Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
Тарас Шевченко
У сімнадцятому столітті, а це, нагадаємо собі, часи становлення власне української державності, часи Хмельницького та Виговського, населення України становило десь одинадцять-дванадцять мільйонів осіб. Усе населення світу на той час приблизно триста п’ятдесят мільйонів. Це означає, що два відсотки людства розмовляли українською або, тоді ще, русинською, руською мовою.
Що ми маємо на сьогоднішній день?
Згідно Вікіпедії загальна кількість людей, котрі вважають себе українцями в усьому світі становить сорок шість мільйонів осіб. Людство ж налічує сім мільярдів вісімсот мільйонів осіб. Тобто зараз українську мову пам’ятають, а почасти й вживають десь біля шести-семи десятих відсотка населення планети.
Починаючи з сімнадцятого століття населення Землі збільшилось майже у тринадцять разів. Пропорційно, кількість людей, котрі повинні були б усвідомлювати себе українцями повинна була б становити не менше, як сто сорок мільйонів. А маємо?
Маємо у три рази менше. Розмовляє ж українською мовою у побуті ще менше – десь біля тридцяти мільйонів осіб. Краплина в людському морі! Куди ж поділись оті сто мільйонів українців, котрі згідно Божим законам демографії (плодитись та розмножуватись) повинні були б зараз жити та радіти життю.
На жаль, окрім Божих та природних законів, у цьому світі існують ще й небожі й неприродні – економіка та політика. І дуже часто саме вони беруть гору, стаючи причинами війн, руїн, революцій, повстань та голодоморів. Чи ж бо вони є винуватцями того, що українців так мало у світі?
І вони теж. Але не тільки вони.
Сто мільйонів українців зовсім не зникли з лиця землі. Вони таки народились. Але вже не українцями. Українська кров тече в жилах людей, які себе такими не вважають. Як таке могло статись?
З незапам’ятних часів люди, що населяли землі України, були генетичним донором для незліченої кількості народів, своєрідною копальнею будівельних матеріалів, з яких зводились інші держави та нації. Достатньо, наприклад, відмітити для себе, скільки в Росії (чи деінде і світі) людей, прізвища яких закінчуються на –енко чи –енков?
Чи всі вони українці? Мабуть що ні. Більшість з них себе такими не вважають. Деякі з них є, навіть, переконаними противниками будь-яких проявів українства. Хоча прадіди їхні українцями поза всякими сумнівами були. А це ж тільки один з варіантів українських прізвищ.
Кого ж давала українська земля світові? Рабів, наложниць, дешеву робочу силу, як тепер?
Не тільки і не завжди.
У 1481 році ректором Університету медиків та митців у Болоньї було обрано професора Юрія Котермака або, як він сам себе називав, Magister Georgii Drohobich de Russia. Ректор, як зазначалось в університетському статуті був головою університету. Серед численних учнів магістра Юрія був польський студент, котрого звали Миколаєм Коперником. Юрій Котермак був винятком?
Зовсім ні.
У ті ж часи Мартин Русин або ж Мартин Король, який став засновником кафедри астрономії Краківського університету. В італійських університетах він вперто на тому, щоб його писали, як Мартина з Рутенії. На кафедрі Русина навчались інші русини: Яків з Залісся, Іван Брошка з Підляшшя, Михайло з Довгопілля, Амброзій з бардієва, Григорій з Нового Села, Бернард Ваповський з Радохинець.
Професором Краківського університету був поет, син шевця з Самбора, Григорій Чуй, котрий читав тут лекції з поетики та схоластичної філософії.
1585 року братами Юрієм та Іваном Рогатинцями засновано Братську школу вищого типу у місті Львові.
У 1595 році починає свою діяльність Замостська академія, відома своєю першою у Східній Європі медичною школою. Ректором академії стає Андрій Абрек зі Львова, професор риторики та філософії моралі.
А Острозька Слов’яно-греко-латинська академія? А Києво-Могилянська академія? А десятки колегіумів, що існували в кожному більшому місті середньовічної України? В них же не чужинці були викладачами. І не чужинців учили.
Син Антіохійського патріарха Макарія, архидиякон Павло Алеппський у 1653 році писав про українців:
По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за невеликим винятком, письменні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати. А дітей у них більше, ніж трави, - і всі діти вміють читати, навіть сироти. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялись неуками по вулицях.
Звернімо увагу на дату – 1653 рік. Це п’ятий рік кривавої війни з Польщею, яка, нагадаємо собі, почалась у 1648 році.
А тепер відволічемось на мить від основної теми нашої бесіди і, без всякої упередженості, запитаємо у проповідників так званого руського міра чи можуть вони назвати хоч одне ім’я із своєї історії рівне іменам Котермака, Абрека, Самборчика, Смотрицького, Вишенського? Хіба що Іван Федоров. Та й той бідолаха був змушений покинути Московське царство, щоб не бути звинуваченим у небаченій там єресі – книгодрукуванні та переїхати до Львова.
Недарма ж московський цар Петро, приїхавши до Сорбонни, змушений був записати у книзі відвідувачів, що до вісімнадцятого століття тут не було жодного московського студента, у той час, як українських – сотні. І саме тому з двадцяти трьох ректорів Московської Слов’яно-греко-латинської академії, заснованої у 1687 році, двадцять один отримав освіту у Києві. А з ста двадцяти п’яти професорів – дев’яносто поять вихідців з України.
Ці цифри є підставою для гордощів? Чому б і ні? Але цифри ці змушують замислитись.
Отто фон Бісмарк колись сказав, що Німецьку імперію створив шкільний учитель. Та хіба тільки Німецьку імперію?
Будь-яку державу творять шкільні учителі. Себто люди, котрі щоденно, з року в рік, тлумачать сотням, тисячам, десяткам тисяч майбутніх громадян хто вони такі. Іншими словами, учитель – це та людина, яка допомагає іншим усвідомити, ким вони є. Це, власне, ті сільські дячки, що навчаючи малих русинів грамоті, виховали армію Хмельницького.
Хтось може заперечити, що це, мовляв, стосується тільки учителів мови чи історії, але аж ніяк не учителів фізики чи хімії. Немає ж, наприклад, національної фізики, біології чи математики? Немає?
Чому ж тоді Михайла Васильовича Остроградського називають батьком російської математики?
Чому Юрій Кістяківський допомагав у створенні атомної бомби американцям і був радником американського, а не українського президента?
Чому короткохвильове електромагнітне випромінювання з довжиною хвилі від 10 до 0,1 нанометрів ми називаємо рентгенівськими променями, а не пулюївськими на честь їх першовідкривача Івана Пулюя?
Чому один з чотирьох найчастіше цитованих за останні роки психологів, Альберт Бандура, є психологом канадським?
Чому Михайло Яримович керував польотами на Місяць американських Аполлонів, здійснюючи тим самим мрії свого земляка Юрія Кондратюка-Шаргея, який цей проект розробив?
Чому Сергій Корольов, син білоруса та українки, керував польотами радянських Востоків? Чому ці кораблі не були українськими чи білоруськими?
Чому не були українськими перші телевізійні супутники Телстар, теплові системи для яких проектував Петро Грицак?
Чому Олекса Біланюк, насмілившись посягнути на авторитет Ейнштейна і довівши, що існують надсвітлові частинки – тахіони, зробив це у Пенсільванії, а не у своїй рідній Лемківщині? Чому?
А тому, що не було своєї держави, якій усе це було б потрібне. Були чужі держави, які не відмовились і тепер не відмовляються від такого цінного і абсолютно безкоштовного дару, яким стали українські голови та українські руки. Ми зараз говоримо про вчених, та й то далеко не всіх. А були ж митці, художники, композитори, літератори – Дмитро Бортнянський, наприклад, Микола Гоголь чи Петро Чайковський. А були робітники й ремісники, інженери й лікарі, священики й воїни. Були, врешті, селяни, які засівали чужі ниви, покидаючи свої. Все це і є ті пропащі мільйони українців, котрі перестали бути собою. Всі ці люди були творцями, але творили вони те, що могли передати у спадок нащадкам чужих народів, але не свого власного.
Чому?
А тому, що не було учителів, які творили б державу. Учених, розумних, енергійних людей було більш, ніж достатньо, а от тих, хто зранку й до вечора та з року в рік пояснює дітям ким вони є і ким можуть стати, забракло. Не вистачило людей, котрі разом зі знаннями граматики, риторики, філософії чи астрономії, могли б порадити де і для чого ці знання у своїй країні застосувати. Борючись за свою самостійність, наші героїчні предки, випустили з уваги той простий факт, що самостійність країни починається з самостійного мислення її громадян.
Втрата самостійності народом, так само, як і втрата самостійності окремою людиною, власне починається з втрати пам’яті. Коли я не пам’ятаю, як жив раніше, то звідки мені знати, як жити далі?
Колективна амнезія українського народу почалась десь з другої половини вісімнадцятого століття, за часів цариці Єкатерини. Це вона, ця хитромудра німкеня на російському престолі, першою з російських царів втямила, як слід керувати підданими імперії. Що для людей головним є не те, що насправді є, а те – що вони бачать, у що вони вірять і що вони знають. Що вигадана реальність – це також реальність і з тих пір в Російській імперії будівництво потьомкінських сіл стало державною політикою. Що головним інструментом влади є творення ілюзій для усіх і необмежених можливостей для обраних. Що бідності, покірності й самоприниженню людей можна навчити так само легко, як грамоті чи ремісничим навичкам, якщо тільки відучити їх мислити самостійно.
Ревізійні полкові книги показують, що 1748 року на території тільки семи полків Гетьманщини налічувалось вісімсот шістдесят шість шкіл. Тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. З позбавленням Гетьманщини адміністративного самоуправління та запровадженням російського губерніального правління, вже через сто років на тій самій території було тільки п’ятдесят дві школи, себто одна школа на майже сім тисяч душ. Для порівняння: зараз ми маємо в середньому по Україні одну школу на дві тисячі триста осіб.
А для зміни колективної пам’яті не потрібно багато часу. Достатньо життя чотирьох поколінь.
Започаткована Єкатериною пропагандистська машина була доведена до досконалості в радянській системі і працює в Росії дотепер не змінюючи ані на йоту своїх первісних засад і навчаючи вірити у те, що чорне – це, якщо влада так сказала, є білим. Що загарбання – це, насправді, визволення. Що кріпаччина – це економічний розвиток. Що казнокрадство і хабарництво – це державне мислення. Що хамство й приниження інших народів – це патріотизм. Що велич держави у тому, щоб усі її боялись. Новомову та подвійне мислення Оруелл не вигадав, він просто описав те що бачив за залізним занавісом.
І саме з часів Єкатерини усім новим поколінням українців вбивали в голови, що вони не є, ніколи не були й ніколи не стануть людьми, здатними до самостійного мислення. Що їхнє щастя у тому, щоб вірою і правдою служити чужим інтересам. Що вони є тим, ким їх навчено бути. Пам’ятаєш, як у Шевченка
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Ото й ставали німцями, моголами, слов’янами, ким завгодно, але тільки не собою. А, позаяк, неможливо служити одразу Богові та мамоні, то й вибирали, хоч часом і не зі своєї волі, служіння мамоні, намагаючись збудувати своє щастя серед чужих людей.
Це все уже позаду? Маємо тепер рідну державу, якій варто послужити?
А чи маємо її?
