Чим ми мислимо?
Щоб щось взнати, треба уже щось знати. Тому, щоб зрозуміти, як мислили наші предки, ми, спочатку, мусимо зрозуміти як мислимо ми самі.
Загальноприйнятим є вважати, що людина мислить мозком. Але це спрощення. Мозок не є органом мисленням і, вірогідно, чогось такого, як орган мислення взагалі не існує в природі.
Ми мислимо усім своїм єством, а може, навіть, і більше. Головний мозок є тільки центром обробітку інформації, комутатором до якого сходяться і звідки розходяться інформаційні потоки, що керують організмом.
Дві частини мозку, дві півкулі тісно прилягають одна до одної. Ще півстоліття тому мозок розглядали як єдине ціле, права сторона якого є тільки дзеркальним відображенням лівої, а управління психікою зосереджене в одній півкулі – лівій. Праву півкулю навіть називали мовчазною і вважали її свого роду запасним колесом - якщо з лівою півкулею мозку щось трапиться, то тоді, мовляв, запуститься права.
Праве й ліве мислення
У 1981 разом команда вчених у складі Роджера Сперрі, Девіда Г'юбела та Торстена Візела отримала Нобелівську премію за відкриття функціональної спеціалізації півкуль головного мозку.
Роджер Волкотт Сперрі (Roger Wolcott Sperry, ⋆20.08.1913 - †17.04.1994) — американський нейропсихолог, нейробіолог і лауреатом Нобелівської премії, який разом з Девідом Хантером Г'юбелем і Торстеном Нільсом Візелем отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини 1981 року за свою роботу з дослідженням розділеного мозку. Експерименти, проведені Сперрі, були зосереджені на чотирьох основних ідеях, які також називали поворотами: еквіпотенціальність, дослідження розділеного мозку, регенерація та пластичність нервів і психологія свідомості. Сперрі знаходиться на 44 місці серед найбільш цитованих психологів 20 століття. Девід Хантер Г'юбел (David Hunter Hubel, ⋆27.02.1926 - †22.09.2013) — канадський нейрофізіолог, відомий своїми дослідженнями структури та функції зорової кори. Більшу частину своєї кар’єри працював професором нейробіології в Університеті Джона Гопкінса та Гарвардській медичній школі. Торстен Нільс Візел (Torsten Nils Wiesel, ⋆03.06.1924) — шведський нейрофізіолог, який займався дослідженням півкуль головного мозку.
Вони виявили і з допомогою ряду експериментів довели, що дві півкулі мозку виконують у вашому мисленні різну роботу. В лівій півкулі зосереджено центри логіки, аналізу й мови, а права півкуля — це інтуїція, творчість та образність. Ліва півкуля налаштована на локальне бачення світу та опікується нашими реакціями на зміни в найближчому оточенні. Її завдання чинити ці зміни якомога швидшими і бажано адекватними до типу й сили подразника, на який треба відповідним чином реагувати. Звідси і логічне послідовне швидке мислення.
Права ж півкуля — це царство уяви, в якому немає меж ні в просторі, ні в часі. Це наше холістичне, себто цілісне, інтуїтивне мислення. Саме правопівкульним мозком ми живемо у безмежному Всесвіті і саме завдяки йому отримуємо звідти інформацію. Щоправда сигнали правої півкулі набагато рідше досягають свідомості, аніж сигнали зліва. Вони просто заглушуються думанням, отими нескінченими й невмовкаючими перемовинами субособистостей в наших головах, адже внутрішньою мовою лівої півкулі є слова, натомість права півкуля для обробки інформації віддає перевагу образам, символам, відчуттям та емоціям.
Вимкнення правої півкулі різко змінює емоційний стан - людину охоплює ейфорія, вона збуджена й балакуча, її реакції маніакальні. Але головне – балакучість. Увесь пасивний словник людини стає активним, на кожне питання дається найдокладніша відповідь, викладена найвищою мірою літературно, складними граматичними конструкціями. Разом з цим пропадає творча жилка. Художник, скульптор, композитор, учений – усі вони перестають творити.
Повна протилежність – відключення лівої півкулі. Творчі здібності, не пов'язані з вербалізацією, активізуються. Композитор пише чудову музику, скульптор ліпить, до фізика приходять геніальні ідеї. Це радує людей, однак самого автора це не тішить. В очах туга й сум, у небагатослівних репліках – розпач і похмурий скепсис, світ бачиться тільки в чорному кольорі. Вимкнення правої півкулі супроводжується ейфорією, а придушення лівої - глибокою депресією.
Сутність лівої, таким чином, – безоглядний оптимізм, сутність правої – дух сумнівів. Образно можна сказати, що наша ліва півкуля сприйме ліс, як сукупність окремо існуючих дерев. Права ж півкуля навіть із трьох сосен створить ліс.
Як це працює?
Спеціалізація півкуль дозволяє нам бачити світ з двох різних точок зору, пізнавати його об'єкти, користуючись не тільки словесно-граматичною логікою, але й інтуїцією з її просторово-образним баченням явищ і моментальним охопленням цілого.
Це як два спарені комп’ютери, що працюють на схожих засадах, але мають різне програмне забезпечення. Програми активізуються, відповідаючи на запити, котрі надходять від свідомості, але, при цьому, лівий комп’ютер, до певної міри, контролює свого правого візаві, дозволяючи чи забороняючи деяким його програмам вмикатись чи пригнічуючи їхню діяльність.
Завдяки цьому контролю ми можемо відрізняти реальне від вигаданого.
Проте так діється в головах сучасних людей, а в мізках первісних правий та лівий комп’ютери діяли кожен сам по собі. Зрештою, вони ще й досі не навчились діяти спільно.
В своїй активності, півкулі чергуються — коли ліва досягає піку своєї активності, активність правої перебуває у найнижчому пункті. І навпаки. І така особливість мислення, що очевидно, є перешкодою для більш ефективного використання потенціалу мозку, що свідчить про незавершеність еволюційного процесу.
Розділене мислення
Джуліан Джейнс, роботу якого Походження свідомості в процесі руйнування бікамерального розуму ми згадували в попередній статті, вважав, що здатність півкуль людського мозку хоч якось та співпрацювати, завдяки чому ми, принаймні, можемо відрізнити роботу правопівкульної уяви від лівопівкульного сприйняття реальності, є недавнім еволюційним надбанням.
Джуліан Джейнс (Julian Jaynes, ⋆27.02.1920 – †21.11.1997) — американський психолог, який працював в Єльському та Прінстонському університетах протягом майже 25 років. Його дослідження були присвячені проблемі походження та становлення свідомості та стосуються багатьох дисциплін, включаючи нейронауку, лінгвістику, психологію, археологію, історію, релігію та аналіз стародавніх текстів.
Колись людський мозок працював інакше.
Джейнс звернув увагу на те, в Гомеровій Іліаді герої, приймаючи рішення, не думають. Щораз, коли ситуація потребувала важливого рішення, людина чула голос, який казав, що їй робити. Цим голосам підкорялись завжди й негайно. Ці голоси називали богами. Джейнс вважав ці голоси слуховими галюцинаціями, схожими на голоси, які чули Жанна д'Арк чи Вільям Блейк.
Вільям Блейк (William Blake, ⋆28.11.1757 - †12.08.1827) - англійський поет, художник і гравер. Майже невизнаний за життя, Блейк в даний час вважається важливою фігурою в історії поезії та образотворчого мистецтва романтичної доби. Хоча сучасники Блейка вважали його божевільним, пізніші критики відзначали його виразність, а також філософську та містичну глибину його робіт.
Або ж схожими на ті голоси, які чують сучасні шизофреніки. Втім, іноді, а може й доволі часто, це було більше ніж просто сторонні голоси. Створювані правою півкулею мозку образи були тотожними реальності й демонстрували давній людині постаті з потойбічного світу, як абсолютну, тобто виразно чутну, а дуже часто і видиму реальність.
В звичайній ситуації наші предки поводились так само як і сучасні люди, виконуючи звичні їм щоденні дії — добуваючи їжу, виготовляючи речі, відпочиваючи — і цими діями керувала ліва півкуля мозку. Та коли ситуація виходила за межі знаного і мозок людини губився в здогадах, як на цю ситуацію відреагувати, стресові гормони негайно подавали запит в праву півкулю і вона переймала управління поведінкою на себе, переходячи на звичну їй мову відчуттів, образів, емоцій.
В реальності, створеній правою півкулею запросто з’являлись образи богів чи демонів, котрі прямо вказували людині, як їй діяти. Це нагадувало сон наяву або так популярний тепер жанр фентезі, в якому люди й неприродні істоти живуть поряд і взаємодіють між собою.
Уявіть собі на мить, що на вашому подвір’ї приземлилось летюче інопланетне блюдце. Ви бачите його, можете помацати метал обшивки, чуєте звук двигунів, а потім ще й помічаєте інопланетян, які вилазять з люків апарату та ще й звертаються до вас чистою українською мовою. Хіба ви не повірите в це?
І якщо у вас, сучасної людини, можуть ще виникнути сумніви, то у них, наших предків, таких сумнівів в принципі не могло бути. Адже вони знали, що у кожної речі та у кожного створіння є своя душа, що світ населений безтілесними істотами — духами. То що дивного в тому, щоб цього духа побачити? Навпаки, було б дивним, якби вони постійно залишались невидимими.
Чому ми любимо фантазії?
Гіпотеза Джуліана Джейнса також пояснює появу релігій, які, на початку, і не були релігіями в нашому розумінні цього терміну, а тільки одним із способів реакції на реальність. Це вже потім, коли лівопівкульне мислення почало витісняти бікамеральне, цей спосіб почав обростати ритуалами, обрядами і навіть потребою вживання галюциногенів для досягнення особливого стану зміненої свідомості, в якому примари правої півкулі мозку могли б вільно себе почувати.
Усі ранні цивілізації були глибоко релігійними й залежними від своїх богів, бо хто ж міг заперечити їхнє існування, якщо присутність богів була очевидністю? Зрештою, ніхто й не намагався цього робити. Атеїстів серед древніх мислителів не було. Більше того, дані, почерпнуті із древніх текстів, особисті ідоли, печатки й традиція надання персональних імен наводять на думку, що в кожної людини був власний бог.
В стані роздвоєного мислення людство прожило не мало, а десятки тисяч років. І це не минулось безслідно. За даними статистики приблизно половина дорослого населення світу хоча б раз у житті такі голоси чула – це один із проявів діяльності правої півкулі.
Пережитком цього древнього типу мислення є феномен так званого уявлюваного друга, який проявляється, щонайменше, в однієї третини сучасних дітей у віці від двох до п'яти років і включає досить реальні вербальні галюцинації. У деяких випадках, коли уявлюваний друг залишається й у зрілому віці, він росте разом з дитиною, і в моменти стресу починає говорити йому або їй що робити.
Так що голоси, які іноді чутні геніями (точно так само, втім, як і шизофреніками) – це не хвороба, а рудиментарні залишки минулого нашого творчого мислення. До речі, не виключено, що популярність фентезі саме й пояснюється несвідомим прагненням людства повернутись до древнього архетипного стилю мислення, коли все було таким простим.
Бікамеральне мислення та осьовий час
І якщо ще й сьогодні вербальні галюцинації є доволі поширеним явищем, то у ранніх людей вони були всеохоплюючими. Джуліан Джейнс називав такий тип мислення бікамеральним — обидві півкулі мозку діяли цілковито самостійно.
Так, це було шизофренічне мислення, але давно помічено, що шизофренія нерідко буває супутницею геніальності. Тобто всі оті культурні та технологічні прориви первісних людей, які й досі дивують нас, вірогідно з’являлись як продукт бікамерального розуму.
Бікамеральне мислення стало поступово зникати, коли образотворче мистецтво породило писемність. Спочатку піктографічну й ієрогліфічну, а потім і фонетичну. Момент появи алфавіту і є початком кінця домінування правої півкулі в колективнім мисленні людства.
Саме тоді еволюційний маятник нашого мислення гойднувся від домінування правої півкулі з його синтетичним розумом до аналітичного лівопівкульного мислення, характерного для цивілізації, в якій ми живемо.
Сталось це лише з початком так званого осьового часу, як німецький філософ Карл Ясперс назвав період між восьмисотим та двохсотим роками перед Різдвом, коли світ зазнав найбільших трансформацій соціокультурної системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій.
Карл Теодор Ясперс (Karl Theodor Jaspers, ⋆23.02.1883 - †26.02.1969) — німецько-швейцарський психіатр і філософ, який мав великий вплив на сучасну теологію, психіатрію та філософію. Спробував запровадити інноваційну філософську систему. Його часто вважали головним виразником екзистенціалізму в Німеччині, хоча він не сприймав цей ярлик.
Влада над людським мозком поступово перейшла до лівої півкулі. Але не цілковито.
Просто архетипні образи, які були явними для бікамеральних мислителів, вимушені були сховатись за тінню у несвідомому. Та це зовсім не означає, що вони кудись поділись чи втратили хоча б частку своєї влади. Втім, ми ще не відповіли собі на запитання, а звідки ж вони взялись ці архетипи?
Де живуть архетипи?
Більш ніж певним є те, що голоси та видіння, що являлись нашим предкам, було щедро забарвлені емоціями. Емоційне підкріплення змушувало нейрони складатись в мережі, приростати новими нейронами, розбудовувати свою структуру, набирати, одним словом сили і закріплюватись в генетичних мікромутаціях, стаючи зародками архетипів.
Нейронні мережі, що творять архетипи, переходять від пращурів – до прадідів, від прадідів – до дідів, від дідів – до батьків, від батьків – до дітей, від дітей – до онуків. І так далі, так далі, так далі …
Зрозуміло, що набори архетипів можуть змінюватись, поступово модифікуватись, однак зміни ці є значно повільнішими, аніж зміни в мові, релігії чи способі господарювання. А це означає, що ми й надалі живемо під владою архетипів, які з’явились дуже й дуже давно, ще в часи бікамерального мислення.
Вони просто навчились перевдягатись у шати синхронні епосі, у якій являються людям, майже не змінюючи своєї сутності. Себто світ, у якому ми зараз живемо створено людьми, які просто не могли мислити раціонально, позаяк неможливо заперечити, що наша цивілізація постала на підвалинах древніх цивілізації, які утворились задовго до осьового часу. То наскільки розумним є цей світ?
Як стати Людьми розумними?
Відповідь зрозуміла: до того, щоб стати насправді Homo sapiens, Людиною розумною, як ми самі себе охрестили, нам ще треба пройти неблизький шлях, оскільки ми ще не стали раціональними мислителями. З тих часів, коли ми ще мислили бікамеральним мозком, ми навчились хіба що відрізняти вигадки від реальності. Та й то не всі. І не завжди.
Еволюція людини, в тому числі і її мислення, ще далека до свого завершення. І осьовий час ще не закінчився.
Нами надалі керують архетипи, тільки роблять це, ховаючись у тіні, а невидиме не є синонімом неіснуючого. Та найгірше в тому, що світ від цього не став безпечнішим, бо як можна говорити про якісь гарантії безпеки, якщо люди, в тому числі лідери урядів та держав, ухвалюючи рішення керуються не раціональним розумом, а нашіптуванням древніх архетипів, які з’явились ще бозна коли?
Тому вивченням архетипного мислення, попри задоволення властивого всім людям прагнення до самопізнання, має ще й інший, і набагато важливіший вимір, — зробити світ, в якому ми живемо хоча б на дещицю зрозумілішим або, принаймні, більш передбачуваним. І завдання це не тільки для психології, позаяк неможливо зрозуміти механіку архетипного мислення без зрозуміння історичного тла на якому ці архетипи створювались.
Психологічна археологія
Конче потрібен певен синтез психології та історії. А що офіційна, багаторазово переписана історія для цього звісно не годиться, ну хіба що як об’єкт вивчення, необхідні дані слід шукати в пластах отієї малої, приватної історії, якою володіє кожен з нас, а також в товщі фольклору та міфології.
Ця робота чимсь нагадує роботу археологів, тільки що дослідження ведуться не в глибинах землі, а в глибинах пам’яті. Так, на стику двох, на перший погляд, далеких одна від одної наук, народжується новий напрямок пошуків знань — психологічна археологія.
В кожному з нас живе минуле. Справжнє, не сфальшоване фантазіями переписувачів минуле. Докопатись до нього — це дуже цікава, корисна й гідна справа.
Але, щоб щось взнати треба уже щось знати, чи не так?
Тому в наступних наших бесідах ми поговоримо про ті періоди в етногенезі українців, які просто не могли не відбитись на нашій спільній генетичній пам’яті і не вплинути на формування українських архетипів. Нехай це стане інформацією для роздумів, а може й матеріалом для ваших власних психологічних розкопок.
