ЗНАЙДЕНО

Нільс Бор, а саме його прийнято вважати батьком квантової теорії, часто казав молодим ученим: Давайте подивимося, наскільки ваша теорія божевільна, щоб могла бути істинною. Та навесні 1959 молодий американський учений, Г'ю Еверетт - запропонував теорію настільки божевільну, що навіть сам Нільс Бор відмовився сприймати її поважно. Однак, ця теорія описувалися математично, та, на додаток, упевнено пояснювала багато явищ нашого життя, які інші теорії не в змозі були пояснити. Еверетт називав її Багатосвітовою інтерпретацією квантової фізики (The Many-worlds Іnterpretatіon of Quantum Mechanіcs), і ключовим у цій довгій назві є слово багатосвітова. Згідно до теорії Еверетта, усе, що може статись, - станеться. Але не обов’язково в цьому світі. Тобто не обов’язково в тому світі, який спостерігач усвідомлює за допомогою власних органів почуттів та їх інструментальних підсилювачів. Що це означає? Обмежені плином часу, який ніхто з нас не в змозі завернути назад, у цьому світі ми завжди можемо здійснити тільки один вибір з декількох можливих. Людина, що стоїть на місці, може повернути тільки вправо, уліво, уперед чи назад або залишатися на місці. Одночасно йти вперед, стояти на місці й рухатися, допустимо, вправо, ми не можемо. А от Еверетт математично довів, що вибір, нереалізований тут і тепер, реалізується в десь і колись нашим двійником, який негайно з'являється, породжуючи разом із собою новий світ. У цьому новому світі все, що було дотепер, діялось так само, як і в нашому світі, але все, що буде діятись потім - діятиметься згідно нашим нереалізованим тут і тепер рішенням. Нові причини створюють нові наслідки - життя тече по-новому. І так до нового вибору, що знову породить нове відгалуження. Скільки людей - стільки й виборів (і навіть більше, тому що вибирати доводиться нам часто). Одна ріка - багато відгалужень, а єдиним річищем у якому весь цей потік рухається, є спільне енерго-інформаційне поле. Теорія Еверетта дає пояснення не тільки фізичним явищам, але і явищам психологічним. Якщо врахувати, що чинником, що поєднує паралельні світи в єдину цілісність, є свідомість, то зрозумілими, або, принаймні, з'ясовними, стають джерела наших сновидінь, передчуттів, ясновидіння, інтуїтивних прозрінь і інших феноменів, які наша сучасна наука не може ні спростувати, ні пояснити. Це також пояснює появу релігій, адже в історії планети не зафіксоване жодного, навіть найбільш примітивного суспільства, у якому в тієї або іншій формі не проявлялися б вірування в існування якихось не пов'язаних з нашим світом, потойбічних, як ми любимо говорити, сил. Ми звикли (вірніше нас так привчили) думати, що далекі наші предки, не володіючи тими знаннями, якими ми маємо тепер, боялися навколишнього світу. І щоб якось пояснити собі його, населяли цей мир богами, демонами, духами предків і іншими породженнями уяви, які, мовляв, не мали й не мають нічого спільного з реальністю. Але давайте запитаємо самі себе, а закони природи (які ми знаємо) чи не є також породженнями нашої уяви? Усе тече, усе змінюється, сказав колись Геракліт з Ефеса. І мав рацію. Але це усе ще й пов'язане між собою незліченною кількістю зв'язків-ниточок. Деякі із цих ниточок, ті, що товстіші й коротші, ми бачимо. Інших просто не зауважуємо, інших, особливо тих, які тягнуться далеко в інші світи й інші часи, не бажаємо зауважувати. Це занадто важке завдання для нашого незрілого поки ще розуму. Тому із усього хитросплетення взаємних залежностей він вибирає тільки найбільш очевидні, звичні. Тобто ті, керування якими щось змінює в найближчому до нас часі й просторі. Наша звичайна локальна свідомість настроєна тільки на них, і тільки в стані зміненої свідомості ми можемо побачити справжню сутність речей. Однак чи можемо ми її зрозуміти? Чи може наш обмежений розум охопити всю незмірність квантового Всесвіту? У звичайному стані свідомості - ні. Для того, щоб отримувати інформацію з енерго-інформаційного поля потрібна зміна стану свідомості. А точніше розвиток свідомості - її розширення в область неусвідомленого, що є містком між нашою повсякденною локальною обмеженою свідомістю й цілісною свідомістю Всесвіту. Зверни увагу на саме слово свідомість. В ньому виразно вчувається давнє слов’янське слово – відати, себто, по-теперішньому, знати. Свідомість - це причетність до якогось іншого, більшого, універсального знання. Зміна свідомості - дає нам можливість розширювати свій контакт із цим універсальним Знанням. Людство завжди прагнуло отримати доступ до Знання. З цією метою було винайдено безліч способів зміни свідомості. Ці способи застосовувалися й застосовуються досі в різних культурах і в різних народів за всіх часів людської цивілізації. Трансові стани, хімічні препарати, гіпноз та самогіпноз - усе це шляхи, що ведуть до зміни свідомості. Раніше цими шляхами могли йти тільки обрані. Це й зрозуміло, адже зміна стану свідомості через, наприклад, вживання хімічних речовин не завжди буває безпечною. Але є й інші шляхи, що стимулюють розвиток свідомості. Одним з таких шляхів є медитація. У стані медитації, коли свідомість наше працює доволі активно, а гальмівні механізми вже вимкнено, ми не тільки потрапляємо в інші світи, але й зберігаємо в пам'яті враження про ці подорожі. То де ж ми все-таки живемо головним життям? Усвідомлення реальності такою, якою вона є, - це не тільки, та й не стільки нові враження й нові знання. Це зміна реальності в тут і тепер у тому локальному світі, у якому перебуває в цей момент наше фізичне тіло. Мали слушність прадавні мудреці, коли закликали своїх учнів: Почніть усвідомлювати! Прокиньтесь!

Щораз, коли Ти посміхаєшся своєму братові й простягаєш йому руку, настає Різдво. Щораз, коли замовкаєш, щоб вислухати інших, коли відмовляєшся від правил, які, наче залізний обруч, стискують людей у їхній самітності, коли даруєш вогник надії зневіреним, коли пізнаєш у смиренності, наскільки незначними є Твої можливості, і наскільки великою є Твоя слабість, щораз, коли дозволяєш, щоб Бог полюбив інших через Тебе, - щораз наступає Різдво. Мати Тереза

Люди сучасного типу з'явились на теренах України десь із сорок тисяч років тому. Звичайно точну дату визначити неможливо, бо ніхто їх там хлібом-сіллю не зустрічав (вони ж були першими!) та й календарі тоді ще тільки вчились укладати. Тому приймемо дані археології і спробуємо собі уявити, що сорок тисяч років – це всього лиш доба. Одна доба в історії України. Отже рівно о 00.00, на початку цієї доби, предки майбутніх українців відкрили для себе цю благодатну землю. Вони полювали тут на мамутів, оленів та степових биків-турів, будували житла із мамутячих кісток та виготовляли різні господарські знаряддя із кременю. Час від часу ці люди збирались разом, щоб потанцювати під звуки оркестру ударних інструментів, виготовлених із тих же таки кісток, пограти на кістяних флейтах чи відмітити схід та захід сонця. А ще плодились та розмножувались згідно заповідей Божих, про які вони, до речі, ще не відали, тому що вірили не богам, а духам предків та душам убитих ними ж тварин. Мабуть їм було добре, отим людям, бо земля буда багато й простора і щедро ділилась з ними своїми багатствами. Тому змінювати в своєму життя вони нічого не хотіли. Але… Коли годинник нашої української історичної доби показував 16.00 з планетою щось сталось. Ми не знаємо достеменно, що саме сталось, однак землею добряче струсонуло, на західному обрії з’явився вогонь, і клімат стрімко став змінюватись. Льодовики попливли на північ, мамутів ставало щораз менше, поки вони й зовсім не щезли, на місці тундростепу поросли ліси, які дуже швидко перетворились у степи. Дичини стало ще більше і виконання божої заповіді про те, щоб плодитись та розмножуватись, стало ще легшим. Однак не всюди людям велось так добре, як у степах та лісах майбутньої України. На півдні, за великим прісним Чорним озером, людям довелось сутужніше. Дичини тут зовсім не стало, а перекочовувати на нові місця було ніяк. Тому довелось брати в руки палиці, копирсатись ними в землі і висаджувати з їх допомогою де ячмінь, де овес а де й пшеницю. Сталось це, за нашим відліком часу, десь о 16.30, а може навіть трохи раніше, бо дуже вже їсти хотілось. І поки в українських степах перші українці полювали на вгодованих турів та сайгаків, по той бік Великої Води, в малоазійській Анатолії, їхні сусіди та родичі стирали собі зуби перепічками з муки, перемішаної з піском та давились кашею з напірозвареного зерна. І так тривало десь із півгодини. Але за цей час люди навчились ліпити горщики з глини, ткати одяг, приручили кіз, овець та биків, орати за плугом і навіть зводити міста. Десь тоді народилась Велика Богиня, яка подарувала своїм дітям багато смачної та різноманітної їжі. Плодитись та розмножуватись стало ще легше і людей на південному узбережжі Чорного озера стало так багато, що вони вже не поміщались там і почали шукати нові землі на схід та на захід від своєї маленької кам’янистої батьківщини. І тоді малоазіати посунули на Балкани до Дунаю. А звідти залишалось ступити лише один крок до України. Так, десь о 17.05 нашого добового відліку часу, перші поселенці з півдня, разом із своїми горщиками, сокирами з обсидіану, намистами з мушель й отарами овець та кіз, перетнули південні кордони України. Прибульців з півдня прийняли тут, якщо не з розпростертими обіймами, то, принаймні, толерантно та зі зрозумінням, - як-не-як родичі. Гарячі південні хлопці найбільш припали до душі місцевому жіноцтву – вони були ввічливими, симпатичними, ошатно одягненими, мали безліч чудових речей для подарунків, а спосіб життя, який вони запропонували, цілком відповідав жіночим мріям про власне домашнє вогнище. Спільними силами було створено декілька нових землеробських культур, люди яких жили в селах і вирощували собі їжу самі замість того, щоб бродити лісовими нетрями в пошуках звірини. Сталось це приблизно о 18.15 нашої умовної доби. Десь о 19.30 Велика Богиня вирішила перебратись із своєї засушливої Малої Азії, де вона панувала безроздільно до цього часу, у межиріччя Дунаю, Дністра та Південного Бугу, заснувавши тут велику та мальовничу Трипільську культуру. Щоправда, в великій мірі цей переїзд цей був вимушеним, адже саме тоді прісне чорноморське озеро стало соленим Чорним морем. Однак, хай там що, власне ці часи людство з ностальгією згадує, як свій золотий вік – часи миру, ситості, спокою та злагоди. І так тривало майже півтори години. Велика Богиня навчила своїх доньок малювати пречудові горщики, писати листи у вічність, розумітись на чарах та відьмуванні і заклала основи не тільки співучості української мови, але й, у великій мірі, особливостям українського національного характеру. Саме завдяки трипільцям українці досі є роботящими, хазяйновитими, мрійливими, замилуваними у природу та рідну землю, слухняними своїм дружинам та важкими на підйом хуторянами для яких власна хата завжди скраю. Майже в той самий час, бо всього лиш на 15 хвилин пізніше десь на лівому березі Дніпра, можливо в районі Дніпровських порогів, з’явились нечисленна на той час група людей, яким ніяк не хотілось жити за законами Великої Богині. Вони не хотіли підкорятись владі старійшин та жінок, все життя займаючись тільки і виключно працею. Їм хотілось пригод, змагань, азартної боротьби з усім світом. Вони вірили у своїх, чоловічих богів, а також у силу міцних рук, швидких коней та добре вигострених мідних кинджалів. Вони випасали свої стада у степах поблизу Чорного моря і, заодно, мріяли про те, як опанувати увесь світ, розмірів якого вони навіть не могли собі уявити. Як не дивно (якщо взяти до уваги мізерність людських та матеріальних засобів цього племені), їм це вдалось. Десь біля 21.00 сили Великої Богині почали вичерпуватись. Вона не змогла захистити своїх дітей від зміни клімату. У степу випадало все менше дощів і зими ставали все холоднішими. Збіжжя уже не родило так щедро, як раніше. Зате стада пастухів ставали усе тучнішими і їх ставало усе більше. Чоловічі боги куди краще дбали про тих, хто у них вірив, і допомагали їм краще, аніж Велика Богиня землеробам. І це стало вироком. Правда маленького племені, яке звалось аріями, була очевидною. Тому все більше людей довкола намагались стати такими, як вони – себто пастухами-кочовиками, вершниками й колісничими – воїнами-завойовниками усього на світі, патріархальними батьками сімейств. І мати якомога більше усього, що тільки можна мати, – овець, мідних сокир, жінок, бронзових кинджалів, пісень, пригод, скальпів убитих ворогів, колісниць та просторів, якими можна було б на них гасати. Їхня непосидючість, відвага, допитливість, кмітливість, зневага до труднощів та переможених противників, віра у прихильність богів та свій власний кодекс честі вчинили все це. Менш ніж через годину, тобто ще до 22.00 світ уже став цілковито арійськими. І хоч на протязі цієї години самі арії зникли, розчинились у морі людей, яким вони передали свою вдачу, ми продовжуємо жити у світі, ними створеному, із усіма його вадами та чеснотами. Останні дві години нашої історії України (та й на загал усієї історії людства) – це світ, який арії створили для себе, навчивши всіх інших людей у ньому жити. Ми, українці, також почасти є аріями. В нас живе їхня войовничість й непосидючість, кмітливість та винахідливість, любов до пісень та бажання встановлювати правила гри і шляхетна здатність грати за правилами. Однак і трипільцями ми також почасти зостались. А звідси непослідовність та роздвоєність нашого національного характеру, його внутрішні суперечності, які дали нам можливість вижити у жорстокому світі перемін та залишити свій (і дуже помітний) слід в історії, проте завадили створити власну державу і стати назавжди господарями своєї власної долі. Хоча великий спектакль історії ще не завершився і хтозна, що нас чекає попереду. І, при цьому, закони історії надалі позастають для нас загадковими. Знаючи більш-менш про те, що сталось і як це сталось, ми не можемо собі дати впевнену відповідь на запитання чому саме так сталось? Бо якщо який-небудь інопланетний спостерігач (чи наглядач?) дивиться на планету Земля і час для нього немає такого критичного значення, як для нас, людей, він напевно вже зауважив, що історія наша трохи схожа на якийсь глобальний і пролонгований у часі експеримент. Майже одночасно на нерозумній раніше планеті з'явилось декілька видів розумних істот. Декілька – це певне спрощення, бо насправді ніхто не може бути переконаним в тому, що їх, цих розумних видів, не було більше. Так наче якась сила запустила всі ці генетичні продукти, щоб подивитись, як вони даватимуть собі ради і наскільки відповідатимуть якимсь, нам, людям, невідомим, вимогам. Врешті-решт ця сила зоставила два види розумного життя, а потім, трохи провагавшись, усунула неандертальців і залишила людство без конкурентів. Наступним тестом було створення цивілізації. І на самому початку нашого цивілізованого життя, вам було запропоновано декілька його варіантів – суспільство рівних можливостей, як у Старій Європі та Трипіллі; жорстке структуроване суспільство, як у східних деспотіях та арійська модель суспільних відносин з її елітарністю, кастовістю але й настіж розчиненим дверима соціальних ліфтів. У нашій моделі історичної доби України трипільська цивілізація існувала майже півтори години, а цивілізація Старої Європи ще трохи довше. І за цей час у світі змінилось дуже й дуже мало. А за дві години арійського часу світ змінювався, як кольорові скляні кубики в калейдоскопі. На сьогоднішній день подвоєння нових знань відбувається кожні чотири роки. Як довго це буде продовжуватись? Цілком вірогідно, що зараз ми стоїмо на порозі нового тесту на виживання. Може це і є наш шанс? Однак щоб використати його замало опинитись в потрібний час у потрібному місці (ми вже і так там), важливо знати, як конструюються народи, суспільства, цивілізації і, в першу чергу, досконало знати хто ми і звідки ми прийшли? Можливо саме ці знання допоможуть нам визначитись куди йти далі.

Ми живемо в чудовому демократичному й прогресивному світі. У цьому світі нам усім живеться дуже добре. А якщо навіть і не занадто добре, то напевне значно краще, аніж жилось нашим предкам. Бо ми розумніші за них. І ми про це знаємо. Та тільки чи маємо ми підтвердження своєму знанню? Кілька років тому, під чергових відвідин Кам’яної Могили (а я дуже люблю це місце) до мене підійшла одна із численних туристок (чому?) і задала традиційне туристичне питання. - Мужчина, а вы не скажете, что раньше на этом месте было? Раніше? А коли раніше? І тому я розповів жіночці й про сарматське море, і про мамонтів, яких малювали в гротах Кам’яної Могили наші пращури, і про те, що на цьому місці в давнину приносились жертви. Цього останнього, моя слухачка ніяк не змогла заакцептувати: - Так они, эти варвары, тут людей резали? От тобі й маєш! Варвари! А ми – не варвари. Бо людей не ріжемо. Бо за це тепер у тюрму саджають. Правда не всіх, все залежить від розмаху. Поодинці людей у цивілізованім світі таки не дозволено різати (хіба що десь у відсталій Африці), а от мільйонами вбивати можна. І голодом морити. І останнє майно відбирати. І головне, що всі про це знають і вірять, що так треба. І пояснення цьому жахливому факту є. Бо такі закони розвитку суспільства, бо так улаштовано світ, бо така природа людини, бо … Та давайте на хвилинку зупинимось й задамо собі питання: ми достеменно про це знаємо? Ми маємо незбиті докази, що власне так, а на інакше цивілізація повинна розвиватись? Що природа людини саме така, а інакшою бути не може? Що він взагалі незмінний, отой внутрішній світ людини? Ми знаємо про це? Чи віримо, що знаємо? Чи просто віримо тому, що так нам сказали? А предки наші, насправді людськими життями жертвували. Тільки зовсім не для того, щоб умилостивити богів. Це вже потім в юдейсько-християнському світі з’явився мстивий та жорстокий Єгова, який навіть сина свого не пошкодував заради власної слави. Боже! Боже! Чому ти покинув мене? це останні слова Ісуса, сказані ним за мить до смерті. Боги наших предків не покидали їх. Вони були поряд. Вони жили не тільки в небесах. Їхнім домом були й степи, й діброви, й ріки, й озера, й домівки людей. І навіть їх серця. Вони були сусідами, опікунами, друзями, вчителями. Про них згадували не тільки в скрутну хвилину так, як робимо це ми, йдучи до церкви вимолювати якісь подачки. І взагалі відділити людське від божественного в ті часи було дуже важко. Світ був рідним для всіх – для людей і для богів. І про нього, про світ, тобто, треба було дбати. Зараз ми віримо (а чому віримо, чи хтось знає відповідь на це питання?), що життя людське є одноразовим. Ми приходимо на цю Землю з нізвідки й відходимо в кудись, звідки, як нам кажуть, ще ніхто не повертався. А чому ми так упевнені, що не повертався? Доказів того, що круговорот життя, чи, як ми кажемо душ, здійснюється постійно, у рази більше, аніж доказів того, що Юрій Гагарін справді побував у космосі. Але ж віримо … А як віримо – так і чинимо. Брудна земля, брудні ріки, брудне повітря, брудний світ. Адже все це тільки тимчасово надане в наше користування. Як одноразовий носовичок. Вишмаркався та й викинув. А ще в космос рвемось … І якщо вже мова зайшла про космос то ті наші предки, котрих ми погордливо називаємо варварами, знали про космос далеко більше, ніж ми їхні нащадки. І те тільки про отой навколоземний космічний простір де крутиться станція Мир та ще ціла купа сміття (устигли ми вже й тут відмітитись), а про космос, як про нерозривну цілісність часу та простору. І про людську свідомість, як зв’язує разом оті два поняття. Бо жертвоприношення насправді були не задобрюванням богів, а розмовами з ними. А точніше навчанням у них. Виправами за новим знанням. Щоб легше було собі це уявити, пофантазуємо трохи. Уявимо, що на Землі сконструйовано надпотужну ракету, яка може летіти зі швидкістю світла. І з допомогою її хтось із людей може полетіти до сусідніх зоряних систем і подивитись, що ж там у них відбувається. зі швидкістю світла – це недалеко. Десять світлових років туди, та ще стільки ж назад. Заковика тільки в тім, що астронавти, повернувшись із такої подорожі, на застануть уже серед живих ні своїх рідних, ні дітей, ні навіть онуків. Згідно до теорії відносності, у нас тут пройде набагато більше часу, аніж у них там. Чи знайдуться люди, які погодилася б покинути знайомий їм світ, своїх близьких та друзів заради того, щоб принести прийдешньому людству нові знання? Звичайно знайдуться. І це не будуть якісь покидьки суспільства, нікому непотрібні невдахи, а навпаки – найкращі з найкращих. Розумні, вмілі, талановиті. А ще додам – відважні, і готові до самопожертви заради всіх людей. І до зірок вони понесуть не гріхи всього людства, а людську цікавість, бажання знати та уміти більше. От такими були наші предки. Бо ті, хто добровільно приносив себе в жертву теж були найкращими з найкращих і вони знали (не вірили, а саме знали), що побувши у божественній школі і здобувши нові знання, вони знову повернуться сюди, на землю, до свого народу, до своїх людей. Спочатку було Слово, - проговорився безвісний автор одного із Євангелій. Що він хотів цим сказати? А власне те, що сказав. Слово, інформація тобто, є основою всього сущого. Інформація творить світ такими яким він є. Інформація про світ, дає змогу управляти цим світом. А інформація про людину? Про себе самого? Що вона могла б дати кожному із нас? Відповідь очевидна: можливість управляти самим собою. А тепер поставимо собі ще одне запитання. У всіх школах усіх країн світу в дитячі голови вбивають наче цвяшки граматичні правила, основи алгебри з аналізом, тригонометрію і основи інформатики, біологію і навіть дивну науку, яку називають історією. Але чи десь, у котрійсь школі світу дітей учать бути незалежними у думках та прийнятті рішень? І найголовніше чи нас учать самостійно мислити і самостійно здобувати знання? Відповідь теж очевидна: ні. Немає, не створено, не існує науки про життя – якоїсь вітології, наприклад. Так, наче для людини обов’язок знати хімію з фізикою є значно важливішим ніж обов’язок жити серед людей (як змінити своє життя - читати тут). Та інформація, яку нас змушують запам’ятовувати не є знаннями. Вона є вірою. Тобто штучно створеною доктриною, вигаданою картиною світу, основою якої є певні, вилущені із цілісності факти. Інформацію можна порівняти із водою. Вона постійно тече і змінюється. Будь-які знання є основою для наступного покоління знань, які поповнюють або заперечують своїх попередників. Знання ж яке не змінюється, стає вірою, догмою. А вода, що немає змоги текти, грубо кажучи, засмерджується. От у такій воді і живемо. Вірніше намагаємось втриматись на плаву. Тобто вижити. Бо як же інакше? Ми знаємо, що власне так і треба. Знайти корм і не дати себе з’їсти зубатішим рибам. А ще, завдяки цій нашій упевненості, що інакше бути не може, нами легко керувати. Бо для того, щоб бути керованим людського розуму не треба, достатньо риб’ячого. Чи було так завжди? Ні, не було. Уламки, фрагменти, крихти інформації про світ, у якому жили наші предки, свідчать: той світ був набагато розумніше облаштований. Там було більше знань і менше насилля. Природа для людей була домом, а не ворогом. А людина людині побратимом, а не вовком, як тепер. Такий світ був, бо інакше людство просто не мало б шансів вижити та розвиватись. Але той світ не був ідеальним. Інакше б не було наших теперішніх проблем. Людина – це єдина істота, котра свої власні потреби задовольняє коштом створення нових потреб. Зростаюче людство створювало щораз то нові потреби. Інструментом же задоволення потреб і вирішення проблем була сама людина: її розум, навички, пам'ять. Це вимагало неабияких зусиль (як змінити себе - читати тут). Але десь колись у сиву давнину комусь із наших пращурів (мабуть, найбільш лінивому із них) видалось, що набагато легше й простіше не пристосовуватись до змін, що відбуваються у довколишнім світі, а навпаки – пристосовувати світ до своїх потреб. З тих пір і пристосовуємо. І що далі просуваємось ми на шляху підкорення світу, тим більший опір зустрічаємо, тим більше енергії потребуємо і тим далі віддаляємось від її джерела – знання Життя, як такого і Людини, як частини Життя. А такого знання, за час доісторичної чи навіть доіндустріальної історії людства накопичено чимало. Знання про внутрішню природу людини і про те, як нею керувати. Наука, у яку ми звикли вірити, з’явилась у людськім суспільстві відносно недавно. Знання здобувались та зберігались інакше. І не в останню чергу за допомогою польотів у внутрішній космос. І знання ці незміримо більші, аніж знання створені наукою. Таким чином, на планеті існують якби два інформаційні середовища. Перше – це «загальноприйнята» картина світу і людини: незмінна і статична. Картина, у яку окремим, уповноваженим для цього людям (їх у нашому суспільстві називають ученими, тобто навченим робити саме це) дозволяється вносити свої мазки, але тільки так, щоб, борони боже!, не зруйнувати цілісного образу. Це наче ставок у якому відгодовують коропів, щоб продати їх із зиском, коли прийде осінь. Другий пласт – це підземні, ґрунтові води древніх та невмирущих знань. Вони невидимі, але саме вони є джерелами основного масиву інформації, що циркулюють на планеті. Наче джерельця вони часами просочуються то тут, то там на поверхню, щоб порадувати нас чистою цілющою водою. Таке джерельце легко загатити (що не раз і робилось та й робиться у нашій історії), але десь в іншому місці воно з’явиться знову. У всіх народів і у всіх культурах світу завжди були люди, яких умовно можна назвати хранителями знань. Шамани, волхви, характерники – так їх ще називають. А ще знахарями, відаючими чи просто (і не залежно від віку) дідами та бабами. До сьогоднішнього дня у нашій урбанізованій країні мало не в кожному селі є хтось, хто, як часто кажуть у народі щось знає. Знає, як замовляти хвороби, як допомогти корові, як викликати дощ, як відвернути смерть, як змінити життя. Виховані у міській матеріалістичній культурі ми звемо це забобонами, але коли вже добре припече, коли лікарі та психологи можуть тільки безпорадно розвести руками, ми йдемо до них. І вони допомагають. Важливо тільки потрапити до того, хто справді знає, а не вдає із самого всезнаючого, на кшталт потомственных колдунов та экстрасенсов международных категорий. Ці знання невмирущі. І зараз вони знаходяться поряд із нами. Вони не припадають пилом у музеях та бібліотеках. Їх не перебирають в монографіях та дисертаціях. Вони живуть і ростуть. Але вони невидимі. Тому що, наразі вони для нас небезпечні. Уяви собі армію фанатиків, які переконані у своєму безсмерті. Або тисячі ведучих ток-шоу із навичками масового гіпнозу. Або главу уряду, який навився насилати вроки на своїх політичних противників? Уявив? Проте світ змінюється. Повільно, болісно, тим не менш неухильно ми прямуємо до великих перемін. Незважаючи на винайдення щораз нових засобів маніпуляцій людьми, рибки в ставку стають мудрішими. Вони розчарувались у вірі. Їм потрібні знання. Вони хочуть знати як улаштовано світ і хто ним керує. Вони також хочуть знати, як улаштовані вони самі і хто керує ними. Мало того, все більше і більше людей, хочуть знати, як керувати самими собою. Свіжа джерельна вода потрапила у затхлий ставок? Саме так. І води отої, свіжої, проточної, цілющої, з кожним днем прибуває. Те, що ще донедавна було невидимим, стає явним і зримим. Таємне знання стає доступним усім. Озирнись довкола і ти пізнаєш його. Тільки не сподівайся побачити людей, що є його трансляторами, убраними у шаровари чи свитки. Чи, сидячими у позі лотоса, споглядаючи власний пуп. Усе це минуле знання. Або вірніше його спотворене відображення. Відображення у кривому дзеркалі, яке комусь дуже зручно називати новою реальністю. Тому комусь дуже хотілося б зруйнувати існуючу віру, замінивши її власними догмами. Викинути одних ідолів, щоб на їхнє місце негайно понаставляти своїх. П’єдестали вже готові, чого ж добру пропадати? Двічі в одну й ту саму ріку не увійти. Це не застояний ставок. Нове знання виростає із знання минулого, так само, як ріка, починається із малого джерельця. Усе тече й усе змінюється, а вода, якщо тече, то й камінь точить. Люди, які колись приносили себе у жертву на вівтарі Кам’яної Могили, не пролили своєї крові даремно. Вони вже повернулись із далекої мандрівки … Колись на землі, яка потім стала називатися Україною, народилася велика індоєвропейська цивілізація, що зробила наш світ таким, яким він є. І настав час цьому світу змінюватися. Прийшов час для наступного витка цивілізаційного процесу. Закономірно, якщо він знову почнеться саме тут. Ми ж бо слов’яни. Люди Слова. А спочатку було так Слово, хіба не так? Хочеться вірити у це. Вірити? Чи пора б уже й знати?

Хорхе Анхель Ліврага Ріцці (Jorge Angel Lіvraga Rіzzі, HAL; ⋆03.09.1930 - †07.10. 1991) - аргентинський письменник та філософ, фундатор міжнародної організації Новий Акрополь. Якщо Ти віриш в Бога й відчуваєш свою власну несмертельність, якщо бачиш у природі вираз божества, яке завжди є прекрасним, чистим та незаплямованим, якщо відкидаєш сам дух насильства, починаючи від психології, що допускає боротьбу минущих псевдокласів, як суспільну, так і економічну чи політичну, і не вступаєш у гру великої ілюзії, що ввергла світ у хаос моральної й фізичної жалюгідності, якщо ти визнаєш безстатевість душі й право кожного на вияв власної волі, любові й розуму, якщо віриш, що душа не має віку й що серце з живучим у ньому ідеалом юності завжди залишається молодим, якщо знаєш, що все видиме й вимірне - лише тінь невидимого та невимірного, якщо визнаєш первинність духу над тлінною плоттю - якщо ти визнаєш усе це, то Нова людина - це Ти! Хорхе Анхель Ліврага

В переддень Нового року, чомусь завжди тягне до рефлексії. Особливо, коли є над чим рефлексувати. В мене є … Першою й найважливішою книгою, яку я пам'ятаю, був географічний атлас. Виданий в 1920 році в США. Мій прадід привіз його з Італії, де він був у полоні під час першої світової війни, і дуже його любив. Мене він любив теж, і коли мені було років п'ять, став показувати мені картинки із цього атласу. Для мене це було справжнім потрясінням. Світ раптом виявився не просто великим, а величезним. І дуже цікавим. Цей інтерес до світу залишився із мною на все життя. Так що спасибі прадідові, за те, що вчасно здався в полон і зберіг своє життя для мене й сотень інших людей – він був учителем і усе життя учив дітей. Я був останнім його учнем. Потім була книга Наталі Забілої Пригоди Юрчика та його діда. По цій книзі прабабуся вчила мене читати. Читати! Це було дуже складно й незрозуміло - як з рисок виникають слова. Але теж дуже цікаво. Навчився. З тих пір постійно читав. Завжди й усе, що під руки потрапляло. А потрапляло в ті часи всяке - добра книжка в сімдесяті роки минулого століття була дефіцитом. Особливо мене цікавила історія. На зароблені під час літніх канікул гроші купив тритомну Археологію УРСР і проштудіював від обкладинки до обкладинки. Дотепер шкодую, що десь під час чергового переїзду ці книги згубилися. Вельми корисні були книги. Захоплення історією привело мене до книги Івана Білика Меч Арея. Дивна книга, яку досі ніяк не можуть прийняти наші історики. Можливо тому, що вона руйнує світ, сконструйований ними. Мій світ вона також зруйнувала й, можливо, уперше зародила сумніви щодо шкільної історії та й усієї ідеології в цілому - щось тут не так. Чогось нам не договорюють або попросту брешуть. Захотілося докопатися до істини. Докопуюся. Паралельно з книгами про історію були книги Володимира Леві, його хрестоматійні мистецтва - Мистецтво бути собою і Мистецтво бути іншим. Для мене ці книги стали дорожнім вказівником на все життя … А замолоду взагалі одкровенням. Атлас географії, - перша книга, побачена в дитинстві, - породила пристрасть до подорожей. Тоді ще, правда, тільки пальцем по сторінках книг. Перечитав усі книги Альфреда Шклярського про подорожі головного героя його книг - Томека. Тобто майже всі, які міг знайти українською чи російською мовами. А от одна із книг цієї серії була доступна тільки польською мовою. Довелося вивчити польську - так хотілося прочитати цю книгу. Вчився сам, пальцем водячи по буквах, уловлюючи схожі слова й звороти мови. Через півроку міг уже доволі добре читати, ще через рік - цілком пристойно спілкуватися польською. З тих пор засвоїв для себе аксіому: якщо чогось хочеться, - можу цьому навчитися. В інститутські роки, і це зрозуміло, головними книгами були підручники. Читав і перечитував, оскільки хотілось зрозуміти, як улаштована людина. Зрозумів багато чого, але далеко не все. Настільними були книги Абрама Свядоща. З ними якраз був пов'язаний перший досвід гіпнотичного впливу. Досвід виявився неабияким: не кого-небудь, а декана факультету вдалося загіпнотизувати. Дотепер не знаю як. Може від страху. Але не одними тільки знаннями … Була поезія. Тарас Шевченко, Іван Франко, Ліна Костенко, Ігор-Богдан Антонич. Трохи Єсеніна. Трохи Маяковського. Дещо пізніше з’явились два Василі – Василь Симоненко та Василь Стус. Відерені, як тоді казали, на обгортковому папері. Замолоду всі намагаються писати вірші в наслідування великим поетам. Я не намагався. Для мене мистецтво віршування – це те саме, що й чарівництво. А я не чарівник - я реаліст. Із сучасних мені поетів знаю й дуже поважаю творчість Інни Родіновської з Дніпра. Радий, що життя подарувало мені знайомство з Вами, пані Інно. Спасибі Вам. Тоді ж з’явився і Солженіцин зі своїм архіпелагом. Теж відерений (була така копіювальна машина Ера – радянський варіант ксерокса, хто не знає). Розчарував. Все, що він відкривав для світу, я давно знав. Від бабусі, від батьків, від родичів та сусідів. Всі це знали … І про страшну тюрму на Лонцького, і про кров, що 22 червня 41-го року текла з в’язниці самбірською вулицею, і про людські кістки на подвір’ї колишнього НКВД. Брехня була очевидною. І страх правди також. Знову згадався Меч Арея. Чому перебріхувалась сучасна історію – зрозуміло, але звідки береться страх аж так далекого минулого? Може тому, що історія не переривається і її неможливо поділити на відтинки? Крім книг Білика, були ще й книги Олеся Бердника. Першою стала Чаша Амріти, а потім і всі інші. Згодом прийшли Річард Бах та Пауло Коельо. Читав, захоплювався, порівнював - прекрасно, але Олесь Бердник, попри все, ближче й тепліше, а Українська Духовна Республіка – не утопія. Це – мрія. Звідси, мабуть, з’явилось переконання, що змінювати треба не світ, а Людину. Але як? Із книгами Хозе Сільви познайомився в 1997 році. Тобто вже після першого відбутого свого тренінгу. Тому особливого захвату вони в мене не викликали. Якби спочатку прочитав книгу, то на тренінг би не пішов. З єдиним винятком - Небесна 911 Роберта Стоуна. Відчувалось, що людина знає, про що говорить. І знає набагато більше, ніж говорить. Черговий переворот у світогляді пов'язаний із книгами Роберта Антона Вілсона Квантова психологія та Психологія еволюції. Усі просто, чітко, зрозуміло та ще й з гумором. Та тільки виникло питання, як жити людям у світі, яким керують одомашнені примати? Відповідь на це питання спробував знайти в книгах Елвіна Тоффлера. Їх небагато й усі вони про майбутнє. Це наукова нефантастика, а Елвін Тоффлер - один з небагатьох футурологів, чиї прогнози, хоч наполовину, та збуваються. Що ж, поживемо - побачимо, чи збудуться всі? Якщо збудуться, то нас очікує дивний, новий і зовсім несподіваний світ. В 2004 році у видавництві Попурі вийшла перша моя книга про Метод Сільви. Спочатку було лячно, але очі бояться - руки роблять. Через якийсь час здивування - і це я написав? А потім, коли книга вже видана, - жаль. Переписати б заново і краще! Те ж стосується і книг, виданих у Пітері. Тепер зробив би краще. А, принаймні, інакше. Книгу про хранителів переписував кілька разів. І усе ще не так, як треба. Один з варіантів - аудіокнига й вона є на моєму сайті. Це добре, але ще не те … І останні книги з серії Психологічна Археологія України – теж добре, але теж ще не те. Значно ближче, але все-таки … Тому що найголовніші книги, ті, які в душі, - ще не написані. Встигнути б!

Емоційний чи психологічний вплив кольорів не так легко проаналізувати, як фізіологічні процеси, що виникають у результаті їхнього сприйняття, хоча більшість із людей віддає перевагу певним кольорам і вважає, що колір впливає на настрій. Люди не люблять жити й працювати в приміщеннях, колірне оформлення яких видасться їм невідповідним. Кольори розділяють на сильні й слабкі, заспокійливі й збудливі і навіть на важкі й легкі. Лабораторні досліди, що проводилися ще від початку минулого століття, показали, що люди сходяться в думці щодо умовної ваги кольорів. Червоний зазвичай визнається найважчим. За ним ідуть жовтогарячий, синій і зелений, потім - жовтий і останнім - білий. Пари кольорових плям однакової форми видаються людям нестійкими, якщо зверху знаходився важчий колір. Колір змінює наше уявлення про справжні розміри предметів, причому кольори, що видаються важкими, зменшують ці розміри. З рівновеликих квадратів найменшим видасться червоний, синій – трохи більшим, білий - найбільшим. Французький триколор звичайно являє собою синю, білу й червону вертикальні смуги однакової ширини. Так записано в Конституції Франції, але на французьких кораблях співвідношення цих смуг змінюють - 33:30:37, щоб здалеку вони видавалися рівними. Всім знайома класифікація квітів на теплі й холодні не збігається з нашою оцінкою реальної температури. Під час досліду людям давали потримати металеві предмети, нагріті до 42° С. Синій та зелений предмети видавались теплішими від червоних та жовтогарячих, нагрітих до тієї ж температури. Експеримент, метою якого було визначення чи викликає тепле світло в кімнаті відчуття тепла та затишку, показав, що тепле освітлення в жоден спосіб не може покращити систему опалення. Психологи, зайняті в промисловості, вивчають вплив кольору на продуктивність праці робітників. Доведено, що в кімнатах відпочинку, пофарбованих в червоний еолір, робітники проводять менше часу, ніж в аналогічних приміщеннях, пофарбованих синьою фарбою. Цей висновок підтверджується і в експериментах з тваринами. Як виявилось, мавпи при наявності вибору намагаються проводити менше часу в приміщеннях із червоним освітленням, ніж в приміщеннях, де світло має іншу барву. Одним із пояснень цього явища може бути те, що червоний колір прискорює дію біологічних механізмів калібрування часу і при червоному світлі нам починає підсвідомо видаватись, що час рухається швидше. Проте, це ніяк не відбивається на здатності людей свідомо оцінювати, який відрізок часу вони провели при тому чи іншому освітленні. Коли піддослідних просять повільно малювати коло, то при зеленому освітленні в них це виходить краще, ніж при червоному, який викликає посилення тремтіння в руці, як і в тому випадку, коли піддослідні намагались з першої спроби просилити нитку в вушко голки. Поширена думка про збудливу дію червоного світла є, очевидно, вірною, оскільки цей колір підвищує електричну провідність шкіри та посилює потовиділення хоча й не впливає на частоту пульсу чи дихання. Протягом багатьох століть людей мистецтва хвилює проблема естетичного впливу кольорів і тема ця надалі залишається малодослідженою. Втім, результати деяких дослідів вказують на певні, спільні для людей усіх рас, тенденції. Так, розглядаючи зразки поодиноких кольорів на нейтральному сірому тлі, люди зазвичай віддають перевагу синім тонам - від синьо-зелених до пурпурно-синіх. Найменше людям подобається зеленувато-жовтий колір. Незалежно від кольору віддається перевага світлим тонам. Психологи просили піддослідних визначити привабливість колірних пар і виявили, що людську увагу найкраще привертають різкі контрастні кольори, а ще більше - кольори, що відрізняються за насиченістю та яскравістю. Виходячи із цих симпатій та антипатій до поодиноких кольорів й колірних пар, можна доволі точно передбачити враження, яке справить на людину кольорова абстрактна композиція. Деякі психологи вважають, що відношення до кольору на такому примітивному рівні має біологічну основу й неусвідомлено впливає на більш складні естетичні судження людини про картину чи світлину як колірну композицію. Нас, звичайно ж, найбільше вражає не спільність функцій кольору в різних культурах, а їх несхожість. У багатьох країнах, наприклад, білий колір - традиційно весільний, а в інших - жалобний. Європейця чи американця не здивує, що в костюмах та гримі в'єтнамських оперних акторів червоний колір символізує гнів, але він нізащо не здогадається, що білий колір - символ зради, а чорний - відваги. Однак дослідження показують, що в більшості випадків люди в різних країнах світу реагують на кольори схоже. Червоний, жовтий, зелений та синій – є фокусними кольорами для всього людства. Саме цим кольорам віддають перевагу діти, поки не починають говорити, і вони ж уникають термінальних кольорів, що лежать між ними. Назви фокусних кольорів першими з'являються в мові. Більше того, якщо розташувати мови в порядку складності їх колірної термінології, виявиться, що назви кольорів випливають одна з одною у певній послідовності. У деяких народів, зокрема, в Новій Гвінеї, є тільки два основні колірні терміни, що позначають чорну та білу барви або темний і світлий тони. Інші колірні терміни – неосновні і пов'язані з позначенням конкретних предметів. Безумовно, в нашій мові існує набагато більше назв кольорів, але, наприклад, такий колір, як малиновий, не можна вважати основним, позаяк він є позначенням відтінку червоного кольору, а такі слова, як білявка, не беруться до уваги, оскільки вони відносяться до означення пігментації волосся та шкіри, подібно колірним термінам, пов'язаним з позначенням конкретних предметів у менш розвинених мовах. Відповідні колірні терміни в різних мовах не обов'язково охоплюють той самий колірний діапазон. Але центри цих діапазонів завжди збігаються. У багатьох людей кольори асоціюються з іншими відчуттями. Так, поет Рембо вважав, що в кожної голосної є свій колір і навіть склав про це сонет з промовистою назвою Голосівки (переклад Григорія Латника). А — чорне, біле Е, червоне І, зелене У, синє О; скажу про їх таємну суть: А — це корсет, його лискучі мухи пнуть, Кружляючи щодня над смородом мерзенним, Це тінь затоки; Е — то пароплава путь, То білі королі, льодовиків знамена; І — то пурпурна кров і посміх незбагненний, П'янливе каяття і невситима лють; У — цикли, то морів предивні коливання, То спокій пасовищ у тихому смерканні, То зморшка — борозна високого чола; О — вища є сурма, різкі незнані звуки, То тиша проміж гір, завмерлих од розпуки, То промінь із небес, бузкова то стріла! А композитору Римському-Корсакову видавалося, що у свій особливий колір забарвлені різні музичні тональності: до-мажор - у білий, ре-мажор - у жовтий, мі-мажор - у синій, фа-мажор - у зелений. Звичайно, в кожного з нас є особисте сприйняття кольору, проте можна все-таки сказати, що воно залежить від особливостей культури й способу життя. Опитування за схемою добрий-поганий показало, що в Азії до білого кольору ставляться з більшою повагою, ніж на Заході. Жовтий колір найбільше шанують у Таїланді – втім, можливо, причини цього криються в панівній буддійській релігії. А в країнах з засушливим кліматом зелений колір уважають найсильнішим – невипадково іслам, що народився в пустелях Аравії, вибрав для свого прапора саме цю барву. Однак загальне враження таке, що значення кольорів у різних культурах має більше спільних рис, ніж відмінностей. Сірий, жовтий і білий, як правило, уважають слабкими кольорами, а червоний - сильним і активним. Синій майже всюди розцінюють як добрий колір. У своєму сприйнятті кольорів й стосунку до них люди, очевидно, дуже схожі між собою.

Волт Дісней (Walter Elias Disney, ⋆05.12.1901 — †15.12.966) — американський художник-мультиплікатор, кінорежисер, актор, сценарист і продюсер, засновник компанії Walt Disney Productions, яка дотепер перетворилася на медіаімперію The Walt Disney Company. Творець першого в історії звукового мультфільму, першого музичного та першого повнометражного. У своєму надзвичайно напруженому житті Волт Дісней як режисер зняв 111 фільмів і був продюсером ще 576 кіноробіт. Заслуги Діснея в області кіномистецтва були відзначені 26-ма преміями Оскар та багатьма іншими нагородами. За переказом, Волт Дісней вмів, як ніхто інший знаходити найефективніші способи поставлених завдань. Якщо Ти маєш замір розв'язати якусь життєву проблему або у Тебе є мета - чому б не скористатися стратегією відомого мультиплікатора? Одна з технік Волта Діснея для вирішення проблем – це розділення власного мислення на три автономні потоки, кожен з яких по-своєму причетний до творчого процесу. Це - Мрійник, Критик і Реаліст. Є ще й четвертий персонаж, свого роду менеджер цих потоків свідомості. Назвемо його Спостерігачем. Відповідно до назв, кожен з персонажів грає свою власну роль і говорить від свого імені про те, що саме він бачить у даній ситуації. Для виконання даної вправи Тобі знадобляться чотири картки паперу й фломастер. Напиши на картках назви персонажів і розклади їх на підлозі так, щоб три картки (Мрійник, Критик та Реаліст) були розташовані поруч, а Спостерігач - напроти них. Устань ногами на картку Спостерігача. Зараз Спостерігач - це Ти. Це та частина Твого мислення, яка прослідковує все, що відбувається з Тобою, співвідносить зі спостереженнями за іншими людьми й змінами реальності. Запитай себе, що стоїть на позиції Спостерігача: що б Ти міг сказати про те, що діється з Тобою? Спостерігай за своїми почуттями, відчуттями в тілі, зміною емоцій, своїм відношенням до себе й, зокрема, до цієї техніки. І головне, не тримай свої думки в собі. Висловлюй їх вголос. А ще краще, записуй цей вербалізований потік свідомості на диктофон. Вдосталь наговорившись, запитай себе, на яку іншу позицій із трьох, що залишилися Ти хотів би перейти? Перейди на неї. Постарайся зжитися з цим персонажем й транслювати вголос та записати на диктофон все, що вона почуває. Твоє завдання: не відходячи від мети завдання, говорити все, що прийде в голову, відповідно до ролі й поставленого завдання. Якщо це Мрійник - мріяти! Відважно озвучувати найсміливіші й найбільш несподівані ідеї про те, як досягти бажаної мети. Якщо це Реаліст - розглянути варіанти, запропоновані Мрійником, співвіднести їх з реальністю й подумати, що можливо зробити, а що - ні. Якщо це Критик - то м'яко, без самознищення покритикувати себе й запропоновані іншими персонажами способи. Пошукати в кожному з них сильні й слабкі сторони. Хто перший? Зверни увагу на те, кому Ти першому надав слово, оскільки цей вибір не випадковий. Це стратегія, якої Ти дотримуєшся в житті. Хтось тільки мріє, хтось - критикує себе, у комусь живе затятий реаліст, але поле творчості й фантазії йому невідоме. Часом далі критики або мрії справа не йде, часом людина живе, пригнічена реальністю. Після бесіди з кожним персонажем, повернись до позиції Спостерігача й зверни увагу на ті зміни, що відбулись. Нехай Спостерігач скаже, чи сподобався йому Мрійник, чи не надто несправедливим був Критик? Чи справляє враження Реаліст? На позицію кожного персонажа можна вертатися неодноразово, поки інтуїтивно не намацаєш потрібний варіант. Після цього збери усі частини докупи, склавши аркуші паперу стопочкою, один на одного. Зверни увагу, як Ти їх склав? Який порядок? Чия картка (позиція) виявилась зверху? Швидше за все, саме цієї частини Тобі у житті найбільш не вистачає. Устань на стопку карток ногами, заплющ очі. Відчуй, чи добре Тобі тут стоїться? Якщо - ні, то поміняйте картки місцями й знову встань. На котрійсь з позицій Ти відчуєш приплив сил та енергії. Це те, що треба! А висновки свої запиши. Мета цієї вправи - знайти причини проблеми й оптимальний спосіб її розв'язку. Якщо Ти цієї мети досяг – берись за виконання знайденого вирішення. Якщо маєш сумніви – прослухай свої записи і повтори вправу ще раз до одержання результату. Після виконання такої вправи втілити результати в життя буде значно простіше, аніж якщо Ти просто виконуватимеш чиїсь поради. Бо хто ж може бути кращим радником для Тебе, як не Ти сам?

З книги Річарда Коха Життя засаді 80/20 Річард Джон Кох (Richard John Koch, ⋆28.07.1950) - британський консультант з питань управління, інвестор венчурного капіталу та автор книг про менеджмент, маркетинг та спосіб життя. Генерал німецького генерального штабу фон Манштейн сказав: Є чотири типи офіцерів. Перший тип - ледачі дурні. Про них не турбуйтеся, вони не чинять шкоди. Другий тип - це працьовиті й розумні. З них виходять ідеальні штабні офіцери, що приділяють належну увагу будь-якій, навіть найдрібнішій деталі. Третій тип - це працьовиті, але тупі. Ці люди становлять серйозну загрозу, від них слід позбуватися негайно. Вони примудряються всіх навантажити пошуком роботи. І, нарешті, четвертий тип - розумні й ледачі. Ці люди повинні займати найвищі пости. Культивуйте ледачий інтелект. Вам бракує кмітливості чи лінощів? Якщо ви вважаєте, що вам бракує розуму, - до речі сказати, щоб прийти до подібного висновку, потрібно вже бути доволі розумною людиною, - працюйте над розширенням та поглибленням своїх знань у дуже вузькій області, де досить скромні зусилля приносять найщедріші плоди. Якщо ви розумні, але не ледачі, працюйте над лінню. Хапатися за все просто тому, що ви можете це зробити, означає знижувати власну ефективність. Сконцентруйтеся на найважливіших речах, котрі забезпечують грандіозні результати, Працюйте лише над тими окремими речами, які дають найбільшу користь. Просто дивно, як часто люди ставлять під сумнів і намагаються заперечити цю раду. Типова розмова протікає в такий спосіб: Друг: Ти, мабуть, жартуєш, коли твердиш, що треба ставати лінивішим. Я: Ні, я кажу цілком поважно. Я не зможу повністю зосередитися на найважливіших 20 відсотках, якщо намагатимусь встигнути зробити все інше. Набагато краще приділити у два рази більше часу чарівним 20 відсоткам і значно менше всім іншим питанням. Звідси мораль: на 60 відсотків більше результатів при витраті на 60 відсотків менше енергії. Друг: Хіба не слід вкладати 100 відсотків енергії в чарівні 20 відсотків і отримувати в чотири рази більше? Я: Чудово звучить у теорії, та й на практиці виглядає непогано, але спершу трохи пригальмуй. Припини займатися несуттєвими речами. Існує межа тому часу, який ми можемо витрачати на чарівні види діяльності без шкоди для якості. Змушуй себе робити менше. Звільняй час для пошуку важливих областей діяльності й важливих речей, над якими слід працювати. Друг: Але ти ж насправді не вважаєш за необхідне ледарювати, чи не так? Я: Є маса ледачих людей, наприклад, Рональд Рейган, що добилися колосального успіху завдяки жорсткій зосередженості на одному-двох питаннях. І є такі роботяги, як президент Картер, які розпорошуються на занадто велике число завдань, а тому їм хронічно нічого не вдається. Потім, є ще блискучі вчені й люди творчих професій, повністю поглинені своєї роботою, оскільки вони люблять її, живуть і дихають нею. Я б не став рекомендувати їм лінуватися. Я виступаю не на захист лінощів, а на захист концентрації на тому, що має най-найважливіше значення. Якщо тебе бентежить слово ледачий, оперуй словом розслаблений. Роби те, що тобі подобається, роби це спокійно й без зайвих хвилювань. Багато трудоголіків настільки завалені роботою, що не в змозі навіть вибрати час і виділити найбільш значущі справи. Ледача людина прагне робити якнайменше, а отже, зосереджується винятково на найважливішому. Найефективніші працівники - це ледачі люди, що постійно генерують нові ідеї та концентруються на їхній реалізації. Думати найчастіше страшно й незвично, набагато простіше закопатися з головою в життєві дріб'язки та щоденні клопоти. Єдиний спосіб для більшості з нас створити щось нове й цінне - знизити темп, займатися певними важливими речами, розслабитися. Якщо ви дійсно любите свою справу, вам немає потреби лінуватися. Якщо ви витрачаєте час на безліч речей, що не приносять вам ні радості, ні задоволення, забудьте про них, зверніть усю увагу лише на корисні та приємні речі.

Техніка Відрізання Як тільки Ти відчув, що у твою свідомість закралася негативна думка, просто відріж її. Не треба її аналізувати, не треба з нею сперечатися, не треба захищатися від неї - Просто відріж її від себе й на її місце поставте щось інше. І ключовий принцип тут – робити це негайно, у ту саму мить, як тільки відчув непотрібну думку. Техніка Етикетка (яку ми приклеюємо до чогось або до когось) Ця техніка відрізняється від попередньої, вона полягає в тому, що замість того що б позбутися, відрізати думку, ми від неї сторонимося й спостерігаємо її з боку. Ми спостерігаємо її з боку, але не дозволяємо їй володіти нами. Ти можеш сказати собі, що із мною діється? - зараз до мене прийшла ось така думка, але Ти називаєш її і навіть поміщаєш її в лапки, тим самим призначаючи їй місце і підкреслюючи цим, що потік своїх думок контролює твоє справжнє Я. А потім просто спостерігаєш за нею так, як роблять це дослідники, спостерігаючи за цікавим природним явищем. Негативні думки мають над нами владу, тільки якщо ми на них реагуємо. Техніка Перебільшення Як тільки виявиш у себе негативну думку, Ти мусиш перебільшити її, довести до абсурду. Тут ключовий момент - вчинити її смішною. Спіймавши себе на негативній думці, Ти повинен пригадати собі, що наш розум - умілий дурисвіт. Щодня він намагається зіграти з нами який-небудь жарт. Але Ти ж спостережливий і легко помічаєш спроби розуму обдурити себе. І ви вирішуєте вдатися до техніки перебільшення. Наприклад, Ти тривожишся через співбесіду при пошуку роботи? Тобі страшно зайти в кабінет до свого майбутнього роботодавця? І справді, Тобі є чого боятись. Бо замість людини там сидить механічний робот, який вийде з-за стола й трісне Тебе по голові своїм залізним кулачищем, а потім набіжить юрба людей з водою й почнуть Тебе поливати. І Тобі буде боляче, Ти будеш весь мокрий та побитий … Потім вони нацькують на Тебе вівчарок … і от Ти весь мокрий, увесь покусаний … Але мало того, Ти виходиш на вулицю, а всі люди сміються з Тебе і показують на Тебе пальцями. Це абсурдно, але саме це допомагає позбавити негативну думку сили. Ще раз повторимось: негативні думки мають над нами владу тільки якщо ми на них реагуємо. Але реагувати ми можемо тільки на щось, що близьке до реальності. Абсурд від реальності далекий. Техніка Протистояння Усе - що нам нашіптує негативна думка, слід трансформувати в повну протилежність. Як тільки до Тебе прийшла думка що Тобі не вдасться чогось-там зробити, негайно уяви собі, що Ти вже це зробив і відчуваєш полегшення та задоволення від того, що у Тебе все так добре вийшло. Наш розум влаштовано так, що одночасно він не може жити двома емоціями. Абсолютно неможливо, - одночасно думати про негативне й позитивне, розум здатен одночасно думати про щось одне і тут усе залежить від сили вхідного імпульсу. Якщо Ти зможеш надати позитивним думкам більшої сили, то вони витіснять весь негатив. Уяви собі, що Ти граєш у комп’ютерну гру. Твої негативні думки – це намальований віртуальний монстр, а у Тебе є чотири способи його подолати. Насправді таких способів є набагато більше, але варто почати з найпростішого. Побався, проекспериментуй, досліди ці чотири способи і з часом Ти відчуєш, що можеш контролювати потік свої свідомості і відділяти потрібні Тобі думки від непотрібних. Найважливіше - не дозволяти своєму наляканому розуму диктувати Тобі свою волю. Адже людина – це щось більше, ніж тільки розум.