ЗНАЙДЕНО

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. Тарас Шевченко У сімнадцятому столітті, а це, нагадаємо собі, часи становлення власне української державності, часи Хмельницького та Виговського, населення України становило десь одинадцять-дванадцять мільйонів осіб. Усе населення світу на той час приблизно триста п’ятдесят мільйонів. Це означає, що два відсотки людства розмовляли українською або, тоді ще, русинською, руською мовою. Що ми маємо на сьогоднішній день? Згідно Вікіпедії загальна кількість людей, котрі вважають себе українцями в усьому світі становить сорок шість мільйонів осіб. Людство ж налічує сім мільярдів вісімсот мільйонів осіб. Тобто зараз українську мову пам’ятають, а почасти й вживають десь біля шести-семи десятих відсотка населення планети. Починаючи з сімнадцятого століття населення Землі збільшилось майже у тринадцять разів. Пропорційно, кількість людей, котрі повинні були б усвідомлювати себе українцями повинна була б становити не менше, як сто сорок мільйонів. А маємо? Маємо у три рази менше. Розмовляє ж українською мовою у побуті ще менше – десь біля тридцяти мільйонів осіб. Краплина в людському морі! Куди ж поділись оті сто мільйонів українців, котрі згідно Божим законам демографії (плодитись та розмножуватись) повинні були б зараз жити та радіти життю. На жаль, окрім Божих та природних законів, у цьому світі існують ще й небожі й неприродні – економіка та політика. І дуже часто саме вони беруть гору, стаючи причинами війн, руїн, революцій, повстань та голодоморів. Чи ж бо вони є винуватцями того, що українців так мало у світі? І вони теж. Але не тільки вони. Сто мільйонів українців зовсім не зникли з лиця землі. Вони таки народились. Але вже не українцями. Українська кров тече в жилах людей, які себе такими не вважають. Як таке могло статись? З незапам’ятних часів люди, що населяли землі України, були генетичним донором для незліченої кількості народів, своєрідною копальнею будівельних матеріалів, з яких зводились інші держави та нації. Достатньо, наприклад, відмітити для себе, скільки в Росії (чи деінде і світі) людей, прізвища яких закінчуються на –енко чи –енков? Чи всі вони українці? Мабуть що ні. Більшість з них себе такими не вважають. Деякі з них є, навіть, переконаними противниками будь-яких проявів українства. Хоча прадіди їхні українцями поза всякими сумнівами були. А це ж тільки один з варіантів українських прізвищ. Кого ж давала українська земля світові? Рабів, наложниць, дешеву робочу силу, як тепер? Не тільки і не завжди. У 1481 році ректором Університету медиків та митців у Болоньї було обрано професора Юрія Котермака або, як він сам себе називав, Magister Georgii Drohobich de Russia. Ректор, як зазначалось в університетському статуті був головою університету. Серед численних учнів магістра Юрія був польський студент, котрого звали Миколаєм Коперником. Юрій Котермак був винятком? Зовсім ні. У ті ж часи Мартин Русин або ж Мартин Король, який став засновником кафедри астрономії Краківського університету. В італійських університетах він вперто на тому, щоб його писали, як Мартина з Рутенії. На кафедрі Русина навчались інші русини: Яків з Залісся, Іван Брошка з Підляшшя, Михайло з Довгопілля, Амброзій з бардієва, Григорій з Нового Села, Бернард Ваповський з Радохинець. Професором Краківського університету був поет, син шевця з Самбора, Григорій Чуй, котрий читав тут лекції з поетики та схоластичної філософії. 1585 року братами Юрієм та Іваном Рогатинцями засновано Братську школу вищого типу у місті Львові. У 1595 році починає свою діяльність Замостська академія, відома своєю першою у Східній Європі медичною школою. Ректором академії стає Андрій Абрек зі Львова, професор риторики та філософії моралі. А Острозька Слов’яно-греко-латинська академія? А Києво-Могилянська академія? А десятки колегіумів, що існували в кожному більшому місті середньовічної України? В них же не чужинці були викладачами. І не чужинців учили. Син Антіохійського патріарха Макарія, архидиякон Павло Алеппський у 1653 році писав про українців: По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за невеликим винятком, письменні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати. А дітей у них більше, ніж трави, - і всі діти вміють читати, навіть сироти. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялись неуками по вулицях. Звернімо увагу на дату – 1653 рік. Це п’ятий рік кривавої війни з Польщею, яка, нагадаємо собі, почалась у 1648 році. А тепер відволічемось на мить від основної теми нашої бесіди і, без всякої упередженості, запитаємо у проповідників так званого руського міра чи можуть вони назвати хоч одне ім’я із своєї історії рівне іменам Котермака, Абрека, Самборчика, Смотрицького, Вишенського? Хіба що Іван Федоров. Та й той бідолаха був змушений покинути Московське царство, щоб не бути звинуваченим у небаченій там єресі – книгодрукуванні та переїхати до Львова. Недарма ж московський цар Петро, приїхавши до Сорбонни, змушений був записати у книзі відвідувачів, що до вісімнадцятого століття тут не було жодного московського студента, у той час, як українських – сотні. І саме тому з двадцяти трьох ректорів Московської Слов’яно-греко-латинської академії, заснованої у 1687 році, двадцять один отримав освіту у Києві. А з ста двадцяти п’яти професорів – дев’яносто поять вихідців з України. Ці цифри є підставою для гордощів? Чому б і ні? Але цифри ці змушують замислитись. Отто фон Бісмарк колись сказав, що Німецьку імперію створив шкільний учитель. Та хіба тільки Німецьку імперію? Будь-яку державу творять шкільні учителі. Себто люди, котрі щоденно, з року в рік, тлумачать сотням, тисячам, десяткам тисяч майбутніх громадян хто вони такі. Іншими словами, учитель – це та людина, яка допомагає іншим усвідомити, ким вони є. Це, власне, ті сільські дячки, що навчаючи малих русинів грамоті, виховали армію Хмельницького. Хтось може заперечити, що це, мовляв, стосується тільки учителів мови чи історії, але аж ніяк не учителів фізики чи хімії. Немає ж, наприклад, національної фізики, біології чи математики? Немає? Чому ж тоді Михайла Васильовича Остроградського називають батьком російської математики? Чому Юрій Кістяківський допомагав у створенні атомної бомби американцям і був радником американського, а не українського президента? Чому короткохвильове електромагнітне випромінювання з довжиною хвилі від 10 до 0,1 нанометрів ми називаємо рентгенівськими променями, а не пулюївськими на честь їх першовідкривача Івана Пулюя? Чому один з чотирьох найчастіше цитованих за останні роки психологів, Альберт Бандура, є психологом канадським? Чому Михайло Яримович керував польотами на Місяць американських Аполлонів, здійснюючи тим самим мрії свого земляка Юрія Кондратюка-Шаргея, який цей проект розробив? Чому Сергій Корольов, син білоруса та українки, керував польотами радянських Востоків? Чому ці кораблі не були українськими чи білоруськими? Чому не були українськими перші телевізійні супутники Телстар, теплові системи для яких проектував Петро Грицак? Чому Олекса Біланюк, насмілившись посягнути на авторитет Ейнштейна і довівши, що існують надсвітлові частинки – тахіони, зробив це у Пенсільванії, а не у своїй рідній Лемківщині? Чому? А тому, що не було своєї держави, якій усе це було б потрібне. Були чужі держави, які не відмовились і тепер не відмовляються від такого цінного і абсолютно безкоштовного дару, яким стали українські голови та українські руки. Ми зараз говоримо про вчених, та й то далеко не всіх. А були ж митці, художники, композитори, літератори – Дмитро Бортнянський, наприклад, Микола Гоголь чи Петро Чайковський. А були робітники й ремісники, інженери й лікарі, священики й воїни. Були, врешті, селяни, які засівали чужі ниви, покидаючи свої. Все це і є ті пропащі мільйони українців, котрі перестали бути собою. Всі ці люди були творцями, але творили вони те, що могли передати у спадок нащадкам чужих народів, але не свого власного. Чому? А тому, що не було учителів, які творили б державу. Учених, розумних, енергійних людей було більш, ніж достатньо, а от тих, хто зранку й до вечора та з року в рік пояснює дітям ким вони є і ким можуть стати, забракло. Не вистачило людей, котрі разом зі знаннями граматики, риторики, філософії чи астрономії, могли б порадити де і для чого ці знання у своїй країні застосувати. Борючись за свою самостійність, наші героїчні предки, випустили з уваги той простий факт, що самостійність країни починається з самостійного мислення її громадян. Втрата самостійності народом, так само, як і втрата самостійності окремою людиною, власне починається з втрати пам’яті. Коли я не пам’ятаю, як жив раніше, то звідки мені знати, як жити далі? Колективна амнезія українського народу почалась десь з другої половини вісімнадцятого століття, за часів цариці Єкатерини. Це вона, ця хитромудра німкеня на російському престолі, першою з російських царів втямила, як слід керувати підданими імперії. Що для людей головним є не те, що насправді є, а те – що вони бачать, у що вони вірять і що вони знають. Що вигадана реальність – це також реальність і з тих пір в Російській імперії будівництво потьомкінських сіл стало державною політикою. Що головним інструментом влади є творення ілюзій для усіх і необмежених можливостей для обраних. Що бідності, покірності й самоприниженню людей можна навчити так само легко, як грамоті чи ремісничим навичкам, якщо тільки відучити їх мислити самостійно. Ревізійні полкові книги показують, що 1748 року на території тільки семи полків Гетьманщини налічувалось вісімсот шістдесят шість шкіл. Тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. З позбавленням Гетьманщини адміністративного самоуправління та запровадженням російського губерніального правління, вже через сто років на тій самій території було тільки п’ятдесят дві школи, себто одна школа на майже сім тисяч душ. Для порівняння: зараз ми маємо в середньому по Україні одну школу на дві тисячі триста осіб. А для зміни колективної пам’яті не потрібно багато часу. Достатньо життя чотирьох поколінь. Започаткована Єкатериною пропагандистська машина була доведена до досконалості в радянській системі і працює в Росії дотепер не змінюючи ані на йоту своїх первісних засад і навчаючи вірити у те, що чорне – це, якщо влада так сказала, є білим. Що загарбання – це, насправді, визволення. Що кріпаччина – це економічний розвиток. Що казнокрадство і хабарництво – це державне мислення. Що хамство й приниження інших народів – це патріотизм. Що велич держави у тому, щоб усі її боялись. Новомову та подвійне мислення Оруелл не вигадав, він просто описав те що бачив за залізним занавісом. І саме з часів Єкатерини усім новим поколінням українців вбивали в голови, що вони не є, ніколи не були й ніколи не стануть людьми, здатними до самостійного мислення. Що їхнє щастя у тому, щоб вірою і правдою служити чужим інтересам. Що вони є тим, ким їх навчено бути. Пам’ятаєш, як у Шевченка Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! Ото й ставали німцями, моголами, слов’янами, ким завгодно, але тільки не собою. А, позаяк, неможливо служити одразу Богові та мамоні, то й вибирали, хоч часом і не зі своєї волі, служіння мамоні, намагаючись збудувати своє щастя серед чужих людей. Це все уже позаду? Маємо тепер рідну державу, якій варто послужити? А чи маємо її? (далі буде)

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. Тарас Шевченко (див. першу частину) Маємо атрибути держави – прапор, герб, гімн. Маємо Конституцію. Маємо Верховну Раду. Маємо Президента. Що ще маємо? Маємо пострадянський смітник, звалище поржавілого брухту, який можна продати за пару доларів, хоча з кожним роком це стає все важче. Декілька груп колишніх комсоргів, скоробагатьків та найнятих ними комедіантів намагаються між собою ділити па понятіям прибутки від цього брухту. Самі ж ці понятія постійно порушуючи. Чи цікавить їх майбутнє цього звалища? Звичайно цікавить. Але тільки доти, доки з нього, з цього звалища, можна щось поімєть. А далі нехай собі звалищем і залишається, бо ні вони, ні їхні діти жити тут не збираються. Кому ж цікаво жити на смітнику, якщо довкола такий чудовий світ? Та й спокійніше так, бо кому ще, окрім таких самих торговців мотлохом, це звалище потрібне? Їхня проблема полягає тільки в тому, що далеко не всі жителі звалища погоджуються на звалищі жити. Хтось вибирає собі інші країни для щасливого життя. І в цьому їх не можна звинувачувати, адже життя людині дається тільки раз і хочеться прожити його так, щоб, як сказав один з класиків соціалістичного реалізму, не було мучительно больно за бесцельно прожитые годы. От тільки визначити було чи не було мучительно больно можна тільки в кінці життєвого шляху, коли вже нічого повернути не вдасться. А в першу чергу не можна повернути собі шансу перетворити чиєсь звалище на власний райський сад і залишити його таким своїм дітям і внукам. Але що для цього потрібно? Геніальний садівник, який усе за нас зробить? Ціла партія таких садівників? Парламент з фракціями садівників та городників? Зовсім ні. Потрібно, для початку, усвідомлення, що земля України уже була колись квітучим садом і стала звалищем тільки завдяки легковажності та глупоті наших недалеких предків. А от чи зможе Україна в майбутньому стати квітучим садом залежить тільки від нас. Від тих людей, котрі збираються тут жити і котрі мають замір надалі залишатись українцями. Тим більше, що й сад потрібен нам. Іншим потрібно звалище, в кращому випадку торговиця, на якій можна продавати власний мотлох та вибирати собі наймитів. Так що вибір у нас, фактично, невеликий – погодитись з життям на смітнику, не погоджуватись жити на смітнику і стати наймитом у чужому раю, на погоджуватись з життям на смітнику і перетворити смітник на рай. Бо як парадоксально б це не звучало, але всі три вибори вимагають однакових зусиль. Просто дві перші опції (животіння чи наймитування) видаються звичними. Це саме те, чому українців вчили на протязі життя багатьох поколінь чужі вчителі. А от для того, щоб іти третім шляхом нам потрібні свої вчителі. Багато вчителів. Дуже багато вчителів, котрі б зранку до вечора щоденно з року в рік говорили б нам та нашим дітям: Ви знаєте! Ви можете! Ви умієте! Ваші предки жили на цій землі і ваші нащадки тут житимуть! Ви ж українці, врешті-решт! Жодна держава, навіть своя власна, не створить нам райського життя. Бо держава є останньою ланкою в ланцюгу соціальних механізмів, що обслуговують людське життя та чинять його щасливим чи, відповідно, нещасним. Тому держава повинна бути створена суспільством, діяти в інтересах суспільства і контролюватись суспільством. А суспільство – це ми з Тобою. Це наші з Тобою родичі, друзі, співробітники, сусіди. Це маленькі спільноти – сім’ї, родини, сусідські громади. Це з них складаються народи, нації. Держави. Тому спорудження спільного райського саду починається з посіву щастя на власних маленьких грядках, а не від розподілу громадського поля на клаптики та ділянки. І не з пошуку винуватців та ворогів. І не з очікування, що ж виросте за плотом у сусіда. І не з намагання скористатись плодами чужої праці. І всьому цьому треба вчитись. І саме для цього потрібні учителі котрі б зранку до вечора щоденно з року в рік говорили б нам та нашим дітям: Ви знаєте! Ви можете! Ви умієте! Ваші предки жили на цій землі і ваші нащадки тут житимуть! Ви ж українці, врешті-решт! Таких учителів, звісно, немає. І не знайти їх ніде. Бо учителів також треба вчити, а часу для цього уже не залишилось. З небес вони не впадуть і з землі не народяться. Вчителями ми можемо тільки стати самі. Самі для себе і один для одного. Хтось же повинен нам нагадувати ким ми були і вимріяти, ким можемо стати? Європейцями? То чому б не навчитись жити, дотримуючись європейських цінностей? Хочемо отримувати європейську платню? То чому б не навчитись працювати по-європейськи? Хочемо дотримуватись верховенства права? То чому б самому навчитись не давати хабарі, а вирішувати свої проблеми легальним шляхом? В цій країні це неможливо, бо так живуть усі? То чому б не навчитись розуміти, що Ти – це не всі? Чому б не стати лідером свого життя та прикладом і учителем для інших? Не хочеться почуватись білою вороною? То не почувайся, але й відмовся від усіх своїх сподівань, бо рабів до раю не пускають. Дерево українства було підрубане війнами. Кріпаччиною, революціями та голодомором. Проте коріння ж залишилось? Міцне коріння. Тридцять мільйонів людей, що розмовляють українською мовою. Та ще шістнадцять мільйонів, котрі хоч і призабули мову, та не забули ким вони є. Це не так уже й мало для того, щоб перестати ніким у цьому світі. Щоб з нікого перетворитись у когось. Щоб стати шанованою серед інших людей спільнотою вільних, знаючих, здорових, розумних та заможних людей, які називають себе українцями. Для того, щоб створити ефективну систему самоуправління цією спільнотою, яка б підтримувала, сприяла розвитку і, при необхідності, захищала її. Для того, щоб створити власну національну ідею та втілювати її в життя. Ти гадаєш, що це неможливо? Що для того, щоб так сталось, потрібне щось, чим ти не володієш? Що сам по собі ти нічого не значиш і нічого не можеш? Що для того, щоб відбулись зміни потрібні гроші? Військова сила? Геніальні лідери? Що на чергових виборах Тобі врешті-решт пощастить вибрати того, кого треба і той, хто треба, поверне тобі країну? О, ні. Ти помиляєшся друже. На цій землі нічого й ніколи не приходить зверху. Дерево росте від коріння і дім будується від підвалин. Гроші, сила, лідери і ще багато чого є вторинним. Воно народжується з бажання. З мого бажання. З Твого. З бажання Твого друга чи подруги, близького чи далекого родича, сусіда чи колеги. З бажання жити у райському саду. В нашому саду. В українському саду. Побачити його в думках. Уявити, яким він буде, той сад, вимріяти й виплекати. Нас же сорок шість мільйонів! Сорок шість мільйонів побажань щастя собі та своїм близьким. Сорок шість мільйонів мрій. Маленьких мрій, які можуть злитись в Єдину Велику Мрію. А Велика Мрія вміє створювати ту енергію і ті засоби, які потрібні для її реалізації. Тому навчись усьому, що Тобі потрібне для щастя, але, насамперед, навчись мріяти про велике …

Переказують, що в одному індійському силі колись давно жив собі хлопчина. Батьків своїх він не пам’ятав, оскільки вони померли ще тоді, коли він був зовсім маленьким. Та й родичів у нього не залишилось – всіх забрала морова пошесть. Втім, горя наш герой не знав. Був він веселим, ні про що не турбувався, а що вдався неймовірно сильним, хоч і не надто розумним, то залюбки допомагав своїм односельцям і ті теж не залишались в боргу перед ним – годували, одягали, давали притулок. А ще був той хлопчина пустотливим, як, зрештою, всі діти в його віці. Особливо подобалось йому дратувати місцевого раджу. Коли той зі своїм почтом проходив через село, хлопець, зазвичай, хапав за хвіст слона на якому раджа подорожував, зупиняв його і тримав доти, доки раджа сам не починав благати відпустити слона. Все село збігалось подивитись на таке видовище. Люди реготали й показували пальцями, а потім переповідали своїм родичам та знайомим у інших селах, як їхній вихованець збиткується над раджою. Дрібниця, як то кажуть, але ж приємно! Один тільки раджа приємності від цього не відчував. Це ж який сором для влади! Безрідний шмаркач дозволяє собі знущатись над самим раджою! І що з цим робити? Покарати? Але за що? Адже сільський дурник наче нічого протиправного не чинить – просто тягне собі слона за хвоста! Убити? Тоді справа набуде розголосу і це також не сприятиме популярності влади! Перестати приїжджати в це село? То всі знатимуть, що раджа не такий уже всесильний та справедливий, якщо не може дати собі ради з дитиною. Що робити? - Дай йому якусь роботу, мій пане, - порадив раджі один з радників. – І нехай він за цю роботу отримує якусь винагороду. - Та яку ж роботу можна доручити дурневі? А якщо він відмовиться? - Доручіть йому щовечора, з заходом сонця запалювати світильники у місцевому храмі. А на світанку гасити їх. Це завдання нескладне, почесне й не потребує великого розуму. Як винагороду покладіть йому … миску рису та пару мідяків. Цього вистачить. Так і сталось. Раджа викликав до себе старосту села і звелів дати хлопчикові роботу – пильнувати за світильниками у храмі. Той звичайно ж не зміг від цього відмовитись, позаяк від прихильності богів залежав добробут усього села. І став перед заходом сонця приходити до храму, доливати олії до світильників та підпалювати їх. А з настанням світанку гасити. Через кілька тижнів раджа знову проїжджав повз село. І хлопець знову кинувся, щоб повторити свій улюблений жарт – схопити слона за хвіст і зупинити його. Та тільки цього разу не зміг цього зробити. Слон виявився сильнішим. - Як же це сталось?, - запитав раджа у свого радника. - О мій пане, - відповів той. – Людина може бути сильною тільки тоді, коли їй нічого втрачати. Коли ж їй загрожує втрата будь-чого, нехай це навіть миска рису та кілька мідяків, вона свою силу втрачає.

Колись, дуже давно тому, на одному острові побудували храм з тисячею дзвонів. Дзвони, великі й малі, були створені найкращими майстрами світу. У сильну негоду, коли дул ураганний вітер, музика усіх дзвонів зливалась в єдину симфонію й приводив у захват серце кожної людини. Пройшло багато віків, і острів поринув в океан. З ним під воду занурились і усі його дзвони. Прадавня легенда мовить, що дзвони продовжують безперестану дзвонити - при бажанні їх може почути кожен. Натхнений легендою, один парубок подався за тисячу миль послухати дзвони. День за днем він безперервно сидів на березі океану, виживляючи занурений острів, і напружено вслухаючись. Але чув тільки шум прибою. Юнак намагався не звертати на нього уваги, але дарма: видавалося, що цей шум заполонив увесь світ. Так тривало тижнями. Щоразу, коли юнака охоплювала зневіра, він йшов послухати сільських мудреців, котрі знову й знову переказували йому таємничу легенду. У його серці знову спалахувала надія, що … знову згаснути після декількох тижнів спроб почути заповітні дзвони. Зрештою, юнак вирішив відмовитися від своєї пригоди. Можливо, йому й не писано почути музику дзвонів, - сказав він собі. Можливо, це лише красива легенда. Востаннє він подався на берег, щоб попрощатися з океаном, з небом, вітром та пальмами. Хлопець ліг на пісок і вперше прислухався до шуму прибою. Незабаром звуки моря так поглинули його, що юнак уже майже не усвідомлював себе: він розтанув в глибокій тиші моря. І раптом у цій тиші він почув дзвін! Ніжний голос маленького дзвона, а потім ще один, і ще, і ще, поки музика тисячі дзвонів не злилася в єдину гармонію, а серце юнака не затріпотіло в захопленому екстазі. А Ти почув уже свої дзвони?

Джебран Халіль Джебран, (جبران خليل جبران‎, Gіbran Khalіl Gіbran, 06.01.1883 - 10 .04.1931) - ліванський та американський філософ, художник, поет і письменник. Книга Джебрана Халіля Джебрана Пророк (The Prophet) перекладена на більш ніж сто мов світу. Ви були породжені разом і разом ви будете завжди. Ви залишитеся разом, навіть коли білі крила смерті розлучать ваші дні. Так, ви будете разом навіть у мовчазній пам'яті Бога. Але нехай буде вільний простір у вашому єднанні, щоб вітри небес могли танцювати між вами. Любіть один одного, але не чиніть кайданів з любові. Хай це буде неспокійне море, що хвилюється між берегами ваших душ. Наповнюйте чашу один одному, але не пийте з однієї чаші. Давайте один одному свій хліб, але не куштуйте від одного шматка. Співайте й танцюйте разом і будете радісними, але дозволяйте один одному бувати наодинці з собою. Бо й кожна зі струн лютні сама по собі, хоча тільки разом вони звучать у єдиній мелодії. Віддавайте свої серця один одному, але не на зберігання. Тому що тільки рука життя може тримати ваші серця. Будьте разом, але не занадто тісно. Будьте поруч, але не занадто близько. Позаяк колони храму стоять окремо. А дуб та кипарис не ростуть у затінку один одного.

Ця ніч видалася прохолодною … Спека, що мучила місто, протягом от уже декількох тижнів, спала. Сотні тисяч людей змогли зітхнути спокійно. Але не всім ця ніч принесла полегшення. У палаті інтенсивної терапії міського госпіталю помирала жінка. Хронічні хвороби, вік, переживання - усе це не могло не позначитися на її стані. Усі в лікарні знали, що кінець настане скоро, і ніхто не заважав цій жінці вмирати. Знала це й вона, і тому намагалася до останньої хвилини, яка, як вона передчувала, невблаганно наближалася, зберегти свідомість. Їй не хотілося вмирати у сні. Їй хотілося перехитрувати смерть. Їй видавалося, що якщо вона не засне - життя триватиме ще трохи. А за цей час, можливо, трапиться щось. Може бути навіть чудо … Проте, утома безсоння здолала і біль, і бажання боротися за життя. Хвора заснула. І в сні відчула, що душа стала відділятися від тіла. Тіло спочатку не погоджувалось з цим. Серце скажено забилось в грудях, напружилися м'язи грудної клітки, намагаючись ввібрати в себе більше повітря … Але все дарма. Душа покинула тіло. Вона злетіла вгору під стелю, окинувши прощальним поглядом лікарняну палату, і полетіла ввись - до неба, до звільнення від земних страждань, до вічного, як їй хотілось вірити, життя. Вона летіла, прискорюючи свій рух, по світловому коридору, сповненому найяскравішим світлом. Звучала чудесна музика. Душа відчувала блаженство й починала розуміти, що десь там, наприкінці тунелю її очікує зустріч із іншим світом. З Вищим Розумом, з Богом, у якого вона так щиро вірила. Зрештою, вона знала про це ще тоді, коли перебувала в тілі: про це було написано в безлічі книг, які вона читала в земному своєму житті. І все відбулося майже так, як там було написано. Як розповідали на проповідях священики й проповідники. Як говорили ясновидющі й медіуми. Майже так само … З одним єдиним винятком. Наприкінці тунелю знаходились двері. Ці двері були прозорими, і за ними виднілося світло. Ще яскравіше, ще тепліше. І воно обіцяло ще більше блаженство. Крізь двері чутно було музику. Ще гарнішу й чарівнішу. А перед дверима сидів ангел. У руках він тримав найбільш звичайний шкільний, та ще й добряче заяложений зошит та копійчану кулькову ручку. - То це і є смерть? - запитала душа. - Ні, - відповів ангел. - Це ще не смерть. Але й уже не життя. Це великий перехід, який вам, шановна душе, доведеться виконати. - Що мені для цього слід зробити? - запитала душа. - Усього лише відповісти на одне моє питання, - відповів ангел, приготувавшись записати в зошит відповідь. - Отже, скажіть мені шановна новоприбула душе, хто ви? - Я … - і душа гордо оголосила ім'я й прізвище, які належали їй при житті. - Ні-ні, - замахав крильми ангел, - я не про це вас запитую. Мені не потрібні дані, записані в паспорті, свідоцтві про народження, шлюб, як і в інших папірцях. Відповідайте мені, можна коротко, хто ви? - Я християнка, - переконано вимовила душу, уважаючи це головним аргументів у розмові з ангелом. - Нас не цікавить, у що ви вірите, - заперечив ангел. – Дайте відповідь на задане вам питання: хто ви? І ці двері відкриється перед вами. - Я вчителька. - Нам непотрібна ваша професія. Хто ви? - Я дружина депутата міської ради. - Але це заняття вашого чоловіка. Хто ви? - Я мати трьох дітей. - Та ні ж, ні! Я запитую про інше. Хто ви? - Я людина. - Людей на планеті Земля вже вісім мільярдів. Ви - тільки одна з них. Востаннє запитую: хто ви? - Я… я … - більше душа нічого не змогла придумати. Та більше їй і нічого було сказати. Нічого більше вона про себе не знала. І тоді ангел указав їй на двері. Але не на ті прозорі, що обіцяли вічне блаженство, а на зовсім інші - сірі й непоказні, що вели в протилежному напрямку. - Вертайтеся назад, до себе, - рішучим голосом вимовив ангел. - І постарайтеся до наступної своєї появи тут, зрозуміти, ким же ви насправді є? У ту же мить у палаті міського госпіталю літня жінка, змучена хронічними хворобами, віком і переживаннями востаннє видихнула повітря. І в той же мить, десь на протилежному кінці світу, уперше вдихнула повітря Землі щойно народжена дитина. ***** Ми кажемо: моє тіло. І не вміємо дати цьому тілу здоров’я, коли воно хворіє. Ми кажемо: мій розум. І творимо одну дурницю за іншою. Ми кажемо: мої звички. І не можемо позбутись того, що заважає нам жити. Ми кажемо: моя свідомість. І не усвідомлюємо навіть малої дещиці з того, що діється з нами й довкола нас. Чому так відбувається? Може тому, що ми не знаємо найголовнішого. Ми не знаємо того, кому все це належить. Ми не знаємо, ким ми є. ХТО ТИ? Ти можеш дати відповідь на це запитання?

Майже кожна людина у своєму житті іноді займає активну позицію, але тільки одиниці можуть зберегти такий настрій достатньо довго, щоб досягти в житті своїх цілей. Цьому є дві причини. По-перше, більшість людей уже пройшли обробку у пральній машині суспільства, і живуть із ідеально промитими мізками. А тому що люди, здебільшого, істоти з натури добрі, і жити не можуть без того, щоб когось не ощасливлювати, вони прикладуть безліч зусиль, щоб бачити тебе у своєму колі. По-друге, частина людей, котрі, на щастя, що не втратилися мрії, замість того, щоб визначити мету, плекають благочестиві надії. Приміром, говорять: От би виграти в лотерею!, або: Я хотів би бути багатим, або: Я хотів би добитися успіху! Наша мова вміє передавати безліч відтінків. Якщо ти чуєш від свого співрозмовника подібні хотів би, міг би або от би, будь певен - для свого щастя він не зробить нічого, навіть у кіоск не сходить, щоб лотерейний квиток купити. А якщо вже ти мав нещастя почути у відповідь на своє прохання фразу я дуже хотів би тобі допомогти, знай, що слідом почуєш але, котре пояснює, чому ця допомога неможлива. Не чекай цього але - часу шкода. Люди йдуть шляхом найменшого опору, який видається їм і в психологічному плані, і у фізичному, найлегшим. Набагато легше лежати собі вдома на дивані, аніж зробити те, що є обов'язковим для досягнення перемоги в житті. Легше погоджуватися з усіма, ніж мати свою думку. Негативізм - це хвороба й, на жаль, заразна. Ліки від цієї хвороби є, але спочатку трохи профілактики. Наприклад - телевізійні новини. Ще в шістдесяті роки для новин виділялося всього п'ятнадцять-двадцять хвилин у вечірній час. Тепер новинні програми тривають навіть і по дві-три години. Їх можна поглинати щодня протягом доби й чудово знатись на всіх поточних подіях. Питання тільки що з цим знанням робити? З новин ми, в основному, дізнаємось про війни, насильства, напади й банкрутства. Але яке діло, для прикладу, мешканцеві українського містечка до падіння уряду в Аргентині чи пожеж в Австралії? Хтось заперечить мені, що процеси глобалізації перетворюють світ в одне велике село, де всі про всіх знають. Знати - таки знають, та змінити можуть не багато що. Тому що новини, які ми отримуємо - це не інструкція дії, а навпаки - наказ бездіяльності. Прямо чи завуальовано нам з екрана телевізора говорять: - Маленька людино! Не пхайся не у свої справи. Не живи своїм життям. Якщо тобі потрібні емоції - то подивися мильну оперу або бойовик, або комедію, або випусти пару, спостерігаючи за футбольним матчем. Переживай чужі та вигадані проблеми і забудь про свої власні. Ми вирішимо їх замість тебе. Вибір у нас великий, а в тебе вибір маленький - знай собі, перемикай телевізійні канали і раз у кілька років відірви зад від дивану та проголосуй за кого тобі скажуть. Професор Преображенський в Собачому серці радив не читати перед обідом радянських газет. Не знав професор, що з'явиться телебачення. І не тільки в Радянському Союзі. Навіть колишньому … Якщо хочеш бути успішною людиною - не дивися телевізор, а то будеш миттєво запрограмований на невдачу й повіриш у те, що ніколи не зможеш досягти успіху. Це серйозно. Успіх - справа особиста. Неважливо, що інші вважають успіхом, важливо тільки те, чим він є для тебе. Чи справді ти отримав в житті те, чого прагнув? Чи справді зробив усе, що задумав? Чи справді став хоч на крок ближче до свого успіху? Чи справді … ? - це важливе питання. Ти можеш брехати собі, але сам не зможеш у цей обман повірити. На жаль, більшість людей бояться відповідати на це питання. Деякі, маючи бажання щось зробити, але, не одержавши відразу чудесних, швидких результатів, говорять: У моєму випадку це не дає результатів. Інші, пропрацювавши багато років, твердять: Я працював довго, але не отримав від цього нічого доброго. Що ж мені, чекати до кінця свого життя? Такі люди мають рацію але й помиляються одночасно. Усе питання в тому, чи працював ти для чогось чи просто працював? Чи робив ти те, що хотів чи робив те, чого від тебе вимагали інші? У позиції очікування можна, звичайно, перебувати до кінця днів своїх так ні на крок і не наблизившись до успіху. Дуже небагато людей досягають у житті того, чого прагнуть (за умови, що знають, чого прагнуть), тому що тільки одиниці вміють вкладати у свою діяльність справжні зусилля так довго, скільки це необхідно, щоб досягти успіху. А це, власне кажучи, і є ціна! Прагнучи до своїх цілей, не варто заощаджувати своїх зусиль доти , доки це необхідно, щоб досягти успіху. Невідомо, чи займе це рік, два роки чи десять років - ти мусиш присвятити стільки часу, скільки потрібно. Якщо твої цілі непохитні, а дорога чітко окреслена - послідовно йди нею! Але більшість людей не в змозі це зробити. А чому? Тому, що пов'язують досягнення мети із задоволенням, а роботу з її досягнення з стражданням. Звичайно, у такому випадку синиця в руках (у вигляді безтурботного лежання на дивані) стає якось бажанішою … Для того, щоб отримати щось нове необхідно й чомусь новому навчитися. А от вчитися не хочеться - тому що ліньки. Тобто не те щоб ліньки, але все часу якось, розумієте, немає. Розумію. Тільки не в часі справа. Справа в школі, яка так відбила бажання одержувати нові знання, що дотепер цього робити не хочеться. Але згадай, як ти вчився зав'язувати шнурівки на своїх черевиках. Чи ще не навчився? Тоді згадай, як вчився ходити. Ти відразу, тільки-но народившись, устав на ноги? Чи трохи полазив рачки? Ти хоча б раз подумав, що навчитися ходити було важко й теж вимагало зусиль і, можливо, було б краще повзати рачки все життя, що залишилось? Ні? Чому? Може тому, що тоді ти ще не знав, що на це не варто витрачати зусиль. Ніхто тобі не сказав про це, навпаки, усі навколо підтримували тебе й захоплювалися твоїми першими крочками. Було приємно, хоча згадай, скільки разів ти при цьому боляче падав? Але тебе хвалили й знову ставили на ніжки. А тепер от не хочуть. Не хвалять і, коли впадеш, ніхто не простягає турботливі долоні. Боляче … Хоча не тільки підтримка дорослих змушує дитину вчитися ходити. Навіть, якщо її не хвалять і не витирають їй слізки після падінь, дитина однаково навчиться ходити. Їй же цікаво побачити світ, у якому вона живе по-новому. Їй цікава вона сама у цьому світі, їй цікавий сам світ. Їй цікаво все, поки вона не піде до школи … Якщо ти зумієш усвідомити, що шлях, який веде до мети не менш (а може й більш) важливий і цікавий, ніж сама мета, то вважай, що Ти вже на вершині. Звичайно, шлях туди нелегкий, але вершина тому так і приваблива, що не кожен її долає. Виняткові речі - це справа людей виняткових. А виняткові вони завдяки своїй позиції. Кожен з нас може бути великою людиною, але спочатку треба розвити цю велич у собі. Тільки так!

Зволікання - одна з найнебезпечніших перепон, що втримують людей від досягнення того, чого вони прагнуть у житті. Ті, хто обіцяють собі, що в один прекрасний день щось почнуть робити, не зроблять нічого й ніколи. Чому? Та тому, що пливучи курсом найменшого опору, вони не знають, куди плисти. Не вони вибирають шлях. У своє виправдання вони скажуть, що їм не вистачає знань, часу, мети. Втім, все це ти чув не раз. А я попрошу Тебе поглянути на життя, як на гру. Адже можна побачити аналогію між життям і грою? В обох випадках існують тимчасові обмеження, і в обох випадках діяльність має якусь мету. Ключова відмінність полягає в тому, що в житті ми всі гравці, і вийти із гри неможливо. Ми беремо участь у цій грі, незважаючи на те, хочемо цього чи ні, від нас тільки залежить, якою мірою ми збираємося брати в ній участь. Життєвий годинник починає відраховувати нам час з моменту народження, але ми не знаємо, коли стрілки зупиняться. Тому, якщо хочемо здобути успіх, за цю справу треба братись відразу. Але як? Яким чином додати собі швидкості, щоб встигнути отримати бажане? Адже успіх - це встигнути, чи не так? Тут усе залежить тільки від тебе. Те. чи маєш ти мотивацію діяти, цілковито залежить від твоєї життєвої позиції. Наприклад, ти лежиш собі на дивані, дивишся телевізор і почуваєш себе безкінечно втомленим після важкого трудового дня. Тобі потрібен відпочинок і тому ти відкладаєш усі рутинні домашні справи на потім - на завтра, а якщо можна, то й на післязавтра. Але дзвонить телефон, і в слухавці ти чуєш голос приятеля - він хоче пограти з тобою в теніс. Ти любиш теніс? Допустимо, любиш, і в такому випадку енергійно підхоплюєшся з дивана й готуєшся до гри. Утоми наче й не було. Ти утомився тільки для домашніх справ, але не для того, що приносить тобі задоволення. Гра в теніс віднімає більше енергії, ніж прибирання будинку чи миття посуду, але, незважаючи на це, ти вибираєш теніс. А ще півгодини тому ти із зусиллям міг підняти руку від утоми. Звідки узялася енергія? Де її джерело? У тебе з'явилася мета. Нехай короткочасна, короткострокова, тільки на сьогоднішній вечір, але ця мета є - ти знаєш, що сьогодні дістанеш задоволення від улюбленої гри й від спілкування з приятелем. Мета дає енергію. Більшість людей, так ніколи в житті й не зважуються спробувати змінити що-небудь. А все через те, що їм не вистачає мети, гідної зусиль і жертв, такої, що дає енергію. Якщо ти чимсь запалився, до чогось прагнеш або любиш щось робити, це означає, що твій корабель уже отримав енергетичний поштовх руху. Це сигнал, який примушує тебе йти в житті за своєю пристрастю, за мрією. Але якщо Ти дійсно хочеш поліпшити своє життя, спочатку сам стань кращим. Якщо ти нещасний у тому місці, де знаходишся зараз, і нічого не робиш, щоб удосконалити себе, то не будеш щасливий і там, куди переїдеш. Тільки не сприймай свій актуальний стан як довічний вирок. Так, немов вищий суддя, що засідає десь у небесному трибуналі і розподіляє життєві блага, уже прирік тебе на життя в посередності й невідомості. Апеляцію ти завжди можеш внести, і суддя прихильно тебе вислухає. Тому що суддя в цій справі - ти сам. Подивися довкола себе. Ти побачиш велику кількість людей, що втратили свою мрію. Але хто сказав, що ти повинен бути таким же, як вони? Згадай себе в дитинстві. Мрії для дітей - це природній простір, що не має меж. Є безліч речей, які діти хочуть робити. Вони завжди кажуть Я хочу бути пілотом (водієм, актором, продавщицею, лікарем - список можна продовжувати довго). Але ніхто з них (і ти, в тому числі, коли був дитиною) ще не сказав у відповідь на запитання ким ти прагнеш бути: я ніким не хочу бути. Дитячі мрії й уявлення про життя наївні, але вони є. Підростаючи, ми чуємо: Кинь мріяти про всяку дурню. Опустися на землю. Отримай пристойну освіту, знайди собі грошовиту роботу й будь як усі. Як усі - це постійно жити серед людей, які відвикли мріяти, а з вовками жити - по вовчому вити. От і стаємо ми вбивцями своєї мрії. А, за великим рахунком, - самогубцями. Пам’ятай, що ніколи не пізно мріяти й вірити - і зовсім неважливо, де ти був раніше й де ти є тепер. Важливо лише те, куди ти йдеш, який шлях ти вибрав і як цей шлях змінить тебе. Тільки в русі ми стаємо кращими. Але почати рух потрібно ... зараз! Зараз - найважливіше для тебе слово. Стань лідером зараз! Стань лідером для себе!

Одного ранку бізнесмен, що приїхав провести свій вікенд в маленькому рибальському селищі стояв собі на пристані й спостерігав за рибалкою, котрий щойно повернувся з риболовлі, впіймавши величезного тунця. Бізнесмен привітав рибалку з удачею, і запитав, скільки часу потрібно, щоб спіймати таку рибу. - Кілька годин, не більше, - відповів рибалка. - - Чому ж ти не залишаєшся в морі на довше й не піймаєш ще трохи таких рибин? - здивувався бізнесмен. - Однієї такої рибки досить, щоб моя родина прожила завтрашній день, - відповів той. - Але що же ти робиш увесь день, що залишився? - не вгамовував бізнесмен. - Посплю трохи, потім ще пару годинок порибалю, потім побавлюся зі своїми дітьми, після цього ми з дружиною влаштовуємо собі сієсту, а ввечері я піду в село прогулятися, вип'ю ввечері вина з приятелями й пограю їм на гітарі. - Ні, сказав бізнесмен, - ти все робиш не так. Ти повинен увесь день рибалити, і потім купити собі більший човен. - І що далі? - запитав рибалка. - Далі ти ловитимеш ще більше риби, і зможеш купити собі кілька човнів, а може навіть і кораблів, і одного чудового дня в тебе буде ціла флотилія. - - А далі? - Далі, замість того, щоб продавати рибу посередникові, ти будеш привозити рибу прямо на фабрику, і збільшивши прибуток, ти відкриєш власну фабрику. - І що далі? - Далі ти покинеш це богом забуте село й переїдеш у велике місто, і, можливо, одного разу ти зможеш відкрити величезний офіс і бути там директором. - А скільки все це займе часу? - Небагато. Думаю років п’ятнадцять. - І що ж далі? - А далі, - розсміявся бізнесмен, - а далі, настане найприємніше. Ти зможеш продати свою фірму за кілька мільйонів і стати дуже багатим. - А далі? - Далі ти зможеш перестати працювати, переїдеш у маленьке селище на узбережжі, будеш спати скільки захочеш, трохи рибалити, бавитись з онуками, улаштовувати сієсти з дружиною, гуляти по селу, пити вино вечорами з своїми приятелями й грати їм на гітарі.

Повідають, що колись давно в одній країні жив великий Майстер стрільби з лука. Йому не було рівних, і щороку, один за одним, приходили до нього учні й просили вивчити їх мистецтву стрільби з лука. І щораз він робив одне й те саме - виводив учнів на галявину, показував мішені і казав: Дивіться, хлопці. Є тільки два способи навчитись посилати стріли точно в ціль. Перший з них полягає в тому, щоб випустити тисячу стріл у ціль. А другий - в тому, щоб знайти чарівний лук, який сам буде посилати ваші стріли точно в ціль. І от одного разу до Майстра прийшли два брати. Вони, так само, як і всі, просили навчити їх точно стріляти з лука. І Майстер сказав їм те саме, що казав усім: Для цього є два способи, два шляхи. Один з них полягає в тому, щоб випустити тисячу стріл у ціль. А другий - в тому, щоб знайти чарівний лук, який стрілятиме сам. І один із братів вийшов на стрільбище, взяв у руки свого лука, підняв його, натягнув тятиву й став пускати стрілу за стрілою в ціль, щоб вистріляти свою тисячу стріл. А другий брат подався містами й селами країни, щоб знайти чарівний лук. Він ішов від дому до дому, і заходив у кожне житло, просячи господарів дозволити йому зробити постріл з лука. Він брав у руки лук господаря, піднімав його, натягав тятиву й пускав стрілу в мішень, повертав лук господарю, дякував йому і йшов далі до наступного дому. Так він пішов дуже далеко, до самого краю. І так минув рік. Через рік брати встали перед Майстром, щоб показати, чому вони навчилися. Перший брат вийшов на стрільбище, підняв лук і послав стрілу точно в ціль, тому що за цей рік він випустив свою тисячу стріл. І другий брат підняв свій лук і випустив стрілу точно в ціль, тому що хоч він і не знайшов чарівного лука, але поки шукав його, він теж випустив свою тисячу стріл. І обоє вони стали Майстрами. А Ти вже випустив свою тисячу стріл?

Для початку перекажу одну неймовірну, проте, абсолютно правдиву історію. Людина, яка розповіла мені цю історію - колишній військовослужбовець. В 70-тих він служив в одній із частин групи радянських військ у Німеччині. На той час йому було тридцять шість років і тоді, він відзначався відмінним фізичним та психічним здоров'ям, вів здоровий спосіб життя, спортсмен-ковзаняр, алкоголем не зловживав. Це, щоб виключити будь-які натяки на якісь психічні відхилення. Під час виконання звичайної рутинної канцелярської роботи він раптом відчув слабість. За його словами, люди яких він бачив у вікні, раптом почали рухатися в прискореному темпі. Йому захотілося пити, але коли він устав, щоб налити собі до склянки води, то раптом виявився десь посередині поля. Удалині він бачив стіни міста й дахи будинків. Довкола нього було багато людей, одягнених у старовинні військові мундири. Люди не звертали на нього жодної уваги так, наче його взагалі не існувало. Між собою вони спілкувались мовою, схожою на сучасну російську, але з їхніх розмов оповідач розумів лише окремі слова. Так тривало хвилин десять і припинилось так само раптово, як і почалось - чоловік знову виявився у своєму кабінеті зі склянкою в руках. Люди в мундирах, як він потім з'ясував, нагадували солдатів російської армії часів семирічної війни, а це приблизно 1760 рік, а місто, яке він бачив, можливо було Берліном. Пояснити механізм таких спогадів ми не в змозі, але чи багато хто з людей може пояснити, як працює, наприклад, телебачення чи мобільний зв'язок? Однак, це незнання не заважає нам вмикати телевізійний передавач й телефонувати друзям. Очевидно, що для переміщення в часі потрібно, щоб склались певні умови, як фізичного, так і психічного плану. Якими є ці умови ми не знаємо і, вірогідно, ще не скоро дізнаємось. Але є інші, значно більш безпечні способи подорожей у часі. Це ментальні подорожі. Одним з найвідоміших мандрівників у часі був польський інженер Стефан Оссовєцкі (Stefan Ossowiecki, 22.08.1877 - 05.08.1944). Разом з Станіславом Понятовським (Stanisław Poniatowski 06.10.1884 – 07.01.1945), одним з найбільш видатних етнографів того часу, Оссовєцкі провів серію експериментів, які повинні були довести можливість ментального дослідження минулого. Об’єктами досліджень були артефакти, віднайдені під час розкопок поселень палеолітичних людей в долині ріки Дордонь у Франції. Оссовєцкі відкрив понад сотню фактів, які до того не були відомі археології й тільки згодом підтвердилися. Стефан Оссовєцкі вказав, наприклад, що люди кам'яного віку користувалися масляними лампами, - які потім, набагато пізніше, були знайдені під час розкопок. Він виконав докладні малюнки тварин, на яких полювали, описав житла й ритуал похорону - усе це пізніше підтвердилося археологічними знахідками. Серед інших його тверджень, які потім підтвердилися, було те, що доісторичні жінки користувалися косметикою й робили складні й вишукані зачіски. Зовсім не дикими були наші пращури, чи не так? Але де зберігається інформація про давно минулі події? У середині вісімдесятих років минулого сторіччя з'явилася теорія модифікаційного впливу психіки на ген. Ця теорія дала дуже багато для розуміння того, як виникають хвороби. Є доведеним фактом, що гени нашого тіла перебувають у динамічній рівновазі із клітинним метаболізмом. Ця рівновагу підтримують речовини-посередники (у тому числі гормони й нейротрансмітери), які з рівнів психіки сприймають й трансформують стимулюючі імпульси. Спочатку в корі головного мозку виникають побачені або уявлювані образи. При цьому механізм виникнення реально побачених чи тільки уявлюваних образів абсолютно однаковий. Потім електричні імпульси мозку трансформуються в хімічну мову гормонів, яка безпосередньо впливає на роботу гіпофізу. Гіпофіз же, у свою чергу, активізує гормони, пов'язані з функціонуванням генів. Гени керують відтворенням білків нашого тіла, тобто, фактично, щораз створюють клітини, з яких наше тіло складається. Себто якість нашого тіла безпосередньо залежить від якості побачених нами чи уявлюваних образів, а ще більше - від емоцій з ними пов'язаних. А пам'ять наша надзвичайно емоційна. Ми ж, щось згадуючи, відтворюємо в пам'яті не сухий опис фактів, а пережиті емоції, пов'язані із цими фактами. Не складно допустити, що емоції разом зі спогадами про події, які їх викликали, можуть фіксуватися й передаватися з генами від покоління до покоління. Модифікаційна теорія впливу психіки на ген прекрасно пояснює причини виникнення хвороб, коли гени кліток дають команду по-іншому відтворювати білки тіла. Але не тільки... Запис важливих подій у генетичній базі даних може також пояснити спонтанні спогади про дуже віддалене минуле, які проявляються в багатьох людей у вигляді снів, передчуттів, здогадів або навіть дивних станів дежа-вю. Це також може пояснити, як під впливом емоцій включається механізм природного добору, викликаючи процеси мутації генів і появи нових видових ознак. Підтвердження того, що гени запам'ятовують не тільки емоції, а ще й образи, якими ці емоції були викликані, прийшло зовсім недавно й, як водиться, із зовсім несподіваної області. Ми живемо в дивному світі. У світі, де проблемою є масове потовстіння частини людської популяції, разом з тим, що кожна шоста людина на планеті страждає від недоїдання. Найтовстішою нацією на планеті є американці. Це в середньому. Але американці товстіють нерівномірно. Найбільше товстунів на статистичну тисячу населення припадає серед афро-американців та громадян латиноамериканського походження, найменше - серед нащадків англосаксонської раси. Чому так? Статистичні дослідження довели, що однією з причин ожиріння є наявність так званого голодного гена. Цей ген може бути присутнім у людей, предки яких у глибину декількох або навіть декількох десятків поколінь, пережили тривалий голод. Тобто в момент, коли їжа потрапляє в поле зору, цей ген включає програму максимального насичення. Він пам'ятає голод, який предок його носія пережив колись, може навіть дуже давно і змушує організм максимально утилізувати калорії, перетворюючи їх у жир - про всяк випадок, щоб не голодувати, коли знову настануть голодні часи. Ці спостереження підтвердилися в Китаї - були часи, коли там від голоду вимирали цілі провінції, і тепер сучасні китайці товстіють неймовірними темпами. Американські психологи створили декілька програм схуднення, що базуються на роботі пацієнта з уявою й на, так званих, регресіях віку. Тобто пацієнтові пропонувалося вивчити кілька нескладних медитативних технік, за допомогою яких він в уяві переносився в минуле, де також в уяві переживав голод, насичував себе їжею і т.д. Ці програми приносили користь у своєму безпосередньому призначенні, але виявили й побічні ефекти. Дуже часто учасники цих програм, захопившись грою, описували свої враження від минулого так, немов реально його бачили. Спочатку все це сприймалося, як гра надмірної уяви – цей вираз, запозичений з англомовної літератури, ми дуже часто любимо вживати. Не буває надмірної уяви - є тільки її брак у дуже багатьох людей, адже уява - це і є наше мислення! Потім хтось догадався зіставити ці описи з реальними фактами, які були відомі, і виявилося, що не гра уяви мала місце, а робота уяви - люди відтворювали минуле, часом із найдрібнішими подробицями, описуючи ситуації, про які явно не могли нічого знати раніше. Гени заговорили. Через уяву почала проявлятися закладена в них інформація, що належала багатьом людям - адже в кожного з нас, як мінімум мільйон предків і всі вони, відходячи в кращий зі світів, залишили нам свої послання, свої розповіді про той світ, у якому вони жили. Ці знання безцінні. Генетична інформація, знання, закодоване в наших генах, є ключем до пізнання світу. Саме там, а не в Тибетських монастирях чи в єгипетських пірамідах слід шукати інформацію про те, що є й про те, що буде. Ось воно, знання - поруч. Ось вони - хроніки Акаші, Реріхова Шамбала, Урантія й усе інше. Тільки не все так просто. Кожен з нас володіє тільки фрагментом цих знань. Причому дуже невеликим фрагментом, зрозуміти який неможливо без знання інших фрагментів. Як казав Станіслав Лем, щоб про щось дізнатись - треба вже щось знати. Інакше генетичні знання не можуть бути проявленими. Невідомо, хто встановив цей геніальний у своїй простоті запобіжник - напевно, той, хто й створив людину. Такий запобіжник працює на засаді: все - або нічого. Таємні знання стануть явними тільки тоді, коли людство стане єдиним - вони не можуть належати одній людині, кільком людям або навіть групі людей. Інакше кажучи, поки людство не навчиться єдності, мудрішими ми не станемо ні на йоту. У єдності наша сила. Чутки про закриті знання циркулювали завжди. І завжди були люди, у яких дещиці цих знань спонтанно проявлялися. Згадай малюнки Леонардо да Вінчі або Ієроніма Босха, катрени Нострадамуса, згадай народних цілителів, мудреців, знахарів, поетів, провидців. Природа, або, якщо так хочеш, Бог немов приготували для нас первинну ниточку інформації. Це як у дитячій грі в пазли - спочатку потрібно підігнати один до одного кілька фрагментів мозаїки й зробити це дуже важко, а потім справа йде усе легше й усе зрозумілішою стає картина, яка із цих фрагментів складається. Наша картина складається із восьми мільярдів пазлів, тому скласти її буде не так просто, але ніхто не сказав, що неможливо. Просто хтось повинен зробити перший крок.