Люди сучасного типу з'явились на теренах України десь із сорок тисяч років тому. Звичайно точну дату визначити неможливо, бо ніхто їх там хлібом-сіллю не зустрічав (вони ж були першими!) та й календарі тоді ще тільки вчились укладати. Тому приймемо дані археології і спробуємо собі уявити, що сорок тисяч років – це всього лиш доба. Одна доба в історії України.
Отже рівно о 00.00, на початку цієї доби, предки майбутніх українців відкрили для себе цю благодатну землю.
Вони полювали тут на мамутів, оленів та степових биків-турів, будували житла із мамутячих кісток та виготовляли різні господарські знаряддя із кременю. Час від часу ці люди збирались разом, щоб потанцювати під звуки оркестру ударних інструментів, виготовлених із тих же таки кісток, пограти на кістяних флейтах чи відмітити схід та захід сонця. А ще плодились та розмножувались згідно заповідей Божих, про які вони, до речі, ще не відали, тому що вірили не богам, а духам предків та душам убитих ними ж тварин.
Мабуть їм було добре, отим людям, бо земля буда багато й простора і щедро ділилась з ними своїми багатствами. Тому змінювати в своєму життя вони нічого не хотіли. Але…
Коли годинник нашої української історичної доби показував 16.00 з планетою щось сталось. Ми не знаємо достеменно, що саме сталось, однак землею добряче струсонуло, на західному обрії з’явився вогонь, і клімат стрімко став змінюватись. Льодовики попливли на північ, мамутів ставало щораз менше, поки вони й зовсім не щезли, на місці тундростепу поросли ліси, які дуже швидко перетворились у степи. Дичини стало ще більше і виконання божої заповіді про те, щоб плодитись та розмножуватись, стало ще легшим.
Однак не всюди людям велось так добре, як у степах та лісах майбутньої України. На півдні, за великим прісним Чорним озером, людям довелось сутужніше. Дичини тут зовсім не стало, а перекочовувати на нові місця було ніяк. Тому довелось брати в руки палиці, копирсатись ними в землі і висаджувати з їх допомогою де ячмінь, де овес а де й пшеницю.
Сталось це, за нашим відліком часу, десь о 16.30, а може навіть трохи раніше, бо дуже вже їсти хотілось.
І поки в українських степах перші українці полювали на вгодованих турів та сайгаків, по той бік Великої Води, в малоазійській Анатолії, їхні сусіди та родичі стирали собі зуби перепічками з муки, перемішаної з піском та давились кашею з напірозвареного зерна.
І так тривало десь із півгодини. Але за цей час люди навчились ліпити горщики з глини, ткати одяг, приручили кіз, овець та биків, орати за плугом і навіть зводити міста.
Десь тоді народилась Велика Богиня, яка подарувала своїм дітям багато смачної та різноманітної їжі. Плодитись та розмножуватись стало ще легше і людей на південному узбережжі Чорного озера стало так багато, що вони вже не поміщались там і почали шукати нові землі на схід та на захід від своєї маленької кам’янистої батьківщини. І тоді малоазіати посунули на Балкани до Дунаю. А звідти залишалось ступити лише один крок до України.
Так, десь о 17.05 нашого добового відліку часу, перші поселенці з півдня, разом із своїми горщиками, сокирами з обсидіану, намистами з мушель й отарами овець та кіз, перетнули південні кордони України.
Прибульців з півдня прийняли тут, якщо не з розпростертими обіймами, то, принаймні, толерантно та зі зрозумінням, - як-не-як родичі.
Гарячі південні хлопці найбільш припали до душі місцевому жіноцтву – вони були ввічливими, симпатичними, ошатно одягненими, мали безліч чудових речей для подарунків, а спосіб життя, який вони запропонували, цілком відповідав жіночим мріям про власне домашнє вогнище.
Спільними силами було створено декілька нових землеробських культур, люди яких жили в селах і вирощували собі їжу самі замість того, щоб бродити лісовими нетрями в пошуках звірини. Сталось це приблизно о 18.15 нашої умовної доби.
Десь о 19.30 Велика Богиня вирішила перебратись із своєї засушливої Малої Азії, де вона панувала безроздільно до цього часу, у межиріччя Дунаю, Дністра та Південного Бугу, заснувавши тут велику та мальовничу Трипільську культуру.
Щоправда, в великій мірі цей переїзд цей був вимушеним, адже саме тоді прісне чорноморське озеро стало соленим Чорним морем. Однак, хай там що, власне ці часи людство з ностальгією згадує, як свій золотий вік – часи миру, ситості, спокою та злагоди.
І так тривало майже півтори години.
Велика Богиня навчила своїх доньок малювати пречудові горщики, писати листи у вічність, розумітись на чарах та відьмуванні і заклала основи не тільки співучості української мови, але й, у великій мірі, особливостям українського національного характеру. Саме завдяки трипільцям українці досі є роботящими, хазяйновитими, мрійливими, замилуваними у природу та рідну землю, слухняними своїм дружинам та важкими на підйом хуторянами для яких власна хата завжди скраю.
Майже в той самий час, бо всього лиш на 15 хвилин пізніше десь на лівому березі Дніпра, можливо в районі Дніпровських порогів, з’явились нечисленна на той час група людей, яким ніяк не хотілось жити за законами Великої Богині. Вони не хотіли підкорятись владі старійшин та жінок, все життя займаючись тільки і виключно працею. Їм хотілось пригод, змагань, азартної боротьби з усім світом. Вони вірили у своїх, чоловічих богів, а також у силу міцних рук, швидких коней та добре вигострених мідних кинджалів. Вони випасали свої стада у степах поблизу Чорного моря і, заодно, мріяли про те, як опанувати увесь світ, розмірів якого вони навіть не могли собі уявити. Як не дивно (якщо взяти до уваги мізерність людських та матеріальних засобів цього племені), їм це вдалось.
Десь біля 21.00 сили Великої Богині почали вичерпуватись. Вона не змогла захистити своїх дітей від зміни клімату. У степу випадало все менше дощів і зими ставали все холоднішими. Збіжжя уже не родило так щедро, як раніше. Зате стада пастухів ставали усе тучнішими і їх ставало усе більше. Чоловічі боги куди краще дбали про тих, хто у них вірив, і допомагали їм краще, аніж Велика Богиня землеробам. І це стало вироком.
Правда маленького племені, яке звалось аріями, була очевидною. Тому все більше людей довкола намагались стати такими, як вони – себто пастухами-кочовиками, вершниками й колісничими – воїнами-завойовниками усього на світі, патріархальними батьками сімейств. І мати якомога більше усього, що тільки можна мати, – овець, мідних сокир, жінок, бронзових кинджалів, пісень, пригод, скальпів убитих ворогів, колісниць та просторів, якими можна було б на них гасати. Їхня непосидючість, відвага, допитливість, кмітливість, зневага до труднощів та переможених противників, віра у прихильність богів та свій власний кодекс честі вчинили все це.
Менш ніж через годину, тобто ще до 22.00 світ уже став цілковито арійськими. І хоч на протязі цієї години самі арії зникли, розчинились у морі людей, яким вони передали свою вдачу, ми продовжуємо жити у світі, ними створеному, із усіма його вадами та чеснотами.
Останні дві години нашої історії України (та й на загал усієї історії людства) – це світ, який арії створили для себе, навчивши всіх інших людей у ньому жити.
Ми, українці, також почасти є аріями. В нас живе їхня войовничість й непосидючість, кмітливість та винахідливість, любов до пісень та бажання встановлювати правила гри і шляхетна здатність грати за правилами.
Однак і трипільцями ми також почасти зостались.
А звідси непослідовність та роздвоєність нашого національного характеру, його внутрішні суперечності, які дали нам можливість вижити у жорстокому світі перемін та залишити свій (і дуже помітний) слід в історії, проте завадили створити власну державу і стати назавжди господарями своєї власної долі.
Хоча великий спектакль історії ще не завершився і хтозна, що нас чекає попереду. І, при цьому, закони історії надалі позастають для нас загадковими. Знаючи більш-менш про те, що сталось і як це сталось, ми не можемо собі дати впевнену відповідь на запитання чому саме так сталось?
Бо якщо який-небудь інопланетний спостерігач (чи наглядач?) дивиться на планету Земля і час для нього немає такого критичного значення, як для нас, людей, він напевно вже зауважив, що історія наша трохи схожа на якийсь глобальний і пролонгований у часі експеримент.
Майже одночасно на нерозумній раніше планеті з'явилось декілька видів розумних істот. Декілька – це певне спрощення, бо насправді ніхто не може бути переконаним в тому, що їх, цих розумних видів, не було більше. Так наче якась сила запустила всі ці генетичні продукти, щоб подивитись, як вони даватимуть собі ради і наскільки відповідатимуть якимсь, нам, людям, невідомим, вимогам.
Врешті-решт ця сила зоставила два види розумного життя, а потім, трохи провагавшись, усунула неандертальців і залишила людство без конкурентів.
Наступним тестом було створення цивілізації.
І на самому початку нашого цивілізованого життя, вам було запропоновано декілька його варіантів – суспільство рівних можливостей, як у Старій Європі та Трипіллі; жорстке структуроване суспільство, як у східних деспотіях та арійська модель суспільних відносин з її елітарністю, кастовістю але й настіж розчиненим дверима соціальних ліфтів.
У нашій моделі історичної доби України трипільська цивілізація існувала майже півтори години, а цивілізація Старої Європи ще трохи довше. І за цей час у світі змінилось дуже й дуже мало.
А за дві години арійського часу світ змінювався, як кольорові скляні кубики в калейдоскопі. На сьогоднішній день подвоєння нових знань відбувається кожні чотири роки. Як довго це буде продовжуватись?
Цілком вірогідно, що зараз ми стоїмо на порозі нового тесту на виживання. Може це і є наш шанс?
Однак щоб використати його замало опинитись в потрібний час у потрібному місці (ми вже і так там), важливо знати, як конструюються народи, суспільства, цивілізації і, в першу чергу, досконало знати хто ми і звідки ми прийшли? Можливо саме ці знання допоможуть нам визначитись куди йти далі.
