ЗНАЙДЕНО

Слово цар прийшло в нашу мову із Болгарії. Це слов’янізоване латинське слово caesar, обов'язкова частина титулу римських та візантійських імператорів як наступників Юлія Цезаря. У слов’янській християнській літературі цей термін використовували спочатку для позначення Бога - Царя Небесного і взагалі там, де треба було замінити грецьке слово басилевс. Саме басилевсом, а по-слов'янськи - царем, назвав болгарський князь Симеон, прозваний Великим, оголосивши себе, таким чином, рівним Богу і навіть самому візантійському імператору. На Русі назвати себе царем вперше відважився Роман Мстиславович у 1204 році, себто після того, як хрестоносці захопили й знищили Константинополь і вбили імператора Олексія. Невідомо, що з цього б вийшло, оскільки Роман мав усі необхідні дані, щоб дорости до рангу видатного державного діяча, однак, вв'язавшись в безглузду авантюру у Польщі, безславно загинув. А потім його тіло довелось ще й викупляти у поляків за великі гроші. Може тому після Романової смерті в Руських землях більше нікого царем не іменували, хіба що волхвів у різдвяних колядах та казкових персонажів. А от у Московії цар був титулом ханів династії Чингізидів, іноді його тихцем вживали на означення московських правителів, однак до офіційної титулатури включати побоювались. Однак до падіння Золотої Орди в офіційних документах, міжнародних угодах та печатках це слово не зустрічалося. Натомість, титул «цар» постійно вживався на адресу сюзерена Москви, татарського хана, як в літературній, так і юридичній мові. Зокрема, в офіційному листуванні між Іваном ІІІ та Менглі Ґераєм, останній іменував себе царем, а Івана всього лиш великим князем: Я, Менглі-Гірей цар побажав з братом своїм великим князем взяти любов. Тобто себе Менглі-Гірей іменує царем, а царя Івана - братом, але меншеньким - великим князем. Сам Іван відповідав йому: Государ єси великий… брате мій Менглі-Гірею, царю. І у всіх московських внутрішніх документах ординські хани завжди іменувалися царями. Але Орда наказала довго жити, а держави, які повстала з її шматочків, всі, як одна були мусульманськими. Переходити в іслам було вже запізно, бо це означало б стати молодшим братом серед багатьох, а тому іслам було оголошено ворогом номер один. На словах звичайно. Братство з мусульманськими государями вмить було наказано забути і московські царі стали ревнителями християнської віри про яку, так насправді, самі знали дуже мало. Всі мандрівники, які в той час побували в Москві, наче змовившись, описують московське православ’я, як дивне. Однак для московітів не це було головним. Старець псковського Спасо-Єлеазаровського монастиря Філофей у своєму листі до великого князю Василя III Івановича (батька Івана Грозного), викладає власну теорію Москви, як Третього Риму два убо Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бувати. Патріотично настроєний монах створює власну, утопічну, як би тепер сказали, картину ідеального православного государства, а заодно й відстоює у листі певні майнові інтереси свого монастиря. Однак для московських пропагандистів, ідея третього Риму – це, як знайшов. І вона отримує свій подальший логічний розвиток. Ланки цього логічного ланцюжка наступні: По-перше, у 1453 році Константинополь (другий Рим) впав. Отже його немає. А без Риму світ існувати не може, бо, як один Бог на небі так і один Цар на землі. По-друге, московський великий князь Іван III (дідусь Івана Грозного) був одружений із небогою Костянтина ХІ, останнього візантійського імператора Софією із Палеологів. Сьома вода по киселю? А сам Костянтин ХІ відмовився від свого прізвища Палеолог і прийняв прізвище матері Драгаш? Ну і що? Навіть крапля імператорської крові дає право звати себе спадкоємцем імператорів Царграду і привласнити собі їхній герб – двоголового орла. А де перебувати імператорам, як не у Римі? Нехай навіть третьому (бо Бог у Трійці перебуває). По-третє, Русь перейняла християнство від Візантії. А Москва і є Русь… І якщо перші дві ланки ще якось тримались купи, то остання рвалась, скільки б і як її зв’язували. Русь таки прийняла Християнство від Візантії, але сталось це у 988 році, коли там, де зараз стоїть московський кремль, хіба що лося рогатого можна було охрестити. І апостол Андрій Первозванний, згідно легенди, вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ. Поминаючи той факт, що в часи апостольські Київ уже існував, не треба бути великим знавцем історії, щоб запитатись, а чому це апостол не подався на береги Москви-ріки та Неглінної, щоб майбутній третій рим благословити? Не знав він про нього, чи що? Цих аргументів московська пропаганда уже ніяк не могла перекрити. Адже Русь існувала. І навіть не одна, а дві. Київська Русь втілила себе в Великім Князівстві Литовськім, а Новгородська Русь і взагалі стала республікою. Новгород багатів, Київ процвітав. Руська мова стала у Великому Князівстві Литовському державною мовою, Руська Правда розрослась до Литовського Статуту, за яким жила вся країна. Початкові школи існували в усіх містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках магнатів. За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. У документах паризької Сорбонни імена студентів-русів, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. У середині XV століття в Європі було вже декілька докторів з Русі - у Болонському, Краківському, Празькому університетах. Руські купці торгували по усьому світу, Магдебурзьке право отримали більшість Руських міст, а Великий Новгород був членом спілки Ганзейських міст. І що було з отим всім бідній Москві робити? Бо заперечити очевидне не вдавалось навіть московській пропаганді – на той час телебачення ще не існувало. Висновок напрошувався сам. Так, як четвертому Риму не бувати, так і Русь повинна бути тільки одна – Московська. Першим під роздачу потрапив Великий Новгород. Опричники Івана Грозного влаштували місту криваву бійню. Різня була такою, що навіть голуб, який сидів на хресті храму Святої Софії, скам’янів від жаху. Голуба цього можна побачити ще й зараз, а от від багатющої купецької Новгородської республіки не зосталось нічого. Вона стала частиною Московії. З однією Руссю було покінчено. Окрилений успіхами новоявлений цар третьоримський вирішив розібратись і з останньою Руссю, але в битві під Оршею 8 вересня 1514 року 15-тисячне русько-литовське військо на чолі із князем Костянтином Острозьким розгромило вісімдесят тисяч московітів. Виявилось, що воювати з європейською армією це далеко не те саме, що громити Казань чи різати безборонних купців у Новгороді. Катастрофу довершила Лівонська війна. Цар Іван вимушений був капітулювати. Так, перша спроба віртуальної Русі замінити собою Русь реальну завершилась повним фіаско і привела до втрати Московським царством своєї функціональності майже на століття. Військові авантюри царя Івана, масовий терор, голод, смутні часи – все це знищило, насамперед, еліту московської держави. Давні роди слов’яно-фіно-угрів, які походили, хоч і з певними сумнівами, від Рюриковичів, - зникли. Коли після Смутного часу довелось вибирати царя, то нікого більш годящого не знайшлось, окрім Михайла Романова, що виводив свій рід від якогось, нікому невідомого, Андрія Кобили. Країна потребувала адміністративної та інтелектуальної еліти, щоб, хоча б вижити, бо, рано чи пізно, сусіди, наразі заклопотані власними бідами, звернули б увагу на хвору людину Європи і поділилися б, по-братськи, великими, хоч і напівпустими, землями Московії. Про третій Рим на якийсь час довелось забути і шукати вихід із ситуації. Від місцевого населення чогось, що виходило б поза їхні інтелектуальні можливості, годі було сподіватись. Тому еліту держави довелось шукати на стороні. Цією стороною виявились недавно завойовані військовою силою осколки Золотої Орди – Казанське та Астраханське ханства. Татарські вельможі, напіввельможі і просто авантюристи широким та глибоким потоком рушили в московські землі. Апраксіни, Аракчеєви, Дашкови, Державіни, Єрмолови, Шереметєви, Булгакови, Голіцини, Мілюкови, Годунови, Строганови, Буніни, Куракіни, Салтикови, Сабурови, Мансурови, Тарбеєви, Юсупови, Караулови, Огарєви, Ахматови, Бакаєви, Бердяєви, Тургенєви, Юшкови, Суворови, Давидови, Голеніщеви-Кутузови, Бібікови, Чірікови, Поліванови, Копилови, Аксакови, Мусіни-Пушкіни, Баранови, Карамзіни, Алмазови, Урусови, Тухачевські, Кожевнікови, Бикови, Ієвлєви, Кобякови, Шубіни, Танєєви, Шукліни, Тімірязєви, Чаадаєви, Тараканови ... продовжувати довелося б довго. У середовищі російського дворянства більше 500 відомих татарських родів. Всі ці люди хрестились і номінально ставали християнами, однак звички, моделі поведінки, управлінські навички від цього не змінювались. Москва знову стала Золотою Ордою, тільки під іншою назвою. Бо навіть спаситель Московської держави, її національний герой, командир Земського ополчення, яке визволяло у 1612 році Кремль від поляків (і русинів також) знаменитий Козьма Мінін, пам’ятник якому стоїть на Красній площі, - охрестився тільки у дорослому віці. До цього його звали Кірішею Міненбаєвим і був він астраханським татарином. Дмітрія ж Пожарського йому в компаньйони дописали уже пізніше. Двічі в одну ріку вступити неможливо і Московія повільно деградувала, якби не подарунок долі. Завдяки неймовірному збігу обставин Русь сама стала її частиною. Внаслідок громадянської війни у Речі Посполитій, найбільш економічно розвинена, найбільш освічена, найбільш військово організована частина Русі добровільно уклала з Московією договір про конфедерацію. Для тодішніх лідерів України-Русі – це був вимушений та тимчасовий тактичний хід, але Москва на це погодитись не могла. Це був її єдиний шанс і цього шансу московіти не упустили. Помилкою русів було те, що вони, як типові європейці (як тоді, так і тепер) вважали, що зрада, лицемірство, хитрість і підлість, може й допустимі у міжнародній політиці, але тільки, як виняток. Для Москви ж, вихованій в традиціях ординської системи цінностей, мета завжди оправдовувала засоби. Метою ж була знову відроджена мрія, про Москву, як Третій Рим. Однак до здійснення цієї мрії було, хоч і ближче, але все-таки далеко. До булави (і до мрії також), нагадаємо, треба ще й голови. Розумних же голів Москві надалі бракувало. Вектор інтелектуального донорства довелось змінити із татарського на руський. Жодна видатна подія культурного характеру на Москві не обходилась без участі українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьї Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників - все це щедро постачала Русь. Перші діячі церкви за Петра І були русинами, і Синод на три чверті складався із них. Був час, коли всі єпископи Московії, з Сибіром включно, були русинами, і більшість з них були вихованцями Київської Академії. Достатньо сказати, що із 23 ректорів Московської Слов’яно-Греко-Латинської Академії, заснованої у 1687 році, 21 отримав освіту у Києві, а із 125 її професорів – 95 вихідці з Русі. Недарма цар Петро І сказав про них: ...Сей народ и зело умен и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает Российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи Российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет светочью Российского Царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и Российское царство останется не в авантаже. Звернемо увагу, що цар Петро, при всій його українофобії, визнає все-таки українців окремим народом з окремою мовою і, що найголовніше, свободою. Він же, цар Петро, і помітив небезпеку, яка загрожувала Московії. Ставши політично частиною московської держави, Русь-Україна поступово завойовувала її культурно та економічно. Не Русь ставала Московією, а Московія – Руссю. Тим більше, що населення Русі-України кількісно не поступалось московському, а якісно - перевищувало його на голову. Московія поступово русифікувалась в найбільш буквальному сенсі цього слова. Навіть запрошення з-за кордону європейських фахівців не могло стримати цей процес - не ті були люди. Цілком заслужено боялися європейці Московії, не вважаючи її ні європейською, ні християнською, ні навіть слов’янською державою. А пройдисвітів на Москві і власних не бракувало ніколи. І тоді цар Петро вигадав хід, який насправді можна назвати геніальним – він перейменував свою державу у Русь, назвавши її імперією. А щоб добрячи забити баки іноземцям, використав не рідну, а грецьку назву Русі – Рóссія. Саме так, із наголосом на першому складі – Рóссія. А Русь, відповідно, отримала назву малої Росії – Малоросії. Так чином, в очах європейців, у першу чергу, і власних підданих закріплювався певний історичний стереотип – Росія завжди була єдиною цілісністю, у складі якої були і Київ, і Москва, і Поволжя, і Литва, і, навіть, Сибір з Казахстаном. Просто все це, завдяки зовнішнім ворогам було роз’єднаним, а тому нещасним. А потім, завдяки самовідданим, собі на шкоду, діям Москви, з’єдналось докупи і стало великим та щасливим. І безмежно Москві вдячними. А мешканці Русі-України – це ті ж таки руські люди, що і в Підмосков’ї, тільки зіпсовані іноземними впливом. Хоча, до честі іноземців, слід сказати, що цей пропагандистський хід спрацював не одразу. Ще у першому виданні Британської енциклопедії (а це – 1771 рік, тобто через кілька десятків років після петровських нововведень в географію) немає жодних згадок про Російську Імперії. Там написано, що найбільшою країною світу, яка займає майже всю Євразію, є Велика Тартарія. А Московське князівство, куди до цього часу вже посадили правити Романових, є лише однією з провінцій цієї величезної імперії і називається Московською Тартарією. Там же представлені мапи Європи і Азії, на яких все це добре видно. Тільки після наполеонівських війн, коли цар Олександр І та його козаки побували в Парижі і не наробили там великої шкоди, Рóссію почали сприймати, як імперію. А ще згодом, - як європейського жандарма і божевільного. Роль, яку сучасні росіяни чомусь (а чому?) вважають ознакою своєї сили. І все було б добре, тільки знову вилізла неочікувана проблема. Руські люди із Підмосков’я, не кажучи вже про Поволжжя і дальші провінції Великоросії, по-руськи говорити не вміли. Вони надалі називали себе мокша, ерзя, черемисами, вотяками, перм’яками, зирянами, чувашами, марійцями, татарами, справно платили податки і не розуміли, чого ще від них хочуть? Почалась примусова русифікація чи, точніше, росієфікація. Фіно-угрів почали змушувати вивчати слов’янську мову. Звичайно ж, підручників, написаних в Україні-Русі для цього не можна було використати. Тому навчання велось за церковними книгами, які були єдиною масовою літературою того часу у Московії. А книги ті були записані церковнослов’янською, себто староболгарською мовою так, як це було прийнято в часи хрещення Русі. В результаті цього навчання виник «живой великорусский язык», який за своїм словниковим запасом ближчий до болгарської мови, аніж до сучасної української та ще й спотворений невластивим слов’янським мовам фіно-угорським аканням. Як приклад - русская народная сказка Колобок, де ім’я головного героя вимовляється, як Калабок, що мало б означати круглобокий, і це при тому, в московській мові навіть слова коло немає. Або Пушкін. Руслан у Пушкіна - це російський (!) витязь. З таким же успіхом русский витязь міг носити ім'я Аслан або Нурсултан. І це б не викликало запитань у сучасників Пушкіна. Це не викликало сумнівів і у самого Пушкіна – для нього це нормально, бо такі імена власне й були характерними для московської еліти. Людей, які розмовляють цією мовою, влада наказала іменувати великороссами на противагу малороссам - русам-українцям. Хоча самі себе воно продовжують іменувати русскими людьми, тобто тими, хто належить Русі. Живуча пам’ять народна, чи не так? І живуча вона не тільки в цьому. Попри всі старання й намагання, попри всі самовихваляння і самозвеличування із народу-раба нічого крім раба не вийшло. І не вийде. Вся історія Росії, як в іпостасі царства, так і в іпостасі імперії, союзу і федерації, була і є історією паразитизму, запозичення та перевдягання у чужі одежі і усі досягнення цього народу, які він демонструє світу, - украдені в інших. Навіть історія Карамзіна (татарина, до речі, за походженням), яка є офіційною історичною теорією та підвалиною ідеології всіх російських імперій від царської до путінської, не може цього приховати. Щоб якось сховати кінці у воді, довелось знищити або десь безслідно заховати архіви Василя Татіщева – одного із небагатьох в російській історії більш-менш правдивого дослідника (може тому, що виводив він свій рід від смоленських князів, а не від казанських мурз?). Переписуючи історію, стару версію потрібно було обов'язково знищити. Що і зробили... Саме тому у радянській школі переповідали тільки карамзінсько-радянську версію, оминаючи будь-які згадки про історію інших в’язнів тюрми народів. Так, наче до появи Московії на 70% території, яку вона згодом захопила не відбувалось нічого. Ну геть нічого! Загадка і таємниця, покрита мороком. Не було москалів, значить нічого й не було. Себто москалі – це все, а всі інші ніхто. І в цьому є своя внутрішня несхибна логіка: якби поневолені народи хоч трохи знали про своє походження, то тоді дуже швидко усе б у їхній свідомості стало на свої місця – хто саме, будучи ніким і родом нізвідки. намагається видаватись пупом Всесвіту. Для цього всіх вихідців із некоренного населения негайно записували у росіяни або ж всіляко замовчували їхні досягнення. Скільки їх було отих видатних нерусских росіян? (далі буде)

Поминаючи людей неслов’янського походження (пам’ятаєш отих 500 родів татарського походження?, а ще білоруського, німецького, шведського, польського, шотландського, грецького та інших), пом’янемо тільки деяких із тих, хто започаткував так звану російську науку: Один із ректорів Київської братської школи, вчений та письменник Мелетій Смотрицький є автором славнозвісної Грамматіки славенския. Це праця, з якою він увійшов в історію науки як родоначальник слов’янської філології. За цією граматикою навчалося не одне покоління молоді у слов’янських країнах. Микола Бантиш-Каменський із Ніжина - очільник московського архіву і почесний член Російської академії наук, історик і археограф. У 1687 році в Москві вихідцями з України була відкрита Слов’яно-греко-латинська академія, значний внесок у розвиток якої вніс видатний вчений, професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський. Він же став основним консультантом проекту створення Російської академії наук. З двадцяти членів-фундаторів її більшість були українськими вченими. Яків Блоницький із Києва - викладач грецької мови в Слов’яно-греко-латинській академії Москви, укладач грецько-слов’янських словників і граматики церковно-слов’янської мови, за якою до сих пір відбуваються церковні служби православної церкви московського патріархату. Гедеон Сломинський з Києва - разом з Варлаамом Лащевським впорядкував офіційну московську Біблію і видав її у 1754 році. У такому вигляді вона друкується й нині. Гаврило Бужинський з Полтавщини - письменник, церковний діяч і проповідник. З 1706 року професор московської Слов’яно-греко-латинської академії, потім її префект, а потім - протектор шкіл та типографій всієї російської держави. Переклав російською мовою багато європейських книжок (зокрема Еразма Роттердамського). Сприяв формуванню російської наукової термінології, після чого в наш час деякі росіяни заперечують право на існування української мови на тій підставі, що, мовляв, вся наукова термінологія нині - російська. Його перу належав перший в Росії посібник з етики - Юности честное зерцало. Варнава Волостиковський із Києва - був Холмогорським архієпископом. 1723 року заснував в Холмогорах Словенську школу з викладанням слов’янської й грецької мов і латини. В цій школі вчився місцевий мешканець Михайло Ломоносов і там він довідався про існування академій в Москві та Києві. Інокентій Ґізель з Києва, званий руським Аристотелем, - професор і ректор Києво-Могилянської академії. Історично-літературний твір Гізеля Мир з Богом людині (1669) широко розповсюдився в Україні й Росії та багаторазово перевидавався. Гуманізм цієї книги і її невідповідність монархічним нормам тодішнього російського суспільства стали причиною її заборони синодом в 1690 році. В 1674 р. Києво-Печерською лаврою було видано Синопсис Ґізеля - перший друкований підручник з східнослов’янської історії і до середини ХІХ століття він перевидавався близько тридцяти разів. Лаврентій Горка із Львівщини – перший обер-ієромонах російської армії та флоту - заснував семінарію у В’ятці. Федір Заставський з Мелітополя – засновник і перший директор Сімферопольської гімназії. Григорій Зельницький з Умані - доктор філософії Московського університету, директор училищ Калузької губернії. Лука Конашевич із Самбора - створив у 1725 році школу у Великому Устюзі. Сильвестр Кулябка з Києва - заснував семінарію в Костромі. Гедеон Одорський з Києва – засновник семінарії в Архангельську. Платон Петрушевський з Києва - засновник шкіл у Сєвську в 1741 році і у Владимирі на Клязьмі в 1749 році. Філофей Лещинський із Слобожанщини - заснував у 1703 році школу в Тобольську. Варлаам Ліницький з Київщини - створив школи в Суздалі (1723), Коломні, Астрахані (1727). Єпіфаній Тихогорський з Слобожанщини - заснував школу у Бєлгороді. Сильвестр Холмський з Львівщини - заснував школу в Рязані. Амвросій Юшкевич з Києва - заснував школу у Вологді. Теодосій Яновський з Києва - заснував Олександро-Невську школу в Петербурзі. Інокентій Кульчицький з Львівщини - створив школу в Іркутську. Іван Гоголевський із Лохвиці - в 1713 році заснував семінарію в Архангельську. Арсеній Могилянський з Вінниччини - заснував Троїцево-Сергіїву семінарію. Дорофій Короткевич з Чернігівщини - створив школу в Смоленську у 1725 році. Завдяки Івану Зарудному з Києва чимало московських будівель мають багать спільного з пам’ятками української архітектури. Це стосується Москви, Ростова Великого, Костроми, Петербурга, Таллінна, Тюмені й Тобольська. За дорученням Петра І Іван Зарудний наглядав за працею всіх малярів, архітекторів та іконописців Росії. Олекса Мушич та Тимофій Кушва – київські міщани, що відкрили першу на Москві книгарню в Китай-городі. Теофілакт Лопатинський із Львова - в 1706 - 1722 був ректором Московської слов’яно-греко-латинської академії, потім радником і віце-президентом Синоду. Володів латинською, грецькою, польською, німецькою, єврейською, арабською, халдейською, французькою, московською та іншими іноземними мовами, давніми й сучасними. Петро Завадовський з Чернігівщини - кабінет-секретар Катерини ІІ, згодом перший міністр народної освіти Росії (1802-1810). Іван Запольський з Київщини - професор фізики й математики Казанського університету. Іван Зейнан з Закарпаття – учитель онука Петра І, майбутнього Петра ІІ. Першим ректором Петербурзького університету був українець із Закарпаття Михайло Балудянський. При цьому ці люди здебільшого не мали ні права писати на своїй рідній мові, ні вчитися, а часто і навіть називатися ім'ям свого народу. Великий русский писатель Микола Гоголь, подорожуючи Європою та зупиняючись в одному з пансіонів, при заповненні анкети в графі національність власноруч записав ukrainien. А от в Московії такого нахабства йому б не подарували. Там він, як і десятки тисяч інших вчених, письменників, дослідників, інженерів, учителів, військових і просто талановитих людей, досі залишаються русскими людьми. Як не дивно, але всі їхні титанічні зусилля, фактично, були потрачені намарне. Московія, як у своєму царсько-імперіалістичному форматі, так і в радянсько-імперіалістичному продовжувала залишатись пожирачем мізків. За рішенням сесії Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО 2001 рік був оголошений роком вшанування пам’яті видатного українського математика Він зробив великий внесок у розвиток математичної культури в Росії, заснував школу російських математиків, які працювали в галузі механіки і прикладної математики. Ім’я математика Георгія Вороного відоме світовій науці як основоположника і засновника нових наукових напрямків у теорії чисел, алгебри і геометрії, зокрема, заклав основи геометрії чисел. Наукові праці одного з найвизначніших математиків ХХ сторіччя Михайла Кравчука увійшли до скарбниці світової науки. У 1876 році на Вінниччині Олександр Можайський випробував свою першу дієву модель літака, працюючи далі над розробкою свого літального апарату в натуральну величину. Його проект фюзеляжного моноплана більш ніж на 30 років випередив розробки західноєвропейських та американських винахідників. 1913 року умільці з села Червоне на Волині власними руками зробили моноплан оригінальної конструкції Федора Терещенка. Перший у світі гідролітак збудував український авіаконструктор Дмитро Григорович. А найбільший у світі чотирьохмоторний бомбардувальник Ілля Муромець у часи першої світової війни сконструював киянин Ігор Сікорський, відомий потім, як батько вертольотобудування (щоправда, на його щастя, уже в США). Військову авіацію царської Росії в ті роки очолював генерал-лейтенант Олександр Кованько. Архип Люлька першим розробив двоконтурний турбореактивний двигун, що дало змогу будувати літаки з принципово новими характеристиками. Син запорозького гармаша та родич останнього кошового Петра Калнишевського Олександр Засядько з Полтавщини, кавалер золотої шпаги За хоробрість (її мали лише двоє учасників Вітчизняної війни 1812 року - він та Петро Багратіон), створив перші в світі балістичні ракети - прообраз космічних (тепер є кратер Засядько на Місяці). Микола Кибальчич з міста Коропа на Чернігівщині за три доби до страти накреслив на тюремній стіні проект космічного корабля і формулу реактивної тяги. Костянтина Ціолковського (нащадка гетьмана Северина Наливайка) всі знають, як винахідника аеро- та ракетодинаміки, основоположника космонавтики. Юрій Кондратюк (Шаргей) з Полтави - автор ідеї багатоступеневої ракети. За його проектом 1969 року американці висадили людину на Місяці. Конструктор крилатої ракети 212 (1935 рік), що стала для німців прообразом ракет ФАУ-1 та ФАУ-2. Джон Хуболт, один із керівників американської космічної програми сказав: Коли березневого світанку 1968 року я схвильовано спостерігав на мисі Кеннеді за стартом ракети, що мала понести корабель „Аполлон-9“ у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, що розрахував трасу, по якій повинні були летіти троє наших астронавтів. Сергій Корольов із Житомира - творець перших у світі космічних кораблів і... космічної ери. Валентин Глушко з Одеси - творець реактивних двигунів до космічних і глобальних ракет. Юрій Лисянський із Ніжина перший в Російській імперії здійснив навколосвітню подорож. Один з предків відомого у всьому світі етнографа, антрополога і мандрівника Миколи Миклухо-Маклай був курінним отаманом у війську Запорозькому. З українського шляхетського роду походив видатний біолог, один з засновників еволюційної ембріології, порівняльної патології та імунології Ілля Мечников. В 1908 року нагороджений Нобелівською премією спільно з Ерліхом. Геніальний, широко знаний у світі Володимир Вернадський походить із української інтелігентної сім’ї. Його батько Іван Вернадський онук українського священика з Чернігова, відомий учений-економіст, який створив перший у Росії підручник історії політекономії. Родом з Полтавщини - Іван Полетика, який першим в Російській імперії одержав за кордоном звання доктора медицини, деякий час був професором Кельнської академії. У 1756 році очолив Петербурзький генеральний сухопутний шпиталь (до Полетики цю посаду обіймали тільки іноземці). Доктор медицини полтавчанин Мартин Тереховський першим довів безґрунтовність теорії Бюффона про довільний розвиток життя (пізніше його висновки одержали підтвердження у працях Луї Пастера). Основоположник акушерства і педіатрії в Росії Нестор Амбодик виріс на Полтавщині в сім’ї українського священика - він став також основоположником російської наукової медичної термінології. Першим в Російській імперії і одним з перших у світі запровадив наркоз Дмитро Сушинський, рятуючи солдатів Суворова, та й самого Суворова він врятував від смерті через больовий шок під час операції. Основоположник першої російської анатомічної школи Петро Загорський з Чернігівщини. З 1799 року завідував кафедрою в Петербурзькій медико-хірургічній академії і займав її 34 роки, виховавши кілька тисяч лікарів і багатьох видатних анатомів. Видатний український мікробіолог і епідеміолог Данило Заболотний завдяки своїм неоціненним науковим відмінностям і організаційним заходам припинив жахливі епідемії чуми, холери, дифтерії, тифів. Він заснував такі науки, як епідеміологія та медична географія, створив кафедри медичної бактеріології, епідеміології в Одесі та Ленінграді, заснував Інститут мікробіології в Києві. І це тільки українці, та й то далеко не всі. А ще ж були євреї, німці, білоруси, поляки, шведи, грузини, татари, вірмени, литовці, латиші і багато-багато інших. І де ж тоді, серед усіх цих росіян місце для истинно русских людей? Вдповідь відома – ніде! За рідкісними винятками, нащадки фіно-угро-слов’янсько-татарських метисів просто нездатні навчатися. І відомо чому: здатність до навчання – це здатність до самостійного мислення, абсолютно недосяжна для народу-раба. Єдине, в чому ці люди досягли неймовірних висот, - це мистецтво мімікрії. Видаватись кимсь – великим, страшним, мудрим, добрим, вченим, щирим, і вчасно вибрати маску, в залежності від обставин, - це дуже складне мистецтво. І вироблене воно віками рабського існування. Очевидно, це необхідно для того, щоб вижити – не маючи і не вміючи абсолютно нічого, вдавати із себе, що маєш і вмієш усе. І не треба говорити, про велике чудо російської душі. Немає такого чуда. Є тільки роздвоєння особистості. Жити, одночасно ненавидячи об’єкт мавпування і розуміючи, що не можеш без нього обійтись, мабуть-таки, дуже важко. Чи є рецепт від цієї хвороби? Є. І його запропонував нам все той же знавець давньої Русі-Скіфії і великий мудрець, батько історії – Геродот. Скіфи, - каже він, - були владарями Верхньої Азії впродовж двадцяти восьми років. Удерлися вони до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, бо до приходу скіфів мідійці владарювали в Азії. Але скіфів, які були відсутні протягом двадцяти восьми років, коли вони повернулися до своєї країни, спіткали випробування такі тяжкі, як і ті, що були в Мідії, адже вони зустріли там численне вороже військо, бо скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, взяли собі за чоловіків рабів. Отже, від цих скіфських рабів і від жінок народилося і виросло покоління юнаків, які, довідавшись про своє походження, виступили проти скіфів. Коли скіфи повернулися в країну, вони вчинили їм опір і почали з ними битися. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивників, один із скіфів сказав так: Що це ми робимо, скіфи? Ми б'ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір. Почувши це, скіфи так і зробили, і здивувались тому, що сталося: нащадки рабів припинили битву і повтікали. Чи можливо це в наш час, адже колишні раби Русі з тих пір страшенно збагатіли, запишались та навіть озброїлись атомною бомбою? Все це так, але раб у душі залишається рабом і нічого з цим вдіяти не може. Він могутній тільки чужим страхом, а зовсім не своєю силою, оскільки хто-хто, а сам раб дуже добре знає, що сила його у дуже великій мірі є показною, мальованою, такою ж, як колись мальованими були знамениті потьомкінські села. Та й не вміє він по-справжньому панувати, бо в його розумінні влада над кимсь є його природнім правом до грабунку та ґвалту, а зовсім не відповідальністю за своїх підлеглих. Підкореним ним народам він може запропонувати хіба що свою власну рабську модель поведінки – бути рабом раба. І, що найдивніше, в глибині своєї рабською душі йому зовсім не хочеться бути кимсь іншим. Позаяк мрія кожного раба полягає не в тому, щоб визволитись (бо раб знає про свободу?), і навіть не в тому, щоб бути комусь паном (ця роль його швидко втомлює). Раб хоче одного – знайти собі доброго пана. Дайте йому цю можливість і спіть спокійно, панове! КОРОТКИЙ ПОСТСКРИПТУМ: ЩО ТРЕБА ЗНАТИ ПРО СТОСУНКИ УКРАЇНИ З РОСІЙСЬКОЮ (РАДЯНСЬКОЮ) ІМПЕРІЄЮ? 23.01.1667 – Андрусівське перемир’я про розділ України між Московією та Польщею. Розрив березневих статей - угоди між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, яка регламентувала політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. 1687 – Коломацькі статті - вимоги до гетьмана України сприяти змішаним шлюбам між українцями та московітами. 1689 - заборона Києво-Печерській Лаврі друкувати книжки без дозволу Москви. 1690 - Анафема Московського собору на безліч українських книг (Могили, Ставровецького, Галятовського, Барановича, Радивилівського, Славинецького та інших, написаних українською мовою). 1708 - всупереч основоположним церковним канонам, керований Петром І церковний Синод, порушивши закон православної церкви, оголошує анафему Гетьману України Івану Мазепі. 1708 - знищення Петром І гетьманської столиці Батурина. Без суду скарано 6000 осіб, які, до того ж, були підданими царя. 25.05.1709 - московські війська царя Петра I руйнують Чортомлицьку Січ. 1709, 1720, 1721, 1729, 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 - укази царів та синоду про заборону на книговидання українською мовою. 1721 – перейменування Московського царства в Російську імперію. 1764 - інструкція Катерини ІІ князеві Вяземскому про посилення русифікації Смоленщини, Прибалтики, Фінляндії, України. 29.02.1723 - в Петропавлівський фортеці в Петербурзі гине гетьман Павло Полуботок. 2.02.1764 - царський указ про ліквідацію гетьманського правління в Україні. 25.02.1764 - цариця Катерина ІІ ліквідує монастирі Української Церкви. 1769 - указ про вилучення в населення книжок, написаних українською мовою. 15-16.06.1775 - знищення Запорізької Січі. 1784 - русифікація початкової освіти в Україні. 1786 - заборона церковної служби українською мовою, встановлення російської вимови церковнослов’янських текстів. Указ про обов'язковість «чистого російської» в Київської Академії. 21.04.1786 - введення царицею Катериною кріпацтва в Україні. 1800 - указ Павла І про будівництво в Україні церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко. 04.02.1804 - смерть на Соловках останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. 1817 - закриття Києво-Могилянської академії. 1831 - заборона Магдебурзького права. 1834 - відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації Юго-Западного края. 1847, березень-квітень - розгром Товариства св. Кирила та Мефодія в Києві. 05.04.1847 - арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І. 1862 - закриття українських недільних та безоплатних шкіл для дорослих. 18.07.1863 - циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії (Валуєвський циркуляр). 1869, 1886 - укази царської адміністрації про доплати чиновникам в десяти південно-західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, за успіхи в русифікації України. 30.05.1876 г. - Ємський указ російського царя Олександра ІІ про заборону українського слова і писемності. 1881 - заборона церковних проповідей українською мовою. 1883 - заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). 1888 - указ Олександра III про заборону на хрещення українськими іменами і заборону на використання української мови в усіх установах. 1895 - заборона на українські книжки для дітей. 1899, 1903 - заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. 1907 - закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в період революції 1905-1907 років української літератури, репресії проти діячів української культури. 1908 - указ сенату Російської імперії про шкідливість культурної та освітньої діяльності в Україні, здатної викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці. 1905-1907 - репресії до діячів української культури. 1910 - циркуляр Столипіна про заборону інородних товариств, зокрема українських і єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей. 1914 - заборона царським режимом святкування сторіччя з дня народження Шевченка. 1918 - початок окупації України більшовиками. 1921-1923 - голод в Україні, зумовлений політикою військового комунізму. 1687-1924 - силою і обманом територія України була захоплена Московським патріархатом. 1929-1930 - колективізація - нове закріпачення селян. 1930 - нова заборона української церкви. 1932-1933 – Голодомор - геноцид українського народу. 1933 - заборона 5-ї букви українського алфавіту Ґ. 1933-1940 - насильницька русифікація (майже повне повторення царських указів). 1943-1948 – репресії проти бійців УПА в Західній Україні. 1961 - програма ЦК КПРС про злиття націй в єдиний радянський народ і посилення русифікації. 1965 - репресії проти діячів української культури. 1978 - директива про посилення русифікації (такі директиви виходили аж до 1990 року майже щороку). 2007, травень - Держдума Росії видає протокольне доручення своїм комітетам розробити заходи з відторгнення від України Криму. 2007 - росіяни включили Україну в шістку своїх головних ворогів (Дані аналітичного центру ЛЕВАДА-ЦЕНТР). 2008 - росіяни включили Україну в трійку своїх головних ворогів (Дані міжнародного дослідницького центру SOCIUM-CONSULT). 2014 рік – анексія Криму і початок російсько-української війни.

Ніхто не має моці уникнути долини сліз, але біль буде меншим, якщо ми перестанемо вважати себе головним героєм власної драми. Леонард Коен Коли нам боляче й важко на душі, коли ми потребуємо ради, допомоги або хоча б співчуття, запитуючи у себе чи у когось, як позбутися депресії, ми, найчастіше , чуємо у відповідь одну з найдурніших фраз, вигаданих людьми: Депресія? Дурниця! Просто візьми себе в руки… Чи усвідомлює людина, що кинула, не подумавши, ці нерозумні слова, наскільки нелегко це чинити - брати себе в руки? Щоб здолати депресію близько 20 відсотків людей, що живуть зараз на планеті, хоч раз та віддавали себе у руки лікарів власне через депресію. Та чи випливає з цього, що інші 80 відсотків населення світу не знають, що таке депресія? О, ні! Дуже добре знають. Більш ніж певен, що немає людини, котра б не запізналася з утомою, занепадом сил, розчаруванням життям, душевним болем та усіма іншими симптомами цього прикрого стану. Депресія є частиною життя кожної людини і це незаперечний факт. Питання тільки в тому, яку частину цього життя вона займає: головну чи другорядну? Чи погоджуємось ми дозволяти депресії керувати своїм життям чи ж маємо замір самі ним управляти? Нерозуміння сутності депресії є ще одним з безлічі свідчень того, наскільки звичайна, так звана пересічна людина не підготовлена до керування власним життям. Незважаючи на те, що ця пересічна людина дуже часто є власником університетського диплому, про те, що відбувається в неї усередині, у внутрішньому світі її душі, вона знає разюче мало. Цьому її ніколи не вчили. Навіть навпаки, їй ще в дитинстві вселили, що внутрішній світ людини, - це невивчена й небезпечна територія, населена примарами минулого й драконами пригнічених пристрастей і що самому туди заглядати небезпечно, а дозволяти іншим копирсатись у своїй душі - соромно. От і терпимо мовчки, або шукаємо розради в таблетці (чарці, сигареті, уколі – вибір народних засобів проти депресії не надто великий), замість того, щоб навчитися самостійно давати собі ради з проблемою, перетворивши депресію в ще один інструмент поліпшення якості власного життя. Депресії в житті людини неминучі. Та й не тільки людини. Усе живе знає стани прискорення й уповільнення, зльоту й падіння, руху в одному, а потім і в протилежному напрямку. Це називається вібраціями, а Всесвіт постійно вібрує й коливається, не зупиняючись у цьому своєму русі ні на мить. Людське життя підкоряється постійному впливу певних ритмів. Це й ритми сонячної активності, і ритми змін пір року, і добові ритми, і ритми погоди. З появою цивілізації, з'явилися й ритми економічного, соціального й політичного життя. Усе навколо нас підлегле ритміці, і живі біологічні організми (у тому числі й ми, люди) не є винятками. Наш організм і наша психіка мають властивість періодично змінювати режими активності. Можливо це, так само, як добовий сон або таке розповсюджене явище, як лінощі, є внутрішнім енергозберігаючим механізмом, свого роду запобіжником від перегріву, що захищають нас від зайвих енергетичних витрат. Підсвідомість, що керує людським організмом, на певний час відключає деякі його опції або сповільнює їхню дію, щоб дати можливість підзарядитись внутрішнім акумуляторам. Цілком імовірно також, що в цей момент у нашому мисленні відбувається перезавантаження деяких програм, адже дуже часто саме після депресії й приходять мудрі розв'язки та геніальні ідеї. Зовнішні прояви нашого біологічного комп'ютера, яким є підсвідомість, наче зависають, щоб дати можливість продуктивно попрацювати більш глибоким рівням мислення, не відволікаючи його на дрібниці. Це видасться тим більше ймовірним, що пригнічений настрій, відсутність позитивних емоцій, нудьга, як ми кажемо, безпосередньо пов'язані з домінуванням правої, творчої півкулі нашого мозку. Не випадково ж ми говоримо про муки творчості. І що в такому випадку робити? Як позбутися депресії? Відповідь здасться дивною і навіть парадоксальною: не боротися з депресією, дати їй можливість якнайшвидше виконати своє завдання та забратись геть. Приблизно так само, як не боремося ми з бурхливим гірським потоком, що здувся після рясних дощів. Потрібно просто спрямувати цей потік у потрібне річище й не заважати йому швидше протекти. А якщо цього не зробити, то він знесе будь-які дамби й загороди, заподіявши злитків і змусивши нас витратити енергію на зовсім пусті справи. Тому що дай собі можливість подепресувати досхочу, пам'ятаючи при цьому, що після зими наступає весна, а після дощу світить сонце. Краще подумай (навіть нічим при цьому, не займаючись), що Ти станеш робити, коли почнеться весна й знову засвітить сонце. Якщо депресії не надто часті, у міру регулярні й перемежовуються періодами хорошого настрою, то не варто переживати через дрібниці. Характер усіх людей циклічний, просто в Тебе ці цикли проявляються більш помітно, ніж в інших. Як вийти з депресії Твій організм знає сам і сам із цією справою впорається. Однак бувають ситуації, коли ми самі заважаємо своєму організму й самі затягуємо природній період спаду активності. Це трапляється, коли ми на запитання, як позбутися депресії даємо неадекватну відповідь. Такими неадекватними відповідями можуть бути будь-які хімічні речовини, включаючи алкоголь, наркотики й, особливо, так звані ліки, іменовані антидепресантами. Усі ми живемо в суспільстві споживання й норми цього суспільства вже стали нашими особистими звичками. Ми звикли викликати сантехніка, щоб замінити зіпсований кран, везти машину в майстерню для лагодження, а у випадку хвороби нести своє тіло в поліклініку або, що набагато простіше, в аптеку. Кожна проблема має свій розв'язок, - говоримо ми, але замість того, щоб самим знайти цей розв'язок, намагаємося його купити. Таблетка від головного болю на якийсь час допомагає й це створює ілюзію рішення. Хоча набагато вірніше було б знайти спочатку причину хвороби перед тим, як усувати її наслідки. Втім, депресія - це не хвороба навіть, а цілком природній стан, що викликає, щоправда, тимчасовий дискомфорт. Однак з дискомфортом, навіть тимчасовим і помірним, погодитися ми не можемо, і починаємо негайно мучитися питанням, як підняти собі настрій уже зараз. Як підняти собі настрій? За ваші гроші - будь-яку примху, - кажуть нам. Лікування депресії - одна із найприбутковіших галузей фармакологічної індустрії. Та й пиво-лікеро-горілчаної також. А заодно й гастрономічного бізнесу, адже надмірна їжа теж є неадекватним засобом придушення депресії. Та чи означає це, що питання, як позбутися депресії, так і залишиться без відповіді? Ні, звичайно ж. Найдійовішими засобами від депресії є найпростіші засоби. Однак для початку слід зрозуміти, що лікування депресії - заняття цілковито безглузде й навіть шкідливе, тому що веде тільки до одного результату - депресивний стан стає звичним. А іноді навіть і зручним, адже якщо взяти до уваги популярну думку про те, що депресія - це хвороба, те як же не пожаліти хвору людину? Але й боротися з депресією так званим узяттям себе в руки тобто придушенням за допомогою сили волі зовнішніх її проявів, теж не найкращий розв'язок. Говорять, що час - кращий лікар, і це правда. Особливо у всьому, що стосується болячок душі. Але лікареві цьому можна допомогти. Одним з найпростіших способів, як вийти з депресії й підняти собі настрій, є рух. І зовсім не обов'язково важкі фізичні навантаження, тим більше, що в стані депресії наше тіло, як правило, перебуває не в кращій фізичній формі. Найбільш звичайна прогулянка, бажано у лісі або в парку, допоможе швидко полегшити свій стан. Однак якщо прогулянка, то до стану легкої утоми, але не до повної знемоги. А ще краще пройтися (або проїхатися) туди, де Ти ніколи не бував. Це теж швидкий і ефективний засіб, що дає відповідь на запитання, як вийти з депресії? Секрет цього засобу простий, як усе, що природне. У момент, коли ми потрапляємо в невідому нам раніше, але більш-менш безпечну ситуацію, на рівні підсвідомості включається так звана орієнтувальна реакція. Підсвідомість повинна знати: де ми знаходимося, що відбувається навкруги й наскільки це безпечно? Запускаються механізми оцінки, автоматично загострюється увага й депресія (принаймні, на якийсь час) відступає. Приблизно теж саме відбувається з нами й тоді, коли ми зустрічаємося зі смішною ситуацією. Те, що смішить, не може лякати. Там де смішно, не буває страшно. І якщо права депресивна півкуля нашого мозку гумором не наділена, то в момент, коли ми від душі сміємося або просто зауважуємо щось ненормальне, несерйозне чи абсурдне, чи навіть просто щось цікаве - щось, що привертає увагу але не викликає при цьому почуття загрози, тоді в нашому мисленні домінує ліва півкуля, якай й створює позитивні емоції. Так що будь-яка зміна обставин при депресії (та й без неї теж) завжди благотворна. Чудовим антидепресивним засобом є дрібна ручна робота, тобто все те, що ми можемо робити пальцями (письмо, малювання, ліплення, в'язання, шиття й т.п.). Справа в тому, що нерви, котрі регулюють тонкі рухи пальців безпосередньо пов'язані з голосовими зв'язками, а ті, у свою чергу, з ділянками мозку, які управляють мовою. Центри мови знаходяться в лівій півкулі мозку. Активізація цих центрів через ручну роботу або спів, наприклад (якщо це, звичайно, не зашкодить сусідам), є дуже гарною відповіддю на запитання, як вийти з депресії й підняти собі настрій. Можна було б перелічити ще кілька подібних простих і дієвих способів, як позбутися депресії, але, напевно найкращим способом є розуміння цінності життя в будь-якому, навіть сіро-депресивному, його прояві. А ще, - активне прагнення до щастя. Або турбота про когось. Або досягнення чогось. Завжди й скрізь там, де є хоч якась мета в житті, депресія відступає на задній план. Коли ж тут впадати в депресію, якщо кожен день життя дорогий?

післямова до книги ЧАС МІДІ ТА ЗБІЖЖЯ з серії Психологічна Археологія України Багатьом відомий вислів Володимира Винниченка про те, що українську історію не можна читати без брому*. У чомусь товариш Винниченко мав рацію, та тільки його власний життєпис теж без брому не читається: стільки там помилок, втрачених шансів, геніальних ідей, впереміж з дрімучою глупотою. І, що найголовніше, він зовсім не був винятком в гроні людей, які приймали доленосні рішення для України. А якщо вже бути до кінця чесними, хоча б самі із собою, то й ті люди для кого ці рішення приймались теж не відзначались мудрістю чи, хоча б, далекоглядністю. Та й зараз, далебі, не відзначаються. Є щось дивне в нашому національному характері. Пам’ятаєш жарт про партизанський загін із двох українців? Де один герой, другий зрадник і троє командирів? А що, хіба ні? Наш український національний характер складається з опцій, деякі з яких є абсолютно несумісними одна з одною, або, навіть прямо протилежними. Щоб зрозуміти, чому так діється ми мусимо вкотре заглянути всередину свого мозку і додивитись, а що ж там діється? Зрештою, на сторінках попередньої нашої книги ми доволі часто це робили, але не будемо змушувати Тебе шановний читачу, гортати зараз сторінки й шукати потрібний розділ, натомість коротко нагадаємо, про що там йдеться. А йдеться про те, що мислездатною речовиною є тоненька сіра плівочка, яка вкриває поверхню півкуль людського мозку. Ця поверхня складається з шести-восьми верств нервових клітин, так званих нейронів, завдяки яким мозок збирає, громадить, аналізує та систематизує отриману ззовні інформацію, а також генерує ту інформацію, яку ми називаємо потоком свідомості, себто внутрішній діалог, що постійно звучить в наших головах, перемішаний з візуальними та іншими образами, якими оперує наша пам’ять. Нам видається, що вся ця мішанина і є нашим Я, нашою внутрішньою сутністю, нашим характером, тобто, як ми кажемо, мною самим. Насправді ж це далеко не так. Щоб керувати нашою поведінкою, нейрони поєднуються в мережі, кожна з яких (просимо пробачення за спрощення) керує якимись елементами нашого мислення — звичками, навичками, автоматичними реакціями на зовнішні подразники, внутрішніми цінностями, переконаннями та всіма іншими складовими частинами характеру. Це поведінкові програми, які складають основну частину програмного забезпечення нашого мозку. Тому більшість дій, які ми в житті виконуємо, ми здійснюємо автоматично, не замислюючись, як про причини цих дій, так і про їх наслідки. А розум? Розум вмикається, коли жодна з нейронних мереж не в стані в автоматичному режимі відреагувати на те, що діється довкола нас. Як сказав колись, згаданий в першій нашій книзі дослідник дитячого мислення, Жан Піаже**: розум — це те, що ми робимо, коли не знаємо, що робити. Втім, це не зовсім так, бо, навіть, коли ми доконче не знаємо, що робити, лінивий розум все-таки до останнього намагається знайти прецедент в пам’яті або, хоча б, у вчинках інших людей. Тоді в пригоді стають майже недоступні нашій свідомості ресурси пам’яті. Це тому, що нейронні мережі людського мозку не є ізольованими утвореннями. Обслуговуючи близькі між собою патерни поведінки, нейронні мережі об’єднуються між собою, творячи супермережі. Великі об’єднання мереж формують щось, на кшталт, окремішніх автономних мізків всередині єдиного цілісного мозку. Або, інакше, автономні особистості всередині цілісної особистості. Тому характер кожного із нас — це комплекс різних субособистостей, іноді пов’язаних між собою, але найчастіше самостійних і незалежних одна від одної. Власне кажучи, те, що ми називаємо внутрішнім діалогом, є неугавними перемовинами субособистостей між собою. Деякі із таких субособистостей можуть навіть ворогувати одна з одною, змагаючись за абсолютну владу над нашим характером. Звідки ж беруться ці внутрішні бунтарі, які при кожній зручній нагоді намагаються змусити нас чинити щось по-своєму, всупереч генеральній, так би мовити, лінії? Мусимо пригадати собі, що людина народжується не як чиста картка паперу, а як контурна мапа, на якій уже накреслено (і доволі чітко) обриси майбутнього характеру. По-перше, це видова пам’ять, себто інстинкти, властиві усім Homo sapiens, а насамперед все, що запевнює нам виживання і подальший розвиток. По-друге, це родова або ж генетична пам’ять — закодована в генах інформація про те, що колись діялось з нашими (часом дуже далекими) предками і викликало у них сильні емоції. Чому власне емоції? Та тому що механізм самонавчання і формування характеру тримається, так би мовити, на двох опорах. Нейронні мережі творяться тоді, коли ми довго повторюємо одну й ту саму дію або коли робимо щось, що пов’язане з сильними емоціями (скоріш негативними ніж позитивними) — так зване імпринтування. А емоції — це, насамперед, хімічні речовини, які продукує наш організм, щоб змусити себе радіти й сумувати, любити та ненавидіти. Речовини ці стають причинами генетичних мікромутацій, вписуючи в набір інформації про будову тіла нові штрихи, а разом з ними й відомості про те, що ми робили в тих обставинах, які ці емоції викликали. Ця пам’ять передається від покоління до покоління разом з генами. Вона не є усвідомленою, але активно формує нейронні мережі, а в деяких випадках, і субособистості. Це і є той прихований архів інформації до якого звертається наш розум, коли не знає, що йому робити, а субоособистості, що сформувались на основі генетичної пам’яті, можуть намагатись розв'язувати актуальні проблеми знаними їм методами. Тобто наші предки фактично керують нашим сучасним життям. Але хто вони, ці предки? Цього ми не знаємо. Але здогадатись можемо. Бо це тільки останні двісті років ми називаємо себе українцями. А раніше ми називали себе русинами, русами, полянами, древлянами, дулібами, тиверцями, уличами, хорватами, сарматами, скіфами, кімерами і ще сотнями назв, яких нам просто не вберегла переписана історія. Ми вірували в Христа, в Перуна, у Велеса, в Даждьбога, в Папая і Велику Матір Богів так само як і в інших богів, імена яких нам, тепер уже, не відновити. Ми розмовляли українською, русинською, скіфською і безліччю інших мов, слів яких ніхто вже не згадає. Ми писали кирилицею, глаголицею, влесовицею, чертами і різами, клинописом на папері, пергаменті, берестяній корі, букових дощечках, глиняних черепках і каменях Кам’яної Могили. Ми сіяли пшеницю і пасли овець, кували мечі і розмальовували горщики, будували доми й храми, насипали кургани й спускали на воду кораблі. Ми створювали величні культури чи ставали рабами інших держав, ми боролись за свою незалежність чи, на довгий час, втрачали свою свободу. Однак це завжди були ми — люди, чиї предки жили, живуть і будуть жити на цій землі. Люди, які нізвідки сюди не прийшли, нікого звідси не виганяли та нікого тут не завойовували. Люди, які жили тут завжди, живуть зараз і хочуть тут жити далі. Люди, чия пам’ять про минуле сягає найглибших його верств. І всі нескінченні покоління предків цих людей, починаючи від перших мігрантів з Африки, творили цим людям їхню генетичну пам’ять, вкладаючи в неї по мікроскопічному шматочку своїх власних життів. Втім, найбільшим є вклад двох культурних спільнот: лісостепового неолітичного землеробського населення, яке умовно можна назвати староєвропейцями чи трипільцями, і степової пастушої арійської спільноти. А що переважна більшість сучасних українців є автохтонами, то зрозуміло, що найбільший обсяг в нашій генетичній пам’яті належить саме цим нашим предкам — мирним посттрипільським гречкосіям-вайш’ю*** і непосидючим та задиркуватим арійським лицарям-кшатріям****. Кілька тисяч (тисяч!) років існування нашого народу саме в цих іпостасях, не могли не залишити слідів у наших генах, у нашій психіці, у нашому колективному морфогенетичному полі. Кожен із нас є, одночасно, трипільським вайш’ю і арійським лицарем. Проте від вайш’ю ми отримали все-таки більше ніж від кшатрія. Природний добір, який займається формуванням людського суспільства, завжди більше сприяв конформістам аніж героям. Виживали ті, хто вмів пристосуватись до будь-яких умов і не переступати червоних ліній, позначених тими, хто справував владу. І при цьому не втрачати своєї ідентифікації. Трипільський вайш’ю нашого характеру, звичайно ж, вітає всі новації, за умови, що це діється не в його хуторі. Він хуторянин, але навіть там його хата скраю. Він уміє і любить працювати, але тільки для себе, для своїх дітей чи батьків. На цьому вузьке коло його ближніх закінчується, хоча, якщо котрийсь із троюрідних братів стане прокурором, то в число близьких його буде включено. Вайш’ю скориться з вимогами будь-якої влади, але покаже їй дулю (правда, не виймаючи її з кишені) і вчинить, як сам захоче. На владу він дивиться, як на забави людей, що наділені силою, але не знають куди цю силу подіти. Тому державу він сприймає, як щось чуже й неприємне для себе, на кшталт весняного приморозку чи дощу в жнива. Ну, нікуди від цього не дінешся! Треба перетерпіти й робити своє. А ще держава для нього — це інструмент, за допомогою якого сильні світу цього намагаються відняти в нього, скромного й роботящого вайш’ю, все те, що він зробив сам і для себе. Він ніколи не спішить ділитись своїм добром і, при нагоді, обов’язково його приховає. Але, не бажаючи ні з ким ділитись, він вважає, що держава повинна про нього дбати, бо вона ж їсть його хліб, чи не так? А грошей дармових держава має ого-го! І якщо випадає нагода подоїти цю корівку, то вайш’ю перед цим не завагається — це ж навіть не чуже, а, взагалі, нічийне! А ще йому страшенно подобаються історії про героїв, що грабували багатіїв та роздавали гроші біднякам, хоча сам він ніколи б так не вчинив. З усім тим, десь в душі, на прихід такого героя він сподівається, і охоче вірить, що держава погана тому, що владу у ній захопили не ті люди. А якщо прийдуть правильні, то все за день зміниться і на вербах виростуть солодкі груші. Він любить країну і щиро переживає за її долю, однак спокій та власний добробут цінить більше, тому воювати за свободу не піде, вважаючи, що живому псові ведеться краще аніж мертвому леву. Локальне мислення вайш’ю (його ж предки прожили тисячі років на одному й тому самому місці) не дає йому змоги оцінити масштабів своєї країни. Та тільки не поспішаймо звинувачувати цього гречкосія у відсутності патріотизму. Заради добра всієї країни він справді вчинить дуже мало, але заради процвітання своєї громади він здатен на великі справи. Бо тут йому усе знайоме, тут живуть його рідні й друзі, і, що найголовніше, він сам своїми очима побачить результати змін. Дайте йому можливість, і він, зі своєю працелюбністю, кмітливістю і замилуванням до краси швидко наведе тут лад. Звичайно ж, цей лад не поширюватиметься на інші громади, але що поробиш? Він же вайш’ю і його хата скраю. Патріотизм нашого гніздюка-гречкосія — це його право бути самим собою. Він може стерпіти багато чого, та нехай тільки хтось спробує це право відняти! Бо, поряд із терплячим, собі на умі, вайш’ю, в глибині нашого характеру обов’язково живе хоча б один воїн-кшатрій. Сидить собі, склавши ноги по-турецьки, під світовим деревом, як прапрадід Мамай та награє собі щось на лютні-торбані. Проте, його спис, і меч, і кінь при ньому. І в будь-який момент часу він готовий взяти до рук зброю і кинутись захищати своїх вайш’ю, яких він сприймає, як недорослих, нерозумних, але рідних дітей. Власне таким є наш національний характер — на три, мабуть, чверті гречкосійським, а на чверть лицарським. І немає на те ради… Та тільки проблема зовсім не в роздвоєності нашого характеру. Ми не знаємо, коли саме тримати дулю в кишені та мовчки робити собі своє, а коли сідлати коня і братись за зброю. Дуже часто ми чинимо щось цілком протилежне до вимог поточного моменту, бо не вміємо керувати своїм характером. І навіть не підозрюємо, що таке керівництво є можливим. Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити. І дай мені мудрість відрізнити одне від другого. Перефразовуючи ці відомі слова, мусимо молити Вищу Силу якось повідомляти нас, українців, коли саме нам бути гніздюками, а коли лицарями. Або самим знайти в собі мудрість відрізняти одне від іншого. Бо всі наші вади та недоліки, — це тільки переваги, яких ми не вміємо (чи не хочемо?) використати. А щоб навчитись бачити свої переваги, слід знати свій власний національний характер, докопавшись до найглибших рівнів та горизонтів тих часів, коли він формувався. Ми мусимо перестати сліпо мавпувати життя інших народів і виробити власну модель, засновану на особливостях національного характеру. І тоді, за умови, що ми таки навчимось собою керувати, нащадки, читаючи нашу історію, зможуть обійтись без брому. *Бром (Br) — хімічний елемент з атомним номером 35, що належить до галогенів. Назва походить від грецького βρoμος — сморід цапа. В першій половині минулого століття бромід натрію та бромід калію були популярними заспокійливими засобами. **Жан Піаже (Jean Pіaget, ⋆19.08.1896 — †16.09.1980 роки) — швейцарський психолог і філософ, відомий дослідженнями психіки дітей. Жан Піаже висунув концепцію соціального розвитку психіки. Розробив новий напрямок досліджень — генетичну епістемологію. ***Вайш'ї (санскрит वैश्य vaiśya) — члени третьої з чотирьох варн (каст) традиційного арійського суспільства, до складу яких входять землероби, ремісники та купці. Початково арійські релігійні тексти відводили вайш'ям традиційні ролі в сільському господарстві та тваринництві, але з розвитком цивілізації вони стали також землевласниками та лихварями. Разом з брахманами і кшатріями наділені статусом двіджа — двічі народжений. Людина стає двічі народженою, коли вона переходить через упанаянами, ініціацію у ведичну освіту, що допомагає їй опанувати ті частини чотирьох Вед, котрі стосуються її занять. ****Кшатрії (санскр. क्षत्रिय kṣatriya, панівний, владний) — одна з чотирьох варн арійського, а пізніше індуїстського суспільства, шляхетна каста воїнів, друга за значущістю після брахманів. Традиційно панівний та військовий клас виводився з цієї варни. Попередники європейської шляхти.

Усі знають, що це неможливо. Та от приходить невіглас, якому це невідомо – от він і робить відкриття. Усі чули цю фразу Айнштайна, але, мабуть, не всі знають про її походження. А справа малась так… В 1939 році 25-літній тоді Джордж Данціг (George Bernard Dantzig; 08.11.1914 — 13.05.2005), названий пізніше батьком лінійного програмування, був студентом Каліфорнійського університету. Вчився він добре, але залізною дисципліною не відзначався і, на додаток, був совою, а тому частенько запізнювався на пари. Так сталось і цього разу. На першу пару він запізнився мало не на півгодини. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Джордж одразу розкрив зошита і почав переписувати у нього все, що професор записав на дошці. Професором цим був Єжи Нейман (Jerzy Neyman, 16.04.1894 - 08.08.1981 - польський та американський математик і статистик. А на дошці були записані умови двох теорем, з чого Джордж чомусь зробив висновок, що це домашні задання, які треба виконати до наступного заняття. Вже вдома, ще раз на спокійну голову перечитавши ці завдання, Джордж жахнувся - задачі були неймовірно складним. А ще він мабуть пропустив щось важливе для їхнього розв'язку, про що професор без сумнівів говорив на початку пари, котру він проспав. Однак і здаватись та визнавати свої недисциплінованість також не хотілось. Добряче напруживши мізки, на протязі кількох годин Данціг розв’язав обидва завдання і, наступного дня, вручив свій зошит професору. Нейман був здивований. Адже на попередній лекції він не задавав жодного домашнього завдання. Навіть навпаки: він розповідав студентам про дві теореми, яких, наразі, ніхто не міг довести і записав на дошці умови цих теорем. Яким же було його здивування, коли в зошиті свого (скажімо чесно, далеко не найсумліннішого) студента він побачив повне й абсолютно вірне доведення цих теорем. Про цей випадок Нейман розповів Айнштайну, котрому ця історія так сподобалась, що він часто приводив її у своїх промовах та книгах, розпочинаючи її отією знаменитою фразою про невігласа. Справедливості заради скажемо, що Джордж Данціг невігласом аж ніяк не був, що й довів усіма своїми майбутніми успіхами в царині математики та статистики. Він всього лиш пропустив слово неможливо. Якби він почув це слово з уст такого авторитета, як Єжи Нейман, то, мабуть, добре подумав би, чи варто братись за розв’язок неможливого завдання. Тому вчися, знай і умій, але затуляй вуха, коли експерти кажуть про щось, що це неможливо!

Перед початком уроку професор взяв склянку та влив у неї води. Він підняв цю склянку і тримав, поки студенти не звернули на неї увагу, а тоді запитав: - Як ви гадаєте, шановні, скільки важить ця склянка? Студенти почали висловлювати свої здогадки: сто грамів? Сто п’ятдесят? Двісті? - Я не знаю, - припинив професор дискусію. – Зрештою і ніхто не скаже вам точно, поки не зважить. Але я зараз не про це… Я хочу запитати вас про інше? Що станеться, якщо я потримаю так цю склянку протягом декількох хвилин? - Нічого не станеться, - відповіли студенти. - А якщо тримати склянку таким чином декілька годин? - Теж нічого, - зауважив якийсь мудрагель, - хіба що трохи води випарується, але це треба прорахувати, враховуючи температуру, вологість, і … - А я не про склянку запитую, - перебив його професор, - я про руку. Що з нею буде? - Вона… Вона втомиться. - І не просто втомиться. Вона стерпне, в ній порушиться кровообіг, я відчуватиму сильний біль у м’язах. А якщо впиратимусь і далі, і силою волі змушуватиму себе тримати склянку у піднятій руці, то руку може і геть паралізувати. Чи зміниться від цього склянки? Як сказав уже шановний колега, вона стане легшою на кілька грамів, оскільки з неї випаровуватиметься вода. Втім, для моєї руки жодного полегшення не буде – вона втомлюватиметься швидше, аніж вода паруватиме. І що ж мені робити, щоб позбутись цієї проблеми? - Покладіть, професоре, склянку на стіл та й майте собі спокій, - кинув хтось із задніх рядів. - І це абсолютно вірна відповідь. Ця склянка зовсім не варта того, щоб через неї страждала моя рука. - Професор відклав склянку набік і продовжив. - Достеменно так само, як в моєму прикладі зі склянкою, відбувається у нас в житті. Будете тримати у голові свої проблеми чи невдачі кілька хвилин - це нормально. Будете думати про них довго - відчуєте біль. А якщо продовжуватимете думати про це довше, то паралізує вас, тобто ви не зможете займатися чимсь іншим. Важливо обміркувати ситуацію й зробити висновки, але ще важливіше навчитись відпускати проблеми від себе наприкінці кожного дня, перед тим як йдете спати. І, таким чином, ви без напруги щоранку зможете прокидатись свіжими, бадьорими й готовими впоратися з новими життєвими ситуаціями. Не бери важке в руки, а дурне в голову! Так здається кажуть мудрі люди?

Ікона не є портретом, ікона є Обличчям. Вікном між небом і землею. Зустріччю та Присутністю, Близькістю, Світлом – бо малюють її золотом, що символізує світло. Час нищить речі, але не ікони - час обдаровує їх містикою, таємничістю і смутком... Такі ікони називають чудотворними. Тобто такими, що чудо творять. Звичай вшанування чудотворних ікон – характерна риса духовності нашого народу. У храмах України з часу Володимирового хрещення чудотворні ікони Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці та святих вшановують як найбільшу святість. Цікаво, що, незважаючи на те що Головою Церкви є Господь Ісус Христос, найбільше чудотворних ікон були Богородичними. Адже Христос втілювався і діяв насамперед у Пресвятій Євхаристії. Його ж Мати надавала благодатну допомогу саме через ікони, які ставали не тільки символом Її присутності, а й прямим явленням. Велика кількість чудотворних ікон на українських землях, свідчить про Божу благодать, яку отримують люди, які з вірою звертаються до них. Перед іконами моляться про зцілення, порятунок від голоду і злиднів, достаток в родині. У неврожайні й голодні роки для молитви люди цілими селами приходили іноді за сотні верст. Серед чудотворних ікон України є: Ікона Божої Матері Київська-Барська Почаївська ікона Пресвятої Богородиці Холмська ікона Божої Матері Ікона Пресвятої Богородиці Призри на смирення Радомишльська (Іверська) ікона Божої Матері Ікона Божої Матері Зимненська Богородиця Сердечна Охтирський образ Божої Матері Ікона Богородиці Достойно Є (Милуюча) Богородиця Неустанної Помочі Ікона Львівськох Богородиці Богородиця Вишгородська Краснобрідська ікона Богородиці Дубенська Красногірська Богородиця Чорна Мадонна Богородиця Скоропослушниця Нерукотворний Спас Кохавинська ікона Богородиці Богородиця Двері Милосердя Та багато інших. Деякі з цих ікон є в моєму магазині. Ікони виготовлені Із застосуванням різноманітних технік зістарювання, що надає їм вишуканості та оригінальності. Українська ікона – це дивовижне поєднання ніжності й строгості, догматизму й наснаги, краси і сенсу, минулого і безконечності, людського та божественного. Крізь лики людей на нас дивляться очі Бога, і це створює неповторну енергетику, яка стане для вас та ваших близьких чудовим оберегом. Адже створені мої роботи з любов’ю та натхненням.

Українське бароко стало справжнім зламом релігійних традицій. Особливо цікавим був напрямок, вибраний іконописцями Києва, Полтави та інших міст Лівобережжя та Придніпров'я. Однак ікони писались не тільки у майстернях професіоналів. Були й самобутні народні майстри, які писали ікони для обмеженого кола людей. Це, так звані, ′хатні ікони′ - особливе духовно-сакральне явище, масове й унікальне за глибиною та фольклорно-християнським характером іконографії. Досить поглянути на обличчя, які зображені на цих іконах. Так лик Діви Марії зовсім несхожий на візантійське зображення Богоматері - в ньому немає ні юдейських, ні грецьких рис. Перед нами типова українка - повновида, рожевощока і добродушна. Таке трактування образів і було характерно для українського бароко на межі XVII - XVIII століть. Також досить цікавим є козацький бароковий іконопис. Іконографічний сюжет Покрови як захисниці від ворогів виник саме в часи козацького бароко. Наприклад, такі зразки барокової ікони, як Покрова з портретом Богдана Хмельницького (перша половина ХVІІІ ст., Київщина), чи парні ікони Великомучениці Анастасія та Іулянія (1740-х років, Північне Лівобережжя), Святої Варвари та Марії, ікони з іконостасу Успенського собору Києво-Печерської лаври Вхід до Єрусалима та Різдво Христове (обидві 1729 року). Світ українських селян був яскравим, як українська природа. Тому іконам того часу характерні яскраві, насичені відтінки: смарагдово-зелений, малиновий, блакитний, синій, білий, рожевий. Часто зустрічаються ікони, колорит яких побудовано на поєднанні двох кольорів, зокрема жовтого і блакитного, чорного і жовтого, чорного і пурпурового. Зовсім не випадкове в українській бароковій іконі застосування золота, оскільки воно означало святість. При цьому часом, при всій своїй простоті, ікони приховували інформацію, закодовану в зрозумілих для людей того часу символах. Так, наприклад - око символізувало Бога-отця, голуб - Святого Духа…. Цю традицію українське бароко зберегло, додавши до того ж і свою символіку - квіткову та рослинну. Декілька моїх робіт, які відтворюють колорит української барокової ікони. Святі Варвара та Марія Ікона Покрови Богородиці Ікона Богородиця з Дитям Ікона Святе Причастя Вінчальна ікона Свята Трійця Новозавітна ікона Богородиці

Житло в Україні з найдавніших часів мало крім побутових функцій і сакральне значення. Кожна річ у домі мала символічну цінність. Хатня ікона виконувала роль посередника до Господньої благодаті. Існувало багато народних обрядів, пов’язаних із хатньою іконою. Хатня чи родинна ікона, супроводжувала людину впродовж усього земного життя Входини в новий будинок, а також обряд хрещення або вінчання був неможливий без ікони. Батьки благословляли дітей на шлюб, і ця ікона ставала оберегом для новоствореної сім’ї. Родинні ікони передавались з покоління у покоління і завжди знаходилися у домі. Хатню ікону відрізняв невеликий розмір. Характерними для хатніх ікон було також те, що на ній могли бути написані Розп’яття, Богородиця, св. Миколай, св. Варвара та інші святі покровителі Ікони вішали навіть над воротами і над ґанком, аби вберегти оселю від темних сил. До ікони зверталися в усіх життєвих негараздах, при пожежі, на похоронах. Також українцям притаманна глибока емоційність і волелюбність, прагнення до самопізнання й заглибленість у себе. Саме хатні ікони передають дух народу. Адже в них спостерігаються не лише історичні тенденції, але й викристалізовується цілісний образ культури. Ікона не відтворює реальність, а через символічну й образну систему відкриває її. Хатня ікона сформувала певні архетипи української ментальності. Ікона зводить зовнішні і внутрішні почуття до споглядання Божественного. Зображуючи образи святих, народні майстри глибоко усвідомлювали зміст божественних істин. Ікона в хаті постійно нагадувала про святе, була німим оповіданням, мовчазною книгою, через яку і неосвічений розумів події Святого Письма в образах. Тому хочеться зазначити, що наш глибоко побожний народ не втратив духовної самобутності. Він, попри нав’язливі новаторські тенденції мистецтва Заходу і великий потік інформації, намагається зберегти свої традиції і свій іконопис. Відомо чимало випадків, коли ікони самі відновлювалися, з’являлися в різних місцях, не давалися в руки тим, хто їх не гідний. Інколи траплялося, що ікони зафарбовували, але лики святих проступали крізь фарбу. Ікони в хаті завжди символізували Божу присутність, Боже благословення й благодать, Божу поміч й захист. Людина через ікону, як через містичний портал, спілкувалася з Богом. Ікона своєю живою присутністю і своєю формою, змістом та стилем свідчить про перевтілення людського життя, коли його торкається божественна милість. Тому ікона є мостиком між Богом і його сприйняттям людиною. Божественна сутність незмінна і вічна, а людське сприйняття змінне й швидкоплинне. Деякі копії хатніх ікон є в моєму магазині.

Усі старовинні ікони були колись сучасними, вони писалися для тих людей, які жили у той час, в ту епоху. Світогляд, світобачення, внутрішній стан, естетичні вподобання — ікона має відповідати стану людини. А промовляти вона повинна зрозумілою мовою, тому ікона має бути і сучасною. У чому родзинка саме української ікони? Українська ікона - яскрава, дитяча, дуже тепла і зрозуміла, декоративна. Тут є багата деталізація – складочки, декор одежі, квіти. Все це настільки поетичне, що аж захоплює дух! Великий вплив на українську ікону мало бароко (воно недарма у нас на ціле століття затрималося). Поетична душа цієї доби відіграла значну роль у нашому мистецтві. Оця мелодика, орнаментальне оздоблення квітами, все це припало до душі українцям, тому що у нас країна така квітуча. Ікона — це молитва, яку можна бачити. З іконою треба розмовляти, як з людиною У Великодній час лики святих стають для нас ніби ближчими, вселяють надію на захист і порятунок. Адже, є видимі й не видимі світи. Видимий світ людина бачить, невидимий – відчуває. І все це дано кожному, тільки потрібно цьому трохи повчитися. Інтуїція – це друга свідомість людини, яка дає їй можливість відчувати цілісність цього світу Це направлення роздумів, думок всередину себе. Усвідомлення себе і здатність відстежувати свої внутрішні психологічні процеси Це один з інструментів, які допомагають людині змінювати своє життя на краще, робити його більш щасливим. Люди зневірилися і не вірять у чудеса. А чудеса бувають, вони з нами щодня, просто ми звикли бачити все погане. Ікона не може не реагувати на те, що відбувається довкола, ікона жива. Дуже багато чудотворних ікон є на українських землях, що свідчить про Божу благодать, яку отримують люди, які з вірою звертаються до них. Звичай вшанування чудотворних ікон – характерна риса духовності нашого народу. Цікаво, що, незважаючи на те що Головою Церкви є Господь Ісус Христос, найбільше чудотворних ікон були Богородичними. Феномен чуда посідає виняткове місце й має природу, що виходить за межі звичайного розуміння. Це видиме надприродне явище, яке здійснює Бог заради того, аби вказати людині шлях до духовного вдосконалення . У літературних творах цей феномен знайшов втілення, в епохи, що характеризувалися значним релігійним впливом. Окреме місце серед таких творів займають оповідання про чудеса Богородиці, що відбувалися у різних куточках світу. Святий Августин зазначає, що чудо відбувається тоді, коли Бог скасовує дію природних законів. Фома Аквінський вказує на те, що чудо не завжди повинно скасовувати закони природи, бо важливішою є його духовна складова, тобто чудо буде здійснене тоді, коли людина сама попросила про це. Неодмінною умовою у такому випадку є молитва. Дуже важливо знати, що не лише матеріальні здобутки є важливими у житті, а ще є інша грань, не менш важлива і основна, це духовність, яку плекають ще з дитинства.

Ікона — це вікно, яке дозволяє людині побачити світ небесний. Кажучи інакше, ікона — це місток, який сполучає Небо і Землю, це часточка вічного. Згідно з християнським переданням, найдавнішими іконами є «Нерукотворний Спас» – лик Христа, чудесно відбитий на полотні, а також ікона Богородиці, яку, за традицією, написав апостол та євангеліст Лука. В Україні перші ікони з’явилися близько 988 року. Слово ікона в перекладі з грецької мови означає — образ, і саме така назва і прийнялася в українській мові. Спочатку на територію України привозилися тільки грецькі та візантійські ікони, але по мірі розширення будівництва українських храмів стали з’являтися і поширюватися при монастирях українські школи живопису. Найбільш рання з привезених ікон, і збережена до нашого часу вважається Холмська ікона Божої Матері. Інша всесвітньо відома стародавня ікона — Володимирська ікона Божої Матері. Творцем київської школи іконопису вважається митрополит Іларіон. Іконописні майстерні були при храмі святої Софії і в Печерському монастирі, які заснували в 10 столітті священики Антоній і Теодосій. Серед них був Григорій іконописець, якого прозвали легендарним Алімпієм. Люди говорили, що майстру допомагають самі ангели, так він міг всього за кілька годин написати і позолотити ікону. Для створення ікон використовували дошки з липи. На Західній Україні також ікони малювалися на склі або вишивалися на тканині. Український іконопис дещо відрізнявся від інших шкіл Росії та шкіл православного світу. Головними відмінностями української ікони є: - певна м’якість колориту; - застосування золота більш теплих тонів, в порівнянні з більш блідими кольорами позолоти російських ікон; - застосування рослинних орнаментів та зображення різних квітів скрізь, де тільки можливо. Масовий попит на ікони в Україні пов’язаний з появою унікального явища – народного іконопису. Багато іконописців стали писати ікони під замовлення, розписувати сільські храми і церкви, вносячи при цьому в суворі канони православного написання ікон своє бачення святих образів. Український іконопис – це своєрідне явище у світовому мистецтві. Ікона не відтворює реальність, а через символічну й образну систему відкриває її. Ікона в домі – це чудовий оберіг для сім’ї. Ікона знайде своє місце у вашому домі, квартирі чи дачі, у кабінеті чи в офісі.

Вінчання є найкрасивішим і урочистим моментом весілля, і воно не може обійтися без ікон. Вінчальні ікони вважаються обов’язковими при здійсненні таїнства. Що ж робить нас особливими? – наші неповторні та унікальні традиції! Усі нації гордяться своєю автентичністю, тим, чим не можуть похвалитись більше ніде у світі! Традиції не тільки вирізняють нас від інших, вони ще й об’єднують близьких людей. Тоді, коли тренди постійно міняються і проходять, традиції ж залишаються. Давня традиція дарувати молодятам ікони не втратила своєї актуальності. Батьки - саме ті, хто зазвичай підносять такий подарунок, але строгих правил з приводу того, хто повинен дарувати, не існує. Тому вінчальні ікони можуть дарувати як хресні батьки, так і свідки або родичі. Ці ікони використовують в церкві під час вінчання, таким чином вони стають свідками шлюбного союзу. Вони повинні залишатися в будинку подружжя і бути нагадуванням про ghbczue, дану перед Богом. Вони закладають фундамент нової сім′ї, сімейних традицій. Перед ними можна молитися про допомогу і захист від напастей, дякувати за послану благодать.. Вони також допомагають в найважчі хвилини захищають майно від різних негараздів, наставляють і умиротворяють, Вінчальні ікони дарують ;bnke молодих тепло, гармонію, затишок, а серцям люблячих людей – мир і благодать, стверджують сімейні зв'язки. Звичай використання спеціальних ікон для вінчання став поширюватися ще в XVII столітті в середовищі заможних верств суспільства. В його основі лежить давня традиція обміну подарунків між молодятами та їх батьками. В даному випадку, саме ікони в народному уявленні були найкращим подарунком для нової молодої сім′ї, яка тепер жила окремо від батьків. Ікони передавалися молодим як батьківське благословення. Ті ж, у свою чергу, передавали їх своїм дітям як сімейну реліквію. Поширення вінчальних ікон в церковній практиці набуває розмаху вже в XIX - XX ст., коли все більше людей могли дозволити собі придбати вінчальну пару ікон. Традиційно для вінчання може бути одна ікона, або пара ікон – Якщо ікона одна, то її тримає батько нареченого. В руках у матері нареченої – хліб з сіллю на рушнику. Мати нареченого і батько нареченої стоять поруч. – Якщо ікони дві, їх тримають мами. Тоді батько нареченого тримає хліб, а батько нареченої – просто стоїть поруч. ВІНЧАЛЬНА ПАРА - це ікони Спасителя і Пресвятої Богородиці, виконані в однаковому стилі. Вінчальні ікони мають бути написані з любов’ю. Бути індивідуальними та неповторними, як і родина – неповторна та прекрасна сама в собі. Декілька таких робіт є в моєму магазині.