ЗНАЙДЕНО

Ікони — як маленькі двері. Котрі в життя нас інше проводжають. Ввійти в них можна з тим у що Ти віриш Одних вітають, інших не впускають.

Якщо коника-стрибунця посадити в слоїк з накривкою, то спочатку він енергійно стрибає, намагаючись вирватися на свободу. Через якийсь час він припиняє всі свої спроби, сприймаючи повну безвихідь і віддаючи перевагу пасивній реакції на стрес. І навіть якщо накривку зі слоїка знімуть, стрибунець, як і раніше пасивно і безпорадно чекатиме на дні слоїка своєї долі. Зоопсихологи назвали цей феномен синдромом коника-стрибунця або синдромом надбаної безпорадності. Такий синдром нерідко розвивається у відповідь на стрес і, в складних ситуаціях, формує поведінку шкідливу для здоров'я. Вона особливо часто з'являється, коли ми оцінюємо ситуацію як безнадійну, котру не можемо контролювати. Почуття безпорадності має негативний та деструктивний вплив на здатність особистості до вирішення проблем. Люди, котрі відчувають свою безпорадність, щиро вірять, що не мають жодної можливості впливу на свій ймовірний успіх чи поразку в справах, які є для них важливими. Тут криється розгадка, яким чином громадські інститути - незалежно від їх цілей, тут можна згадати як лікарні так і концтабори - можуть знеособлювати людей. Слухняні пацієнти в лікарнях не викликають персонал, не ставлять запитань, не намагаються контролювати те, що відбувається. Така пасивність може бути хороша для ефективної роботи лікарні, але не для людей. Відчуття того, що Ти можеш щось зробити, що тримаєш під контролем своє життя, позитивно впливає на здоров'я і опірність хворобам. Втрата контролю над тим, що Ти робиш сам і що роблять з Тобою інші, може привести до стресу. Деякі хвороби безпосередньо асоціюються з почуттям безпорадності і обмеженням вибору. Звідси швидке згасання і смерть у концентраційних таборах і госпісах. Дослідження підтверджують, що системи управління або керівництва людьми, котрі стимулюють самоефективність, насправді сприяють їхньому здоров'ю та щастя. Ув'язнені, у яких є якась можливість контролювати обстановку навколо - пересувати стільці, включати і вимикати світло, вирішувати чи дивитися телевізор, відчувають меншу напругу, рідше хворіють, серед них менше випадків вандалізму. У працівників, які мають велику свободу при виконанні завдань і прийнятті рішень - кращий моральний стан. Мешканці будинків престарілих і тому подібних установ можуть прожити довше і, без сумніву, відчувають себе більш щасливішими, коли їм надається свобода вибору в таких питаннях: що з'їсти на сніданок, коли піти в кіно, встати рано чи лягти пізно і т. д . Мешканці притулків для бездомних, які усвідомлюють, що у них немає вибору навіть в тому, коли їм їсти й спати, і що в їхньому житті більшість подій визначаються не ними самими, швидше за все, будуть безпорадними й пасивними в пошуках роботи та житла. Синдром хронічної безпорадності не є довічним вироком. Його можна подолати, якщо прийняти за правило усвідомлювати, аналізувати і контролювати свої дії. І зрозуміти, нарешті, що все, що з нами в житті відбувається, залежить від нас і тільки від нас. Рішення будь-якої проблеми починається з її визнання, чи не так? Самоконтроль мислення рятує від безпорадності. Потрібно жити з вірою в те, що ми можемо вплинути на нашу ситуацію, протистояти труднощам. Такий підхід підвищує нашу дієвість та самооцінку. Але давай поставимо собі питання: як змусити себе в щось вірити, особливо якщо ця віра суперечить всьому тому, у що Ти вірив раніше? Неможливо зусиллям волі змусити себе в щось повірити. Можна тільки себе переконати. А єдиним дієвим аргументом переконання є знання про природу світу і про механізми свого власного сприйняття цього світу. І, звичайно ж, отримання задоволення від самого процесу життя, як такого. Люди, яким бракує контролю та самоефективності, необґрунтовано стають жертвами. Тому контролюй своє життя!

З першої книги серії Психологічна Археологія України. Артефакт на обкладинці: Так званий мізинський браслет — витвір мистецтва палеоліту, якого знайдено в Україні біля села Мізин на Чернігівщині. Дослідники вважають, що орнамент на браслеті імовірно зображає календар. Цей прилад виготовлено на берегах Десни приблизно 20 000 років тому. Відтоді він справно виконує свою роботу — вимірює час. Той час, який створив нас з Тобою такими, якими ми є. Якщо Ти хочеш знати, яким Ти будеш в майбутньому, то мусиш, спершу, усвідомити, яким Ти був колись. Бо ріка часу тече з минулого в майбутнє прямо через Твій розум. В, так званих, науково-популярних фільмах часто можна побачити акторів, загримованих під австралопітеків, які гуртом кидають камінням у хижаків, змушуючи останніх відступати. Гуртом і батька легше бити? Аякже! Зараз! Хай би автори такого фільму чи, навіть, уся знімальна група поїхала б собі до Африки, а хоча б у Серенгеті, і покидали там камінцями в левів чи гієн. Чи багато б з них там залишилось, окрім кінокамер? Та все ж, всупереч, здавалося б, очевидному, людські наші предки якось давали собі раду і зуміли вижити. І не просто вижити, а перемогти всіх своїх конкурентів та стати царями савани так само як колись, дуже й дуже давно, їхні предки стали царями озера. Яким чином? Мабуть, очевидним є те, що фізичні чинники не були визначальними. За усіма чисто тваринними ознаками — міццю м’язів, швидкістю ніг, гостротою зубів та кігтів вони програвали усім своїм конкурентам. І навіть непересічна тямущість та доволі добре розвинена мова нічого не рятували. Будь ти хоч айнштайном, хоч шекспіром для голодного лева ти тільки здобич, з якою досить легко впоратись. Та було щось, що заважало левам, а також леопардам, гієнам і, разом з ними, всім іншим хижакам це чинити. Може саме про це щось спробував сказати нам автор, улюбленого всіма дітьми Мауглі, англійський поет та письменник сер Редьярд Кіплінг, вклавши в уста тигра Шер-Хана наступні слова: Він Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі! Для тварин зоровий контакт — це, свого роду, міряння силою і той, хто першим опускає очі долу, той визнає себе слабшим і відступає. Щоб замінити гострі зуби та драпіжні кігті, еволюція подарувала первісній людині іншу зброю — можливість ментального впливу на розум інших істот. Протолюди, навіть ще не усвідомлюючи цього, могли в телепатичний спосіб навіювати іншим живим істотам болючі та неприємні емоції. Одна тільки поява голої двоногої істоти, викликала в інших тварин жах і вони воліли відступитись. Це, без жодних сумнівів, було ілюзією. Та навіть сьогодні люди, з усім своїм розумом, більше схильні вірити почуттям, аніж здоровому глузду. А що вже казати про нерозумних тварин? Вірогідно, на початку емоції ці були неконтрольованими. Протолюди страшенно боялись і, мимоволі, транслювали у простір свій панічний страх, чинячи це так ефективно, що створювали довкола своєї громади ментальну ауру жаху, яка легко зчитувалась розумами інших істот. Давньогрецькі міфи оповідають нам, що богиня Афіна носила накидку з козячої шкіри — егіду, на яку було пришита голова страховища — Медузи Горгони, один тільки погляд мертвих очей якої викликав жах, як у смертних людей, так і у безсмертних богів. А цапоногий та цапорогий лісовий бог Пан, в якому легко вгадуються риси протолюдини, вмів наганяти нестримний і некерований страх, який називали панічним. Панікою. Себто, страх, який наші предки навіювали іншим тваринам, був настільки гострим, що не тільки захищав їх, але й відганяв голодного хижака від його законно впольованої здобичі. У тваринному царстві це було чимсь абсолютно нечуваним. Страх, що супроводжував протолюдей, став щитом, який прикривав їх впродовж довгих сотень тисяч років і дав можливість людському роду спокійно просуватись в часі до майбутнього. З часом еволюція ментальних особливостей прискорилась і стала домінувати над еволюцією фізичною. Майже певним є, що з часом люди, а, принаймні деякі з них цими властивостями стали користуватись свідомо, вдосконалюючи їх так само як свої мануальні здатності. Залишки цих колишніх і, на жаль, майже втрачених людських можливостей досі збереглись у так званих примітивних, тобто, нецивілізованих народів. Особливо помітні здатності до телепатії демонструють представники народності сан, або, більш звично, південноафриканські бушмени, гілка яких першою відокремились від загальнолюдського стовбура, завдяки чому, вони зберегли достатньо багато архаїчних, невластивих іншим сучасним народам, фізіологічних та психічних особливостей. Шосте почуття бушменів дозволяє їм легко знаходити напрямок у незнайомій місцевості й знати про дії близьких людей. Та найбільше враження на дослідників справляє робота радіо Калахарі — стовпів диму, якими бушмени передають повідомлення на відстань. Парадокс полягає в тому, що такі сигнали не несуть жодного інформаційного навантаження, окрім одного — вони привертають увагу. І при погляді на дим деякі представники племені розуміють, про що йде мова. Пояснити, яким чином це відбувається, не можуть ні вчені, ні навіть самі бушмени. Це просто знання про щось, яке виникає саме по собі. Правда, самі бушмени не заморочують собі голів пошуками пояснень своїх неймовірних здатностей, адже не маючи можливості порівнювати себе з іншими людьми, вони вважають такі здатності абсолютно природними, таким ж, як, наприклад, мова чи дихання. Один із місцевих мешканців пояснював дію радіо Калахарі приблизно таким чином: Я роблю дим для того, щоб інша людина знала, що я думаю. І він теж думає, і в такий спосіб він думає мої думки. Саме зміни психологічного характеру, такі як телепатія, ментальний вплив на розум інших істот, екстрасенсорне відчуття світу, можливості яснобачення та передбачення ситуації дали протолюдям вирішальні козирі у великій грі за виживання і дозволили видряпатись на вершину харчової піраміди. Самостійно полювати на велику дичину протолюди ще не могли, але відігнати хижаків від впольованої ними ж здобичі чи розігнати інших стервоїдів людські предки уміли дуже добре. І це, мабуть, породило основну, домінантну рису загальнолюдського мислення — виокремлення себе з природи. Ну а далі психологічні зміни стали тим локомотивом, який потягнув за собою всі інші супутні зміни-зростання розуму, збільшення об’єму мозку та черепної коробки, вдосконалення прямоходіння та мануальних здатностей. Одним словом, протолюдина почала ставати суперлюдиною. Очевидно, що видимі переміни супроводжувались змінами невидимими, але не менш важливими. Радикально змінилась біохімія — організми протолюдей дуже швидко вчились використовувати недоступні для них джерела енергії, вживаючи щораз то більше м’яса. Енергетика тіла стала іншою. Саме тоді, вірогідно, виробилась єдина енергетична система організму, яка могла мобілізувати в потрібний момент і спрямувати в потрібне місце максимальну кількість енергії. Тому можна сміло стверджувати, що мозок далеких людських предків працював на всі сто відсотків. Це прозвучить дивно, але хоча перші люди не володіли й дещицею сучасних знань, їх мислення було набагато ефективнішим, аніж сучасне. Втім, за іронією долі, це ж ефективне мислення стало причиною занепаду і зникнення тих ментальних здібностей, які сотні тисяч років невидимою захисною стіною оточували людей. Переломним моментом стало подолання властивого усім тваринам страху веред вогнем і опанування цією енергією. Освоєння вогню слід вважати точкою відліку не тільки в гуманізації тварини й перетворенні її в людину, але й початку творення цивілізації. Всі тварини вогню бояться це закладено в них природою, як інстинктивний захисний механізм. Яким чином протолюди змогли здолати цей страх невідомо, а дуже хотілося б знати, бо подолання інстинктивного страху — це складне психологічно випробування, котре не кожній сучасній людині під силу — спробуй-но позбутись страху висоти! А вони якось змогли. Вогонь став стратегічною зброєю новонародженого людства і використовувався людьми в боротьбі з усіма своїми ворогами. Якщо раніше, до винайдення способів управління вогнем, людиноподібні істоти вимушені були тихцем полювати на якусь мізерну дичину або вдовольнятись недоїдками великих та сильних хижаків, конкуруючи, при цьому, з гієнами, шакалами, грифами та іншими стерв’ятниками, то тепер ситуація змінилась кардинально. Володіння вогнем моментально перетворило людину в узурпатора влади над усією природою. А принаймні створило людям таку ілюзію. Боятись більше було нікого — вистачило вхопити в руки запалену гілку та помахати нею левові перед нахабною мордою. Це вже зовсім не те, що камінцями кидатись! Підпалити суху траву в степу та чагарники — і хто не сховався, ми не винуваті! А сховатись не всім так просто вдавалось — на згарищі залишались обгорілі та напівзапечені трупи тварин, м’ясо яких можна було скуштувати на смак. І смак цей першолюдям не тільки сподобався, але й, само собою розуміється, вкотре прискорив та покращив енергопостачання мозку. І це також одна з таємниць нашого походження, бо саме з моменту винайдення вогню змінився не тільки темп людської еволюції, змінився і сам її напрям. Розвиток ментальних здатностей поступово став сповільнюватись, натомість прискорювалась еволюція здібностей фізичних і насамперед технічних. Особливо швидко розвивалась зв’язка мозок — рука — горло, що дуже швидко привело до появи технологій, артикульованої мови та ускладнення соціального устрою. І суперлюдина почала перетворюватись в людину пересічну. Нові навички поступово, а потім усе швидше і швидше, руйнували єдину колись енергетичну систему організму, вносячи в неї різнобіжності та суперечності. Швидкість збільшення об’єму мозку, досягши свого максимуму сімсот-вісімсот тисяч років тому, почала сповільнюватись, потім зовсім зупинилась і людський мозок поступово почав зменшуватись. Енергопостачання мозку стало скорочуватись, обмежуючи використання його потенціалу і звівши його, в кінцевому результаті до отих чотирьох, семи чи навіть десяти відсотків, які ми маємо тепер. Бо навіщо постачати енергію тим нейронним мережам, які не активовані та не відіграють в житті індивіда жодної ролі? Але чи є якісь свідчення парапсихічних здібностей пралюдей? Може екстрасенсорні здатності бушменів та інших, так званих, примітивних народів, не є спадком, отриманим від далеких предків, а надбанням уже їхньої власної еволюції? Зрозуміло, що прямих доказів того, що пралюди були екстрасенсами, немає, бо від предків наших залишились хіба що скам’янілі кості, оброблене їхніми руками каміння та погаслі головешки вогнищ. Однак, цілком можливо, що докази ці зберігаються в головах їхніх нащадків — нас з тобою, оскільки ми й є колишніми ними і їхні гени продовжують собі жити в наших тілах, зберігаючи в собі набуті давним-давно навички та знання. Це звісно ж наша генетична пам’ять, але не тільки вона. В дев’яностих роках минулого століття італійський нейрофізіолог Джакомо Ріццолатті, до речі народжений у Києві, виявив групи специфічних нейронів, які активуються не тільки під час безпосереднього виконання якоїсь дії, але й тоді, коли ми бачимо (чи уявляємо), як цю дію виконують інші. Інакше кажучи, ці нейрони дозволяють нам приміряти на себе поведінку іншої людини й у такий спосіб зрозуміти її. Ріццолатті назвав їх дзеркальними нейронами. Функція дзеркальних нейронів чи, точніше, мереж дзеркальних нейронів полягає в тому, щоб відчувати почуття, настрої, можливо, навіть, думки інших людей і повторювати їх. Якщо ми їмо яблуко, активується група дзеркальних нейронів, і ця ж група клітин активується, якщо ми будемо спостерігати, як яблуко їсть інша людина. Ми легко можемо собі пригадати та відчути смак стиглого соковитого яблука, навіть, якщо в руках у нас цього яблука немає. Себто, дзеркальні нейрони — це свого роду механізм, який координує колективні дії групи людей. Саме завдяки їм, вливаючись в юрбу, ми самі стаємо її частиною. В основному це відбувається за допомогою, так званих, невербальних сигналів, себто тонкої міміки обличчя і майже непомітної мови рухів, які наш мозок зчитує мимоволі з облич та тіл інших людей. Втім, є й інші канали отримання такої інформації. Дзеркальні нейрони дають нам можливість, щоправда, не всім і не завжди, одержувати інформацію про почуття інших людей, навіть, якщо вони знаходяться десь далеко від нас, в усякому випадку поза зоною зорового чи слухового контакту. Люди називають таке явище телепатією, шостим чуттям, передачею думки на відстань і тому подібними назвами. Та, як би ми це явище не називали, воно існує і підтверджене численними експериментами. Щоправда, у сучасних людей цей ментальний контакт працює тільки між емоційно близькими людьми — батьками та їх дітьми, сексуальними партнерами, друзями, однодумцями своїми, інакше кажучи. В групі протолюдей всі були своїми, емоційні контакти між учасниками групи були, поза жодними сумнівами, набагато міцнішими, аніж це взагалі мислимо у нашому світі. Тому дзеркальні нейрони працювали на всю свою потужність, фактично творячи й транслюючи єдину групову емоцію. І якщо це був страх, то важко не поспівчувати тим, хто опинявся в полі його дії. Правдоподібно саме страх, який австралопітеки та їх наступники люди-умільці могли транслювати в простір, спочатку віддзеркалюючи власні емоції, а потім і за допомогою вогню, а також за допомогою знарядь, користуючись якими вони заощаджували час та громадили енергію, малоросла, гола і, на перший погляд, ні до чого не здатна істота, здолала всіх своїх супротивників. І, коли попередні тілесні форми перестали відповідати новій ментальній сутності, еволюція дала початок новим видам розумних істот. КУПИТИ КНИГУ

З другої книги серії Психологічна Археологія України. Артефакт на обкладинці: Теракотові статуетки, створені, вірогідно, в середині 6-го тисячоліття перед Різдвом. Вважаються шедеврами неолітичного мистецтва. Зберігаються в Музеї національної історії та археології. Констанца. Румунія. Ці двоє думають більш як сім тисяч років. За цей час вони придумали засівати лани, ліпити горщики, варити кашу, пекти хліб, доїти корів і ткати одяг. Вони створили колесо, виплавили перший метал, навчились будувати міста, записали перші літери та передали нам частину своєї мови, культури та звичаїв. Вони придумали, як змінити світ, створивши цивілізацію. І цивілізація почала змінювати їх. Цивілізація богинь не зникла без сліду. Вона існувала (та й зараз існує) всередині цивілізації воїнів, зберігаючи та переказуючи знання про внутрішні сили людини — царство, що всередині нас. Такі люди є у всіх народів світу і вони не дають зникнути тим здатностям нашого мислення, які не знайшли свого розвитку у світі, де на першому місці є речі, а вже потім люди та їх взаємні стосунки. Зазвичай, такі люди не потребують популярності й не зацікавлені в розголосі. Українські характерники в їх числі. І мабуть, прийшов час поговорити про характерників і характерництво, бо час народження цього неймовірного явища — це якраз часи після арійської революції. То хто ж такі, оті характерники? Загальноприйнято вважати, і так написано в українській Вікіпедії, що Характерник - назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів. Ця дефініція близька до істини, однак характерники вміли далеко більше, аніж перелічено в вікіпедійській статті. І воєнні навички — не основне з того, на чім знались характерники. Просто часи, коли про характерників стали писати, були часами, коли ці навички стали особливо потрібними й помітними. Дмитро Іванович Яворницький, який чимало зусиль та часу потратив на вивчення характерництва, писав: Такі характерники могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих верцадел, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, перекидатися на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов. Чудотворці одним словом. Все це суперечить законам природи? Може й так, хоча ніхто ще не дає людям впевненості, що вони геть усе знають про закони природи, якщо такі взагалі у природи існують. Та й зрештою, якщо Ти бачиш, що хтось пливе у відрі під водою, то це означає тільки одне — Ти це бачиш. Але чи так є насправді — це вже зовсім інше питання. І на нього є інша відповідь. Люди, що на сеансах естрадних гіпнотизерів збирають по сцені відсутні квітки та грибочки теж їх бачать. І характерники, правдоподібно, дуже добре знали способи, як показати іншим людям те, чого немає і бути не може, як очевидну реальність. Втім, щоб стати фаховим гіпнотизером, та ще й виступати перед публікою чи бути фокусником-штукарем, треба мати не тільки дар божий, але ще й довго та наполегливо вчитись, тренуватись і працювати над собою. Звідки характерники черпали свої знання та навички? Щоб докопатись до джерел характерництва мусимо прискіпливо придивитись до самого слова характерник. Вікіпедія подає нам дві версії цього слова. Перша каже нам, що слово характер використовували польські жовніри для означення свого роду замовленого предмету (паперового або бляшаного), який повинен був чинити свого власника невразливим. Версія виглядає правдоподібною, оскільки використання в середньовіччі різного роду амулетів, так само як хрестиків, ладанок, оберегів, наузів — було вкрай популярним явищем. Рідко який воїн не носив з собою чогось такого. Тільки от чомусь польські історики нічого не знають про те, що їхні жовніри носили при собі якісь характери. Та й саме слово характерники в польській історичній літературі не зустрічається, хоча про справжніх характерників польські шляхтичі, очевидці та учасники боїв з козаками писали часто й охоче. Але, при цьому, завжди називали їх ворожбитами, чаклунами, віщунами, та ніколи — характерниками. Інша ж версія є, м’яко кажучи, дуже дивною, виводячи українське слово характерник від тюркського Жез Тирнак, або Кара Тирнак, імені страшного демона, наділеного злісним характером та неймовірною силою. На наш сучасний слух слово характерник сприймається дуже легко й органічно. Аж хочеться вірити, що характерник походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори. Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродних умінь та сил. Без сумніву це так, але… Але слово характер, як динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини є грецького походження і потрапило в нашу мову за посередництвом мови французької та російської десь під кінець дев’ятнадцятого століття, коли психологія почала входити в моду. Та й то тоді це слово в дещо іншій версії — характерство — стосувалось лише однієї якоїсь ознаки і тільки потім русифікувавшись стало характеристикою, а сукупність характеристик — характером. Раніше ж українці, для означення сукупності стійких психологічних характеристик, чудово обходились словом вдача. А от характерників і тоді називали характерниками. Тим більше, що слово це не є єдиним загадковим словом з коренем хар-. В українській та й багатьох слов’янських мовах присутнє також слово знахар, яке означає людину, фах якої за своїми функціями досить близький до характерництва. Це цілительство. І це слово вже безумовно немає нічого спільного ані з бляшано-паперовими оберегами, ані з тюркськими демонами, ані, навіть, з грецькою мовою. Хоча запозичення з грецької мови є давньою традицією в Україні, однак не в грецькій мові слід шукати витоки слів характерник чи знахар, а в мові, яка для грецької, української, французької та ще кількох десятків інших мов була материнською. Що ж це за мова? Очевидним є, що це ведійський санскрит — штучна літературна мова давньої Індії, яка хоч і ніколи не була розмовною мовою зате зберегла найбільше спільних рис з древньою, праматеринською для більшості європейців мовою, котрою говорили наші арійські предки. Санскрит був мовою соціальних еліт, насамперед інтелектуальних, а ще мовою релігійних текстів. Напевне, кожному, хто мешкає в великому місті, доводилось вряди-годи бачити на вулицях одягнених в помаранчеві сорочки людей, які постійно повторюють шістнадцять дивних слів: Харе Крішна Харе Крішна Крішна Крішна Харе Харе Харе Рама Харе Рама Рама Рама Харе Харе. Ці люди є адептами вчення Міжнародного Товариства Свідомості Крішни[108]. А чудні слова, які виспівують кришнаїти, — це мантра. В індуїзмі вважається, що всі звуки та слова, використовувані людськими істотами, виражають вплив розуму на матерію. Якщо слова використовуються та організовуються правильно, то можуть формувати так звані слова сили або речення сили. Такі слова чи фрази сили називаються мантрами. Мантра Харе Крішна складається з санскритських імен в кличному відмінку: Харе, Крішна і Рама. Рама і Крішна згадуються як інші імена Вішну — верховного бога в Індуїзмі. Харе ж є кличним відмінком від Хара, другого імені дружини Крішни — Радгарані. Тобто люди, які проговорюють цю мантру, наче закликають до себе вищі сили, називаючи всі імена богів, що мають над ними владу. Вважається, що мантра Харе Крішна підносить свідомість практикуючого на духовний рівень, де піднесена свідомість врешті-решт набуває форми чистої любові до Бога. А тепер добре пригляньмося до життєпису Хари — Радгарані, себто пані Радги. До речі, санскритський звук дг— це наше д- з легким придиханням в кінці. Тобто, пані Радгу спокійно можна б називати пані Радою. Не Верховною, а просто Радою. І цей збіг не є випадковим. В українській мові багато слів з коренем рад-: це і рада, і радити, і радіти, радість, і т. п. Проте, справжнє значення цього слова ми забули. А ще навіть в новітніх часах існувала форма колективного богослужіння, яку, до речі, запозичили деякі православні секти, так звані духовні християни (хлисти, скопці, молокани, стрибуни й ін.). Люди ставали в коло і разом виконували емоційні пісні та ритуальні танці, як правило, пов’язані із круговим рухом. Щось на кшталт гуцульського аркана (тільки там в колі танцюють виключно чоловіки). Така форма контакту з Вищими Силами називалась радінням. І всі наші купальські хороводи та весняні гагілки — це власне і є пережитки релігійних обрядів радіння. Звідси й назва свята — Радуниця, як часу коли займались радінням. Правдоподібно, саме радіння було частиною ритуалів та обрядів поклоніння Великій Богині ще в доязичницькі, трипільські, а може й ще раніші часи. І чинилось це не просто так. Кінцевою метою радіння, про яку може й не знали геть усі його учасники, було входження в особливий, екстатичний стан, свого роду транс, я якому люди відчували особливе душевне й фізичне піднесення — раділи, одним словом. Дуже часто цей колективний стан трансу використовувався для прийняття рішень. Звідси українське слово рада, на яку регулярно збирались козаки. В донських же козаків така рада називалась кругом. Не менш промовиста назва, чи не так? Та що там казати, коли в більш-менш великій групі спонтанно відбувається прийняття рішень, люди абсолютно неусвідомлено збираються в коло. Чому? Та тому що таким чином відбувається концентрація колективної енергії групи — таке собі енергетичне коло в якому, на якийсь час, зливається докупи життєва енергія всіх учасників кола, творячи синергію. Отже, наша добра знайома пані Рада є, фактично, володаркою життєвої енергії — хари. Вона обдаровує людей цією енергією, вона її й віднімає. Щоб активізувати цю енергію в собі треба назвати її ім’я і добре порадіти. Де ж знаходилась ця життєва енергія? А ніде інде, як у животі. Порівняй ці два слова — життя і живіт. Живіт — це місце де розміщується життя, чи не так? І щоб це життя випустити з живота треба вчинити ритуальне самогубство — харакірі. В японській мові хара й означає живіт, чи, точніше, життєву енергію, котра знаходиться в животі. Але де та Японія, а де Україна? Насправді зовсім недалеко. Бо в японську культуру поняття хари, як життєвої, животної енергії прийшло з Китаю, а в Китай з Індії. А в Індію? В Індію — з першими хвилями аріїв-індоєвропейців, які вирушили на завоювання Індостану саме з українських степів, принісши туди не тільки свою зброю, але і своїх богів, і свої навички концентрації психічної енергії. В індуїстських текстах пані Радга описується. як вічна подруга Крішни, що втілилась разом з ним на Землі і як джерело всіх жіночих проявів Бога. Про неї сказано, що вона — споконвічна внутрішня енергія Господа. Господь Крішна обіймає увесь світ, а пані Радга обіймає самого Крішну. Вона є верховною богинею всього світу. І, як би парадоксально це не виглядало, вона повертається тепер назад в Україну у вигляді так званих східних віровчень та духовних практик. Втім, не вся пані Рада переселилась до Індії. Частина її, якщо можна так сказати, не покинула своєї батьківщини та залишилась вдома. Бо пані Рада — це ж слов’янська Лада, мати Купала та Лелі, які завдяки давнім грекам стали відомі на увесь світ, як Аполло та Артеміс. Була ще й інша іпостась великої богині — потойбічна Мара або Мора, володарка мороку, світу нави і господиня людської підсвідомості. Характерників ще називали заморочниками, тобто тими, хто наводить морок, людьми мороку, пітьми. Все це веде нас до висновку, що Радгарані — це, насправді, трипільська Велика Богиня, що вийшла заміж за верховного бога аріїв, закріпивши таким чином, союз двох народів, аріїв та трипільців, — пастухів та землеробів древньої України. До речі, Крішна, чоловік Радги, в індуїстській іконографії завжди зображається, як пастух, оточений худобою та вродливими дівчатами-пастушками. Цілком очевидним є, що далеким прообразом Господа Крішни є якесь, невідоме нам тепер, божество давніх арійських пастухів. На це також вказує переклад його імені: Крішна, в тлумаченні з санскриту, означає чорний, темний, темно-синій. Отже, прототип теперішнього Крішни явно не був воїном-кшатрієм, чий колір є червоним, а належав до варни пастухів, арійських вайш’ю (були й такі), про що також свідчить його миролюбний характер. По жіночій лінії поклоніння Великій Богині Старої Європи збереглось як українське відьомство. Усі оті наші сільські відьми, яких так багато було і є в Україні, - це насправді ще трипільські жриці. А от чоловічою формою цього прадавнього культу є характерництво. І служіння це відкривало доступ до певних знань, у які далеко не всі люди могли бути втаємничені. Згідно до вчення засновника усвідомлення Кришни Бгактіведанта Свамі Прабгупади, хара — означає енергію Бога. Отже, характерники — це люди, які цією животною енергією володіли, знахарі ж — це люди, що цю енергію знали і вміли з її допомогою зцілювати інших людей. В наш час їх би назвали біоенерготерапевтами. Між іншим, у біоенергетиків побутує таки термін, як чакра — центр концентрації життєвої енергії. Слово чакра перекладають з санскриту, як коло або диск, хоча більш доречно було б сказати вихор. Вслухайся в це слово — вихор. Себто цим словом наші предки послуговувались, щоб описати рух енергії по колу. І неважливо, була це енергія повітря, води чи життєва енергія — хара. Характерники — це люди, що володіли навичками зміни свідомості, сукупністю методів керування психікою та психофізіологією задля досягнення піднесеного психічного й духовного стану. Іншими словами, — це йоги. А йога, як система, виникла, мабуть, одночасно з арійською вірою. І нехай Тебе не дивує те, що характерників в пам’яті народній насамперед пов’язують з бойовими мистецтвами. Адже всі бойові мистецтва, і наші рідні, і східні, і західні існують не для того, щоб вбивати якомога більше ворогів, а для того, щоб навіть найбільш самовпевненому ворогові не могло навіть в голову прийти нападати на Тебе, на Твоїх близьких, на Твій рід і Твій нарід. Такими власне й були ті безіменні українські лицарі мудрості, яких ми можемо побачити в найвідомішому і, одночасно найтаємничішому з образів української міфології — образі козака Мамая. КУПИТИ КНИГУ

З третьої книги серії Психологічна Археологія України. Артефакт на обкладинці: Скіфські лучники. Золота бляшка з кургану Куль-Оба - ІV століття перед Різдвом. Земля і небо, вода і вогонь, чорне й червоне, праве і ліве, уява і логіка, терплячість і непосидючість — з протилежностей зіткано український національний характер. Це історія, яку не можна читати без заспокійливого, як сказав колись про нас один з українських державників, доклавши, при цьому, максимум зусиль, щоб заспокійливого його нащадкам знадобилось ще більше. Чому ми такі? Талановиті, роботящі, відважні і… безпорадні у цьому світі? ПЕРЕДМОВА 1517 року побачила світ книга професора Ягеллонського Університету Мацєя Мєховського[1] Трактат про дві Сарматії (Tractatus de duabus Sarmatiis). В передмові до книги пан Мацєй декларує мету написання цього твору: Південні краї та приморські народи аж до Індії відкриті королем Португалії. Нехай же і північні краї з народами, котрі живуть біля Північного океану на схід, відкриті військами короля Польського, стануть тепер відомі світові. Тобто завдання, яке ставив перед собою краківський канонік, було дуже конкретним — тонко й вишукано підлеститись до польського короля, від ласк якого пан Мацєй залежав, прирівнявши останнього до короля португальського. А король Португалії тоді вважався неабияким цабе серед коронованих голів Європи. І небезпідставно. В ті часи, а було це, нагадаємо собі, на самому початку епохи великих географічних відкриттів, коли завдяки Тордесільяській умові світ було поділено між суверенами Іспанії та Португалії. Саме тоді король Португалії Мануел, отримавши прізвисько Щасливий, готувався правити своєю, ще незнаною, але вже його власною половиною світу. Тому, розповідаючи про величезні простори та добра Сарматій, уже відкриті військами короля Польського, пан Мацєй не тільки ставив свого короля на один рівень з володарем половини світу, але й кидав йому виклик: ти, португальський королю, ще не знаєш, що там у твоїй половинці світу насправді є, а ми уже знаємо і все це, по праву, повинно належати нам. Сарматії пана Мацєя — це Сарматія Азійська між Волгою та Доном (тоді ці терени безапеляційно вважались Азією) і Сарматія Європейська — те, що зараз ми називаємо Східною Європою. І, зрозуміло, що згідно з повідомленнями пана Мацєя, всі ці землі колись були заселені єдиним сарматським народом, що потім розділився на декілька різних народів, які, зрештою, ще пам’ятають про своє спільне минуле і можуть, принаймні теоретично, колись об’єднатись під владою, звичайно ж, найголовніших сарматів. Так народилась ідея сарматизму, яка одразу страшенно сподобалась знатним людям Польщі, Литви, Русі, Трансильванії та, навіть, певній частині козацької старшини, за умови, що кожні з них вважали себе тими головними сарматами. Зрештою, картина знайома, чи не так? І хоча на початку сарматизм був ідеалістичним рухом, який малював справжніх сарматів людьми побожними (незалежно від конфесії), чесними, гордими, сміливими, толерантними та волелюбними, дуже скоро сарматизм, особливо в інтерпретації польської шляхти, став усе швидше скочуватись до войовничого шовінізму. Польська сарматизована шляхта ніяк хотіла визнати права бути сарматами за шляхтою руською, називаючи їх скіфами. Щоправда, ті відплачували їм тією ж монетою Юрій Хмельницький використовував титули князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького. У літописі Самійла Величка сарматськими називаються два народи: сарматійський народ польський та вольний шляхетний савроматійський козако-руський народ. У зв’язку з цим варто привести цитату із Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького від 1648 року про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких вже пішли поляки: Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож, були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу… Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами й здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів… Навчені цинізмом сьогодення, ми сприймаємо ці сарматичні суперечки, як війну пропаганд, але як виявляється, якщо звичайно не сприймати поважно пропагандистські кліше (про Каїна й Авеля, наприклад), ця версія давньої української історії є доволі близькою до істини. Зрештою, в сімнадцятому столітті може й краще пам’яталось, хто кому був сарматом, чи то пак, братом. А що ж наша офіційна історія? Що вона нам каже? Загальноприйнята, принаймні в версії підручників для середньої школи, історія України починається із нагадування, що колись давно, мовляв, існували такі люди, як слов’яни, які жили собі протягом другого-першого тисячоліть до нашої ери на лісистих просторах від Вісли до Дніпра. Жили собі й жили усі ті тисячі років, а потім раптом захотіли стати предками п’ятнадцяти європейських народів, у тому числі й українського, і стали ними. Правда, нічого не сказано про те, звідки оті слов’яни взялись і як вони перетворились на предків стількох європейських народів. Про сарматів, що жили на українській землі мало не півтисячі років, там не сказано зовсім нічого, а про скіфів та кімерів, які жили тут до сарматів, майже нічого. Та й навіщо? Адже в школі дітей навчають українській історії, а українського народу тоді ще не було. Були якісь невиразні й незрозумілі напівдикі слов’яни, що ховались по лісах та болотах, землями нашими бродили зайди та чужинці, всякі там скіфи з кімерійцями, які потім (з появою слов’ян, що чомусь вилізли зі своїх боліт) випарувались у повітря чи відлетіли у вирій. Людей в цій історії немає, а є тільки народи, які то виникають ніби з нічого, то приходять нізвідки, то зникають в нікуди. Але земля — це таки не дачна грядка, на якій можна садити то квіти, то огірки, то картоплю. Земля, якщо вона добра й родюча (а хто може сказати інакше про українську землю) пустою не буває ніколи. На ній зажди живуть люди. І люди ці не щезають в нікуди. Історія народів — це довгий, можливо безконечний марафонський забіг, в якому далеко не всі учасники дотягнуть до фінішу, але аж ніяк не естафета з переказуванням палички від одного бігуна до іншого. В цьому марафоні змінюються самоназви. Українець сімнадцятого століття напевно б не одразу втямив, що таке Україна — він був русином і його країна звалася Руссю. А ще раніше Сарматією. Скіфією. Кімерією. Змінюються мови. Адже мова — це ріка, яка тече із минулого в майбутнє, а ріка незмінною не буває. Досить послухати записи радіопередач українською мовою, скажімо, п’ятдесятилітньої давнини, щоб вловити хай малопомітну, але істотну різницю у вимові чи у використанні слів. А що казати про тисячі років? Змінюються релігії. Русь охрестилась, вже бувши могутньою державою. Змінюються звичаї та традиції, стаючи спочатку незрозумілими, а потім і відмираючи зовсім. Не змінюється лиш одне — генетичний код народу. А генетичні дослідження кажуть нам, що більшість мешканців сучасної України є автохтонами, тобто людьми, чиї предки ніколи цієї землі не покидали. І це незалежно від того, якою мовою ми сьогодні розмовляємо, яким богам молимось, як себе називаємо чи за які партії голосуємо. Всі ми є носіями генів своїх пращурів, а пращури ці були й сарматами, і скіфами, і кімерійцями. Були. І нема на те ради… То якою ж була українці Сарматії, Скіфії, Кімерії? Якими ми були, коли були ними? КУПИТИ КНИГУ

Власне кажучи в самій назві нашої сьогоднішньої публікації закладено певну неточність, бо офіційну свою назву держава Росія чи то пак Всероссийская Империя отримала тільки в 1721 році указом царя Петра Олексійовича (який при нагоді став імператором). І звучала ця назва трохи інакше, аніж зараз, а саме Рóссія (із наголосом на першому складі, а не на другому, як тепер). Рóссія - це грецька назва Русі, а називаючи свою новостворену імперію іноземними словами (грецьке - Рóссія та латинське – імперія) новоспечений імператор хотів ще раз довести свою європейськість, що, до речі, завжди було комплексом російських еліт. Однак процес трансформації Московського царства у Рóссійську імперію почався задовго до офіційного перейменування. І немалу (якщо не найважливішу!) роль у цьому відіграли українці. Точкою відліку початку Російської імперії без будь-яких сумнівів можна назвати 1654 рік, коли у так званих Березневих статтях адміністрація гетьмана Хмельницького вперше погодилась сплачувати Московському царю (зазначимо при цьому не державі, а саме царю) регулярні податки. Наскільки великими були ці гроші і як вони допомогли Московії стати імперією, ми ще поговоримо, а для початку (щоб зрозуміти усю вагу цієї події) зробимо коротенький екскурс в історію Московського царства. Восени 1480 року на берегах маленької річки Угра (у верхів’ях Оки) зійшлися дві армії. З одного боку Угри стояла армія хана Великої Орди Ахмата, з іншого ж війська Московського князя Івана ІІІ. Протистояння продовжувалось довго (ця подія в історії якраз і отримала назву стояння на Угрі), бо ні та ні та армія не відважувалась перейти на ворожий берег. Однак час був союзником московітів. Їхні бази постачання були ближче до лінії протистояння, а тилам ахматівців загрожували загони Кримського хана, васалом якого був Іван ІІІ, і який міг у будь-який момент прийти на відсіч своєму слузі. Тому, потупцювавши на місці добрих два місяці, і зваживши всі pro та contra, хан Ахмат дав своїм військам наказ відступати. Синиця в руці у вигляді Великої Орди, ханом якої він був, виявилась милішою, аніж журавель у небі у вигляді Московського князівства. Зрештою журавель той не видавався хану Ахмату аж таким товстим, щоб ризикувати заради нього. У хана на той час були важливіші завдання, а тому він вирішив тимчасово пожертвувати частиною споконвічно ординських земель, щоб зберегти основне ядро своєї держави. Хану Ахмату це не вдалося. Громадянська війна в Орді продовжилась і, невдовзі, він загинув у міжусобній війні, але не про нього зараз мова. Стояння на Угрі – це етап розпаду Золотої Орди, коли від мусульманської її частини відкололась частина християнська. Так на історичній мапі світу постала нова незалежна держава - Велике Московське князівство. А 16 січня 1547 року Іван ІV, відомий у всьому світі, як Іван Грозний, проголошує себе уже не князем, а царем. Яким же було те царство? Скажемо одразу – бідним. Навіть дуже бідним. Саме через його бідність хан Ахмат та інші ординські володарі не надто переймались втратою цієї території. Воно й зрозуміло – економічним фундаментом нової держави було, як і всюди тоді у світі, сільське господарство. Однак господарство це велось малоефективними методами на малопродуктивній землі. Тому московським селянам ледве-ледве вдавалось годувати свої сім’ї та й то не кожного року. Недороди й голод були звичайними явищами. Міст було небагато, і були вони скоріш центрами адміністрації та військовими гарнізонами, аніж торгово-ремісничими центрами. Грошовий обіг був вкрай обмеженим, а данина в державну казну надходила переважно натуральними продуктами – зерном, медом, хутрами. Достатньо сказати, що перші копійки із розплющеного срібного дроту почали карбувати тільки в 1535 році. Однак бідність держави, в даному випадку, виявилась рятівною. Московська держава була оточена зі всіх сторін могутніми суперниками – Великим Князівством Литовським, Великою Ордою, Новгородською республікою, Кримським ханством. Кожен із сусідів за своїм економічним та військовим потенціалом в рази перевищував Московське царство, і міг би завоювати його дуже швидко. Але було одне але… Але всі ці могутні сусіди постійно чубились між собою, а тому навіть не намагались тратити свої сили на поглинання території, яка нічого не змогла б додати до їхніх ресурсів. Таким чином Московія майже на століття стала свого роду острівцем миру та спокою на кордоні Європи та Азії. А відомо, що поганий і навіть бідний мир є завжди кращим, аніж будь-яка війна. Мізерні струмочки податків, сходячись у Кремлі, поступово наповнювали державну казну. А це, в свою чергу, дозволяло поступово збільшувати армію, вибудовувати адміністрацію, коротше кажучи, розбудовувати державу. Головною ж проблемою було те, що розвиток цієї держави був обмежений, все-таки, наявністю ресурсів. Товари, які вироблялись в Московському царстві не витримували жодної конкуренції на світовому ринку. Ремісничих виробів було мало і були вони низької якості. Єдиним конкурентоздатним та дорогим товаром, який Московія могла запропонувати світу, були хутра. Тому територіальна експансія держави була скерована в основному на північний схід, туди, де було багато білок, бобрів, соболів та песців і мало людей. Однак, незважаючи на бідність та відсталість, Московське царство мало свою Велику Мрію. Ця мрія знайшла свій вираз у словах псковського монаха Філофея (біля 1465—1542), який в листі до великого князя Московського Василя III Івановича, поставив його в один ряд із імператорами Константинополя, написавши дослівно наступне: Не преступай, царю, заповѣди, еже положиша твои прадѣды - великий Константинъ, и блаженный святый Владимиръ, и великий богоизбранный Ярославъ и прочии блаженнии святии, ихьж корень и до тебе. Себто була вибудована лінія правонаступництва від римського імператора Костянтина через київських князів Володимира та Ярослава аж до царя Московії. Зрозуміло, що жодного юридичного обґрунтування це твердження не отримало (бо і звідки його було взяти?), але пропагандисти всіх часів та народів юридичними тонкощами ніколи себе не заморочували. Пропаганда покликана створювати міфи. І великий московський міф було створено. За словами того ж таки Філофея: Да вѣси, христолюбче и боголюбче, яко вся христианская царства приидоша в конецъ и снидошася во едино царство нашего государя, по пророческимъ книгамъ, то есть Ромеиское царство: два убо Рима падоша, а третий стоитъ, а четвертому не быти. <…> да вѣсть твоа держава, благочестивый царю, яко вся царства православныя христианьския вѣры снидошася въ твое едино царство: единъ ты во всей поднебесной христианом царь <…> якоже выше писахъ ти и нынѣ глаголю: блюди и внемли, благочестивый царю, яко вся христианская царьства снидошася въ твое едино, яко два Рима падоша, а третей стоитъ, а четвертому не быти. Уже твое христианьское царство инѣмъ не останется, по великому Богослову. Чому саме Москва має бути наступником Риму, які сили пов’язують у часі та просторі ці дві точки, чому московська православна церква повинна об’єднати і очолити всіх християн піднебесного світу не сказано. Зате звучить красиво та мотивуюче: два убо Рима падоша, а третий стоитъ, а четвертому не быти. Та тільки до булави, як то кажуть в Україні, треба ще й голови. І від себе додамо - ще й глибокої та повної кишені. Без цього Велика Московська Мрія могла скільки завгодно довго гріти серця тих, хто у неї повірив. Зрештою таких було не так уже й багато. Так званий «простий народ» Московії складався переважно із злегка слов’янізованих нащадків угро-фінських племен, яким слов’янська колонізація та християнізація, а потім влада Золотої Орди не принесли нічого доброго. Важко сказати, що вони свою владу ненавиділи чи намагались з нею якось боротись – жодних національно-визвольних повстань в історії Московського царства не зафіксовано. Але й любити її теж не було за що. Просто влада існувала собі окремо, а народ – сам по собі. Люди працювали, вирощували дітей, в міру своїх сил намагались зберегти власну культуру, мову та традиційний уклад життя і не більше того. Мабуть саме тому, а ще через величезне розпорошення відносно невеликого населення по величезній території, Московія, пізніше названа Росією, так і не спромоглась генерувати свої власні інтелектуальні ресурси. Росія була, є і, мабуть так уже і залишиться, інтелектуальним реципієнтом, але ніяк не інтелектуальним донором, всмоктуючи енергію та розум сусідніх народів і майже нічого не даючи в замін. Щоб переконатись у цьому достатньо хоча б коротко переглянути списки людей, які залишили помітний слід в історії цієї держави. А щоб не бути голослівними, ми це обов’язково зробимо. На початку існування Московського царства його інтелектуальним донором була татарська Орда. Звідти ведуть своє походження багато відомих родів Росії: Апраксіни, Аракчеєви, Дашкови, Державіни, Єрмолови, Шереметєви, Булгакови, Голіцини, Мілюкови, Годунови, Строганови, Буніни, Куракіни, Салтикови, Сабурови, Мансурови, Тарбеєви, Юсупови – всіх не злічити. Дворяни Єрмолови, наприклад, з числа яких походить генерал Олексій Петрович Єрмолов, іменем якого ще дотепер лякають дітей на Кавказі, родовід починають так: Предок цього роду Арслан-Мурза-Єрмола, а по хрещенню названий Іоанном в 1506 році виїхав до Великого князя Василя Івановича із Золотої Орди. А ще Караулови, Огарєви, Ахматови, Бакаєви, Бердяєви, Тургенєви. Предок роду Тургенєвих мурза Лев Турген, а по хрещенню названий Іоанном, виїхав до Великого князя Василю Івановичу із Золотої Орди. Цей рід відносився до аристократичного ординського клану, так само як і роди Огаркових та Огарьових (їх татарський родоначальник - мурза чесним ім'ям Кутламамет, на прізвисько Огарь ). А ще Юшкови, Суворови, Давидови, Голеніщеви-Кутузови, Бібікови, Чірікови, Поліванови, Копилови, Аксакови (аксак - значить кульгавий), Мусіни-Пушкіни, Баранови (в їх родоводі записано так: Предок роду Баранових мурза Ждан, на прізвисько Баран, а по хрещенню званий Данилом, приїхав в 1430 році з Криму. А ще Карамзіни (від Кара-Мурзи - кримця), Алмазови (від Алмази, в хрещенні названого Єріфеєм, що вийшов з Орди в 1638 році), Урусова, Тухачевського (їх родоначальником в Московії був Індріс, виходець із Золотої Орди), Кожевнікови (походять від мурзи Кожая, з 1509 року в Москві), Бикови, Ієвлєви, Кобякови, Шубіни, Танєєви, Шукліни, Тімірязєви (був такий Ібрагім Тіміряз, який прибув до Москви в 1408 році також з Золотої Орди), Чаадаєви, Тараканови... продовжувати довелося б довго. Десяткам так званих російських родів початок поклали татари. У середовищі російського дворянства більше ста двадцяти відомих татарських родів. Це тільки у XVIII столітті правителі Російської Імперії, вкотре оголосивши про свою велику місію об’єднання православ’я та християнства, схаменулись і почали перекроювати етнографічну карту, переписуючи в слов’янство цілі губернії. До того часу мешканці Тамбовської, Тульської, Орловської, Рязанської, Саратовської та багатьох інших областей звалися татарами. Це ж колишнє населення Золотої Орди! Тому старовинні кладовища в Рязані, Орлі або Тулі, пам’ятаючи про їх древність, ще й понині називають татарськими. Так Московія стала країною, про яку татарин з тухуму (роду) Турген сказав: На тисячі верст навкруги Росія. Татари вірою і правдою служили своїй вітчизні (якою для них і насправді було Московське царство), давши їй безліч талановитих та енергійних людей. Досить назвати таких вчених, як Менделєєв, Мечников, Павлов і Тімірязєв, дослідників Півночі Челюскіна і Чирікова. У літературі - це Достоєвський, Тургенєв, Язиков, Булгаков, Купрін. В області мистецтва - балерини Анна Павлова, Галина Уланова, Ольга Спесівцева, Рудольф Нурієв, а також композитори Скрябін та Танєєв. Всі вони - росіяни татарського походження. Ба! Навіть на престолі Московського царства один час сидів татарин. Російська офіційна історія не любить згадувати цього епізоду, а ми от пригадаємо собі, що в 1502 році московський князь Іван III (дід Івана Грозного) в знак свого васального положення перед кримським ханом приніс на Біблії присягу на вірність, визнавши себе молодшим братом хана (це ще один штрих до питання кому належить Крим?). В московських церквах молилися за великого кримського хана і тільки після імені хана дозволено було згадувати ім’я московського царя. Однак Велика Московська Мрія не давала спокою, і у 1561 році московські очільники сфабрикували грамоту константинопольського патріарха, в якій Івана IV визнавали прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Брехня швидко виявилась, і цілком зрозуміло, що кримський хан вирішив покарати свого зарозумілого підданого. В 1571 році війська хана Давлет-Гірея були вже в Москві і саме там Іван IV знову присягнув кримському хану, давши так звану клятвену грамоту за себе, за дітей і за внучат своїх, як давали подібні присяги всі його предки (знову задамо питання кому належить Крим?). А через три роки під тиском ханських погроз Іван IV публічно склав з себе титул царя-спадкоємця візантійського, передавши всю повноту влади татарину хану Саїн-Булату (він же Симеон Бекбулатович) який став іменуватися Царем Московським і Казанським. Невідомо, як би повернулась історія Московії, коли б Кримський хан Давлет-Гірей раптово не помер, дозволивши, своєю смертю, московському цареві повернути собі втрачений титул.

Хай там, що, але зусилля татаро-християнської еліти Московської держави, не пішли на марне. Держава поступово міцніла. Роки спокою та успішні походи проти Казанського та Астраханського царств наповнили царську казну. Втім, не настільки, наскільки б того хотілось претендентам на Константинопольський престол. Доводилось платити данину Кримському ханству, а награбованих грошей не вистачало. Та й нових об’єктів для грабунку не передбачалось – сусіди були занадто сильними. Економіка ж з торгівлею розвивалась занадто повільно. Єдиним продуктом експорту були хутра, пенька та ще трохи дьогтю. Але на торгівлі дьогтем багато не заробиш, а хутра доводилось спродувати торговим посередникам, бо на світові ринки Московію не випускали. Ні на заході, ні на півдні. Іван Грозний спробував було прорубати кватирку в Європу, але Лівонська війна закінчилась повним крахом, що, разом із голодом, стало причиною Смути початку XVII століття і повного перезавантаження держави. Це саме тоді до влади прийшла династія Романових, і саме за часів перших Романових Московське царство знову зазнало нищівних поразок у Європі (цього разу від поляків) і змушене було продовжити свою експансію за Урал. Туди де багато соболів і мало людей. Здавалося б сама доля відтискає московітів на схід, щораз дальше від вимріяного Константинополя, а Велика Московська Мрія поступова ставала Великою Нездійсненною Мрією, поки не забулась б зовсім. І так би воно, без сумніву, сталось, якби не випадковість, звана Україною. Кажуть же американці, що мимо кожного пробіжить кінь удачі, тільки не кожен зможе його спіймати. Московське царство свою удачу міцно вхопило за гриву і ніяк не може відпустити ще й сьогодні. І це справді було неймовірне везіння… В середині XVII століття населення Русі (яка пізніше стала Україною) складала десь біля семи мільйонів людей. Населення ж Московії у той час – це приблизно десять мільйонів. Однак, оцінюючи населення Московського центра, слід приймати до уваги, що значною його частиною (більше половини) були неслов’янські і навіть нехристиянські народи. Інакше кажучи, християни в Московській державі були хоч і панівною, але меншістю. Та й християнами вони були, переважно, в першому-другому поколінні - чуваші, наприклад, татари чи новонавернені племена фіно-угорського походження. Реально ж слов’янською мовою в Московській державі розмовляли тільки мешканці її південно-західних та північно-західних околиць. Еліта ж, та й то далеко не вся, користувалась церковнослов’янським її варіантом. Населення ж тодішньої України були не тільки моноетнічним, але й непорівнянно багатшим та освіченішим. Влітку 1651 року в Берестецькій битві українська армія зазнала поразки, яка, багато в чому, визначила долю нашої країни. Однак ця трагедія, як не дивно, мала й свої позитивні аспекти для вивчення історії наших предків. Під час археологічних досліджень було знайдено майже 40 козацьких гаманців, які, вочевидь належали рядовим воїнам, що загинули під час переправи. Всього там знаходилось 495 монет, тобто, в середньому, по 11-12 монет на гаманець. Це були дрібні монети, переважно прибалтійського, шведського та прусського карбування. А ще талери, флорини Саксонії, Фландрії, Голландії та Німеччини. Польських монет було, як не дивно, небагато. За гроші із найтугішого із знайдених гаманців можна було купити хіба що пару чобіт, шапку й трохи харчів. Грошей з інших гаманців вистачало лише на хліб і тютюн. Але хто ж з великими грошами на війну іде? Лиш би на хліб та тютюн вистачило! Та ще трохи оковитої купити. Більш ніж певним є те, що це були не останні гроші, які годувальник сім’ї забрав із собою в похід. Щось і дома залишилось. Зрештою скарби із тих часів, які іноді вдається знайти, про це свідчать. Та найважливішим є те, що грошовий обіг був невід’ємною частиною повсякденного життя простих українських громадян. На відміну від натурального обміну, який ще панував у Московському царстві. І ще одна важлива деталь: гроші, знайдені у гаманцях, походили, переважно, із прибалтійських земель зовсім невипадково. Родюча українська земля не тільки годувала тих, хто її дбайливо обробляв, але й створювала певні надлишки продукції, які можна було з вигодою продати. Тому валки українських купців, пізніш названих чумаками, постійно доставляли зерно, солену рибу та худобу до портів Чорного та Балтійського морів. Особливо вигідною була торгівля із Гданськом або, як казали німці, Данцигом на берегах Балтики. Звідси і прибалтійські монети у гаманцях козаків. Торговими шляхами через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту: хутра, шуби, шкіра. Частина цих товарів реалізовувалася на українських ринках, зокрема у Києві, який був наповнений чужоземними товарами. За описом литовського політика і вченого Михалона Литвина: в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою) з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль. Перець тоді привозили із Південної Азії і був він у Європі в ті часи на вагу золота! Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом здійснював виборний магістрат, очолюваний війтом. Нагадаємо, що магдебурзьким правом (від міста Магдебург у Німеччині) називають середньовічне міське право, за яким визначались права міських станів – купців, міщан, ремісників. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. У XVII століття за магдебурзьким правом жила більшість міст України. Із наданням українським містам магдебурзького права набула поширення така форма виробничо-правового об’єднання міщан за їхнім фахом як цехи. І знову ж нагадаємо, що цехи (від нім. zeche – спілка, гільдія) – це особливі професійні корпорації, союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську й особисту незалежність, а також монополію заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку. Майстри, що складали цехове братство, очолювалися виборним старшиною – цехмістром, найбільш авторитетним з-поміж них. До цеху входили також помічники майстрів – підмайстри (або товариші), a також учні (виростки, хлоп’ята). Щоб стати майстром, підмайстер обов’язково мав відбути практику – мандрувати по цехах за кордоном, або по великих містах королівства для вдосконалення своєї кваліфікації і повернутись з «листом» (свідоцтвом про успішне стажування). Його учнівство завершувалося випускною роботою, яка підтверджувала кваліфікацію майстра. Цей виріб у Західній Європі називався шедевр, а в Україні – штука, про що свідчить сама назва (слово штука в давньоукраїнській мові означало мистецтво, мистецьку річ). Тобто Україна в XVII столітті була повністю інтегрована в спільну європейську економічну систему. Зрештою, країна, яка на протязі довгих шести років війни, могла утримувати могутню й переможну армію, відбивати напади татар, вести війну на чужій території (в Молдові, Польщі та Литві) і при цьому ще й справно платити податки своїй державі, не могла бути бідною. Це справді була потужна, як на свій час, економіка, яка нічим не поступалась економікам інших європейських країн. Багатство ж створює додаткові можливості. Ватиканський посланник, архідиякон Павло Алепський, у 1653 році писав про українців: по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати… А дітей у них більше, ніж трави, - і всі діти вміють читати, навіть сироти. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях. Звернімо увагу на дату – 1653 рік. Це п’ятий рік кривавої війни, яка, нагадаємо почалась у 1648 році. І традиція ученості та освіти в Україні була давньою. Ще 1481 році ректором Університету медиків та артистів у Болоньї було обрано професора Юрія Котермака, або як він себе називав сам Magister Georgii Drohobich de Russia. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був головою університету. Серед численних учнів магістра Юрія був польський студент, котрого звали Миколаєм Коперником. У ті ж часи жив Мартин Русин або ж Мартин Король, який став засновником кафедри астрономії Краківського університету. В італійських університетах він вперто наполягав на тому, щоб його писали як Мартина з Рутенії. На кафедрі Русина навчалися інші русини: Яків з Залісся, Іван Брошка з Підляшшя, Микола з Шадка, Михайло з Довгопілля, Амброзій з Бардієва, Григорій з Нового Села, Бернард Ваповський з Радохонець. Професором Краківського університету був поет, син шевця із Самбора, Григорій Чуй, який читав тут лекції із поетики та схоластичної філософії. У 1585 році братами Юрієм та Іваном Рогатинцями була заснована братська школа вищого типу у місті Львові. У Польщі, 1595 року, починає свою діяльність Замойська академія, відома своєю першою у Східній Європі медичною школою, ректором якої стає львів’янин Андрій Абрек, професор риторики і філософії моралі. А Острозька Слов’яно-Греко-Латинська академія? А Києво-Могилянська Академія? А десятки колегіумів, які існували в кожному більшому місті середньовічної України. В них же не чужоземці були викладачами? І не чужоземців учили. В ті часи жив письменник, церковний і освітній діяч, мовознавець, автор Граматики слов'янської, за якою на протязі десятків років вчилися незліченні покоління школярів, - Мелетій Смотрицький. Без цієї людини не було б сучасної літературної російської мови, бо саме Граматика слов'янська лежить в її основі. Полемічні антикатолицькі книги Захарія Копистенського Книга про віру єдину, Книга про правдиву єдність православних християн, Палінодія, або книга оборони виражали ідею об'єднання Східної Європи під егідою православ'я, щоправда не маючи навіть гадки, що тим православ’ям може стати православ’я московське. А Іван Вишенський родом, з містечка Судова Вишня, хотів в Україні бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною, де б панувало братерство між людьми, і всі житимуть згідно з настановами й принципами істинного християнства без владик та церковних ієрархів. Чи можливим це було б в Московськім царстві? Зрозуміло, що ні. Саме тому Іван Федоров, першодрукар книг слов’янських, вимушений був покинути Московське царство, щоб не бути звинуваченим у небаченій там єресі – книгодрукуванні, і переїхати до Львова. Одним словом, приєднання України до Московського царства це, якщо проводити історичні паралелі, було чимсь на кшталт гіпотетичного приєднання Південної Кореї до Кореї Північної, під приводом, звичайно ж, чергового кімірсена. Що зробила б Північна Корея, здобувши ресурси своєї більш багатою сусідки? Ну, звичайно ж, почала б втілювати в життя ідеї чучхе. Тільки уже в світових, а не в півострівних масштабах. Щось схоже сталось і в ХVII столітті. Отримавши контроль над Україною, Московія отримала всі ресурси для здійснення своєї Мрії. Вже в 1654 році гетьман України Богдан Хмельницький відіслав царю Олексію щедрий подарунок – мільйон срібних талерів. Фактично це був хабар за союз проти поляків, за участь московських військ в антипольській коаліції та забезпечення власного тилу. Хмельницький вважав цей союз тимчасовим, а от цар Олексій так не думав. Московський цар, одномоментно отримавши від Хмельницького таку купу срібла, вирішив кардинально реформувати відсталу грошову систему країни. Ідея була простою і дієвою. На срібних талерах тупо карбували московські печатки: рік – 1655, та вершник на коні. А що перші талери граф Штефан Шлік почав карбувати у богемському місті Яхимові (чеське Jáchymov), їх почали називати йоахімсталерами (німецьке Joachimsthaler) — від назви міста нім. Joachim + Thal (долина), а згодом просто талерами (талярами). У Московському царстві ці гроші прозвали єфімками. Коштували вони 64 копійки, бо з одного талера можна було зробити 64 повноцінні срібні копійки. А що таке 1 копійка в XVIII столітті? Мішок огірків, одна курка, п’ятнадцять яєць, півпуда жита. 7 копійок – це сокира. 10 копійок – замок до дверей. 50 копійок – це зруб під хату або каптан. Добрий тесляр отримував 1 копійку кормових грошей на день. У середині XVIII століття під час навчання Михайло Ломоносов отримував в день 1,5 копійки – цього вистачало на те, щоб себе прохарчувати. Всього за три роки, з 1656 по 1659, в Московії було перекарбовано в єфімки з ознакою (так їх називають нумізмати) за різними оцінками десь до 800 000 талерів, себто 51 200 000 копійок. Або інакше - 51 200 000 курей, 7 314 285 сокир, 1 024 000 каптанів чи 93 515 років навчання для майбутніх ломоносових. Одним словом, інвестиція, значущість якої просто неможливо переоцінити! І це в державі, де ніж та сокира часто-густо були єдиними металевими знаряддями в сім’ї. Додамо тільки, що інвестиція ця не була одноразовою. Після підписання Березневих статей, податки з України широкою та глибокою рікою поплили в московську казну. А разом із грішми – торгові зв’язки, нові технології та навички. Сім мільйонів вмілих та освічених людей стали підданими московського царя. Власне із середини XVIII століття спостерігається стабільний та постійний ріст економіки Московського царства. Однак економіка це ще не все…

Здійснення Мрії – це, передусім, ідеологія. Панівною ідеологією в Європі було християнство. Згадаймо пророцтво старця Філофея про Москву, як майбутній центр християнського (а принаймні православного) світу. Однак, і тут з’явились складності. Зіткнувшись в Україні з європейським православним світом, московські чиновники раптом із подивом виявили, що московське православ’я значно відрізняється від українського. А також від грецького, болгарського, валаського і всіх інших різновидностей європейського православ’я. Питання ж, котре із видів православ’я є правильним, навіть не виникало. За довгі роки ізоляції, московське православ’я відстало у своєму розвитку від своїх європейських аналогів. І як тут оголошувати себе наступником Костянтина Великого та Третім Римом? Потрібно було терміново підганяти власну релігію під загальноєвропейські стандарти. Та тільки, як це зробити? Адже православ’я в Московії було, делікатно кажучи, дуже своєрідним. Воно зосереджувалось, в основному, на буквальному і точному виконанні релігійних обрядів, на поклонінні іконам та мощам, і зовсім не вникало в сутність християнських догм. Переважна більшість священників, не кажучи вже про нижчих кліриків, були неписьменними – вони просто заучували необхідні тексти напам’ять, часто навіть не розуміючи їх. Слов’янська і зокрема церковнослов’янська мова, на якій відбувалась служба та були написані книги, була для них, - мордвинів, чувашів, ерзян, мокшан, мещеряків, муроми, марійців, - мовою чужою та малозрозумілою. Зрештою так само, як і сенс християнської літургії та обрядів. Вся система освіти трималась на так званому начетничестве, простому механічному запам’ятовуванні. Вчених та та й просто розумних людей бракувало катастрофічно. Але хтось же мусів цю роботу виконати? І тоді за справу взявся мордвин Нікіта Мінін, відомий у церковному світі, як патріарх Никон. Кажучи про особливості релігійності патріарха Никона і його сучасників, Микола Костомаров зауважував: Пробувши десять років парафіяльним священиком, Никон, мимоволі, засвоїв собі всю брутальність оточення і переніс її з собою навіть на патріарший престол. У цьому відношенні він був цілком російською людиною свого часу, і якщо був істинно благочестивим, то в старому російському сенсі. Благочестя російської людини полягало в можливо точному виконанні зовнішніх прийомів, яким приписувалася символічна сила, що дарує Божу благодать; і у Никона благочестя не йшла далеко за межі обрядовості. Буква богослужіння призводить до порятунку; отже, необхідно, щоб ця буква була виражена як можна правильніше. Видати указ про заміну двоєперстного хрещення троєперстним та відміну земних поклонів було легко. Значно важче було дати собі раду із книжною справою, тобто із виправленням книг, необхідних для богослужіння. Сам Никон вчився грамоті у сільського парафіяльного священика і кар’єру свою в церковній ієрархії зробив, переважно, у якості монастирського завгоспа. Знаючих же книжників у Московії було обмаль, тим більше, що частина із них никоніанських реформ не підтримала. Та навіть ті, що встали на сторону Никона, вчились по старих московських книгах і не орієнтувались у сучасному богослов’ї. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що невідомо було, якою мовою оті книжки справляти, адже московська церковнослов’янська мова теж відрізнялась від книжної мови України чи, скажімо, Болгарії. Це була мова церковних книг, переписаних з оригіналів часів Київської Русі, тобто приблизно двохсот-трьохсотрічної давності. Такою мовою, хоч і трохи видозміненою, розмовляли панівні еліти, книжники та церковники. Мешканці західних та південних регіонів Московії і міщани розмовляли діалектами близькими до староукраїнських та старобілоруських. Більша ж частина селян у побуті користувались своїми рідними мовами фіно-угорського кореня та їх діалектами, і слов’янську мову чули хіба що у церкві та ще може десь у монастирі чи в місті на ярмарку. Тому першочерговим завданням було встановлення якось певного мовного стандарту. Для виконання цього завдання московський уряд вимушений був запросити фахівців з України. Арсеній Корецький-Сатановський, ієромонах Києво-Братського монастиря, в Москві створив Лексикон словено-латинський — церковнослов'янсько-латинський словник, посібник для навчання й перекладів. Корецький-Сатановський склав реєстр словника і зробив переклад, а Єпіфаній Славинецький доповнив та відредагував перекладну частину. У словнику близько 7 500 тисяч статей. Церковнослов'янський реєстр його базується на матеріалі словника Памва Беринди, а частину генетично загальнослов'янських вокабул взято з польсько-латинського словника Гжегожа Кнапського. До реєстру введено також українські слова з живого мовлення, які потім стали російськими. Наприклад голота чи штани. Однак основну роботу із книжної справи виконав інший українець, а саме уже згаданий Єпіфаній Славинецький. Оскільки Славинецький прекрасно знав грецьку мову, передбачається, що він учився в Київській братській школі. Однак Єпіфаній Славинецький був, одночасно, і чудовим латиністом, у зв'язку з чим висловлювалася думка, що він прослухав курс наук у якихось закордонних закладах освіти. У Київській братській школі він викладав латину, а можливо, також грецьку і церковнослов'янську мови. Разом із Арсенієм Сатановським на прохання царя Олексія Єпіфаній Славинецький переїхав до Москви. Царський економ Федір Ртіщев побудував для київських вчених Андріївський монастир у своєму маєтку на Воробйових горах, де вони організували школу, у якій грецькій і латині навчалися молоді московські піддячі. В зв’язку з реформою, Никон залучив Єпіфанія Славинецького до виправлення богослужбових книг, а також доручив зробити переклад Діянь константинопольського собору 1593 року на якому східні патріархи погодилися на створення Московського патріархату. Це була архіважлива робота, тому що у Діяннях указувалося, що згода була дана за умови дотримання московською церквою всіх догматів православ'я, що Никон зрозумів як зобов'язання узгоджуватися не тільки в богословських основах, а й у деталях обряду. Помісний собор 1654 року ухвалив виправити друковані богослужбові книги за старими харатейними і грецькими, але фактично виправлення велося за новими, венеціанськими грецькими виданнями. До собору 1655 року Славинецький підготував програму змін Статуту і новий текст Служебника, що узаконив перехід до триперстя, трегубую алилую, чотириконечний хрест замість восьмиконечного на просфірах та інші зміни. Поряд з участю в церковній реформі Єпіфаній Славинецький не залишав перекладацької роботи. З перекладів, поряд з богословськими текстами, слід зазначити Географію Блеу, Анатомію Везалія, Громадянство звичаїв дитячих (Громадянство звичаїв добрих) Еразма Роттердамського. За дорученням Собору 1674 року здійснив новий переклад Біблії російською мовою, виправив і надрукував Служебник, Часослов та Псалтир. Арсеній Корецький-Сатановський та Єпіфаній Славинецький були ключовими інтелектуальними фігурами никоніанської церковної реформи, але навіть найвидатніші інтелектуали не в стані були виконати тієї величезної роботи, яка потрібна була для того, щоб навести порядок у церковних справах Московії. Країна тотального невігластва просто не могла цього вчинити самостійно. Щоб здійснити свою Мрію вона потребувала десятків тисяч освічених людей. І отримати їх вона могла тільки з України. Тому на ціле століття Україна стала, фактично, інтелектуальним донором та кузнею кадрів для Московського царства, а потім і новоствореної Російської імперії. Українське суспільство тих часів було передовим, модернішим порівняно з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Уже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Достатньо сказати, що із 23 ректорів Московської Слов’яно-Греко-Латинської Академії, заснованої у 1687 році, 21 отримав освіту у Києві, а зі 125 її професорів – 95 вихідці з України. А в Києво-Могилянській академії постійно навчалось близько 2 000 студентів. Ректори і педагоги академії створили систему навчання, яка нічим не поступалася рівню європейських університетів. Навчання у 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати лише діти, які вже вміли читати й писати, вони вступали у підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старослов'янську, латинську і польську мови. Навчання у двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію й практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія та богослов'я: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богослов'я. До програми входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія. Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Вишкіл в Академії діставали також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусії, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Додамо також (і це дуже важливо), що навчання в Києво-Могилянській академії було достатньо демократичним. Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти. Та й взагалі, відсутність вміння принаймні читати й писати в тодішній Україні вважалась чимсь не зовсім нормальним. Приблизно так само, як тепер. Як свідчать документи, у 1748 році тільки в семи полках Гетьманщини працювало 866 шкіл. Це орієнтовно одна школа на тисячу мешканців. Для порівняння в сучасній Україні одна школа припадає приблизно на дві тисячі мешканців. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели мандрівні дяки. Вчителями, яких тоді називали бакалярами, здебільшого ставали теж попи і дяки. Сотники і полковники наймали мандрівних приватних учителів. Зміст навчання у школах для народу не обмежувався вивченням Закону Божого, граматики й арифметики. Вчили і навичкам діловодства - копіювати документи, писати прохання, скарги. Навчання велося староукраїнською книжною мовою. Деякі учні, частіш усього сироти, жили при школах і звалися «школьниками». Вони заробляли на хліб працею в господарстві вчителя, допомагаючи відправляти церковну службу. Масова освіта вимагала і масового забезпечення підручниками та книгами. І це теж було. Уже наприкінці XVII століття всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів. Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти. Уже згадуваного в попередній статті Павла Алепського захопила і зачарувала велика друкарня в Печерському монастирі. Це чудовий друкарський дім, що слугує для цієї країни. Із нього виходять всі їхні церковні книги дивного Друку, різного кольору і виду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження записав він у подорожніх нотатках. І все це інтелектуальне багатство потрапило в руки Москви. Жодна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьї мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників - все це щедро давала Україна. Перші діячі церкви за Петра І були українцями, і Синод на три чверті складався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включно, були українцями, і більшість з них були вихованці Київської Академії. Вони засновували семінарії, школи при своїх кафедрах, викладали в школах усіх ступенів у всіх містах Росії. Протягом XVIII і навіть значної частини XIX століття в Росії вживали українські підручники: Історію – Іннокентія Гізеля, Граматику – Мелетія Смотрицького. Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини, колись сказав, що державу творить шкільний учитель. І в цьому він мав беззаперечну рацію. Так що Російську імперію, створив, фактично отой мандрівний сільський дячок, бакаляр, який добрим словом, а часом і різкою напучував козацьких дітей до науки. Пам’ятаєте ж слова Павла Алепського (див. попередню статтю) про те, що всі діти в Україні вміють читати, навіть сироти? А саме таким сиротою був Єлеазар Церейський, який, отримавши монастирську освіту та зробивши фантастичну церковну кар’єру, відомий нам, як Феофан Прокопович – один із найвизначніших учених-енциклопедистів тогочасної України. У 1721 року його призначено віцепрезидентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. І саме він, український вчений, виконав наукове обґрунтування російського самодержавства у своїх трактатах Правда волі монаршої та Духовний регламент. І якщо Прокопович служив самодержавству словом, то ділом послужили інші українці. Генерал-фельдмаршал Олексій Розумовський був вінчаним чоловіком російської цариці Єлизавети і на певний час став некоронованим імператором Росії, а його брат, останній український гетьман, Кирило Розумовський став президентом Російської Академії наук. Князь Олександр Безбородько - канцлер Російської імперії в уряді цариці Катерини. Граф Петро Завадовський - міністр освіти. Дмитро Трощинський - міністр фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії. Найбільший попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів: Григорій Полетика - твори Аристотеля, Епіктета, Ксенофонта; Семен Гамалія -- твори Сен-Мартена, Бема, Юнга. Опанас Лобисевич переклав з французької мови Слово про дух законів Монтеск'є, Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений та ін. Драми Данила Туптала, Івана Хмарного, Сильвестра Ляскоронського поклали початок російському театрові. Слова Василя Капніста. автора Сатири та Оди на рабство стали першим проявом демократизму в російській поезії. І навіть тонічний розмір, відкриття якого приписували Тредіаковському, насправді принесли українці. Так само, до речі, теорія, - яку приписували Ломоносову, - про три штилі в російській мові є українського походження. Теоретиком російської музики вважається Микола Дилецький, автор виданої у 1670 році Граматики музичної. Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 році у Глухові гетьманом Данилом Апостолом музичне училище, учнями якого на протязі всього XVIII століття поповнювалася царська придворна капела. Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став автором першої в Росії опери Демофонт. Його земляк і учень Дмитро Бортнянський написав опери Креонт, Сокіл, а також понад 100 хорових творів. Він же на протязі тридцяти років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі. Найвідоміші художники Росії XVIII століття - Дмитро Левицький - родом з Києва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму Іван Мартос з Ічні Чернігівської губернії. Нестор Максимович-Амбодик із Полтавщини - перший професор акушерства в Росії. Друге прізвище (амбодик з латини – скажи двічі) він узяв собі через збіг прізвища й по батькові. Написав перший російськомовний акушерський посібник з атласом, який був найліпшим до середини ХІХ століття – Искусcтво повивания, или наука о бабичьем деле. Олександр Шумлянський, син бунчукового товариша Полтавського полку, є фундатором російської гістології. В дисертації Про будову нирок, захищеній у Страсбурзькім університеті, вперше дослідив і описав мікроскопічну будову нирки – звивисті канальці, судинний клубочок і капсулу навколо нього. Через 60 років цю капсулу описав англійський дослідник Вільям Бовмен, який мав значно досконалішу мікроскопічну техніку, через що зміг докладніше описати структуру капсули. Тепер вона має назву капсула Шумлянського-Бовмена. Анонімно видає книгу Мнение одного истиннолюбца о поправлении наиполезнейшей для людей науки, в якій викладає напрями поліпшення лікарської праці й готування лікарів у Росії. Данило Сушківський з Чернігівщини – видатний епідеміолог. Автор ефективних методів обмеження епідемій чуми. Генерал-губернатор Григорій Потьомкін писав про те Катерині ІІ, наголошуючи, що в боротьбі з епідемією Данило Сушківський зробив важливі відкриття. Завдяки йому створили надійний бар’єр. За тридцять років служби брав участь у ліквідації дев'яти епідемій чуми. Батьком російської математики називають полтавчанина Михайла Остроградського, який походив із козацького старшинського роду Остроградських. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. ЮНЕСКО у 2001 році внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу. А от батьком російської педагогіки є Костянтин Ушинський, син українського дрібномаєткового шляхтича. Виховання, якщо воно бажає щастя людині, має виховувати її не для щастя, а готувати для праці життя це слова Костянтина Ушинського. Свої ідеї виховання й навчання він втілює в Смольнім інституті, докладно обґрунтовує своїми працями, перебуваючи на лікуванні у Швейцарії. Там пише капітальну працю Педагогічна антропологія. 1868 року видає перший том класичного твору «Людина як предмет виховання», наступного року – другий том. Йому ж, до речі, належать слова про те, що відберіть у народу все – і він усе зможе повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше не створить її... Українцями за походженням були: Володимир Вернадський - основоположник геохімії та біогеохімії, автор теорії ноосфери; Олександр Вертинський - кумир естради в першій половині ХХ століття; письменник Микола Гоголь і ще один письменник - Дмитро Григорович; а ще Григорович Юрій – хореограф та балетмейстер; Андрій Громико – міністр іноземних справ Радянського Союзу; історик та письменник Григорій Данилевський; Ігор Ільїнський – народний артист СРСР; Петро Капиця – лауреат Нобелівської премії з фізики; Софія Ковалевська – математик, перша в Росії жінка-професор; Микола Лобачевський – автор неевклідової геометрії; Казимир Малевич – художник-авангардист; Микола Раєвський – боротьба за батарею якого, стала одним із ключових моментів Бородінської битви; поет Арсеній Тарковський та, відповідно, його син Андрій – сценарист та кінорежисер; Петро Чайковський – автор Лебединого озера; Олександр Чижевський - основоположник космічної біології та геліобіології; філософ Памфіл Юркевич - академік російської, чеської, паризької та української Академій Наук. І всі ці люди (та хіба тільки ці?) зробили свій внесок у здійснення Великої Московської Мрії про панування над світом. Чому вони це зробили? З різних причин. Хтось, як наприклад Феофан Прокопович, щиро у цю Мрію вірив. Хтось із примусу. Хтось у такий спосіб позбувався конкуренції – легко ж бути видатним у країні неуків. Хтось для грошей – Москва завжди їх мала достатньо, щоб скуповувати мізки. Хтось через бажання самореалізації. Хтось для слави. Та й мало ще з яких причин, але це тепер не так уже й важливо… Ми не маємо права засуджувати цих людей. Однак трохи пофантазувати та зробити певні висновки ми можемо. Давайте уявимо собі, що усі ці геніальні українці не пішли б на службу до Російської імперії. Що пустими залишились би сторінки російського мовних енциклопедій, де всі оті люди(і багато-багато інших) названі видатними росіянами? Що сталося б? Немає незамінних людей? То уявімо собі музику без Чайковського, літературу без Гоголя, а науку без Вернадського. І чим би тоді була історія Російської імперії? Карткою чистого паперу на якому записано тільки одне – Велика Московська Мрія.

Щороку, в першій половині січня, ми збирались в затишному готелі десь посеред прекрасних зимових Карпат, щоб провести традиційний Новорічний тренінг і набратись нових сил, енергії та знань. Гадалось, що і цього року так станеться, але… Але мікроскопічний організм, не наділений абсолютно жодними видатними якостями, окрім  здатності паразитувати за рахунок інших живих істот, зіпсував нам усі плани. Чи тільки нам?​ Напевне ні. Мільярди людей в усьому світі вимушені відмовлятись від своїх планів на майбутнє, від роками плеканого бізнесу, від звичного способу життя, від своїх мрій та сподівань. Ще кілька місяців тому, хтось міг ще мати надію, що все це – тільки скороминуще явище, нетривала вимушена заминка на шляху в майбутнє: от тільки витрусимо з черевика надокучливий камінець і одразу рушимо далі. Однак сьогодні навіть найбільш затяті оптимісти вимушені констатувати очевидний факт – це зовсім не тимчасова зупинка. Це – зміна напрямку руху. Вітер перемін повіяв над нашою маленькою планети і у вічних перегонах виживання перевагу отримає той, хто зможе передбачити силу й напрямок цього вітру та налаштувати свої вітрила так, щоб спіймати в них нові віяння. ТИ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЗНАЄШ КУДИ ВІТЕР ДУЄ? Немає уже жодних сумнівів, що 2021 рік буде записаний в майбутніх підручниках, як рік Великого Перелому – такої кризи світ не переживав уже давно. Втім, всім відомі слова президента Кеннеді, сказані ним ще в далекому 1959 році (а для людства це теж був непростий рік) про те, що слово криза китайської мовою записується двома ієрогліфами, що означають небезпеку та можливість. Це не зовсім вірно, оскільки перший ієрогліф у китайському слові криза справді означає небезпеку, а другий – це, скоріше, точка зміни. Але не будемо чіплятись до слів. Та й, зрештою, чи точка змін не створює можливості? ЯКИМ БУДЕ НОВИЙ СВІТ? І ЩО ТИ РОБИТИМЕШ У ЦЬОМУ СВІТІ? ЧИ ЗАМИСЛЮВАВСЯ ТИ НАД ЦИМ? Точка, де зустрічаються старий та новий рік – це чудова (а може і єдина) можливість запрограмувати своє найближче майбутнє, знайти нові відповіді на старі питання та оптимальні вирішення пекучих проблем. Ми не можемо змінити світ, але краще пристосувати себе до цього світу ми можемо. І хочемо це зробити разом в онлайн курсі ВІТЕР ПЕРЕМІН. Онлайн курс ВІТЕР ПЕРЕМІН - це зібрання найбільш ефективних психологічних технік мотиваційного програмування та творчого використання інтуїції, покликаних надати впевненості Твоїм планам на наступний рік та посприяти їх втіленню у життя. Це можливість, а можливості марнувати не варто… КУПИТИ КВИТОК НА КУРС

1974 році Herbert Freidenberger, психіатр із Нью-Йорка, уперше опублікував статтю про волонтерів, які працювали в соціальній сфері від імені місцевої церкви. У цих людей були симптоми, схожі на депресію, хоча спочатку вони були в захваті від своєї діяльності – це був феєрверк ентузіазму. Потім цей захват поступово починав зменшуватися. І, в остаточному підсумку, вони вигоріли до стану жменьки попелу. В усіх було виявлено подібну симптоматику: емоційне виснаження, постійна утома. Змінився стосунок до людей, з якими вони працювали: щире бажання допомагати перетворилось у цинізм та мізантропію. Погіршились стосунки з колегами, виникло почуття провини, бажання втекти світ за очі від усього цього. Люди стали працювати менше й гірше і робота, до якої вони колись зголосились добровільно, почала сприйматись як обтяжливий обов’язок. Німецький психолог Matthias Burish описав чотири етапи емоційне вигоряння: Перший етап виглядає зовсім нешкідливо: це ще навіть не зовсім вигоряння. Це та стадія, коли слід бути уважним. Саме тоді людиною рухає ідеалізм та ентузіазм. Та тільки вимоги, які людина виставляє до себе, є завищеними. Ця помилка не обходиться без наслідків. Другий етап емоційного вигоряння - це виснаження: фізичне, емоційне, тілесна слабість. На третій стадії звичайно починають діяти перші захисні реакції. Людина нарешті починає розуміти, що її вимоги до самої себе – надмірні. Але погодитись з цим не хоче, а часом, взявши на себе обов’язки перед іншими людьми, і не може. І тоді людина намагається уникати стосунків з людьми, оскільки вони стають для неї неприємними і, навіть, болісними. А якщо уникати стосунків не вдається (зазвичай так воно і є) – то починається процес саморуйнування. Четвертий етап - це термінальна стадія вигоряння. Burish назвав це - синдром відрази. І це дуже влучна назва, оскільки симптомів четвертої стадії емоційного вигоряння багато і вони різні, але у всіх їхніх проявах можна легко побачити одну спільну рису – відсутність радості життя і, за великим рахунком, - небажання жити. Наслідки цього стану, як правило, не змушують себе довго чекати. Емоційне вигоряння має двох доньок-близнючок - ішемічну хворобу серця та гіпертонію, які є причиною більше половини передчасних смертей. Висновки роби сам. ЯК ВИЗНАЧИТИ СИМПТОМИ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРЯННЯ? Переглянь уважно, приведені нижче, 12 ознак емоційного вигоряння, сформульовані відомим австрійським психотерапевтом, професором Віденського університету Alfried Längle: Якщо Ти впевнений, що події розвиваються в небажаному напрямку, але у Тебе немає ні сил, ні бажання щось змінювати. Якщо Ти не вважаєш за можливе брати на себе відповідальність за створені іншими проблеми та не хочеш визнавати вчинені Тобою помилки. Якщо Тебе дратують люди та сама думка про понаднормове спілкування з ними викликає жах. Якщо щезає задоволення від будь-яких аспектів життя, котрі раніше задоволення приносили. Якщо з’являється безсоння й усю ніч в голові крутяться сценарії усіх можливих та неможливих проблем, які супроводжуються відповідними емоціями та вимотують Тебе фізично й психічно. Якщо порушується пам’ять і усі, навіть найважливіші речі, про які Ти раніше нізащо не зміг би забути, доводиться записувати. Якщо не відпускає хронічна втома і те, що колись робилось за виграшки, тепер вимагає напруження сили волі й значних фізичних зусиль. Якщо Ти дратуєшся з будь-якого, навіть найбільш жалюгідного приводу, і важко переживаєш всі свої кривди та жалі. Якщо Ти помічаєш, що почав хворіти частіше, довше і болісніше. Якщо спостерігаєш немотивовану тривогу і прискорене серцебиття. Якщо порушується апетит – від надмірного апетиту до повної його відсутності. І якщо Ти вважаєш, що хоч якась із цих ознак почала проявляти себе у Твоєму житті, то запрошую Тебе взяти участь у психотерапевтичному онлайн курсі: ПОПІЛ ПІСЛЯ ФЕЄРВЕРКУ: СИНДРОМ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРЯННЯ ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНИЙ КУРС ОНЛАЙН Мета онлайн курсу проста й однозначна: допомогти його користувачам виробити ефективні навички запобігання та подолання емоційного вигоряння. Цього Ти досягнеш дізнавшись про: Що таке емоційне вигоряння і звідки воно береться? Що таке емоції й навіщо вони потрібні? Як виникає стрес і для чого він потрібен? Чому люди різні та по-різному реагують на стрес? Хто такі енергетичні вампіри і як себе від них захистити? Які маски ми носимо і як не дати масці прирости до лиця? Як не дати себе використовувати? Як навчитись правильно говорити НІ? Як позбутись почуття вини й не набути комплексу меншовартості? Як перестати бути суперменом і знову навчитись радіти життю? Як навчитись терпіти людей, не впадаючи в цинізм та мізантропію? Навіщо нам потрібна дружба та як її підтримувати? Як горіти не згораючи та плисти не тонучи? ​Як надати своєму життю сенсу? І навчившись психологічними техніками, які допоможуть Тобі зберегти душевний спокій та рівновагу, не втрачаючи нічого зі своєї професійної ефективності та прискоривши свій рух до досягнення власних цілей. P.S.ВІД АВТОРА Емоційне вигоряння є, можна сказати, професійною хворобою усіх, хто вимушений багато й часто спілкуватись з різними людьми. Себто менеджерів по персоналу, продавців, викладачів, працівників МЛМ-структур, правоохоронців, адміністраторів… Зрештою перелік професій з підвищеним ризиком емоційного вигорання можна продовжити в безконечність – ми ж бо живемо наразі у світі людей, а не машин, а добрий фахівець (хочу підкреслити – саме добрий) у роботі з людьми не може обійтись без емпатії – почуття співпереживання поточному емоційному стану іншої людини. Очевидно, що це в якнайбільшій мірі стосується психологів та психотерапевтів. Корекція психічного стану людини неможлива без розуміння причин цього стану, а розуміння неможливе без співчуття. Частину чужих проблем та, пов’язаних з ними, емоцій доводиться брати собі. І це не може минутись безслідно. Всі ми це розуміємо, однак слова про те, що зі мною такого не станеться, займають одна із перших місць у списку останніх слів. Я – добрий психотерапевт, але, як часто буває, чоботар сам лишається без чобіт, а лікар – без ліків. Скажу відверто: чаша емоційного вигоряння мене не минула. Та ще й, як у нас заведено, розуміння цього прийшло дуже пізно. Добре хоч, що не занадто пізно. Тому навички й знання курсу ПОПІЛ ПІСЛЯ ФЕЄРВЕРКУ не є чисто теоретичними знаннями та навичками. Це – квінтесенція досвіду та роботи із самим собою. Cura te ipsum – Лікарю, зціли себе сам! Мені це вдалося. Не маю сумнівів – вдасться і Тобі. ПОПІЛ ПІСЛЯ ФЕЄРВЕРКУ: СИНДРОМ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРЯННЯ ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНИЙ КУРС ОНЛАЙН

Дві пікулі людського мозку мислять кожна по-своєму. Це давно відомий факт і, навіть більше того, одна з них – завжди домінує у нашому мисленні. Для сучасних людей характерною є перевага лівої півкулі. Але чи в стані ми віддавати накази своєму мозку і перемикати мислення з лівопівкульного на правопівкульне й навпаки? Давай спробуємо це зробити. Влаштовуйся зручніше. Отже, на картинці Ти бачиш силует фігури молодої жінки, що крутиться довкола вертикальної осі. Так? Зо дві хвилини просто посидь, дивлячись на балерину. Вона досить мила, чи не так? У неї чудова фігура. Стрункі ноги і. мабуть, дуже миле обличчя. Цей тест створив японський науковець Нобуюкі Каяхара. Якщо балерина на картинці перед Тобою обертається тільки за годинниковою стрілкою – у Тебе домінує ліва півкуля і переважає лівопівкульне мислення. Якщо проти годинникової стрілки – у Тебе домінує права півкуля, і переважає правопівкульне образне мислення. Якщо ж дівчина поперемінно обертається то в одну, то в другу сторону - це ознака амбідекстрії, себто роботи правої та лівої півкуль мозку поперемінно. А тепер спробуй силою волі змусити дівчину змінити напрямок свого обертання. Вдалось? Дуже добре! А якщо не вдалось, то спробуй розслабитись і уявити собі, що вручаєш балерині букет квітів, або запрошуєш її на побачення. А може хочеш просто поговорити з нею. Цікаво, як довго вона вчилась своєму балетному мистецтву? А Ти зміг би так? Спробуй заплющити очі і уявити якісь сценки з участю Тебе й цієї милої панночки. Або, навіть, уявити себе на її місці? У деяких таке перемикання напряму обертання відбувається при нахилі голови вправо, потім уліво, і навпаки. В інших - зміна напрямку відбудеться при концентрації погляду на фігурі, а потім роз фокусуванні погляду і навпаки. Іноді можна навіть рукою прикрити нижню частину фігури дівчини. І навіть, якщо одразу не вдасться змусити дівчину крутитись як Тобі хочеться, - це чудова вправа, яка дає можливість тренувати власне мислення і власні здатності до візуалізації.

Мудреці всіх часів переймались таємницями людської психіки. Втім, незважаючи на те, що на даний момент учені вивчили багато психологічних особливостей людини, ще більше залишається невивченим. Пропонуємо Твоїй увазі деякі психологічні факти, за допомогою яких Ти зможеш краще зрозуміти себе 30% нашого часу ми витрачаємо на мрії Усі люди люблять мріяти. Психологи твердять, що на таке приємне для багатьох заняття ми витрачаємо приблизно 30% свого часу. Це в середньому. Бо є, і їх не мало, люди, що витрачають на витання в хмарах часу більше. Це погано? Аж ніяк! Результати досліджень показали, що люди, які люблять помріяти, здатні краще вирішувати проблеми і більш винахідливими та кмітливими. Людина не здатна не звертати уваги на 3 речі: небезпеку, секс і їжу. Зверни увагу: люди завжди зупиняються, навіть якщо дуже квапляться, щоб подивитися, наприклад, на аварію. А все тому, що людина не здатна не зауважувати небезпечні ситуації. Від наших далеких предків ми успадкували певні структури мозку, відповідальні за виживання. Коли ми спостерігаємо за будь-яким об’єктом, на рівні підсвідомості в наших головах завжди крутяться три запитання людина; Чи можна це з’їсти? Чи воно може з’їсти мене? Чи з цим чимсь можна кохатись? Ці три справи є, по суті, єдиними, якими серйозно і постійно заклопотаний наш мозок. І це зрозуміло: без їжі людина помре. Без сексу вимре рід і вид. А у випадку наглої смерті перші два пункти і взагалі втрачають сенс. Людина стає щасливішою, коли чимсь зайнята Уяви собі ситуацію: Ти в аеропорту й Тобі потрібно забрати свої речі. Тобі потрібно приблизно 12 хвилин, щоб дійти до колеса, де видають багаж. У той момент, коли Ти вже підходиш до стрічки видачі, Ти думаєш тільки про те, щоб якомога швидше забрати свої валізи. Яке нетерпіння Тебе охоплює? А тепер інша ситуація: дійти до стрічки видачі Ти зміг всього за 2 хвилини, але 10 хвилин Ти очікуєш свій багаж. Зверни увагу, що в обох випадках Тобі знадобилось 12 хвилин щоб отримати багаж, але в другому випадку Ти почуватимеш себе набагато нетерплячіше й, відповідно, менш щасливим. Людині властиво переоцінювати свою реакцію на події, які ще відбудуться Людина не в стані передбачити своє майбутнє. А краще сказати, що людина значно переоцінює свою реакцію на ті події в її житті, які тільки мають статись. При цьому зовсім не має значення, погані це події чи хороші. Люди (зазначимо абсолютно безпідставно) звикли вважати, що такі важливі події в їхньому житті, як, приміром, весілля чи стрімке зростання кар'єри, вчинять їх щасливими. Це не завжди вірно. Ми, зазвичай бачимо ці події, як вирішення певних своїх проблем, але не надаємо значення тому, що це також початок нових. Рятує нас те, що це ж стосується і негативного очікування. Для прикладу - людина певна, що у випадку її звільнення з посади вона стане страшенно нещасливою, але якщо таке трапляється, виявляється, що все не так уже й погано. Речі виглядають трохи інакше, ніж люди їх сприймають "Не так вижалво в яокму подякру ртошазвоані бкуви в слвоі. Вжавило, щоб пешра й оснтная бкува блуи на свїох міцясх" - такий висновок зробили дослідники Кембриджського університету. Навіть у тому випадку, якщо перемістити всі букви, людина зможе прочитати написане. Це тому, що мозок не читає абсолютно всі букви підряд, а бачить слово цілком. Він безперервно обробляє інформацію, яка потрапляє до нього через усі органі почуттів. Тому й виходить, що те, як ми сприймаємо інформацію, часто-густо відрізняється від того, як ми її бачимо. Людина не може одночасно виконувати декілька справ Деякі люди впевнені в тому, що вони здатні робити кілька діл відразу. Ця омана. Ученими вже давно доведене, що, приміром, дві або три справи робити відразу людина не здатна. Ні, природно, ми можемо, наприклад, іти вулицею й розмовляти по мобільному телефону, але при цьому людський мозок фокусується на виконанні однієї справи в конкретний момент часу. Тому в розмові ми можемо пропустити щось важливе або не зауважити автомобіля, який під’їжджає збоку. Так само й думати відразу про декілька речей неможливо. Людині властиво змінювати свої спогади Людські спогади можна розцінювати як невеликий фільм. Згадуючи щось, людина відтворює ці спогади у своїй голові. Деякі вважають, що спогади зберігаються так само, як, наприклад, відео. Але ця думка помилкова. Усякий раз, коли людина щось згадує, вона щоразу згадує це по-новому. Діється так через те, що кожного разу нервові шляхи активуються по-різному. Найчастіше на це впливають емоції, які по-своєму намагаються заповнити відсутні пробіли в пам'яті. Людині властиво винити інших людей, а не ситуацію Уявімо ситуацію, у яку потрапляв кожен. Ти домовився про зустріч. Але людина затримується. До голови відразу приходить злість на людину, що спізнюється. Як правило, запізнення легше всього пояснити неорганізованістю й безвідповідальністю. Але коли спізнюємось ми самі, то це пояснюється зовнішніми обставинами. У психології є такий термін - фундаментальна помилка атрибуції - це схильність пояснювати поведінку людей внутрішніми особливостями їхньої вдачі, а свою особисту поведінку пояснювати різними зовнішніми факторами. Навіть тоді, коли ми знаємо про людську схильність сприймати хибну думку, ми все-одно робимо цю помилку. Людські звички формуються протягом 66 днів Ученим удалося встановити, що певні дії, які згодом перетворюються у звичку, формуються приблизно за 66 днів. Кількість днів залежить від того, наскільки складною є навичка, яку ми хочемо набути. Приміром, якщо людина бажає, щоб фізичні вправи стали навичками, на це знадобиться в півтори рази більше часу, аніж тим, хто бажає, щоб звичкою стало споживання фруктів за обідом. У тому випадку, якщо з якихось причин Ти пропустив два-три дні, це ніяк не вплине на час закріплення звички. Однак, якщо кількість пропущених днів буде більшою, це, певна річ, вплине на процес звикання.