Хай там, що, але зусилля татаро-християнської еліти Московської держави, не пішли на марне. Держава поступово міцніла. Роки спокою та успішні походи проти Казанського та Астраханського царств наповнили царську казну.
Втім, не настільки, наскільки б того хотілось претендентам на Константинопольський престол. Доводилось платити данину Кримському ханству, а награбованих грошей не вистачало. Та й нових об’єктів для грабунку не передбачалось – сусіди були занадто сильними. Економіка ж з торгівлею розвивалась занадто повільно. Єдиним продуктом експорту були хутра, пенька та ще трохи дьогтю. Але на торгівлі дьогтем багато не заробиш, а хутра доводилось спродувати торговим посередникам, бо на світові ринки Московію не випускали. Ні на заході, ні на півдні.
Іван Грозний спробував було прорубати кватирку в Європу, але Лівонська війна закінчилась повним крахом, що, разом із голодом, стало причиною Смути початку XVII століття і повного перезавантаження держави. Це саме тоді до влади прийшла династія Романових, і саме за часів перших Романових Московське царство знову зазнало нищівних поразок у Європі (цього разу від поляків) і змушене було продовжити свою експансію за Урал. Туди де багато соболів і мало людей.
Здавалося б сама доля відтискає московітів на схід, щораз дальше від вимріяного Константинополя, а Велика Московська Мрія поступова ставала Великою Нездійсненною Мрією, поки не забулась б зовсім. І так би воно, без сумніву, сталось, якби не випадковість, звана Україною. Кажуть же американці, що мимо кожного пробіжить кінь удачі, тільки не кожен зможе його спіймати. Московське царство свою удачу міцно вхопило за гриву і ніяк не може відпустити ще й сьогодні. І це справді було неймовірне везіння…
В середині XVII століття населення Русі (яка пізніше стала Україною) складала десь біля семи мільйонів людей. Населення ж Московії у той час – це приблизно десять мільйонів. Однак, оцінюючи населення Московського центра, слід приймати до уваги, що значною його частиною (більше половини) були неслов’янські і навіть нехристиянські народи. Інакше кажучи, християни в Московській державі були хоч і панівною, але меншістю. Та й християнами вони були, переважно, в першому-другому поколінні - чуваші, наприклад, татари чи новонавернені племена фіно-угорського походження. Реально ж слов’янською мовою в Московській державі розмовляли тільки мешканці її південно-західних та північно-західних околиць. Еліта ж, та й то далеко не вся, користувалась церковнослов’янським її варіантом.
Населення ж тодішньої України були не тільки моноетнічним, але й непорівнянно багатшим та освіченішим.
Влітку 1651 року в Берестецькій битві українська армія зазнала поразки, яка, багато в чому, визначила долю нашої країни. Однак ця трагедія, як не дивно, мала й свої позитивні аспекти для вивчення історії наших предків. Під час археологічних досліджень було знайдено майже 40 козацьких гаманців, які, вочевидь належали рядовим воїнам, що загинули під час переправи. Всього там знаходилось 495 монет, тобто, в середньому, по 11-12 монет на гаманець. Це були дрібні монети, переважно прибалтійського, шведського та прусського карбування. А ще талери, флорини Саксонії, Фландрії, Голландії та Німеччини. Польських монет було, як не дивно, небагато.
За гроші із найтугішого із знайдених гаманців можна було купити хіба що пару чобіт, шапку й трохи харчів. Грошей з інших гаманців вистачало лише на хліб і тютюн. Але хто ж з великими грошами на війну іде? Лиш би на хліб та тютюн вистачило! Та ще трохи оковитої купити.
Більш ніж певним є те, що це були не останні гроші, які годувальник сім’ї забрав із собою в похід. Щось і дома залишилось. Зрештою скарби із тих часів, які іноді вдається знайти, про це свідчать. Та найважливішим є те, що грошовий обіг був невід’ємною частиною повсякденного життя простих українських громадян. На відміну від натурального обміну, який ще панував у Московському царстві.
І ще одна важлива деталь: гроші, знайдені у гаманцях, походили, переважно, із прибалтійських земель зовсім невипадково.
Родюча українська земля не тільки годувала тих, хто її дбайливо обробляв, але й створювала певні надлишки продукції, які можна було з вигодою продати. Тому валки українських купців, пізніш названих чумаками, постійно доставляли зерно, солену рибу та худобу до портів Чорного та Балтійського морів. Особливо вигідною була торгівля із Гданськом або, як казали німці, Данцигом на берегах Балтики. Звідси і прибалтійські монети у гаманцях козаків.
Торговими шляхами через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту: хутра, шуби, шкіра. Частина цих товарів реалізовувалася на українських ринках, зокрема у Києві, який був наповнений чужоземними товарами. За описом литовського політика і вченого Михалона Литвина:
в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою) з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль.
Перець тоді привозили із Південної Азії і був він у Європі в ті часи на вагу золота!
Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом здійснював виборний магістрат, очолюваний війтом.
Нагадаємо, що магдебурзьким правом (від міста
Магдебург у Німеччині) називають середньовічне міське право, за яким визначались права міських станів – купців, міщан, ремісників. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо.
У XVII століття за магдебурзьким правом жила більшість міст України. Із наданням українським містам магдебурзького права набула поширення така форма виробничо-правового об’єднання міщан за їхнім фахом як цехи. І знову ж нагадаємо, що цехи (від нім. zeche – спілка, гільдія) – це особливі професійні корпорації, союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську й особисту незалежність, а також монополію заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку.
Майстри, що складали цехове братство, очолювалися виборним старшиною – цехмістром, найбільш авторитетним з-поміж них. До цеху входили також помічники майстрів – підмайстри (або товариші), a також учні (виростки, хлоп’ята).
Щоб стати майстром, підмайстер обов’язково мав відбути практику – мандрувати по цехах за кордоном, або по великих містах королівства для вдосконалення своєї кваліфікації і повернутись з «листом» (свідоцтвом про успішне стажування). Його учнівство завершувалося випускною роботою, яка підтверджувала кваліфікацію майстра.
Цей виріб у Західній Європі називався шедевр, а в Україні – штука, про що свідчить сама назва (слово штука в давньоукраїнській мові означало мистецтво, мистецьку річ).
Тобто Україна в XVII столітті була повністю інтегрована в спільну європейську економічну систему. Зрештою, країна, яка на протязі довгих шести років війни, могла утримувати могутню й переможну армію, відбивати напади татар, вести війну на чужій території (в Молдові, Польщі та Литві) і при цьому ще й справно платити податки своїй державі, не могла бути бідною. Це справді була потужна, як на свій час, економіка, яка нічим не поступалась економікам інших європейських країн.
Багатство ж створює додаткові можливості. Ватиканський посланник, архідиякон Павло Алепський, у 1653 році писав про українців:
по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати… А дітей у них більше, ніж трави, - і всі діти вміють читати, навіть сироти. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях.
Звернімо увагу на дату – 1653 рік. Це п’ятий рік кривавої війни, яка, нагадаємо почалась у 1648 році.
І традиція ученості та освіти в Україні була давньою.
Ще 1481 році ректором Університету медиків та артистів у Болоньї було обрано професора Юрія Котермака, або як він себе називав сам Magister Georgii Drohobich de Russia. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був головою університету. Серед численних учнів магістра Юрія був польський студент, котрого звали Миколаєм Коперником.
У ті ж часи жив Мартин Русин або ж Мартин Король, який став засновником кафедри астрономії Краківського університету. В італійських університетах він вперто наполягав на тому, щоб його писали як Мартина з Рутенії. На кафедрі Русина навчалися інші русини: Яків з Залісся, Іван Брошка з Підляшшя, Микола з Шадка, Михайло з Довгопілля, Амброзій з Бардієва, Григорій з Нового Села, Бернард Ваповський з Радохонець.
Професором Краківського університету був поет, син шевця із Самбора, Григорій Чуй, який читав тут лекції із поетики та схоластичної філософії.
У 1585 році братами Юрієм та Іваном Рогатинцями була заснована братська школа вищого типу у місті Львові. У Польщі, 1595 року, починає свою діяльність Замойська академія, відома своєю першою у Східній Європі медичною школою, ректором якої стає львів’янин Андрій Абрек, професор риторики і філософії моралі.
А Острозька Слов’яно-Греко-Латинська академія? А Києво-Могилянська Академія? А десятки колегіумів, які існували в кожному більшому місті середньовічної України. В них же не чужоземці були викладачами? І не чужоземців учили.
В ті часи жив письменник, церковний і освітній діяч, мовознавець, автор Граматики слов'янської, за якою на протязі десятків років вчилися незліченні покоління школярів, - Мелетій Смотрицький. Без цієї людини не було б сучасної літературної російської мови, бо саме Граматика слов'янська лежить в її основі. Полемічні антикатолицькі книги Захарія Копистенського Книга про віру єдину, Книга про правдиву єдність православних християн, Палінодія, або книга оборони виражали ідею об'єднання Східної Європи під егідою православ'я,
щоправда не маючи навіть гадки, що тим православ’ям може стати православ’я московське. А Іван Вишенський родом, з містечка Судова Вишня, хотів в Україні бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною, де б панувало братерство між людьми, і всі житимуть згідно з настановами й принципами істинного християнства без владик та церковних ієрархів.
Чи можливим це було б в Московськім царстві? Зрозуміло, що ні.
Саме тому Іван Федоров, першодрукар книг слов’янських, вимушений був покинути Московське царство, щоб не бути звинуваченим у небаченій там єресі – книгодрукуванні, і переїхати до Львова.
Одним словом, приєднання України до Московського царства це, якщо проводити історичні паралелі, було чимсь на кшталт гіпотетичного приєднання Південної Кореї до Кореї Північної, під приводом, звичайно ж, чергового кімірсена.
Що зробила б Північна Корея, здобувши ресурси своєї більш багатою сусідки? Ну, звичайно ж, почала б втілювати в життя ідеї чучхе. Тільки уже в світових, а не в півострівних масштабах. Щось схоже сталось і в ХVII столітті. Отримавши контроль над Україною, Московія отримала всі ресурси для здійснення своєї Мрії.
Вже в 1654 році гетьман України Богдан Хмельницький відіслав царю Олексію щедрий подарунок – мільйон срібних талерів. Фактично це був хабар за союз проти поляків, за участь московських військ в антипольській коаліції та забезпечення власного тилу. Хмельницький вважав цей союз тимчасовим, а от цар Олексій так не думав. Московський цар, одномоментно отримавши від Хмельницького таку купу срібла, вирішив кардинально реформувати відсталу грошову систему країни.
Ідея була простою і дієвою. На срібних талерах тупо карбували московські печатки: рік – 1655, та вершник на коні. А що перші талери граф Штефан Шлік почав карбувати у богемському місті Яхимові (чеське Jáchymov), їх почали називати йоахімсталерами (німецьке Joachimsthaler) — від назви міста нім. Joachim + Thal (долина), а згодом просто талерами (талярами). У Московському царстві ці гроші прозвали єфімками. Коштували вони 64 копійки, бо з одного талера можна було зробити 64 повноцінні срібні копійки.
А що таке 1 копійка в XVIII столітті? Мішок огірків, одна курка, п’ятнадцять яєць, півпуда жита. 7 копійок – це сокира. 10 копійок – замок до дверей. 50 копійок – це зруб під хату або каптан. Добрий тесляр отримував 1 копійку кормових грошей на день. У середині XVIII століття під час навчання Михайло Ломоносов отримував в день 1,5 копійки – цього вистачало на те, щоб себе прохарчувати. Всього за три роки, з 1656 по 1659, в Московії було перекарбовано в єфімки з ознакою (так їх називають нумізмати) за різними оцінками десь до 800 000 талерів, себто 51 200 000 копійок. Або інакше - 51 200 000 курей, 7 314 285 сокир, 1 024 000 каптанів чи 93 515 років навчання для майбутніх ломоносових. Одним словом, інвестиція, значущість якої просто неможливо переоцінити!
І це в державі, де ніж та сокира часто-густо були єдиними металевими знаряддями в сім’ї.
Додамо тільки, що інвестиція ця не була одноразовою. Після підписання Березневих статей, податки з України широкою та глибокою рікою поплили в московську казну. А разом із грішми – торгові зв’язки, нові технології та навички. Сім мільйонів вмілих та освічених людей стали підданими московського царя.
Власне із середини XVIII століття спостерігається стабільний та постійний ріст економіки Московського царства. Однак економіка це ще не все…
