, хоча різьбяр приклав для створення цієї речі масу праці. Для чого? Схожі загадкові малюнки знаходять і на інших археологічних об’єктах. Що ж це таке? Палеоантрополог, Женев’єва фон Петзінгер з університету Вікторії в Канаді, допускає, що значки ці є чимсь, на кшталт символів для укладання доісторичних хештегів, майже такими ж універсальними, як ваші емодзі. За допомогою таких символів люди одного племені могли, наприклад, порозумітись з людьми іншого племені. На підтвердження своєї теорії пані Женев’єва, приводить статистику власних досліджень. Як виявилось, майже три чверті знаків, на теренах від Північної Америки до Австралії є спільними для різних археологічних культур, розділених, часом, тисячами кілометрів та років. На додаток приблизно сорок тисяч років тому в усій Європі були в обігу тридцять два знаки, якими послуговувалась всі люди, які жили тут. А тепер повернемось до українських доісторичних мап. Згадані знаки на них також присутні. Можливо, навіть, що саме комбінації цих знаків є головним посланням цих малюнків, а зовсім не схеми розташування жител. І насічки, нанесені внизу малюнка не є позначенням річки, як його зазвичай трактують, а відліком часу: до якоїсь події та після неї. А сенс самої події переказано іншими знаками, які також присутні на малюнку. На жаль, люди покинули Межиріцьку стоянку раптово і більше сюди не повернулись. Сліди їхні загубились у часі й наша темпорольно-пошукова група наразі не в стані їх віднайти. Звісно, якщо пошуки дадуть якийсь результат, ми одразу повідомимо вас про це. А поки що пропонуємо своїм сталим глядачам напружити свою уяву і спробувати розшифрувати таємне послання з минулого. Ми чекаємо ваших версій. Дякую за увагу. P.S. ПРОХАННЯ! Дорогі друзі! Якщо не важко, станьте позитивними критиками для сценаріїв, які будуть викладатись на цій сторінці в текстовому і (поки що) в тестовому режимі. Ці сценарії будуть використані в новій програмі, яка готується на наступний рік. Подробиць цієї програми не розголошую, оскільки подробиці ці можуть ще не раз змінюватись, скажу тільки, що це буде програма про історію нашого народу, про те, як він творився і народжувався, яку спадщину ми отримали від своїх пращурів і що з цією спадщиною ми можемо (а може й зобов’язані!) вчинити. Коли ласка, шановні характерниці й характерники, напишіть що вам сподобалось, а що й не дуже, які запитання виникають і які теми з нашої історії вам цікавлять? Розповідь вестиметься від імені трьох віртуальних персонажів — Світовида, ведучого в студії, та «польових репортерів» — Радослави й Мирка. Звичайно, коли програму буде готова до етеру, вони оживуть, але наразі нехай їх створить ваша уява. Сценарії будуть з’являтись на цій сторінці що кілька днів, в міру їх написання. Не проґавте їх!