ЗНАЙДЕНО

Зигмунд Фройд колись спересердя сказав, що не ту науку назвали археологією. А таки не ту...

Того серпневого вечора стояла дивовижна погода. Увесь день було жарко, а до вечора приємна прохолодь упала на місто й змусила городян вийти зі своїх тісних і задушливих помешкань на свіже (по-справжньому свіже) повітря. Люди гуляли, розглядаючи вітрини магазинів, неспішно вечеряли в кафе, балакаючи про всяку всячину, слухали музику й дивилися вуличне телебачення. І тільки одна людина стояла на самоті, піднявши голову й дивлячись у небо. - Що ви там побачили цікавого? - запитували в нього люди. - Так от, любуюся Місяцем. - і людина показала на Місяць пальцем, але його співрозмовники навіть не попіднімали голів. - Яким таким місяцем? - перепитували вони. - Це нова реклама сиру чи мила, уточніть, будьте люб'язні. - Та ні, - відповідала людина, - просто Місяцем. Небесним тілом. От він, акурат над вашими головами, жовтий, круглий, світиться. - Жовтий?! Круглий? Він світиться? О Боже! Треба кому-небудь розповісти! Написати у фейсбук. Чи може твітнути? А фото того вашого Місяця у вас є? оскільки людей у того вечора на вулиці справді було багато, то через якийсь час довкола людини зібралась юрба. - Він бачить Місяць! Він бачить Місяць! Ця людина побачила Місяць! Він світиться! Це покажуть по телевізору! - вигукували в юрбі. - Учителю, розкажіть нам про Місяць, - нарешті несміливо попросив хтось. - Та що тут розповідати? - роздратувалась людина. - Просто підніміть голови і все побачите самі. Хтось, не відриваючи від людини відданих очей, квапливо пише у своєму блокноті: Варто лише підняти голову, і погляду відкриється Місяць - жовте світне коло на тлі чорного неба… - Ти що це пишеш? - насторожено запитала людина. - Я твій учень. Хтось повинен зберегти вчення для нащадків, а якщо не я, то хто? - Та немає тут жодного вчення! Є просто Місяць. Просто підніми голову! - Підняти голову - не складно, а просто… - продовжує строчити учень. Розсерджена людина силою піднімає йому голову й перед очима писаря миготить жовта пляма. - Що це було, учителю? - Це і є Місяць. - Боже, я побачив Місяць. Я побачив Місяць! Учитель показав мені Місяць! - Він бачив Місяць, - ойкає та хвилюється юрба. - Цей обраний та просвітлений побачив Місяць. І всі кидаються до щасливця розпитувати, як же він все-таки виглядає, отой Місяць? А що наш герой, який любувався Місяцем? Йому не місце в юрбі, адже Місяць приємно споглядати тільки на самоті. Тому він пішов собі геть, зберігаючи в пам'яті чудесний образ повні. Через кілька сотень років хтось читає місячне Євангеліє й важко зітхає. - А користі? - думає він. - За старих добрих часів учителі були поруч і могли показати Місяць. Деякі, щоправда, твердять, що вони власними очима бачать Місяць щоночі, але кому можна вірити в наш час? А, може, і взагалі, казки все це, і ніякого місяця немає? Тому вийди сьогодні ввечері на вулицю й подивися в небо. Можливо, ти побачиш Місяць? А якщо навіть хмари закрили небо, однаково подивися вгору. Може, замість Місяць ти відкриєш щось інше, не менш чудове. І не обов'язково в небесах. Може, це щось заховане в Тобі самому?

Італійський історик та економіст Карло Чіполла сформулював п'ять універсальних законів, що діють у будь-якому суспільстві. Виявилося, що глупота сама по собі набагато небезпечніша, ніж ми звикли про неї думати. Перший закон глупоти Звучить як цілковита банальність і снобізм, але життя доводить його істинність. Як би Ти не оцінював людей, Ти постійно зустрічатимешся з наступними ситуаціями: Людина, що завжди виглядала розумною та раціональною, виявляється неймовірним ідіотом. Дурні увесь час виникають у найбільш несподіваних місцях у найбільш невідповідний час, щоб руйнувати Твої плани. Другий закон глупоти Імовірність того, що людина дурна, не залежить від інших її якостей. Освіта не має нічого спільного з імовірністю наявності певного числа дурнів у суспільстві. Це підтвердили численні експерименти в університетах над п'ятьма групами: студенти, офісні службовці, обслуга, співробітники адміністрації та викладачі. При аналізі групи некваліфікованих робітників, число дурнів виявилося більшим, ніж очікувалося (перший закон), і це можна було списати на соціальні умови: бідність, сегрегацію, брак освіти. Але піднімаючись вище соціальними сходам, те ж співвідношення виявилося серед білих комірців і студентів. Серед професури, у маленькому провінційному коледжі чи великому університеті, та ж частка викладачів виявлялась дурнями. Ідею, яку виражає другий закон, складно прийняти, але численні експерименти підтверджують її залізобетонну слушність. Феміністки підтримають другий закон, оскільки він говорить, що дуреп серед жінок не більше, ніж дурнів серед чоловіків. Жителі країн третього світу утішаться тим, що розвинені країни не такі вже й розвинені. Висновки із другого закону лякають: чи станеш Ти крутись у вищому товаристві чи переїдеш у Меланезію, подружившись із місцевими мисливцями за головами, чи заточиш себе в монастир, чи проведеш залишок життя в казино в оточенні продажних жінок, Тобі скрізь доведеться зустрічатися з такою же кількістю ідіотів, яка (перший закон) завжди буде перевищувати Твої очікування. Третій закон глупоти Дурень - це людина, чиї дії ведуть до втрат для іншої людини або групи людей, і при цьому не приносять користі самому дієвому суб'єктові або навіть обертаються шкодою для нього. Неважко уявити масштаби втрат, які здатні причинити дурні, потрапляючи в управлінські органи й володіючи політичними та соціальними повноваженнями. Але окремо варто уточнити, що саме робить дурня небезпечним. Дурні люди небезпечні тому, що раціональні люди із труднощами можуть уявити логіку нерозумної поведінки. Розумна людина здатна зрозуміти логіку бандита, тому що бандит раціональний - він усього лише прагне одержати більше благ і при цьому недостатньо терплячий, щоб заробити їх. Бандит передбачуваний, тому проти нього можна вибудувати захист. Спрогнозувати дії дурня неможливо, він нашкодить Тобі без причини, без мети, без плану, у найбільш несподіваному місці, у найбільш невідповідний час. В Тебе немає способів угадати, коли ідіот завдасть удару. У конфронтації з дурнем розумна людина повністю віддає себе на милість дурня, рандомної істоти без зрозумілих розумникові правил. Атака дурня зазвичай застає зненацька. Навіть коли атака стає очевидною, від неї складно захиститися, тому що вона не має раціональної структури. Це те, про що писав Шиллер: - Проти дурості неспроможні навіть боги. Четвертий закон глупоти Недурні завжди недооцінюють руйнівний потенціал дурнів. Зокрема, недурні постійно забувають про те, що мати справа з дурнем, у будь-який момент часу, у будь-якому місці й при будь-яких обставинах - означає чинити помилку, яка дорого обійдеться в майбутньому. Розповсюджений стереотип - що дурень шкодить лише самому собі. Ні! Не варто плутати дурнів з безпомічними простаками. Ніколи не вступай в альянс із дурнями, гадаючи, що можеш використати їх заради своєї вигоди - якщо Ти так зробиш, то очевидно, що Ти не розумієш природи глупоти. Так Ти сам твориш дурневі поле, на якому він може розгулятися й наробити ще більшої шкоди. П'ятий закон глупоти Дурень – найнебезпечніший тип особистості. Наслідок: Дурень є більш небезпечним, ніж бандит. Результат дій ідеального бандита - простий перехід благ від однієї людини до іншої. Якби всі учасники соціуму були ідеальними бандитами, воно б не розвивалось, але катастрофи б не трапилося. Навпаки, уся система перебувала б у стабільному положенні. Це легко бачити на прикладі будь-якої країни, де влада корумпована, а громадяни постійно обходять закони. Коли на сцену виходять дурні, картина повністю змінюється. Вони чинять шкоду не отримуючи користі. Блага знищуються, суспільство убожіє. Історія підтверджує, що в будь-який період країна прогресує тоді, коли владу справують достатньо розумних людей, щоб стримувати активних дурнів і не давати їм руйнувати те, що розумники зробили. У країні, що регресує, дурнів стільки ж, однак, серед верхівки спостерігається ріст частки дурних бандитів, а серед іншого населення - наївних простаків. Щось нагадує, чи не так?

Кажуть, що одного разу до Майстра прийшов чоловік і спитався: -Що мені треба зробити, щоб стати мудрим? Майстер відповів: - Вийди надвір і постій там. А на дворі якраз лив дощ. Постояв-постояв чоловік під зливою, змок до останньої ниточки, але якоїсь мудрості у собі не відчув. Постоявши ще трохи в надії змудріти він, врешті-решт, втратив терпець і знову постукав в двері до Майстра. - Ну. Постояв я під дощем, і що далі? Майстер перепитав. - І що? Ти нічого не відчув, стоячи під дощем? Чоловік відповів: - Відчув тільки те, що я виглядаю, як мокрий дурень. Майстер посміхнувся. - Якщо ти відчув, що виглядаєш, як дурень, то мабуть дуже скоро і зрозумієш, що ти таки дурень. І це є початком шляху до мудрості. Бо жоден справжній дурень дурнем себе ніколи не вважатиме. Чи не так? Ти ще мокнеш під дощем?

Усі ми родом з дитинства. І час від часу повертаємось на свою історичну батьківщину. Це проявляється, коли ми: Стаємо веселими й пустотливими. Відчуваємо бажання побавитись дитячими іграшками. Або шукаємо дорослих іграшок, щоб погратись. Або із захватом дивимося мультфільм. Співчуваємо героям фільму чи спектаклю й переживаємо за їхню подальшу долю. Стаємо сентиментальними, переглядаючи старі альбоми світлини, домашні кінофільми чи перечитуючи книги нашого дитинства. Відчуваємо ті ж сильні почуття, які ми відчували, бувши дітьми, згадуючи події з нашого минулого. Розпещуємо наших власних дітей. Коли стаємо цікавськими й допитливими. Коли нам хочеться щось довідатися тільки для того, щоб знати і ні для чого більше. Коли граємо в щось заради того, щоб грати, а не заради того, щоб виграти. Це буває не надто вже часто, але все-таки буває. У такі моменти ми стаємо не тільки радісними й безтурботними, але ще й дуже-дуже мудрими. Не випадково ж Ісус Христос закликав своїх послідовників - будьте, як діти. Будьте, як діти - це саме і є запрошення до пробудження тієї внутрішньої мудрості, яка дрімає в кожному з нас. Мудрості, не обтяженої знаннями. У знанні - сила, - сказав філософ і мав слушність. Питання тільки у якому знанні? У знанні, що росте й розбудовується, змінює свої форми й точки застосування. Чи в знанні, що закостеніло і догматизувалось, давно перетворившись з двигуна прогресу в його гальмо? У дітей немає готових шаблонів розв'язків тих чи інших проблем, тому вони легко знаходять нестандартні розв'язки. Зверни увагу, що всі великі винахідники відомі були своїми дивацтвами й фантазіями. Але тільки серед дорослих. Діти ж сприймають такі дивацтва, як щось зовсім нормальне й природно. Вони такі самі. Щоб стати творцем, а в першу чергу творцем власного життя, потрібно розбудити свою внутрішню дитину й дати собі можливість подивитися на світ її очима. Не відкидаючи при цьому своїх дорослих знань і свого дорослого досвіду. Але повернення в дитинство має й свій зворотний бік. Ми стаємо дітьми, коли: Починаємо нити й скаржитися, оплакувати втрати зі свого минулого й скаржитися на своє важке дитинство. Прагнемо сподобатися старшим членам наших батьківських родин, власним дядькам і тіткам, колишнім вчителям і однокласникам. Боїмося без дозволу зробити щось, чого раніше не робили. Ображаємось на своїх батьків за те, що вони нас неправильно виховали, на своїх чоловіків і дружин, за те, що вони нас не розуміють і не підтримують. А заодно й на своїх роботодавців за те, що вони нам мало платять. На уряд, за те, що він про нас погано піклується. І навіть на Добродія Бога за те, що він створив цей світ таким, яким він є. Людина народжується зовсім безпомічною, і потребує постійної опіки. Але дитина, навіть у перші години свого земного існування, - вже істота здатна розуміти певні речі і їй необхідне постійне відчуття присутності матері. Адже ця єдина істота, яку дитина ототожнює з безпекою. Для неї дуже важливими є доторки материнського тіла, при цьому торкання різні (якщо доторк статичний, то рецептори тіла поступово забувають про нього). Закутуючи дитинча в пелюшки й ковдрочки, ми насильно позбавляємо її навіть такої можливості - шукати свою маму й подавати їй сигнали тілом. Залишається тільки кричати. Потім приходить батьківське виховання: - Будь слухняним хлопчиком або дівчинкою! Вдумайся в ці слова - що значить бути слухняним? Роби те, що Тобі кажуть дорослі, але не роби того, що вони роблять? Діти думають, що, поводячись завжди правильно, можна заслужити батьківську любов. І в такому випадку, їх не каратимуть. Коли дитина чогось прагне й не отримує, вона починає вірити в те, що недостатньо слухняна. А отже – що вона недостатньо добра, що вона неповноцінна. Таким чином, дорослішаючи, ми поступово відмовляємося від багатьох особливостей своєї натури. Творець, так і не ставши дорослим, починає марніти. Найчастіше, це відбувається у віці п'яти-семи років, а потім, коли маленький чоловічок іде в школу, процес придушення творчості вступає у свою завершальну фазу. Страх утратити батьківську опіку й турботу, яка дитячим розумом сприймається, як свого роду плата за слухняність, пересилює творчі поклики. Крім того, усередині нас також живуть наші батьки або вихователі. Як правило, вони увесь час вичитують внутрішню дитину та напучують її. Прислухайся до свого внутрішнього діалогу, і Ти почуєш бурчання. Це хтось із батьків нагадує Тобі про те, що Ти нінащо не годишся. Таким чином, усередині нас починається війна. Ми критикуємо себе тими ж словами, що й батьки: - Ти дурний. Ти нездара. Ти робиш усе не так, як треба. Знову не вдалось? І ніколи не вдасться. Подивися на людських дітей! Вони кращі за тебе. А ти – ледащо й непослух. Коли ми виростаємо то або ігноруємо свою внутрішньої дитину або розпачливого критикуємо. І ніяк не можемо відмовитися від цієї моделі спілкування із самим собою. Щоразу , коли Тобі стає страшно, згадай про внутрішню дитину. Це ж вона виголошує ці слова. Дорослі не бояться. Це внутрішня дитина шукає когось, кому можна було б віддати свою слухняність, в замін на турботу й пестощі або, хоча б, заради душевного спокою. То заспокой сам свою внутрішню дитину, приголуб її й дозволь їй погратись її улюбленими іграшками. Але при цьому не забувай - що Ти все-таки дорослий, чи не так?

Бувають дні, коли нас тішить усе. Ну, абсолютно все… Навіть те, що видалося б тішити не може. Наприклад, непогода у вихідні. А бувають дні, коли навіть ласкаве весняне сонечко викликає роздратування - ну чому воно світить усім? Але не будемо про сумне… Поговоримо краще, про те, чому виникають перепади настроїв, і як з ними справлятися? Кажуть, що життя схоже на пішохідний перехід - кожен наступний крок переносить нас із білої смуги на чорну. Правда, потім ми знову можемо перейти в білу зону - ніхто ж не прагне страждати, чи не правда ? Питання тільки в тому, що для цього слід зробити - зробити крок вперед або повернутися на крок назад? Підсвідомо ми вибираємо крок назад. Тобто нам починає видаватися, що там, за нами все було гарне й прекрасне, а от попереду… Попереду невідомо, що буде. Немовбито повинне бути добре, але може, очікуваної білої смуги там і немає зовсім? Може її намалювати забули? А от позаду вона точно була й ми це знаємо. І пам'ятаємо, як це - жити добре. Усвідомлено ми розуміємо, що минулого не повернеш, що є ріка часу, яка постійно несе нас уперед, але це - усвідомлено. А от підсвідомість почуттям часу не наділена. Вона, на відміну від свідомості, не відрізняє вчора від завтра. Для підсвідомості важливе тільки сьогодні те, що в цьому сьогодні відбувається - добре чи зле. А ще підсвідомість панічно (буквально панічно) боїться всього невідомого, а тому всіма силами намагається нас від змін відгородити. А сил у неї… Одним словом, як каже назва однієї з популярних книг - Підсвідомість може все. От і виходить, що у білій зоні, з нами все відбувається так, як відбувається. А от в чорній зоні ми часом затримуємося занадто довго. Назад повернутися неможливо, зробити крок уперед - не дозволяє підсвідомість. От і тупцюємо на місці, страждаючи, проклинаючи, скаржачись, пориваючись щось змінити й… витрачаючи при цьому ті скромні сили, які є в наявності. Згодом же з'являється звичка жити в пітьмі, і біле світло з'являється тільки в снах чи в мріях. Що робити, щоб так не діялось? У першу чергу, зрозуміти, що характер кожної людини циклотимічний, тобто схильний до перепадів. Хочу підкреслити - характер кожної людини! Просто перепади ці відбуваються по-різному, у когось піки гарного настрою крутіші й, відповідно, ущелини депресії глибші. А в когось, крива настрою більше нагадує плато, ніж гірський хребет. І те й інше має свої плюси й мінуси, але ми зараз не про це. Надто важливо розуміти, що й піки й ущелини мають своє конкретне призначення в нашому організмі. Можеш уявити собі якийсь прилад, який нагромаджує енергію, акумулює її, а потім розряджається й знову починає нагромадження? Це спрощена, але, проте , вірна модель нашого організму. Очевидно, природа, таким чином, спробувала нас пристосувати до своїх власних природні ритмів та циклів. А з цього випливає, що функції організму - як тіла так і психіки - різні в кожній з фаз циклу. І поводитись ми повинні власне так, як того вимагають обставини, а саме… У фазі депресії - не марнувати енергії даремно, тобто не робити жодних різких рухів, як фізичних, так і ментальних. Навпаки - накопичувати енергію. Відпочивати. Побільше спати. А ще читати, вчитися, збирати нові знання й навички. І чекати сприятливих обставин. Це називається смиренністю. Однак смиренність у цьому випадку - це зовсім не покірність долі, це велике вміння - жити з миром у душі. Вдумаємося ж у це дивовижне слово - смиренність. А от фаза щиросердечного підйому - це найкращий час для активних дій. Саме тоді потрібно діяти, щоб дати можливість накопиченій енергії якісних змін (нові знання й навички) перейти в зміни кількісні (реальне поліпшення якості життя). Це не час для роздумів - це час для творчості та дії. Використай його повною мірою. І якщо всі належні заходи будуть застосовані вчасно, то наступна чорна смуга буде вже вужчою й не такою чорною. А наступна за нею світла смуга - ширшою та яскравішою. Це, звичайно, станеться не раптово, враз, а поступово й, спочатку, навіть непомітно. Але станеться обов'язково. Однак при цьому не варто забувати, що після фази підйому приходить неминучий спад. Тому, навіть відчуваючи себе всесильним і всемогутнім, варто добре подумати, перед тем, як ухвалювати вирішення чи брати на себе якісь зобов'язання. Сім раз, як кажуть , відміряй, перед тем, як різати. Та й крайнощі небезпечні в будь-якій справі. Пам’ятай про це…

Кажуть, що Господь виліпив людину з праху земного. Побачив Пан Біг своє творіння, сказав: - Це добре! - і вдихнув у нього душу. Людина ж, розплющивши очі і побачивши в якому світі їй доведеться жити, нахабно почала вимагати, щоб Господь зліпив для неї ще й щастя. Подивився Господь на людину і, в мудрості своїй, прорік. - Я дав тобі руки та ноги. Дав, чи не дав? - Дав, Пане Боже. - Я дав тобі голову. Дав, чи не дав? - Дав, Пане Боже. - Я напхав до неї повно розумних думок. Напхав, чи не напхав? - Напхав, Пане Боже. - Ну, от бачиш. Все-то ти маєш. А праху земного довкола неміряно. Бери та й ліпи своє щастя. З тих пір і ліпимо. Як уміємо. Як можемо. Як знаємо. А тепер подумай, чого тобі бракує для того, щоб виліпити своє щастя? Рук? Голови? Розумних думок? Чи може Божої помочі?