Звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, і з чого Руська земля такою стала, - запитував Нестор, чорноризець Федосієвого монастиря Печерського. І сам собі спробував дати відповідь у знаменитій своїй Повісті часових літ. Та хоч почав він її від синів Ноєвих, та так і не знайдемо ми в ній вислідку – хто такі руси, що дали свою назву цій землі, і чим вони відрізняються від русских, які цю землю так ненавидять.
Що ж, спробуємо дати відповіді на це питання, та й на багато інших, що з нього випливають самостійно. То хто ж такі оті руси є?
Географічні назви з коренем рус- (як варіанти – рут-, рос-) споконвік відомі мало що не у всьому Старому Світі. Популярною чомусь була ця назва! Але чи свідчить вона про присутність в отих місцях таємничих наших предків – русів?
І так і ні, одночасно.
Ні, - якщо шукати якийсь певний народ із своєю окремішньою мовою, культурою, звичаями та віруваннями. І так, якщо ми приймемо до відома, що руси – це зовсім не народ, а частина багатьох народів. А точніше тих народів, які ведуть свій початок від єдиного спільного арійського кореня. Бо рус – це арійське слово.
Що ж означало це слово? Хто був русом, а хто ні?
Багато дослідників пов’язують походження цього слова із водою. Ця асоціація напрошується наче сама по собі. Проклала ж по Україні своє русло ріка Рось, на берегах якої дівчата вмиваються росою? Чи руси – це люди, які жили біля Росі і вмивались росою?
Звичайно ж ні. Бо корінь рус-, що означав у давнину воду є похідним від ще давнішого, мабуть ще доарійського слова із коренем – ру-, що означав активність, дію. Вода – це ж плинна субстанція, чи не так? Вона, на відміну від тверді земної, тече, рухається, є активною і творчою.
Руси – це ті, що перебувають у русі, себто активні, творчі, мобільні, змінні люди.
І такі люди серед аріїв були. А тому, для початку, кілька слів про аріїв.
Арії з’явились у наших степах давно. Десь із десять-дванадцять тисяч років тому. Вчені досі шукають на планеті місце звідкіля оті люди прийшли до України та так знайти і не можуть, бо неможливо знайти те, чого немає.
Прабатьківщина аріїв, а з ними і всієї, так званої західної цивілізації знаходиться у північному Причорномор’ї. І нізвідки вони сюди не приходили, а радше розходились відсіля по усіх усюдах, оскільки людьми були непосидючими, допитливими, винахідливими та підприємливими. Саме вони, арії, навчились їздити кінно, вимайстрували колесо із спицями і, завдяки цьому, набудували колісниць – стратегічної зброї давнини.
Двоколісні повози – біґи – із екіпажем з візниці та двох-трьох бійців були поза конкуренцією у військовому плані. А крім того, ще й вершники з луками, які втрапили стріляти нарівно влучно із обох рук.
Однак не силою зброї арії підкорили світ. Бо світ завойовує не сила, а ідеї. І винаходи можна робити не тільки в матеріальному світі. Арії змінили тодішній духовний світ людства. Вони здійснили свого роду світоглядну революцію, скинувши з престолу богиню-жінку, як символ вищих сил, що керують світом, настановивши на її місце бога-чоловіка, втіливши його в образ сонця і сонячного неба. Сама назва арії означає, вочевидь, не що інше, як ярі – сонячні себто. Проте на цьому арійські нововведення не закінчились.
В доарійському світі суспільство ділилось на три суспільні верстви, які в явній, а найчастіше замаскованій, формі існують ще й тепер. Ці три стани – це стан воїнів, стан землеробів і стан жерців-старійшин. І на початку це були дійсно стани. Тобто кожен чоловік ставав у певний період часу воїном, землеробом і, якщо доживав до сивої бороди, то й старійшиною.
Молоді, повні енергії та жаги пригод, юнаки - воювали. Устаткувавшись та одружившись, чоловіки ставали землеробами – господарями на землі. А потім, зістарівшись, переходили в стан священників, учителів, старійшин. Жінки ж були взагалі поза конкуренцією – духовна влада належала їм безроздільно. І Бог тоді був жіночого роду.
Перехід із стану в стану супроводжувався певними обрядами, рудиментарні сліди яких збереглись до наших днів. Згадаймо наші ритуали вручення атестату зрілості, військову присягу та урочисті проводи на пенсію.
Все було чітко й логічно - соціальні ліфти рухались із однаковою швидкістю. Не пройшовши військовий вишкіл, не попрацювавши на землі, не народивши та виховавши дітей, неможливо було отримати право керувати спільнотою. Тільки старійшини могли приймати відповідальні рішення. І ці рішення таки були відповідальними. Але відповідали вони минулому досвіду, віковим звичаям, були, як правило, освячені релігійними традиціями і, дуже часто, не потребували пояснень. Так з давніх-давен повелось, - ще й тепер кажемо ми, коли не знаходимо витлумачень своїм діям.
В умовах стабільного незмінного суспільства така модель його самоуправління була доброю і навіть корисною. Хто, як не діди, що прожили свої літа, знають, як краще чинити громаді?
Однак в умовах, коли виникають проблеми, коли діється щось, чого раніше не було, коли треба приймати рішення негайно і рішення це повинно бути єдино правильним, бо інакше настане катастрофа, така модель не спрацьовувала. Як любив казати знаменитий швейцарський психолог Жан Піаже, інтелект – це те, що ми робимо, коли не знаємо, що робити. А досвід та інтелект, - це, погодься, далеко не одне й те саме. І в критичних ситуаціях інтелект потрібніший.
Ситуація, що склалась у Північному Причорномор’ї приблизно за п’ять тисяч років до Різдва Христового була критичною. Внаслідок потужного землетрусу зруйнувалась скельна перемичка між Чорним та Середземним морями і в Чорне море, яке до того було озером і знаходилось нижче рівня Світового океану, хлинули потужні маси води. Низинні приморські регіони (там де тепер, наприклад, Азовське море) були затоплені в одну мить. А з ними і люди, які жили на цих родючих рівнинах. Виживання арійського народу, бо саме він прийняв на себе перший удар стихій, виявилось під загрозою. Ніхто не знав, що робити, а робити щось конче треба було.
Ймовірно, що саме тоді, заради виживання усіх звичний суспільний лад було порушено і всю повноту влади та відповідальності за неї взяли на себе найбільш активні, найбільш дієві люди. Люди, яких звали русами. Їх рішення були вдалими, бо інакше суспільство б не вижило. І це стало початком нового типу суспільної організації, який з легкої руки американського антрополога та соціолога Льюїса Моргана, отримав назву військової демократії. Однак військовою ця демократія стала пізніше, на початку це була просто демократія, в якій лідери висувались громадою і діяли в інтересах громади. Тобто, образно кажучи, лідер був для людей, а не люди для лідера і лідер, за свої вчинки відповідав перед громадянами, діючи в їхніх інтересах.
Так що історію громадянського суспільства слід починати зовсім не від Гегеля, а від аріїв-русів, які таку систему вперше створили. Тільки при цьому варто зазначити, що систему цю вони впровадили зовсім не з теоретичного людинолюбства, просто в умовах змін, а особливо кризових змін, ця система дає суспільству найбільше переваг. Вмикається колективний інстинкт самозбереження і природний добір починає діяти, вишукуючи найбільш активних і найбільш розумних лідерів, тобто тих, чиї рішення допоможуть вижити усім.
Арійська суспільна революція дала цьому маленькому народу неоціненні переваги над своїми сусідами. Не випадково ж зараз аж шістдесят відсотків народів світу розмовляють мовами, що походять від єдиного спільного арійського кореня. Можна сказати, що арії розбуркали сонний до тих пір світ і змусили його розвиватись, в кінцевому результаті створивши ту цивілізацію, в якій ми живемо.
На превеликий жаль, шлях до цивілізації супроводжувався не тільки позитивними змінами. Постійні війни стали побічним ефектом арійської революції. Технічний прогрес, власне, багато в чому стимулювався війною. Новітні військові винаходи для свого ефективного застосування вимагали особливих навичок. Як би сказали тепер – високого рівня професіоналізму. Щоб навчитись на повному галопі стріляти однаково влучно обома руками чи провадити бойову колісницю, необхідні довгі роки впертих тренувань. Та й не може вивчений військовий фахівець так от просто покинути службу та перейти в стан гречкосіїв, коли вітчизна в потребі. Арійські ж вітчизни, завдяки непосидючості та їх громадян, завжди потребували досвідчених воїнів.
Так, усередині арійського громадянського суспільства, з’явилась особлива каста, стан над станами, військова спільнота, братство лицарів-професіоналів, захисників усієї громади, спільнота русів – русь.
Одразу скажемо, що русь в демократичному арійському суспільстві була не єдиною і навіть не найголовнішою гілкою влади. Вона справувала тільки владу військову – руси воювали і, при необхідності, збирали та очолювали військове ополчення всього народу. Однак змінювала правила і приймала остаточні рішення все-таки весь або волость – спільні збори усіх станів суспільства в якому, силою речей, переважав його селянський елемент. В сучасній польській мові wieś, до речі, саме й означає – село, сільську общину, а козаки, починаючи військові походи, виходили з Низу (себто з території, що підлягала їхній адміністрації) на волость, де влада належала уже не козацькій, а місцевій адміністрації.
А що кожному стану припадав свій власний колір (воїнам – червоний, землеробам – чорний, священикам – білий), то в українській традиції така загальна нарада усього народу називалась чорною радою і, позаяк чорні ради тяжіли до старих, дідівських традицій, їхні рішення суперечили і навіть відміняли рішення військовиків. І якщо ми вже загадали історію України то, до слова скажемо, що козаків хоронили під червоною китайкою саме тому, щоб підкреслити їх військовий, червоний стан.
Таким чином, у арійському суспільстві вже кілька тисяч років тому назад існували три гілки влади, які не перетинались і були чітко збалансованими – військова влада належала русі, судово-адміністративна – весі або волості, а духовна – волохам-жерцям. І всі вони разом служили громаді.
Втім, визнаємо, що так повинно би було бути в ідеалі, однак через те, що війни траплялись аж занадто часто, арійська русь дуже швидко стала домінуючою силою в суспільстві, підкоривши своєю енергією і сивобородих поміркованих старійшин і гніздюків-гречкосіїв. Не кажемо вже про те, що жінки у цьому суспільстві взагалі до ради не допускались.
Це були важкі й криваві часи, але саме тоді народився наш бойовий гопак, до нас прийшов козак Мамай і, власне з русі, беруть свої початки, як рівноцінні поняття, і європейська шляхта і українське (а стократ вірніше було б казати – руське) козацтво.
Пригадаймо, як затято козаки боронили свої вольності давні. Ми чомусь забуваємо спитатись, а в чому саме полягали оті вольності давні? Право володіти землею, сповідувати православ’я, мати кріпаків?
Зовсім ні.
Давні вольності козацькі саме й полягали в тому, щоб бути окремою спільнотою, не змішуватись із поспільством, підлягати власному праву. Бути, одним словом, руссю. Так само, як руссю були їх попередники - чубаті воїни Святослава, царські скіфи – паралати чи засновники багатьох царств та династій сумери – сівери - кімери – кімври – кімерійці.
Однак русь не тільки воювала. Русь ще й торгувала. І в цьому немає нічого дивного. Це зараз крамарство видається нам заняттям спокійним, мирним, позбавленим відваги та мужності. Купи-продай – в сам раз робота для офісного планктону, але аж ніяк для шляхетних лицарів з мечами та самострілами. Так є. Але так було не завжди.
(далі буде)
