Слово цар прийшло в нашу мову із Болгарії. Це слов’янізоване латинське слово caesar, обов'язкова частина титулу римських та візантійських імператорів як наступників Юлія Цезаря. У слов’янській християнській літературі цей термін використовували спочатку для позначення Бога - Царя Небесного і взагалі там, де треба було замінити грецьке слово басилевс. Саме басилевсом, а по-слов'янськи - царем, назвав болгарський князь Симеон, прозваний Великим, оголосивши себе, таким чином, рівним Богу і навіть самому візантійському імператору.
На Русі назвати себе царем вперше відважився Роман Мстиславович у 1204 році, себто після того, як хрестоносці захопили й знищили Константинополь і вбили імператора Олексія. Невідомо, що з цього б вийшло, оскільки Роман мав усі необхідні дані, щоб дорости до рангу видатного державного діяча, однак, вв'язавшись в безглузду авантюру у Польщі, безславно загинув. А потім його тіло довелось ще й викупляти у поляків за великі гроші. Може тому після Романової смерті в Руських землях більше нікого царем не іменували, хіба що волхвів у різдвяних колядах та казкових персонажів.
А от у Московії цар був титулом ханів династії Чингізидів, іноді його тихцем вживали на означення московських правителів, однак до офіційної титулатури включати побоювались. Однак до падіння Золотої Орди в офіційних документах, міжнародних угодах та печатках це слово не зустрічалося. Натомість, титул «цар» постійно вживався на адресу сюзерена Москви, татарського хана, як в літературній, так і юридичній мові. Зокрема, в офіційному листуванні між Іваном ІІІ та Менглі Ґераєм, останній іменував себе царем, а Івана всього лиш великим князем:
Я, Менглі-Гірей цар побажав з братом своїм великим князем взяти любов.
Тобто себе Менглі-Гірей іменує царем, а царя Івана - братом, але меншеньким - великим князем. Сам Іван відповідав йому:
Государ єси великий… брате мій Менглі-Гірею, царю.
І у всіх московських внутрішніх документах ординські хани завжди іменувалися царями.
Але Орда наказала довго жити, а держави, які повстала з її шматочків, всі, як одна були мусульманськими. Переходити в іслам було вже запізно, бо це означало б стати молодшим братом серед багатьох, а тому іслам було оголошено ворогом номер один. На словах звичайно. Братство з мусульманськими государями вмить було наказано забути і московські царі стали ревнителями християнської віри про яку, так насправді, самі знали дуже мало. Всі мандрівники, які в той час побували в Москві, наче змовившись, описують московське православ’я, як дивне. Однак для московітів не це було головним.
Старець псковського Спасо-Єлеазаровського монастиря Філофей у своєму листі до великого князю Василя III Івановича (батька Івана Грозного), викладає власну теорію Москви, як Третього Риму
два убо Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бувати.
Патріотично настроєний монах створює власну, утопічну, як би тепер сказали, картину ідеального православного государства, а заодно й відстоює у листі певні майнові інтереси свого монастиря. Однак для московських пропагандистів, ідея третього Риму – це, як знайшов. І вона отримує свій подальший логічний розвиток. Ланки цього логічного ланцюжка наступні:
По-перше, у 1453 році Константинополь (другий Рим) впав. Отже його немає. А без Риму світ існувати не може, бо, як один Бог на небі так і один Цар на землі.
По-друге, московський великий князь Іван III (дідусь Івана Грозного) був одружений із небогою Костянтина ХІ, останнього візантійського імператора Софією із Палеологів. Сьома вода по киселю? А сам Костянтин ХІ відмовився від свого прізвища Палеолог і прийняв прізвище матері Драгаш?
Ну і що? Навіть крапля імператорської крові дає право звати себе спадкоємцем імператорів Царграду і привласнити собі їхній герб – двоголового орла. А де перебувати імператорам, як не у Римі? Нехай навіть третьому (бо Бог у Трійці перебуває). По-третє, Русь перейняла християнство від Візантії. А Москва і є Русь…
І якщо перші дві ланки ще якось тримались купи, то остання рвалась, скільки б і як її зв’язували. Русь таки прийняла Християнство від Візантії, але сталось це у 988 році, коли там, де зараз стоїть московський кремль, хіба що лося рогатого можна було охрестити. І апостол Андрій Первозванний, згідно легенди,
вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ.
Поминаючи той факт, що в часи апостольські Київ уже існував, не треба бути великим знавцем історії, щоб запитатись, а чому це апостол не подався на береги Москви-ріки та Неглінної, щоб майбутній третій рим благословити? Не знав він про нього, чи що?
Цих аргументів московська пропаганда уже ніяк не могла перекрити. Адже Русь існувала. І навіть не одна, а дві. Київська Русь втілила себе в Великім Князівстві Литовськім, а Новгородська Русь і взагалі стала республікою. Новгород багатів, Київ процвітав. Руська мова стала у Великому Князівстві Литовському державною мовою, Руська Правда розрослась до Литовського Статуту, за яким жила вся країна. Початкові школи існували в усіх містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках магнатів.
За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. У документах паризької Сорбонни імена студентів-русів, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. У середині XV століття в Європі було вже декілька докторів з Русі - у Болонському, Краківському, Празькому університетах. Руські купці торгували по усьому світу, Магдебурзьке право отримали більшість Руських міст, а Великий Новгород був членом спілки Ганзейських міст.
І що було з отим всім бідній Москві робити?
Бо заперечити очевидне не вдавалось навіть московській пропаганді – на той час телебачення ще не існувало. Висновок напрошувався сам. Так, як четвертому Риму не бувати, так і Русь повинна бути тільки одна – Московська.
Першим під роздачу потрапив Великий Новгород. Опричники Івана Грозного влаштували місту криваву бійню. Різня була такою, що навіть голуб, який сидів на хресті храму Святої Софії, скам’янів від жаху. Голуба цього можна побачити ще й зараз, а от від багатющої купецької Новгородської республіки не зосталось нічого. Вона стала частиною Московії. З однією Руссю було покінчено.
Окрилений успіхами новоявлений цар третьоримський вирішив розібратись і з останньою Руссю, але в битві під Оршею 8 вересня 1514 року 15-тисячне русько-литовське військо на чолі із князем Костянтином Острозьким розгромило вісімдесят тисяч московітів. Виявилось, що воювати з європейською армією це далеко не те саме, що громити Казань чи різати безборонних купців у Новгороді. Катастрофу довершила Лівонська війна. Цар Іван вимушений був капітулювати. Так, перша спроба віртуальної Русі замінити собою Русь реальну завершилась повним фіаско і привела до втрати Московським царством своєї функціональності майже на століття.
Військові авантюри царя Івана, масовий терор, голод, смутні часи – все це знищило, насамперед, еліту московської держави. Давні роди слов’яно-фіно-угрів, які походили, хоч і з певними сумнівами, від Рюриковичів, - зникли. Коли після Смутного часу довелось вибирати царя, то нікого більш годящого не знайшлось, окрім Михайла Романова, що виводив свій рід від якогось, нікому невідомого, Андрія Кобили.
Країна потребувала адміністративної та інтелектуальної еліти, щоб, хоча б вижити, бо, рано чи пізно, сусіди, наразі заклопотані власними бідами, звернули б увагу на хвору людину Європи і поділилися б, по-братськи, великими, хоч і напівпустими, землями Московії. Про третій Рим на якийсь час довелось забути і шукати вихід із ситуації. Від місцевого населення чогось, що виходило б поза їхні інтелектуальні можливості, годі було сподіватись. Тому еліту держави довелось шукати на стороні. Цією стороною виявились недавно завойовані військовою силою осколки Золотої Орди – Казанське та Астраханське ханства.
Татарські вельможі, напіввельможі і просто авантюристи широким та глибоким потоком рушили в московські землі. Апраксіни, Аракчеєви, Дашкови, Державіни, Єрмолови, Шереметєви, Булгакови, Голіцини, Мілюкови, Годунови, Строганови, Буніни, Куракіни, Салтикови, Сабурови, Мансурови, Тарбеєви, Юсупови, Караулови, Огарєви, Ахматови, Бакаєви, Бердяєви, Тургенєви, Юшкови, Суворови, Давидови, Голеніщеви-Кутузови, Бібікови, Чірікови, Поліванови, Копилови, Аксакови, Мусіни-Пушкіни, Баранови, Карамзіни, Алмазови, Урусови, Тухачевські, Кожевнікови, Бикови, Ієвлєви, Кобякови, Шубіни, Танєєви, Шукліни, Тімірязєви, Чаадаєви, Тараканови ... продовжувати довелося б довго.
У середовищі російського дворянства більше 500 відомих татарських родів. Всі ці люди хрестились і номінально ставали християнами, однак звички, моделі поведінки, управлінські навички від цього не змінювались. Москва знову стала Золотою Ордою, тільки під іншою назвою. Бо навіть спаситель Московської держави, її національний герой, командир Земського ополчення, яке визволяло у 1612 році Кремль від поляків (і русинів також) знаменитий Козьма Мінін, пам’ятник якому стоїть на Красній площі, - охрестився тільки у дорослому віці. До цього його звали Кірішею Міненбаєвим і був він астраханським татарином. Дмітрія ж Пожарського йому в компаньйони дописали уже пізніше.
Двічі в одну ріку вступити неможливо і Московія повільно деградувала, якби не подарунок долі. Завдяки неймовірному збігу обставин Русь сама стала її частиною. Внаслідок громадянської війни у Речі Посполитій, найбільш економічно розвинена, найбільш освічена, найбільш військово організована частина Русі добровільно уклала з Московією договір про конфедерацію. Для тодішніх лідерів України-Русі – це був вимушений та тимчасовий тактичний хід, але Москва на це погодитись не могла. Це був її єдиний шанс і цього шансу московіти не упустили.
Помилкою русів було те, що вони, як типові європейці (як тоді, так і тепер) вважали, що зрада, лицемірство, хитрість і підлість, може й допустимі у міжнародній політиці, але тільки, як виняток. Для Москви ж, вихованій в традиціях ординської системи цінностей, мета завжди оправдовувала засоби. Метою ж була знову відроджена мрія, про Москву, як Третій Рим.
Однак до здійснення цієї мрії було, хоч і ближче, але все-таки далеко. До булави (і до мрії також), нагадаємо, треба ще й голови. Розумних же голів Москві надалі бракувало. Вектор інтелектуального донорства довелось змінити із татарського на руський. Жодна видатна подія культурного характеру на Москві не обходилась без участі українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьї Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників - все це щедро постачала Русь.
Перші діячі церкви за Петра І були русинами, і Синод на три чверті складався із них. Був час, коли всі єпископи Московії, з Сибіром включно, були русинами, і більшість з них були вихованцями Київської Академії. Достатньо сказати, що із 23 ректорів Московської Слов’яно-Греко-Латинської Академії, заснованої у 1687 році, 21 отримав освіту у Києві, а із 125 її професорів – 95 вихідці з Русі.
Недарма цар Петро І сказав про них:
...Сей народ и зело умен и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает Российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи Российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет светочью Российского Царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и Российское царство останется не в авантаже.
Звернемо увагу, що цар Петро, при всій його українофобії, визнає все-таки українців окремим народом з окремою мовою і, що найголовніше, свободою. Він же, цар Петро, і помітив небезпеку, яка загрожувала Московії. Ставши політично частиною московської держави, Русь-Україна поступово завойовувала її культурно та економічно. Не Русь ставала Московією, а Московія – Руссю. Тим більше, що населення Русі-України кількісно не поступалось московському, а якісно - перевищувало його на голову. Московія поступово русифікувалась в найбільш буквальному сенсі цього слова. Навіть запрошення з-за кордону європейських фахівців не могло стримати цей процес - не ті були люди. Цілком заслужено боялися європейці Московії, не вважаючи її ні європейською, ні християнською, ні навіть слов’янською державою. А пройдисвітів на Москві і власних не бракувало ніколи.
І тоді цар Петро вигадав хід, який насправді можна назвати геніальним – він перейменував свою державу у Русь, назвавши її імперією. А щоб добрячи забити баки іноземцям, використав не рідну, а грецьку назву Русі – Рóссія. Саме так, із наголосом на першому складі – Рóссія. А Русь, відповідно, отримала назву малої Росії – Малоросії.
Так чином, в очах європейців, у першу чергу, і власних підданих закріплювався певний історичний стереотип – Росія завжди була єдиною цілісністю, у складі якої були і Київ, і Москва, і Поволжя, і Литва, і, навіть, Сибір з Казахстаном. Просто все це, завдяки зовнішнім ворогам було роз’єднаним, а тому нещасним. А потім, завдяки самовідданим, собі на шкоду, діям Москви, з’єдналось докупи і стало великим та щасливим. І безмежно Москві вдячними. А мешканці Русі-України – це ті ж таки руські люди, що і в Підмосков’ї, тільки зіпсовані іноземними впливом.
Хоча, до честі іноземців, слід сказати, що цей пропагандистський хід спрацював не одразу. Ще у першому виданні Британської енциклопедії (а це – 1771 рік, тобто через кілька десятків років після петровських нововведень в географію) немає жодних згадок про Російську Імперії. Там написано, що найбільшою країною світу, яка займає майже всю Євразію, є Велика Тартарія. А Московське князівство, куди до цього часу вже посадили правити Романових, є лише однією з провінцій цієї величезної імперії і називається Московською Тартарією. Там же представлені мапи Європи і Азії, на яких все це добре видно. Тільки після наполеонівських війн, коли цар Олександр І та його козаки побували в Парижі і не наробили там великої шкоди, Рóссію почали сприймати, як імперію. А ще згодом, - як європейського жандарма і божевільного. Роль, яку сучасні росіяни чомусь (а чому?) вважають ознакою своєї сили.
І все було б добре, тільки знову вилізла неочікувана проблема. Руські люди із Підмосков’я, не кажучи вже про Поволжжя і дальші провінції Великоросії, по-руськи говорити не вміли. Вони надалі називали себе мокша, ерзя, черемисами, вотяками, перм’яками, зирянами, чувашами, марійцями, татарами, справно платили податки і не розуміли, чого ще від них хочуть?
Почалась примусова русифікація чи, точніше, росієфікація. Фіно-угрів почали змушувати вивчати слов’янську мову. Звичайно ж, підручників, написаних в Україні-Русі для цього не можна було використати. Тому навчання велось за церковними книгами, які були єдиною масовою літературою того часу у Московії. А книги ті були записані церковнослов’янською, себто староболгарською мовою так, як це було прийнято в часи хрещення Русі. В результаті цього навчання виник «живой великорусский язык», який за своїм словниковим запасом ближчий до болгарської мови, аніж до сучасної української та ще й спотворений невластивим слов’янським мовам фіно-угорським аканням.
Як приклад - русская народная сказка Колобок, де ім’я головного героя вимовляється, як Калабок, що мало б означати круглобокий, і це при тому, в московській мові навіть слова коло немає.
Або Пушкін. Руслан у Пушкіна - це російський (!) витязь. З таким же успіхом русский витязь міг носити ім'я Аслан або Нурсултан. І це б не викликало запитань у сучасників Пушкіна. Це не викликало сумнівів і у самого Пушкіна – для нього це нормально, бо такі імена власне й були характерними для московської еліти.
Людей, які розмовляють цією мовою, влада наказала іменувати великороссами на противагу малороссам - русам-українцям. Хоча самі себе воно продовжують іменувати русскими людьми, тобто тими, хто належить Русі. Живуча пам’ять народна, чи не так?
І живуча вона не тільки в цьому. Попри всі старання й намагання, попри всі самовихваляння і самозвеличування із народу-раба нічого крім раба не вийшло. І не вийде. Вся історія Росії, як в іпостасі царства, так і в іпостасі імперії, союзу і федерації, була і є історією паразитизму, запозичення та перевдягання у чужі одежі і усі досягнення цього народу, які він демонструє світу, - украдені в інших.
Навіть історія Карамзіна (татарина, до речі, за походженням), яка є офіційною історичною теорією та підвалиною ідеології всіх російських імперій від царської до путінської, не може цього приховати. Щоб якось сховати кінці у воді, довелось знищити або десь безслідно заховати архіви Василя Татіщева – одного із небагатьох в російській історії більш-менш правдивого дослідника (може тому, що виводив він свій рід від смоленських князів, а не від казанських мурз?). Переписуючи історію, стару версію потрібно було обов'язково знищити. Що і зробили...
Саме тому у радянській школі переповідали тільки карамзінсько-радянську версію, оминаючи будь-які згадки про історію інших в’язнів тюрми народів. Так, наче до появи Московії на 70% території, яку вона згодом захопила не відбувалось нічого. Ну геть нічого! Загадка і таємниця, покрита мороком. Не було москалів, значить нічого й не було. Себто москалі – це все, а всі інші ніхто. І в цьому є своя внутрішня несхибна логіка: якби поневолені народи хоч трохи знали про своє походження, то тоді дуже швидко усе б у їхній свідомості стало на свої місця – хто саме, будучи ніким і родом нізвідки. намагається видаватись пупом Всесвіту.
Для цього всіх вихідців із некоренного населения негайно записували у росіяни або ж всіляко замовчували їхні досягнення.
Скільки їх було отих видатних нерусских росіян?
(далі буде)
