Скоро, скоро настане Новий рік. Люди люблять це свято, бо воно дозволяє їм на якийсь час відчути себе дітьми. І, що найголовніше, нікого цим не здивувати. Але після свят зазвичай приходить усвідомлення, що почався ще один рік нашого життя і він, цей рік, наближає нас до старості. Це лякає. Але чи варто, насправді, цього лякатись?
Адже старість приходить тоді, коли ми її до себе кличемо.
Це означає, що внутрішній годинник визначив час підводити підсумки своєму життєвому шляху й радіти тим плодам, які були посаджені раніше й проросли. Гірко стає тільки тоді, коли з'являється розуміння, що не все з посадженого – проросло, а не все з пророслого має цінність.
Старість - це час, коли гусінь починає перетворюватися в метелика й передчувати нову якість польоту. Це новий сенс життя, у якому деякі з нас починають відчувати самотність. Адже метеликові, який зібрався в політ, важко зрозуміти своїх повзаючих побратимів. І часто він забуває, що недавно ще був одним з них.
Старість не потребує жалості до себе, вона має потребу в розумінні та повазі. Літні люди стають схожими до дітей і тому поводитись з ними потрібно, як з дітьми - по-дорослому.
Старість не є хворобою, тому лікарня - це не найкраще місце для людей похилого віку й візит до лікарі для багатьох з них є просто розширення кола спілкування. Найкраща опіка й найкращі ліки не замінять їм можливості активно брати участь у житті, а газети й Інтернет не замінять радості спілкування із близькими.
