ЗНАЙДЕНО

А чому взагалі людина сміється? Чому сміятися приємно? І, найголовніше, чому Господь Бог або, якщо хочеш, Мати-Природа, наділили людину цією якістю - сміятися! Відповідь на це питання, схоже, знайшов відомий американський журналіст і письменник Норман Казінс (Norman Cousins, 24.06.1915 — 30.11.1990). З ним, одного разу, сталась неймовірно драматична й, по-справжньому, добра історія. Він зрозумів, чому ЦЕ працює. То дамо йому слово. Отже, розповідає Норман Казінс: У серпні 1964 року я повернувся додому із закордонного відрядження й відчув легке нездужання. Спочатку зросла температура тіла, з'явилася ломота у м'язах. Мій стан швидко погіршувався, через тиждень вже стало важко повертати шию, ходити, ворушити пальцями, піднімати руки. Діагноз: анкілозуючий спондилоартрит (хвороба Бехтерєва). Це означало, що сполучна тканина в моєму хребті почала руйнуватися. Одним словом, я нерухомів, уже із зусиллям ворушив руками й ногами й повертався в постелі. На тілі з'явилися вузлики, потовщення, затвердіння під шкірою - це вказувало на те, що уражений увесь організм. У найважчий момент хвороби в мене майже не розмикалися щелепи. З кожним днем я усе більше переконувався, що лікарня - не місце для серйозно хворої людини. Система, при якій клінічні процедури ставляться на перше місце, а пацієнти на останнє — усе це й ще багато інших вад сьогоднішньої лікарні заслуговують серйозної критики. Мені дуже пощастило, що моїм лікарем був чоловік, який міг уявити себе на місці пацієнта. Я запитав його, які мої шанси на повне видужання? Він відверто зізнався, що один з фахівців сказав йому: у мене один шанс із п'ятисот. Цей же фахівець помітив, що особисто він ніколи не зустрічався з випадками видужання при ураженні практично всього організму. Це змусило мене добре задуматися, — говорить Норман Казінс. — Дотепер я дозволяв докторам клопотатись про мій стан. Але, тепер я сам повинен діяти. Мені було абсолютне ясно, що, коли я збираюся стати єдиним з п'ятисот, краще самому щось чинити, а не бути пасивним спостерігачем. Я згадав, що років десять назад або ще раніше читав класичну роботу Ганса Сельє "Стрес життя". Сельє довів: регрес імунної системи може бути викликаний емоційною напругою, чимсь, на кшталт, роздратування або стримуваного гніву. І тоді я поставив собі питання: якщо негативні емоції викликають небажані зміни в організмі, то чи не можуть позитивні емоції сприятливо впливати на біохімічні процеси? Чи не можуть любов, надія, віра, сміх і воля до життя стати кращими ліками? Чи ж можуть відбуватися хімічні зміни тільки в гіршу сторону? Ясно, що змусити працювати позитивні емоції зовсім не так просто, як, скажімо, натиснути кнопку вимикача. Але розумний контроль над ними міг би дати благодійний фізіологічний ефект. Іноді досить просто замінити тривогу вірою в життя. Припустимо, я перестану приймати знеболюючі. Як же тоді бути з болем? У мене всі кістки, особливо хребет і суглоби, боліли так, начебто мене переїхала вантажівка. Я знав, що на біль може впливати стосунок до нього. Я готовий був довго терпіти біль, аби тільки знати, що мій стан поліпшується, і організм здатен запобігти подальшому руйнуванню сполучної тканини. Я захотів поділитися своїми міркуваннями з доктором. Він уважно вислухав і мої міркування про причини хвороби, і мої непрофесійні ідеї про план дій, здійснивши який, я міг би отримати шанс подолати всі перешкоди на шляху до видужання й схвалив ідею нашого рівноправного співробітництва. Мені забронювали номер у готелі, куди я й перебрався. Тут я із задоволенням виявив першу несподівану перевагу: номер у готелі коштував утроє дешевше, аніж перебування в лікарні. Інші вигоди були незлічимі. Тут ми приступили до здійснення нашого плану. Перше завдання - використовувати позитивні емоції для активізації біохімічних реакцій в організмі. Сподіватися, любити й вірити - було для мене досить легко, але от щодо сміху … Коли лежиш нерухомо, прикутий до постелі, і кожна кісточка, і кожен суглоб ниють від болю - тут уже не до смішного. Я розробив цілу програму й уважав, що краще почати з комічних фільмів. Ми змогли дістати декілька старих плівок братів Маркс (американські актори-коміки, п'ять братів, що виступали у водевілі, театрі, кіно й на телебаченні, спеціалізувалися на комедії абсурду — з набором бійок, ляпасів, флірту і метання тортів — примітка редактора). Опустили штори й включили кінопроектор. Спрацювало! Я з радістю виявив, що десять хвилин невтримного, до кольок, сміху, дали анестезуючий ефект, і це дозволило мені поспати дві години без болю. Коли болезаспокійливий ефект сміху минав, ми знову включали кінопроектор. Іноді медсестра читала мені гумористичні оповідання. У мене перевіряли РОЕ (швидкість реакції осадження еритроцитів) безпосередньо перед сеансом сміху й через кілька годин після серії сеансів. Щораз показник знижувався, як мінімум на п'ять одиниць. Саме по собі зменшення було несуттєвим, але важливо, що РОЕ продовжувало неухильно спадати. Я був окрилений: тепер давня теорія про сміх, як гарні ліки отримала фізіологічну основу. Я припинив ковтати ліки й снодійне. До мене повернувся сон - благословенний, природній сон без болю! Я спав безтурботно, як дитина, а на восьмий день міг без болю ворушити великими пальцями. Через якийсь час я міг уже рухатися; неможливо описати, яке чудове це відчуття! Чи видужав я повністю? Рік у рік рухливість збільшувалася. Болі в основному зникли, залишилися лише неприємні відчуття в колінах і в одному плечі. Металевий корсет я скинув через його непотрібність. Я не відчував більше болісних приступів болі в долонях, коли вдаряв ракеткою по тенісному м'ячику або грав у гольф. Я вже міг їздити верхи, не боячись упасти, і міцно тримати в руках кінокамеру. Здійснилася моя мрія: я знову грав токату й фугу ре мінор Баха, хоча тепер руки були не такими слухняними. Шия моя знову поверталася в усі сторони всупереч прогнозам фахівців, які вважали, що процес необоротний і мені доведеться примиритися з тим, що шия буде нерухомою. До яких же висновків я прийшов? Відповідь проста. Бажання жити - це не теоретична абстракція, а фізіологічна реальність. Воля пацієнта здатна зцілити його. Я не піддався страху, розпачу й паніці, які супроводжують хвороби, що не дають, як здається, шансів на видужання. Не буду робити вигляд, що я не розумів усієї серйозності становища або що в мене завжди був веселий настрій і легко на серці. Якщо лежиш нерухомо, не в силах поворухнути навіть пальцем, то хочеш чи не хочеш, а замислишся над висновком лікарів - життя чи смерть. Але в глибині душі я знав, що в мене є шанс, і був абсолютно певен, що перевага буде на моєму боці. Адам Сміт у своїй книзі Сила розуму розповідає, як він, обговорюючи моє видужання зі своїми друзями- лікарями, просив їх пояснити, чому сміх переміг хворобу. У відповідь він почув, що сміх тут ні при чому і я, імовірно, видужав би, навіть якби нічого не робив. Можливо, але, коли я лежав нерухомо, думка фахівців була іншою. Так збіглись обставини, що в десяту річницю від дня початку хвороби, я випадково зустрів одного з тих лікарів, які поставили мені сумний діагноз. Я простягнув руку, щоб привітатися, він - теж. Я не стримався: бажаючи продемонструвати йому все, що не міг виразити словами, - я стиснув йому руку з такою силою, що він навіть поморщився від болю й змушений був просити пощади. Сила мого рукостискання була красномовнішою від усіх слів. Навряд чи слід було запитувати про моє теперішнє самопочуття, але лікар поцікавився, що ж допомогло мені видужати. Усе почалося, - сказав я, - коли я вирішив, що навіть найдосвідченіші медичні експерти насправді знають недостатньо, щоб присудити людину до нерухомості й смерті. Сміх убиває хворобу? Ні! Сміх допомагає нам жити!

Сидять собі два бурундучки, гріючись під теплим вересневим сонцем і один запитує другого: — А скажи, братику, в чому сенс життя? Подумав-подумав другий і каже: — Пам'ятаєш минулий рік, братику? Посуха, ліс горить, їсти нічого, лисиці - голодні, ми - голодні. Усю осінь і зиму тільки й думали про те, як вижити. І сенсу життя не дошукувались. То виходить, що отой сенс життя у нас тоді був? А от дивися зараз, братику. Ми у безпеці, лисиць нема, люди нас не чіпають, їжі — повно-повнісінько й уже на всю зиму запаси зібрані. Життя — суцільне задоволення. Але ми шукаємо його сенс. То виходить, що тепер ми його втратили? Чи як?

Такуан Сохо (沢庵宗彭,1573-1645) - мандрівний дзенський монах, а також каліграф, поет, художник, садівник, майстер чайної церемонії. Вів життя мандрівного ченця до 1639 року. Потім зупинився в храмі Банседзан Токайдзі й провів там решту життя. Близько дружив з видатними майстрами фехтування й інших бойових мистецтв (будо) свого часу. Об'єднав філософію й життєву практику дзен з філософією й життєвою практикою самураїв. У ряді бесід з майстрами фехтування й листах він указував на те, що свідомість фехтувальника у двобої таке ж, як свідомість майстра медитації під час медитації. Буддійські категорії не-розуму і не-подвійності описуютьтой ідеал чистої й непохитної свідомості, якого повинен прагнути фехтувальник для досягнення бездоганності. Оповідають, що в сьогуна Токугави Іеміцу була улюблена мавпочка. І була вона неймовірно спритною та пустотливою. Одного разу Іеміцу велів своїм слугам спробувати вдарити її, але жодному з них не вдавалося це зробити. Тоді Іеміцу попросив майстра бойових мистецтв, першого мечника Японії зробити те ж саме, але мавпочка була такою спритною, що навіть той не міг наздогнати її. — Оскільки вона стрибає швидше від блискавки, лише Такуан Сохо з храму Токайдзі зможе випередити її, - сказав майстер, і тоді Іеміцу вислав посланця, щоб той доправив Такуана в замок. — Такуане, ану вдари цю мавпочку, — наказав сьогун Такуанові і показав на мавпу, що в той час сиділа у нього на плечі Не довго думаючи, Такуан замахнувся своїм ціпком. Та тільки він вчинив це, як мавпочказіщулилась, закрила мордочку лапками й заверещала від страху. Сьогун та його почет була уражені й почали прославляти Такуана. У відповідь Такуан розсміявся й сказав: — Тут немає нічого особливого. Всі, хто намагався до мене це зробити, думали про інше. Вони думали про майбутню нагороду, якщо пощастить, або про покарання у випадку невдачі. Навіть майстер бойових мистецтв боявся зачепити ненароком сьогуна. А мене попросили вдарити мавпу — от я й збирався це зробити. А де вона сидить — на долівці, на плечі у сьогуна чи навіть на голові у Будди — мені однаково. Мене ж попросили вдарити мавпу, чи не так? Вона відчула мій намір і злякалась. Вчення Такуана просте. Йдучи — йди, п’ючи чай — пий чай, кохаючи когось — кохай когось. Не замахуйся зайвий раз для удару, але якщо вже вирішив бити — бий. Наносячи удар, просто завдай удару. При цьому у Твоєму розумі не повинно бути нічого іншого, окрім того, що ти робиш зараз. Такуан Сохо. Лист майстра дзен майстрові фехтування.

А чому вони, власне кажучи, повинні збуватися? Отак просто, самі по собі, без будь-якої участі людини в їхнім здійсненні? Ні, мрії ніколи не збуваються. І збутися не можуть! Тому що для того, щоб стати реальністю, мрія повинна пройти довгий шлях метаморфози - перетворення з зародкової форми (якої власне і є) в усі більш зрілі форми мети, плану, дії, досягнення. Втім, відбувається це вкрай рідко. Більшість людей воліють зберігати свої мрії (або навіть відмовлятися від них), але нічого не робити для їхньої реалізації. Чому? Та тому, що мріяти легко й просто. Це не вимагає ні особливих зусиль, ні напруги думки. Мріяти приємно. А, крім того, мрія виконує в деяких (на щастя не в усіх) людей функцію захисту від реальності. Пожила собі людина трішки в царському палаці, погуляла райським садом, перерахувала гроші на своїх рахунках, злітала подумки на Таїті – та й по всьому. А після цього, якось спокійніше повертатися до сірої буденності. Мрія стає якоюсь подобою наших походів у кіно чи в театр. Не варто при цьому особливо уточнювати, що таке внутрішнє кіно можна крутити нескінченно за своїми власними сценаріями, та ще й безкоштовно. Безкоштовно? О, ні! За нездійснені мрії ми платимо дуже дорогу ціну. А саме, ціну відмови від реального поліпшення якості власного життя. Іншими словами, зупиняючись у своєму житті на етапі мрії й нічого не роблячи більше того, ми блокуємо, тим самим, будь-які можливості появи цієї самої мрії у своєму реальному житті. Ми підмінюємо саму реальність, її ілюзією, у яку самі згодом починаємо вірити. А відрив від реальності завжди веде до дуже й дуже серйозних проблемам, як у соціальному, так і в психологічному плані. То що робити? Не мріяти? Відмовитися від своїх мрій? Ні, звичайно ж! Адже здатність мріяти споконвічно"вбудована у наше мислення природою. Важливо тільки зрозуміти, з якою метою це зроблено? А мета ця насправді проста. Будівництво дому, або будь-якої інший більш-менш складної конструкції починається зі створення ескізу. Для початку ми повинні собі уявити, як саме цей будинок виглядатиме, і намалювати вигляд будинку на папері. От це і є етап мрії, якщо створювати паралелі з людським мисленням. Потім потрібно виконати креслення. Це все той же ескіз, але незрівнянно більш докладний. З розмірами, масштабами, усіма прив'язками й точним описом усього, що тільки в цьому гіпотетичному будинку опису піддається. А ще (і це найскладніше!) створити план будівництва, розписати всі необхідні дії, оцінити їхню вартість і провести інвентаризацію наявних ресурсів. Це етап постановки цілі. І на цьому етапі, найчастіше, усе й закінчується. Тому що крім задоволень, пов'язаних з володінням об'єктом мрії, людина починає розуміти наскільки це складно, важко й дорого. Скільки відповідальних рішень доведеться ухвалювати й скільки виборів вчинити. Реальна ціна втілюваної мрії, яку, до того ж потрібно сплатити тут і зараз, переважує очікувані можливі задоволення від досягнутої мети. Кіно закінчується, у залі запалюється світло, настав час збиратися додому … Чи можна щось зробити для того, щоб поїзд мрії все-таки не зупинявся на станції мети й рухався до своєї кінцевої зупинки - до досягнення? Так, можна. Для цього в психології існує такий простий і доступний усім спосіб, як візуалізація. Можна навіть сказати, що візуалізація - це прикладне застосування мрії. У візуалізації мрія повинна пройти через усі етапи своєї метаморфози - створення мети, плану дій, самої дії і його кінцевого результату - досягнення. Пройти крок за кроком, не перескакуючи з одного етапу на іншій. І, найголовніше, кожен етап такої роботи просто зобов'язаний (інакше нічого не вийде) бути пов'язаним з позитивними емоціями. Використовуючи візуалізацію, ми повинні дати чіткий сигнал своїй підсвідомості, що мріяти - це приємно, що ставити цілі й будувати плани - це приємно, що діяти, вирішувати проблеми й ухвалювати рішення - це приємно, що досягати й мати - це приємно. І приємно навіть помилятися й починати всі спочатку. Тобто, підсвідомість, повинна зрозуміти, що сам процес життя з усією його мінливістю й несподіваними сюрпризами - це приємний процес. Отоді (і тільки тоді!), коли наша підсвідомість вибудує для себе пряму, як залізнична колія, лінію: мрія + ціль + план + дія + досягнення = задоволенню, щось у житті таки почне змінюватись.

Через відсутність розуміння задачі. Більшість людей, що беруть участь у тренінгу, щось в їхньому житті не влаштовує і вони точно можуть сказати що саме. Однак у тому, як повинно виглядати їхнє майбутнє, такого розуміння немає. Краще, багатше та здоровіше - це надто розмиті критерії для вибору мети. А не можна прийти туди, сам не знаю куди. Для того щоб рухатися по життю манівцями, погодься, жодні тренінги не потрібні. Через надмірні очікування. Щоб не розчаровуватися пізніше — не слід зачаровуватися заздалегідь. Тренінг — це не сеанс магії й не роздача чарівних паличок. Це знання, які покликані стати навичками. Курча не вилупиться з яйця, вчора знесеного куркою. Солодкі яблука не з'являться на наступний тиждень після цвітіння. Знання самі по себе навичками не стануть, та й навичкам потрібно час, щоб змінити життя. Через брак присутності. Можна весь день просидіти на тренінгу (і два, і три дні) думаючи про щось своє. Про те, як колись було погане і про те, як скоро буде все добре. Але життя відбувається тут і тепер, а не десь і колись. Минуле тому й минуле, що вже минуло, а майбутнє залежить от того, що ти робиш зараз. І якщо зараз Ти не тут де треба, те й завтра Ти будеш не там, де потрібно. Через розпорошення уваги. Юлій Цезар, умів робити кілька справ одночасно — так кажуть історики. Та чи робив він їх добре? Про це історики мовчать. Якщо одночасно вчиться змінювати своє життя, вирішувати виробничі справи й втрясати особисті проблеми, то, як правило, ні перше, не друге, ні третє не буде ефективним. Навіщо ж тоді робити, якщо не можна зробити найкращим чином? Тому я намагаюсь проводити тренінги подалі від побутової метушні, а, будь моя воля, ще б і телефони, планшети й усі інші гаджети, вилучав би при вході до тренінгової зали. У ті кілька днів, що присвячені тренінгу, світ без Тебе якось обійдеться. ЧАША ПОВНА ЖИТТЯМ: тренінг сімейного благополуччя 22 – 25 квітня, Яремче, готель Карпатські Зорі подробиці й запис на тренінг тут Через попередній досвід. Є люди, що постійно намагаються не стільки довідатися з тренінгу щось для себе нове, скільки знайти підтвердження тому, що вже знають. А робити цього не варто. Перша любов, звичайно, найкраще запам'ятовується, але вона рідко закінчується шлюбом. Ісус Христос говорив своїм послідовникам - будьте, як діти. Я уточню: сприймай будь-яку інформацію, не пропускаючи її через сито своїх переконань. Зробити це завжди встигнеш, але якщо робити це передчасно, можеш втратити щось по-справжньому цінне. Через хибний вибір тренінгу й тренера. Метода, навіть найбільш дієва, — у тренінгу не найголовніше. Головне — це особистість тренера. Є різниця між Лебединим озером у виконанні Великого театру й клубу районної самодіяльності, чи не так? Але розрекламувати можна все, що завгодно. Тому особливо не звертай уваги на регалії, відгуки, опубліковані на сайті, офіційні повноваження й іншу позлітку. Покладайся на думку своїх друзів, які знають тренера особисто й проходили в нього тренінг, а якщо таких немає - сам познайомся з тренером. Благо ми живемо в епоху безлічі технічних можливостей, що полегшують спілкування. Через переоцінку своїх можливостей. На раз подужати весь багаж тренінгу (якщо це, звичайно, насичений знаннями й навичками тренінг) неможливо. Потрібен якийсь час. Велика кількість людей має тенденцію переоцінювати свій потенціал у короткостроковій перспективі й недооцінювати в довгостроковій. Якщо хочеш, щоб щось сталось швидко, роби це повільно, але без зупинок. Через брак заангажованості. Запитуй, запитуй й ще раз запитуй! Люди іноді вважають, що краще змовчати, аніж спитатись про щось дурне. З власного досвіду знаю, що найдурніші питання - це питання замовчані.

Кажуть, що у прадавні часи жив собі один чоловік. Жив він тим, що збирав на узбіччях лісових доріг хмиз та продавав його на ринку. Заробітку того ледве вистачало на напівголодне життя, однак іншого виходу чоловік не бачив і кожного дня зранку вирушав до лісу збирати хмиз та в’язати його у в’язанки, а потім продавати його на базарі. Аж одного разу він зустрів на лісовій дорозі подорожнього. Той уважно вислухав нарікання чоловіка на своє злиденне життя і, прощаючись, дав тому пораду: - Чому ти плентаєшся по узбіччях доріг? Йди глибше в ліс! Йди далі! - Але ж мені страшно! – відповів чоловік. - Дивно чути це від людини, що скаржиться на своє життя! Ти боїшся втратити те, що не приносить тобі ні щастя ні користі? Йди глибше! Йди далі! Чоловік послухався і заглибився в ліс. І за кілька годин назбирав таку купу хмизу, що ледве приволік свій здобуток на базар. Наступного дня він назбирав ще більше хмизу, а потім – ще більше. Жити стало легше і коли він знову зустрів подорожнього та похвалився йому своїми успіхами, той тільки знизав плечима: - Йди глибше! Йди далі! І чоловік відважився. І пішов ще далі. І знайшов він рідкісне зілля, що зцілює безліч хвороб. За зілля це цілителі та відуни дали йому великі гроші і попросили принести зілля ще. Чоловікові це сподобалось і він перестав тягати хмиз на спині, а взявся збирати зілля до торбини. Життя ставало щораз приємнішим, та коли він знову зустрів перехожого та захотів йому похвалитись своїм щастям, той тільки махнув рукою. - Востаннє кажу тобі. Йди глибше! Йди далі! І чоловік пішов. Йшов він довго й не без труднощів. Аж врешті вийшов на галявину де посеред лісу знайшов він квітку папороті. І квітка ця дала йому силу безсмертя. Будь допитливим – йди далі, йди глибше, читай між рядків, думай та запитуй у своєї внутрішньої мудрості. Усе, що Тобі потрібне, уже існує і квітка папороті скоро розцвіте. В добру путь!

Кажуть старі люди, що в давнину жив собі один юнак, який був занадто гарячкуватий. На будь-які зауваження на свою адресу, на будь-яке не так сказане слово, на кожен, як йому видалося косий погляд у свій бік він негайно й бурхливо реагував, прагнучи відразу з'ясовувати стосунки. Потім каявся. Потім мучився совістю. Потім … усе починалося спочатку. Вирішив він, зрештою, позбутися цієї біди й звернувся до сільської знахарки. Може є яке зілля від гнівливості? Знахарка подумала-подумала, а потім сказала: - Так, це біда. Вроки на тебе наслано, хлопче. Позбутися цих вроків можна тільки одним способом. Як тільки це знову із тобою трапиться, хапай цвях, бери в руки молоток і одразу забивай, що є сили, цей цвях у хатні двері. - І що, минеться? - запитав юнак. - Може відразу й не минеться. - Відповіла знахарка. - Тому, коли знову злість накотить, знову бери молоток, цвях і знову його забивай його у хатні двері. - І тоді мине? - Може й не з першого разу, і не з другого. Загалом, як тільки накричиш на когось без причини, то відразу шукай цвяха, бери молоток і забивай той цвях у двері. З котрогось разу допоможе. Тільки не знаю з котрого. Дуже сильні вроки на тебе наслали. Повірив юнак знахарці й став виконувати її пораду. Що сварка чи сутичка - то він старанно забивав у двері хати цвяхи, поки не помітив, що знахарка таки мала слушність. Злість маліла, поки зовсім не перестала приходити і потреба в забиванні цвяхів пройшла. Навчився молодий чоловік контролювати свої емоції. І тоді пішов він до знахарки знову, дякувати їй: - Спасибі, паніматко. Усе сталось так, як ви сказали. А що мені тепер зі цвяхами робити, усі двері ними втикані? - Бери кліщі та висмикуй цвяхи й принеси мені. Чоловік так і зробив. - От дивися, - сказав знахарка, з кожним разом, коли ти забивав цвяхи, ти витрачав свої сили. Потім витрачав свої сили, коли їх висмикував. Цвяхів уже нема, а двері все’дно діряві і їх міняти треба. Душі людські однаково, що двері дерев'яні. Заб'єш у них цвяха - витратиш свої сили, висмикнеш цвях - знову витратиш. От тільки з раною душевною вже нічого не зробиш – двері поміняти ти можеш, а нової душі не знайдеш ні собі, ні людям. То чи варто тратити свої сили на те, щоб псувати людям душі?

Багатьом може здатися, що відповідь на запитання, як стати щасливим, знайти дуже просто. Досить вийти на вулицю, і пробігтися поглядом по рекламних оголошеннях: кожної друге обіцяє нам щастя. Щоправда, в обмін на наші гроші. Купіть те-то й те-то - і будете собі щасливі, - кажуть нам продавці! Вірте нам! - проголошують релігії й знайдете своє щастя. Слухайтесь нас! - твердять уряди, і дочекаєтеся свого щастя. Не складно помітити, що щастя в цих, та й в інших обіцянках, пропонується, як певний товар, який можна купити або обміняти на щось інше. Ми в це віримо, а тому купуємо, сподіваємося й очікуємо свого щастя. А воно, якось не з'являється, усе … То може не варто купувати, сподіватися й чекати? Може джерело щастя знаходиться зовсім не там? Може щастя не є результатом якоїсь особливої угоди між нами і кимсь із зовнішнього світу, а внутрішнім продуктом нашої особистості? Щоб зрозуміти, як воно є насправді, давай розглянемо щастя під психологічним мікроскопом. А для цього пригадай себе в дитинстві. Або придивись до своїх дітей. Або до онуків. Чи потрібні їм причини до щастя? Ні, звичайно ж. Вони мають внутрішнє джерело щастя і це джерело видається невичерпним. Простеж свій життєвий шлях з дитинства, через отроцтво і юність до зрілості, і зверни увагу на наступну тенденцію: чим дорослішими ми стаємо, тим більш значущими стають причини для того, щоб почувати себе щасливими. І тем рідше ці причини з’являються. Дитинство безтурботне? У дітей немає тих обов'язків, що є у дорослих і тому їм легше жити? До певної міри це так, але ж у нас, дорослих і можливостей набагато більше, чи не так? Тільки чи користуємося ми цими можливостями? Можливо, річ в тому, що покидаючи дитинство, ми втрачаємо зв'язок із чимсь украй важливим для себе, а саме з природніми програмами розвитку, якими нас наділила природа. Нашим життям керують емоції, які є результатом тривалого еволюційного розвитку всіх живих організмів (втім, точно так само, як і розум). Починаючи від майже беземоційного життя рослин і закінчуючи найскладнішою палітрою людських емоцій. Навіщо природі потрібен був цей шлях? І куди він веде в кінцевому результаті? У чому таємниця, великий секрет щастя? Напевно, у кожної людини, яка хоч раз замислювалась над подібними питаннями, склалось враження, що життя (а в першу чергу розумне людське життя) - це керований процес. А емоції, про яких ми тут говоримо, є інструментами керування. Свого родами батогом і пряником, за допомогою яких якась, невідома нам, сила керує людьми. Робимо щось не так - одержуємо удар негативних емоцій. Виконуємо визначений цією силою план - одержуємо емоції позитивні. А якщо так, то відповідь на запитання, як стати щасливим, це, швидше за все відповідь на запитання, як зрозуміти цей план, як синхронізувати свій власний розвиток з визначеним цим планом шляхом? А тепер згадай себе самого щасливим. Згадай! Адже було ж таке! Було! Спокій і гармонія в душі, радість у серці, доплив енергії й, зверни на це увагу, почуття впевненості у власних силах. І ці сили справді є! Усе, за що ти брався в щасливому стані душі, виходило завжди: робота спорилася, проблеми вирішувалися, розумні думки приходили в голову й, готовий закластися, навіть чудеса часом траплялись. І отут ми наближаємось до важливого відкриття в дослідженні щастя. Ще раз зверни увагу - щастя - це обов'язкове почуття впевненості у власних силах. Тобто в тому, що власні проблеми ти в стані вирішувати сам, без сторонніх підказок і вказівок, що свою власну безпеку й безпеку близьких тобі людей ти можеш запевнити самостійно, без будь-чийого контролю над собою. Що ти сам, краще за інших, знаєш, як правильно, як треба і що потрібно. Велике й прекрасне відчуття Я МОЖУ народжується в цей момент у нашій душі. Почуття, яке, зазвичай, називають ще свободою. У моменти щастя всі ми стаємо вільними людьми. То щастя - це свобода? Так, саме так. Щастя - це і є свобода. Джерело щастя, секрет щастя, а заодно й сенс та мета існування людей - це свобода! Емоції ведуть нас і буквально підштовхують саме до такого розуміння. Питання як стати щасливим - це, насправді , питання як стати вільним. А питання в чому щастя людини - це питання, як стати вільним? У чому суть щастя? У волі! І саме в такому порядку: спочатку щастя, а потім воля. Однак чи розуміємо ми, що таке воля? Зверни увагу, як часто люди ставлять запитання: як стати щасливим і багатим? Або як одержати любов і щастя? Що потрібно для щастя? Як добитися чогось там, щоб стати щасливим? Але ж секрет щастя зовсім не в тому, щоб щось для його появи придбати. Секрет щастя в тому, щоб звільнитися від усього зайвого, від того, що заважає нам бути щасливими. Від прив’язаності до думки інших людей. Від страху майбутнього. Від звички жити минулим. Від скнарості й жадібності. Від злості й ненависті. Від дурості, нарешті. Тобто іншими словами, звільнитися від себе самого й створити своє нове Я - вільне й щасливе. Прадавня японська легенда говорить, що богиня Сонця, подарувала першому японському імператорові три предмети, що символізують владу над світом. Це меч, коштовність і дзеркало. Символіка двох перших предметів ясна й прозора: меч - це сила примусу, коштовність - це сила багатства. Це символи нашої цивілізації і, як не дивно, володіння цими предметами, принаймні в нашій цивілізації, може вчинити людину щасливою. Але є й третій предмет - дзеркало. А що можна побачити в дзеркалі? Самого себе! Тобто найважливіше, що дає влада над світом, це знання про людську природу й про те, як управляти внутрішнім світом людини. Це і є та сила, яка може або остаточно закріпачити усе людство або ж дати кожній людині владу над самим собою, внутрішню волю й щастя. Кожен з нас повинен в житті вчинити свій вибір – меч, коштовність чи дзеркало. Найгірше, що ми можемо зробити – це не вибрати нічого. А який вибір зробив Ти?