Кажуть старі люди, що в давнину жив собі один юнак, який був занадто гарячкуватий. На будь-які зауваження на свою адресу, на будь-яке не так сказане слово, на кожен, як йому видалося косий погляд у свій бік він негайно й бурхливо реагував, прагнучи відразу з'ясовувати стосунки.
Потім каявся. Потім мучився совістю. Потім … усе починалося спочатку. Вирішив він, зрештою, позбутися цієї біди й звернувся до сільської знахарки. Може є яке зілля від гнівливості?
Знахарка подумала-подумала, а потім сказала:
- Так, це біда. Вроки на тебе наслано, хлопче. Позбутися цих вроків можна тільки одним способом. Як тільки це знову із тобою трапиться, хапай цвях, бери в руки молоток і одразу забивай, що є сили, цей цвях у хатні двері.
- І що, минеться? - запитав юнак.
- Може відразу й не минеться. - Відповіла знахарка. - Тому, коли знову злість накотить, знову бери молоток, цвях і знову його забивай його у хатні двері.
- І тоді мине?
- Може й не з першого разу, і не з другого. Загалом, як тільки накричиш на когось без причини, то відразу шукай цвяха, бери молоток і забивай той цвях у двері. З котрогось разу допоможе. Тільки не знаю з котрого. Дуже сильні вроки на тебе наслали.
Повірив юнак знахарці й став виконувати її пораду. Що сварка чи сутичка - то він старанно забивав у двері хати цвяхи, поки не помітив, що знахарка таки мала слушність. Злість маліла, поки зовсім не перестала приходити і потреба в забиванні цвяхів пройшла. Навчився молодий чоловік контролювати свої емоції.
І тоді пішов він до знахарки знову, дякувати їй:
- Спасибі, паніматко. Усе сталось так, як ви сказали. А що мені тепер зі цвяхами робити, усі двері ними втикані?
- Бери кліщі та висмикуй цвяхи й принеси мені.
Чоловік так і зробив.
- От дивися, - сказав знахарка, з кожним разом, коли ти забивав цвяхи, ти витрачав свої сили. Потім витрачав свої сили, коли їх висмикував. Цвяхів уже нема, а двері все’дно діряві і їх міняти треба.
Душі людські однаково, що двері дерев'яні. Заб'єш у них цвяха - витратиш свої сили, висмикнеш цвях - знову витратиш. От тільки з раною душевною вже нічого не зробиш – двері поміняти ти можеш, а нової душі не знайдеш ні собі, ні людям.
То чи варто тратити свої сили на те, щоб псувати людям душі?
