Кажуть, що Господь виліпив людину з праху земного. Побачив Пан Біг своє творіння, сказав:
- Це добре! - і вдихнув у нього душу.
Людина ж, розплющивши очі і побачивши в якому світі їй доведеться жити, нахабно почала вимагати, щоб Господь зліпив для неї ще й щастя.
Подивився Господь на людину і, в мудрості своїй, прорік.
- Я дав тобі руки та ноги. Дав, чи не дав?
- Дав, Пане Боже.
- Я дав тобі голову. Дав, чи не дав?
- Дав, Пане Боже.
- Я напхав до неї повно розумних думок. Напхав, чи не напхав?
- Напхав, Пане Боже.
- Ну, от бачиш. Все-то ти маєш. А праху земного довкола неміряно. Бери та й ліпи своє щастя.
З тих пір і ліпимо. Як уміємо. Як можемо. Як знаємо.
А тепер подумай, чого тобі бракує для того, щоб виліпити своє щастя? Рук? Голови? Розумних думок? Чи може Божої помочі?
