ЗНАЙДЕНО

Скоро, скоро настане Новий рік. Люди люблять це свято, бо воно дозволяє їм на якийсь час відчути себе дітьми. І, що найголовніше, нікого цим не здивувати. Але після свят зазвичай приходить усвідомлення, що почався ще один рік нашого життя і він, цей рік, наближає нас до старості. Це лякає. Але чи варто, насправді, цього лякатись? Адже старість приходить тоді, коли ми її до себе кличемо. Це означає, що внутрішній годинник визначив час підводити підсумки своєму життєвому шляху й радіти тим плодам, які були посаджені раніше й проросли. Гірко стає тільки тоді, коли з'являється розуміння, що не все з посадженого – проросло, а не все з пророслого має цінність. Старість - це час, коли гусінь починає перетворюватися в метелика й передчувати нову якість польоту. Це новий сенс життя, у якому деякі з нас починають відчувати самотність. Адже метеликові, який зібрався в політ, важко зрозуміти своїх повзаючих побратимів. І часто він забуває, що недавно ще був одним з них. Старість не потребує жалості до себе, вона має потребу в розумінні та повазі. Літні люди стають схожими до дітей і тому поводитись з ними потрібно, як з дітьми - по-дорослому. Старість не є хворобою, тому лікарня - це не найкраще місце для людей похилого віку й візит до лікарі для багатьох з них є просто розширення кола спілкування. Найкраща опіка й найкращі ліки не замінять їм можливості активно брати участь у житті, а газети й Інтернет не замінять радості спілкування із близькими.

Можу закластися, що у відповідь на запитання, чим є здоров’я - Ти найчастіше почуєш типову відповідь - здоров'я, це коли нічого не болить. Іншими словами для більшості наших співвітчизників (та й не тільки їх, в інших країнах люди мислять схоже) стан здоров'я - це стан нехвороби. Тобто центральним чинником, що творить поняття здоров'я, є його антагоніст - хвороба. Зберегти здоров'я, у такому випадку, означає - не допустити хвороби. Здоров'я - це нехвороба. Але чи є хвороба нездоров'ям? Всупереч логіці, ні. Нездоров'я для більшості з нас - це синонім легкого нездужання, свого роду переддень хвороби: хвороби ще немає, але почуваю себе погано. А от хвороба - це щось дуже й дуже конкретне. Хворобу, на відміну від здоров'я, ми вміємо описувати дуже детально, барвисто й емоційно. А лікарі додадуть, що здорових людей і зовсім немає, є тільки погано обстежені хворі. Виходить геть зовсім дивне явище. Про хвороби ми знаємо дуже багато, а про те, як зберегти здоров'я – майже нічого. Хіба, що ВООЗівську дефініцію здоров'я: здоров'я - це стан повного фізичного, духовного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Але це в теорії. А як бути на практиці? Як визначити насправді : здоровий я чи мені так тільки видасться? А давай уявимо собі світ без хвороб! Світ, де ніхто не хворіє й де ніхто навіть не замислюється над тим, як зберегти здоров'я? Що станеться тоді в цьому до болю здоровому світі? Станетьcя економічна катастрофа. У світі налічується більш 60 мільйонів лікарів. Приблизно в три рази більше медпрацівників середнього рівня. До цього числа додамо ще народних цілителів, екстрасенсів, гомеопатів, фахівців альтернативної медицини і інших парамедиків. За найскромнішими підрахунками без роботи залишаться приблизно 400 - 500 мільйонів людей. Для порівняння скажу, що населення Євросоюзу на сьогоднішній день становить 500 мільйонів осіб. Тобто весь Євросоюз вимушений буде жити на допомогу по безробіттю. Без роботи залишаться й мільйони фармацевтів. А кількість їх ніяк не менша, ніж кількість медиків. Без роботи залишаться мільйони робітників фабрик, що випускають ліки, а заодно й підприємств, що виготовляють та поставляють для них сировину. Однак це не найважливіше. Без прибутку залишаться фармацевтичні компанії. І от цього вони саме допустити не можуть! Прибуток від виробництва й продажу ліків знаходиться на другому місці після торгівлі зброєю та значно випереджує зиск від продажу наркотиків, який у рейтингу прибутковості займає почесне третє місце. Склавши суму капіталів, технологій, робочих місць та, найголовніше, доходів, що становлять основу індустрії боротьби із хворобами (не індустрії здоров'я, хочу підкреслити!) легко зробити висновок: масове оздоровлення населення планети миттєво приведе до глобальної кризи й краху економіки. Де отут думати про те, як зберегти здоров'я? Щоб люди хворіли більше й частіше, медицина хвороб (а іншої медицини, тобто медицини здоров'я, у нас поки ще немає) створила свою власну ідеологію. Хвороба в цій ідеології є абсолютним злом, вторгненням чужорідних, ворожих людині сил у наш чудесний здоровий і добрий організм. Найчастіше це вторгнення немотивоване. Зло просто вибирає собі безневинну жертву й накидається на неї для того, щоб задовольнити свою злу пристрасть чинити повсюдно зло. Іншим варіантом цього ідеологічного шаблону є сприйняття хвороби, як покарання. У релігійних системах це покарання за гріховний, тобто неправильний з точки зору постулатів даної релігії, спосіб життя. У більш сучасному виданні - це покарання за відхід від так званого здорового (тобто правильного, стандартизованого) способу життя, який для багатьох людей стає чимсь, що багато в чому замінює релігію. Згідно з цим ідеологічним шаблоном, лікар бачиться кимсь, на кшталт міфологічного героя, який виходить на бій зі злою хворобою й прагне розгромити її в чесному, але важкому двобої. Хвороби бувають сильними й слабкими, але й лікарі також мають сильні й слабкі засоби. Чим сильніша хвороба, тим сильнішим (читай дорожчим) повинен бути засіб, тим сильнішим (читай дорожчим) повинен бути лікар, тим довшим (читай дорожчим) триватиме боротьба зі злим супостатом. Сама людина, у цій ідеологічній схемі, є тільки полем бою, театром воєнних дій, шахівницею, на якій ведеться партія між Злом (хворобою) і Лікарем (речником Добра). Хто переможе - залежить від сил сторін, але, в жоден спосіб, не від самого пацієнта. Його пасивна участь у цій боротьбі (звичайно на стороні сил Добра) полягає тільки в тому, щоб беззаперечно виконувати приписи лікаря. Іншими словами не дозволити собі гріх непослуху, який карається загостренням хвороби. Притім психологічне здоров'я пацієнта в цьому випадку не враховується. Бій з хворобою відбувається тільки на фізичному плані. Фармацевтична імперія за допомогою засобів масової інформації посилено підживлює цей міф. Чого варті, наприклад, минулі історії про пташиний, а потім свинячий грип! А вже зовсім показовою є нинішня драма з COVID-19, котра відбувається в нас на очах. Як тільки з’являється нова хвороба, негайно виявляється, що людство до неї не готове і треба шукати грошей, щоб створити ліки від цієї хвороби. Але от ліки готові й їх уже успішно продають в аптеках і тут же, за сценарієм, на сцену повинна виповзти нова хвороба. Кількість людей, що вмирають щорічно від різних тропічних лихоманок, від гепатиту, і навіть через відсутність елементарних засобів гігієни або очищення води, незрівнянно більше, ніж кількість людей, що вмирають від грипу чи, нехай буде, ковіду… Засоби, витрачені на пропаганду нових хвороб і створюваних проти них вакцин, запросто могли б урятувати життя мільйонам людей, але… Але, люди, яких можна було б урятувати таким чином, бідні й платити нема чим. А раз нема чим, те й нехай умирають собі на здоров'я. Бувши одним зі стовпів економіки, хвороби в нашому суспільстві, принаймні в тому його вигляді, у якому воно існує зараз, незнищенні. Економіці потрібні гроші, а якщо джерелом цих грошей є хвороби, то хвороб потрібно якнайбільше. З точки зору економіки, звичайно. Іншими словами з погляду механізму, що забезпечує людям енергію, необхідну для їхнього виживання. Якщо подивитися на всю цю картину очима стороннього спостерігача, якого-небудь інопланетянина, що випадково забрів у наш куточок Галактики, то побачимо цілковитий абсурд. Істоти наділені розумом, підтримують проблеми, котрі загрожують самому їхньому існуванню для того, щоб за допомогою цих проблем створювати енергію, необхідну їм для підтримки існування. І як у цім суспільстві говорити про здоров'я? Але, дозвольте, чи це означає, що хвороб зовсім не існує? Та ні, хвороби існують і заперечувати їхнє існування було б нерозумно. Тим більше що хворіють не тільки люди, хворіють і тварини. Правда, не так часто, як їх старші брати. Але перебільшувати могутність хвороб - так само нерозумно. Будь-яка проблема має свій розв’язок, якщо тільки визнається існування самої проблеми. Тільки от у чому полягає проблема? Проблема в тому, що медицина хвороб не має наміру знайти вирішення проблеми. Її не цікавить, як зберегти здоров'я, вона зацікавлена в постійному існуванні проблеми. Вона має намір її постійно вирішувати. Однак вирішувати та вирішити - це, погодься, зовсім різні дії. То що ж робити? Погодитися зі своєю долею й сподіватися, що чаша ця нас мине? А якщо ні? Якщо не мине? Що зробити для того, щоб суспільство перестало потребувати хвороб, як засобу отримання доходів? Як зберегти здоров'я в суспільстві, де постійно рекламуються хвороби? А суспільство це хто? Це якась чужорідна маса, що не має жодного стосунку до нас? Чи ми самі? Частина з нас, тобто частина суспільства, дійсно заробляє гроші на людських хворобах, як лікуючи їх, так і створюючи. Але це менша частина … Більша ж частина просто покірно кориться правилам суспільної ідеології й абсолютно некритично виконує їх. Хворіти - так хворіти, раз усі так роблять … Але хіба хвороба не приносить страждань? Хіба хвороба не погіршує й так нелегкі життєві ситуації багатьох людей? Так погіршує, але й приносить користь. Причому негайну користь від хвороби, іноді буває відчутнішою, ніж майбутня від неї шкода. Яке ж може бути від хвороби пуття? А уяви собі, що може. Як тому, хто лікує хворобу, так і самому хворому. Не випадково ж ми порівнюємо неусвідомлену частину свого мислення з комп'ютером! Комп'ютер він і є комп'ютер. Він вирішує проблеми в реальному часі, зовсім не передбачаючи наслідків свої рішень. І вибирає із усіх доступних йому варіантів найменш енерговитратний. Імунні ж механізми організму також достатньо складні й вимагають для свого обслуговування солідну кількість енергії. Хвороби допомагають нам відпочити від роботи, зупиняють перед необдуманими вчинками, змушують звернути на нас увагу оточення, роблять нас схожими на всіх (наприклад під час оголошеної епідемії - усе хворіють і я теж, рано чи пізно, повинен занедужати). Хвороби допомагають нам виділитися з юрби (моя хвороба особлива!), викликати до себе любов і жаль, і навіть вирішити іноді фінансові проблеми (страховка або пенсія через інвалідність). Це явище називається вторинною користю від хвороби, але насправді ця користь первинна. Адже саме в такий спосіб підсвідомість вирішує якусь украй важливу для нього проблему. Великій кількості людей їх хвороби не те, щоб потрібні, вони просто необхідні, як вирішення їхніх внутрішніх конфліктів. Психологічне здоров'я не може існувати разом з фізичним нездоров'ям. Усе це ланки одного ланцюга. Говорили ж у давнину mens sana іn corpore sano - у здоровому тілі, здоровий дух. А наскільки цей дух у нас здоровий? Рівно настільки, наскільки наше психологічне здоров'я відповідає фізичному. Замислюючись про те, як зберегти здоров'я та з чого б почати цей процес, подумай про свій дух. Психологічне здоров'я є початком здоров'я фізичного. Але, оскільки в нашому суспільстві існує попит на хвороби, ми, хоч і не прагнемо страждати й умирати від хвороб, але й бути цілком здоровими ми теж ще не готові. А Ти готовий бути здоровим?

Кажуть, що одного разу Будда зі своїми учнями зупинився біля ріки. Ріка була широкою, а поромник щойно відчалив від берега і повів свій човен, повний людей, на протилежний бік. Тому Будда зупинився і, разом зі своїми попутниками, влаштував привал, підкріпляючись нехитрою їжею подорожніх. І тут до них підійшов чоловік. - Буддо, - сказав він. – Всі вважають тебе великим мудрецем та пророком, але ти не вмієш того, що вмію я. - А що ти вмієш? – поцікавився Будда. - Я вмію ходити по воді так само, як інші люди по землі. І щоб не виглядати брехуном, чоловік справді пішов пішки по воді, перейшов ріку, а потім повернувся назад. - Це вражає, - сказав Будда. – А що ти ще можеш? - Нічого. Чимсь іншим я просто не мав часу займатись. Бо це зовсім непросто навчитись ходити по воді, як по суші. Двадцять років свого життя я потратив на те, щоб опанувати це мистецтво. - Двадцять років? – перепитав Будда і замислився. А потім сказав: - Мені шкода тебе, чоловіче. Двадцять років свого життя ти змарнував щоб навчитись робити те, за що ми зараз заплатимо кілька мідяків та витратимо з півгодини часу.

Кажуть, що в Японії на початку ери Мейдзі жив знаменитий борець сумо, якого звали Намі. Втім, знаменитим борцем, а тим паче чемпіоном він став не відразу. На початку своєї кар’єри Намі був спокійною і, навіть, дещо боязкою людиною та бійцівських якостей жодним чином не проявляв. А якості ці були йому конче потрібні, оскільки всім іншим, необхідним для того, щоб стати чемпіоном, боги його щедро наділили. Намі був величезним як гора, неймовірно сильним і достатньо кмітливим, щоб опанувати всі таємниці мистецтва боротьби. Тому тренувальні поєдинки зі своїми однокашниками по школі сумо він вигравав за іграшки, але як тільки справа доходила до боротьби з незнайомим суперником – програвав. Боязка натура заважала йому повністю використовувати свої фізичні можливості. У відчаї Намі звернувся по допомогу до Майстра медитації. - Тебе звуть Хвилею, - сказав Майстер. – Це добре. Це хороше ім’я для того, хто хоче стати переможцем. То чому б тобі не стати Великою Хвилею? Ну, дуже Великою Хвилею! Такою Великою Хвилею, проти якої не встоїть жодна сила! Зроби це. Відчуй себе Великою Хвилею! Залишися на ніч у храмі, медитуй і уявляй, що ти і є ця Велика, ні, навіть Величезна Хвиля. Ти - це могутня водяна маса, що змітає, проковтує, зносить усе на своєму шляху. Роби так, і ти станеш найкращим борцем у країні. Майстер пішов собі, а Намі всівся на підлозі храму і став медитувати, намагаючись уявити себе хвилею. Спочатку йому думалось про безліч різних речей. Та поступово він став усе більше й більше відчувати себе хвилею. Ніч минала, і хвиля ставала усе могутнішою. Вона поглинула квіти у вазах, погасила свічки й курильні палички. Затопили навіть Будду у вівтарі. До світанку не залишилося вже й храму - нічого, крім хвиль неосяжного океану. Ранком майстер знайшов Намі в позі медитації з м'якою спокійною посмішкою на обличчі. Він торкнувся плеча борця і сказав: - Тепер ніщо не зможе перешкодити тобі. Ти став величезною хвилею. Ти будеш змітати перед собою все. Цього дня Намі виступив у змаганнях борців і вперше переміг. З тих пір ніхто в Японії вже не міг його побороти. Так що ж сталось всього лише за одну ніч? Яким таким робом боязка людина стала непереможним чемпіоном? Адже не проводив він уночі додаткових тренувань, не частував його Майстер еліксиром мужності й не приймав він таблеток від боязкості? Просто став іншим. Чому? Відповідь на це питання проста. Майстер, що порадив борцеві медитувати, насправді, добре знав секрети людської психіки. Говорячи сучасною психологічною мовою, він допоміг боязкому силачеві створити ментальний образ цільового емоційного стану, використовуючи метафору імені. А те, у що вірить наша підсвідомість, стає основою нашого мислення й поведінки. Головне тут, знайти спосіб спілкування зі своєю власною підсвідомістю. Завдяки медитації Намі зміг це зробити!

Існує кілька найбільш розповсюджених причин такої поведінки людини, при якій доступ до багатства для неї перекритий. Розглянемо ті, що найбільш типові для нашого регіону. Синиця в руці. Людина з психологією бідняка, як правило, вибирає низькооплачувану, але стабільну роботу. І, як правило, у держустановах. Тому що держава завжди щось дасть. А як не дасть, то потихеньку можна і самому щось взяти. А якщо займатись бізнесом є ризик залишитися через якийсь час без нічого. Синиця в руці краще ніж журавель у небі. Така людина абсолютно не вірить у свої сили й у те, що її досвід і знання будуть комусь потрібні. У підсумку, так і воно і є. Краще нудна спокійна робота там, де не треба нічому учитись і щось здобувати, а отже тратити зусилля на ріст та розвиток. Страх змін. Через страх залишитися нікому не потрібним, людина із психологією бідняка боїться змін. Її девіз: краще мати щось, хоч і мале, ніж ризикувати й, можливо, втратити все. Люди з психологією бідності ніколи не розпочнуть свій бізнес, не будуть освоювати нові сегменти ринку, не підуть отримувати другу вищу освіту в 40 років і нізащо не переїдуть до іншого міста в пошуках нового життя в 50! Низька самооцінка. Характерна риса людей із психологією бідності. Та й звідки узятися високій самооцінці, якщо людина не живе, а животіє - сіра нецікава робота, яку ще й страшно втратити, відсутність у житті яскравих вражень, зміни місць та обґрунтованих ризиків? Саме тих чинників, які змушують поважати себе за свою працю й потенціал. Людина з психологією бідняка не розуміє, що багатство й гарні перспективи не є випадковістю, вони розкриваються перед людьми діяльними, котрі не бояться ризикувати й починати всі спочатку. Небажання бути активним. Очевидно, що для того, щоб добитися чогось і отримати гарний результат, необхідно постійно прикладати зусилля. Наприклад, розглядати пропозиції про цікаву й високооплачувану роботу з більш широким колом обов'язків у порівнянні в попереднім місцем. І, таким чином, увесь час рости. Людина з психологією бідності не бажає й не вміє (тому що ніколи й не пробувала) проявляти активність - боїться шукати нову роботу, заздалегідь вважаючи, що не впорається, не підробляє, тому що впевнена, що і так нічого не вийде й грошей однаково не буде. Людина пасивна, а тому й бідна. Усі винні. Людина із психологією бідняка переконана, що їй повинні гідно платити. Просто тому, що вона якісно виконує свою роботу. І зарплата в неї повинна бути такою, щоб вистачало й на побут, й на відпочинок, й на дітей, і на себе. Забуваючи при цьому, що сама погодилась на роботу з низькою оплатою. І тепер нарікає на скупердяя-шефа. Людина перекладає відповідальність з себе на інших. Який сенс діяти, якщо від мене однаково нічого не залежить? Роби - не роби, а результат один - нічого не зміниться. Простіше бути ощадливим. Бідняки витрачають сили не на те, щоб отримати, а на те, щоб утримати. Вони витрачають час на відвідування магазинів, порівнюючи ціни й роблячи покупки там, де дешевше. Вони пишуть і ходять у різні інстанції, домагаючись мізерного знижки оплати за комунальні послуги, дотації чи одноразової соціальної допомоги, якої ледь вистачає на один похід у супермаркет за продуктами. Замість того, щоб ці ж зусилля ефективно витратити на заробіток чи пошук гарної роботи. Придивись до себе. Чи є у Тебе хоч одна з перелічених рис поведінки? Якщо є, то позбудься її якомога швидше. Адже твоє життя й Твоє благополуччя, тільки у Твоїх руках!

Техніки психологічного зцілення достатньо дієві, але для того, щоб застосовувати їх, слід позбутися деяких помилкових уявлень про хворобу. Людям набагато легше повірити у зв'язок між негативними очікуваннями й смертю, ніж в залежність видужання від позитивних очікувань. Одна із причин, чому лікарі довіряють позитивній установці менше, чим негативній, полягає в тому, що іноді буває дуже складно зрозуміти чи справді пацієнт оптимістично настроєний щодо свого видужання, чи він просто так каже, щоб заспокоїти близьких. Коли хворий уголос запевнює всіх, що готовий боротися за своє життя, не збирається вмирати й обов'язково побідит подолає це, але одночасно годинами лежить у постелі з натягнутою на голову ковдрою, не береться за жодну роботу й поводиться так, що це зовсім не в'яжеться з його словами, стає цілком зрозуміло, що насправді в нього немає твердої віри в те, що він може поправитися. Усі знають, що це таке - передбачення, що само себе сповнює: очікуючи чогось, ми діємо згідно із цим очікуванням і в такий спосіб підвищуємо ймовірність того, що так воно й станеться. Якщо, наприклад, пацієнт прагне й очікує видужання, він буде приймати ліки й виконувати всі призначення лікарів, тим самим підвищуючи ймовірність видужання. Якщо ж він уважає, що помре, то, швидше за все, вважатиме всі приписи медиків шахрайством та шарлатанством з метою видурення грошей. З приведеного нижче прикладу добре видно одну з головних особливостей передбачення, що само себе сповнює - постійний циклічний взаємозв'язок складових процесу: очікування успіху допомагає його добитися, що у свою чергу є доказом правильності первісної позитивної установки. З іншого боку, очікування невдачі часто приводить до провалу, що у свою чергу підтверджує правильність негативної установки. У міру того як цей цикл проходить нові витки, очікування - як позитивне, так і негативне - стає усе сильнішим. У госпіталі військово-повітряних сил у Тревісі (штат Техас) Карл Саймонтон (O. Carl Simonton, 1942 – 2009) вів спостереження групи з 152 онкологічних хворих, яке довело вплив позитивної установки на результати лікування. П'ять фахівців госпіталю протягом півтора року оцінювали кожного пацієнта за двома параметрами: відношення до лікування та реакція на нього їх організму. Результати з очевидністю показували, що пацієнти з позитивним очікуванням краще реагували на лікування. Якщо бути точним, то з 152 осіб тільки двоє з тих, у кого були негативні очікування, добре реагували на лікування. Найважливіший висновок, до якого привело це дослідження, полягає в тому, що позитивне відношення до лікування дозволяє передбачити відповідну реакцію організму краще, ніж ступінь серйозності хвороби. Це означає, що пацієнти в гіршому фізичному стані, але з позитивними установками, реагували на лікування краще, ніж ті, у кого фізичний стан був відносно кращим, але установки негативними. На жаль, це правило діє й у зворотному напрямку. І от чому: Усі люди, тією чи іншою мірою, підлягають дії стадного інстинкту. Бути як усі - це один з підсвідомих інструментів запевнення психологічної зони комфорту (хоча саме поняття зона комфорту стосовно хвороби носить скоріше саркастичний відтінок), а для того, щоб добитися радикальних змін потрібно дуже багато змінювати у своєму житті: звички, поведінку, відношення до світу й до самого себе. Виходячи зі узвичаєної зони комфорту, ми натрапляємо на опір підсвідомості. Адже в цей момент їй видається, що покидаючи стадо, де всі поводяться однаково, ми стаємо незахищеними й вразливими до всіляких небезпек. Тому більшість людей схильна підсвідомо погоджуватися зі статистикою - при такій-то хворобі більшість людей швидко вмирають і не звертати уваги на видужання меншості. Але якщо комусь удалося, то чому це не вдасться Тобі? Адже організми всіх люди однаково влаштовані, чи не так? Правда. Проблема не в тому, як люди влаштовані, а в тому, як вони, вибачите за каламбур, налаштовані. Якщо людина налаштована бути як усі, то її підсвідомість буде чітко дотримуватись плану капітуляції перед хворобою. Але якщо людина вважає себе кимсь незвичайним, унікальним і неповторним, тобто не як усі, то в неї є всі шанси повернути собі здоров'я.

Ми боїмося того, чого не знаємо. Ми боїмося кожної зміни, що є кроком на невідому територію. Безліч людей і багато народів ненавидять один одного саме через страх. Вони не можуть його розпізнати, і тому не можуть подолати. А коли не можуть розпізнавати, то починають вигадувати тисячі причин, щоб пояснити собі та людям свій ірраціональний страх. І причини ці часом вишпортують з таких закамарків власної історії, про які усі інші вже й думати забули. Ми боїмося, коли не розуміємо, чому людина поводиться певним чином: позаяк якщо ми не розуміємо її, то це робить її вчинки в наших очах непередбачуваними. Ми боїмося тих людей, які зовнішнім виглядом відрізняються від нас - адже всім своїм видом вони підкреслюють те, що вони інші. Кожна тварина поводиться так само. Воно реагує на інших тварин спочатку ворожістю, а потім байдужістю. Ми теж тварини. Але крім тваринних рис, маємо ще й здатність до мислення. Ми повинні вміти розпізнавати свої сумніви й упередження й реагувати на них відповідним - людським чином. На жаль, цю свою особливість ми використовуємо дуже рідко, і занадто часто залишаємося всього лише тваринами. Більшість наших страхів – це всього лиш страхи переляканої тварини, яка переживає, що в неї віднімуть її корм.

Наука знає чимало випадків так званого зцілення вірою. Тобто ситуацій, коли видужання після найтяжчих, невиліковних за визначенням лікарів хвороб, все-таки наступало. Чому? Що змушувало працювати хворе тіло? Сила віри. Сила, здатна творити чудеса. Пригадаємо слова Льва Толстого: Сутність усякої віри полягає в тому, що вона надає життю такий сенс, який не знищується смертю. Американський лікар, психолог та історик медицини Ларрі Доссі (Larry Dossey, 1940) розповідає: Протягом десятимісячного періоду, комп'ютер розподілив майже чотири сотні пацієнтів відділу серцево-судинних хвороб університетського шпиталю в Сан-Франциско на дві групи. За одну із цих груп молилися сторонні люди, за іншу - ні. Дослідження було заплановане згідно з жорсткими критеріями, які, зазвичай, застосовують у медичних клінічних експериментах. Це був подвійний сліпий експеримент, у якому ні пацієнти, ні медсестри, ні лікарі не знали, до яких груп відносяться пацієнти. Виявилося, що в експериментальній групі (тих, за кого молились) спостерігалося значиме й стабільне поліпшення рівня здоров'я більшості пацієнтів. Вони потребували менше ліків, і серед них не було жодного випадку загострення хвороби. У контрольній групі подібні позитивні зміни, на жаль, не відбулись. Ці й інші факти стали настільки вражаючим, що заслужили визнання доктора Вільяма Нолана, опонента Ларрі Доссі, що якраз збирався написати книгу, яка б викривала лікування вірою. Доктор Нолан сказав: Цей експеримент підважує наше розуміння лікування… Можливо, ми, лікарі, будемо виписувати рецепти: Молитися три рази в день… Це дивно. Але якщо це працює, то нехай працює. Так, це працює… Нагадаємо, що глибоко віруючими людьми минулого Кеплер, Ньютон, Лейбніц, Пастер, Айнштайн, Планк, Бор, Шредінгер, Еддінгтон, Джінс, Йордан, Гейзенберг, Тейяр де Шарден, Тойнбі, Павлов, Юнг, Лінней, Паскаль, Фарадей, Ампер, Бутлєров, Крукс, Воллес, Пирогов, Максвелл. Воістину, як сказав колись Френсіс Бекон: Мале знання віддаляє від Бога, а велике - до нього наближає.

Звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, і з чого Руська земля такою стала, - запитував Нестор, чорноризець Федосієвого монастиря Печерського. І сам собі спробував дати відповідь у знаменитій своїй Повісті часових літ. Та хоч почав він її від синів Ноєвих, та так і не знайдемо ми в ній вислідку – хто такі руси, що дали свою назву цій землі, і чим вони відрізняються від русских, які цю землю так ненавидять. Що ж, спробуємо дати відповіді на це питання, та й на багато інших, що з нього випливають самостійно. То хто ж такі оті руси є? Географічні назви з коренем рус- (як варіанти – рут-, рос-) споконвік відомі мало що не у всьому Старому Світі. Популярною чомусь була ця назва! Але чи свідчить вона про присутність в отих місцях таємничих наших предків – русів? І так і ні, одночасно. Ні, - якщо шукати якийсь певний народ із своєю окремішньою мовою, культурою, звичаями та віруваннями. І так, якщо ми приймемо до відома, що руси – це зовсім не народ, а частина багатьох народів. А точніше тих народів, які ведуть свій початок від єдиного спільного арійського кореня. Бо рус – це арійське слово. Що ж означало це слово? Хто був русом, а хто ні? Багато дослідників пов’язують походження цього слова із водою. Ця асоціація напрошується наче сама по собі. Проклала ж по Україні своє русло ріка Рось, на берегах якої дівчата вмиваються росою? Чи руси – це люди, які жили біля Росі і вмивались росою? Звичайно ж ні. Бо корінь рус-, що означав у давнину воду є похідним від ще давнішого, мабуть ще доарійського слова із коренем – ру-, що означав активність, дію. Вода – це ж плинна субстанція, чи не так? Вона, на відміну від тверді земної, тече, рухається, є активною і творчою. Руси – це ті, що перебувають у русі, себто активні, творчі, мобільні, змінні люди. І такі люди серед аріїв були. А тому, для початку, кілька слів про аріїв. Арії з’явились у наших степах давно. Десь із десять-дванадцять тисяч років тому. Вчені досі шукають на планеті місце звідкіля оті люди прийшли до України та так знайти і не можуть, бо неможливо знайти те, чого немає. Прабатьківщина аріїв, а з ними і всієї, так званої західної цивілізації знаходиться у північному Причорномор’ї. І нізвідки вони сюди не приходили, а радше розходились відсіля по усіх усюдах, оскільки людьми були непосидючими, допитливими, винахідливими та підприємливими. Саме вони, арії, навчились їздити кінно, вимайстрували колесо із спицями і, завдяки цьому, набудували колісниць – стратегічної зброї давнини. Двоколісні повози – біґи – із екіпажем з візниці та двох-трьох бійців були поза конкуренцією у військовому плані. А крім того, ще й вершники з луками, які втрапили стріляти нарівно влучно із обох рук. Однак не силою зброї арії підкорили світ. Бо світ завойовує не сила, а ідеї. І винаходи можна робити не тільки в матеріальному світі. Арії змінили тодішній духовний світ людства. Вони здійснили свого роду світоглядну революцію, скинувши з престолу богиню-жінку, як символ вищих сил, що керують світом, настановивши на її місце бога-чоловіка, втіливши його в образ сонця і сонячного неба. Сама назва арії означає, вочевидь, не що інше, як ярі – сонячні себто. Проте на цьому арійські нововведення не закінчились. В доарійському світі суспільство ділилось на три суспільні верстви, які в явній, а найчастіше замаскованій, формі існують ще й тепер. Ці три стани – це стан воїнів, стан землеробів і стан жерців-старійшин. І на початку це були дійсно стани. Тобто кожен чоловік ставав у певний період часу воїном, землеробом і, якщо доживав до сивої бороди, то й старійшиною. Молоді, повні енергії та жаги пригод, юнаки - воювали. Устаткувавшись та одружившись, чоловіки ставали землеробами – господарями на землі. А потім, зістарівшись, переходили в стан священників, учителів, старійшин. Жінки ж були взагалі поза конкуренцією – духовна влада належала їм безроздільно. І Бог тоді був жіночого роду. Перехід із стану в стану супроводжувався певними обрядами, рудиментарні сліди яких збереглись до наших днів. Згадаймо наші ритуали вручення атестату зрілості, військову присягу та урочисті проводи на пенсію. Все було чітко й логічно - соціальні ліфти рухались із однаковою швидкістю. Не пройшовши військовий вишкіл, не попрацювавши на землі, не народивши та виховавши дітей, неможливо було отримати право керувати спільнотою. Тільки старійшини могли приймати відповідальні рішення. І ці рішення таки були відповідальними. Але відповідали вони минулому досвіду, віковим звичаям, були, як правило, освячені релігійними традиціями і, дуже часто, не потребували пояснень. Так з давніх-давен повелось, - ще й тепер кажемо ми, коли не знаходимо витлумачень своїм діям. В умовах стабільного незмінного суспільства така модель його самоуправління була доброю і навіть корисною. Хто, як не діди, що прожили свої літа, знають, як краще чинити громаді? Однак в умовах, коли виникають проблеми, коли діється щось, чого раніше не було, коли треба приймати рішення негайно і рішення це повинно бути єдино правильним, бо інакше настане катастрофа, така модель не спрацьовувала. Як любив казати знаменитий швейцарський психолог Жан Піаже, інтелект – це те, що ми робимо, коли не знаємо, що робити. А досвід та інтелект, - це, погодься, далеко не одне й те саме. І в критичних ситуаціях інтелект потрібніший. Ситуація, що склалась у Північному Причорномор’ї приблизно за п’ять тисяч років до Різдва Христового була критичною. Внаслідок потужного землетрусу зруйнувалась скельна перемичка між Чорним та Середземним морями і в Чорне море, яке до того було озером і знаходилось нижче рівня Світового океану, хлинули потужні маси води. Низинні приморські регіони (там де тепер, наприклад, Азовське море) були затоплені в одну мить. А з ними і люди, які жили на цих родючих рівнинах. Виживання арійського народу, бо саме він прийняв на себе перший удар стихій, виявилось під загрозою. Ніхто не знав, що робити, а робити щось конче треба було. Ймовірно, що саме тоді, заради виживання усіх звичний суспільний лад було порушено і всю повноту влади та відповідальності за неї взяли на себе найбільш активні, найбільш дієві люди. Люди, яких звали русами. Їх рішення були вдалими, бо інакше суспільство б не вижило. І це стало початком нового типу суспільної організації, який з легкої руки американського антрополога та соціолога Льюїса Моргана, отримав назву військової демократії. Однак військовою ця демократія стала пізніше, на початку це була просто демократія, в якій лідери висувались громадою і діяли в інтересах громади. Тобто, образно кажучи, лідер був для людей, а не люди для лідера і лідер, за свої вчинки відповідав перед громадянами, діючи в їхніх інтересах. Так що історію громадянського суспільства слід починати зовсім не від Гегеля, а від аріїв-русів, які таку систему вперше створили. Тільки при цьому варто зазначити, що систему цю вони впровадили зовсім не з теоретичного людинолюбства, просто в умовах змін, а особливо кризових змін, ця система дає суспільству найбільше переваг. Вмикається колективний інстинкт самозбереження і природний добір починає діяти, вишукуючи найбільш активних і найбільш розумних лідерів, тобто тих, чиї рішення допоможуть вижити усім. Арійська суспільна революція дала цьому маленькому народу неоціненні переваги над своїми сусідами. Не випадково ж зараз аж шістдесят відсотків народів світу розмовляють мовами, що походять від єдиного спільного арійського кореня. Можна сказати, що арії розбуркали сонний до тих пір світ і змусили його розвиватись, в кінцевому результаті створивши ту цивілізацію, в якій ми живемо. На превеликий жаль, шлях до цивілізації супроводжувався не тільки позитивними змінами. Постійні війни стали побічним ефектом арійської революції. Технічний прогрес, власне, багато в чому стимулювався війною. Новітні військові винаходи для свого ефективного застосування вимагали особливих навичок. Як би сказали тепер – високого рівня професіоналізму. Щоб навчитись на повному галопі стріляти однаково влучно обома руками чи провадити бойову колісницю, необхідні довгі роки впертих тренувань. Та й не може вивчений військовий фахівець так от просто покинути службу та перейти в стан гречкосіїв, коли вітчизна в потребі. Арійські ж вітчизни, завдяки непосидючості та їх громадян, завжди потребували досвідчених воїнів. Так, усередині арійського громадянського суспільства, з’явилась особлива каста, стан над станами, військова спільнота, братство лицарів-професіоналів, захисників усієї громади, спільнота русів – русь. Одразу скажемо, що русь в демократичному арійському суспільстві була не єдиною і навіть не найголовнішою гілкою влади. Вона справувала тільки владу військову – руси воювали і, при необхідності, збирали та очолювали військове ополчення всього народу. Однак змінювала правила і приймала остаточні рішення все-таки весь або волость – спільні збори усіх станів суспільства в якому, силою речей, переважав його селянський елемент. В сучасній польській мові wieś, до речі, саме й означає – село, сільську общину, а козаки, починаючи військові походи, виходили з Низу (себто з території, що підлягала їхній адміністрації) на волость, де влада належала уже не козацькій, а місцевій адміністрації. А що кожному стану припадав свій власний колір (воїнам – червоний, землеробам – чорний, священикам – білий), то в українській традиції така загальна нарада усього народу називалась чорною радою і, позаяк чорні ради тяжіли до старих, дідівських традицій, їхні рішення суперечили і навіть відміняли рішення військовиків. І якщо ми вже загадали історію України то, до слова скажемо, що козаків хоронили під червоною китайкою саме тому, щоб підкреслити їх військовий, червоний стан. Таким чином, у арійському суспільстві вже кілька тисяч років тому назад існували три гілки влади, які не перетинались і були чітко збалансованими – військова влада належала русі, судово-адміністративна – весі або волості, а духовна – волохам-жерцям. І всі вони разом служили громаді. Втім, визнаємо, що так повинно би було бути в ідеалі, однак через те, що війни траплялись аж занадто часто, арійська русь дуже швидко стала домінуючою силою в суспільстві, підкоривши своєю енергією і сивобородих поміркованих старійшин і гніздюків-гречкосіїв. Не кажемо вже про те, що жінки у цьому суспільстві взагалі до ради не допускались. Це були важкі й криваві часи, але саме тоді народився наш бойовий гопак, до нас прийшов козак Мамай і, власне з русі, беруть свої початки, як рівноцінні поняття, і європейська шляхта і українське (а стократ вірніше було б казати – руське) козацтво. Пригадаймо, як затято козаки боронили свої вольності давні. Ми чомусь забуваємо спитатись, а в чому саме полягали оті вольності давні? Право володіти землею, сповідувати православ’я, мати кріпаків? Зовсім ні. Давні вольності козацькі саме й полягали в тому, щоб бути окремою спільнотою, не змішуватись із поспільством, підлягати власному праву. Бути, одним словом, руссю. Так само, як руссю були їх попередники - чубаті воїни Святослава, царські скіфи – паралати чи засновники багатьох царств та династій сумери – сівери - кімери – кімври – кімерійці. Однак русь не тільки воювала. Русь ще й торгувала. І в цьому немає нічого дивного. Це зараз крамарство видається нам заняттям спокійним, мирним, позбавленим відваги та мужності. Купи-продай – в сам раз робота для офісного планктону, але аж ніяк для шляхетних лицарів з мечами та самострілами. Так є. Але так було не завжди. (далі буде)

Як сказав Йоганн Вольфганг фон Ґете у своєму безсмертному Фаусті війна, торгівля та піратство три кшталти сутності одної. І в ті далекі часи, про які зараз у нас йдеться мова, купці не були б купцями, якби не були воїнами. І не просто озброєними людьми, а саме воїнами – досвідченими, загартованими в боях, безстрашними і, дуже часто, безжалісними. Не тільки війна, але й торгівля була монополією русі, тим більше, що товар, який русь постачала усьому світу був дуже і дуже специфічним. Але про торгові справи русі, ми поговоримо трохи нижче. А зараз, щоб ще краще зрозуміти, як функціонувала арійська система суспільного устрою на наших українських землях заглянемо на сторінки Геродотової Історії, бо дуже вже детально описав їх батько історії у своєму описі Великої Скіфії. Згідно з Геродотом, влада у великі Скіфії належала царським скіфам – паралатам, себто русам, які були військовою силою і займались зовнішньою торгівлею. Через чорноморські порти у Грецію та Рим йшли каравани кораблів доверху завантажених зерном, соленою азовською та річковою рибою, воловими шкірами, воском, медом та хутрами. Все це виробляли, як писав Геродот, скіфи-орачі та скіфи-землероби, які, в заміну за це отримували надійний захист за щитами та мечами паралатів. Ці мирні люди також були частиною русі, бо русь на той час, уже еволюціонувала із суспільного стану в систему, яка об’єднувала усі стани суспільства. Фактично слово русь - це найстаріша наша рідна назва такого поняття, як держава. Бо й саме слово держава походить від слов’янського слова держати – тримати. Русь держала цю землю. Скіфська русь була багатою державою (прошу пробачення за вимушену тавтологію). Ще б пак, продавати збіжжя всій Європі! Втім, зерно було не єдиним і навіть не головним товаром, який приносив русам казкові зиски (а що були вони казковими, достатньо заглянути в будь-який музей, де виставлені скарби знайдені у скіфських могилах, тисячі яких розкидані по нашій землі). Найбільш дохідним бізнесом у ті часи була торгівля живим товаром – рабами. Той, хто не вписувався в систему, тобто не ставав руссю, мав усі шанси, нарівні з руськими кіньми, руськими волами чи руськими жінками, стати власністю котрогось із русів – його рабом, русским человеком, тобто. А із рабами руси обходились без сентиментів. Про це нам говорять, в один голос, не тільки Геродот, а й багато інших авторів. Оскільки раби, на відміну від збіжжя, з землі не ростуть, Скіфська русь вимушена була організовувати постійні військові виправи в землі сусідів за живим товаром. Скіфські армії, у свій час, дійшли навіть до Єгипту, не кажучи вже про Передню Азію та Закавказзя. Зі скіфами та їхніми наступниками сарматами не могли дати собі ради ні перський цар Дарій, ні воєводи Олександра Македонського. Особливо часто скіфи й сармати навідувались за Дунай у багаті золотом та людьми фракійські землі. В ті часи не один із фракійців, даків чи ґетів став, поза власною волею, руським чоловіком. І тільки після завоювання римським імператором Траяном Дакії (невипадково Слово про полк Ігорів пам’ятає часи Траянові) ситуація змінилась. З могутнім Римом задиратись не було сенсу. Та й хто псуватиме стосунки із головним покупцем руського товару? Тому напрямок людоловлі змінився із південно-західного на північно-східний. Там, серед дрімучих лісів, боліт та рік, золота, щоправда, не було, зате покірних та безборонних рабів було без ліку. Чому ці потенційні руські люди були покірними та беззахисними ми розповімо пізніше, а поки що відмітимо тільки одне – експансія русі на північний схід намітилась ще в античні часи. І хто знає, як би повернулась наша історія, але… Але крах Римської імперії та дві перші хвилі Великого переселення народів радикальним чином змінили геополітичну ситуацію у Європі і, навіть, у світі. Скіфська русь, звана Аріяною, еволюціонувала спочатку у Сарматію (оскільки скіфів-паралатів зі становища панівної державної еліти змістили сармати), стала частиною імперії Атили. Всі ці пертурбації призвели до того, що боєздатних русів за два століття безперервної війни усіх з усіма, значно поменшало. Скіфи-орачі та скіфи-землероби, які тепер стали людьми вільними, себто слов’янами, залишившись без свого руського щита й меча, самі вимушені були давати собі ради. Однак випробування загартовують і той, кого вдарили, а не вбили, стає міцнішим. Слов’янство дужчало. Третя хвиля Великого переселення народів стала слов’янською. Племена хорватів із Карпатських гір вирушили до Адріатичного моря, сівери із теперішньої Слобожанщини стали сербами над Дунаєм та в Саксонії, частина дулібів подалася в Моравію, а Держава князя Само, яку чомусь називають першою слов’янською державою, хоча на той час уже давним-давно існував Київ, надавала прочуханів самому франкському королю. Слов’янське державотворення не оминуло й українських земель. На західному березі Дніпра далекі нащадки трипільських першопоселенців, дуліби й волиняни, пізніше звані лісовиками-деревлянами, утворили свій союз племен. На лівобережжі степовики-анти, звані полянами, прямі нащадки аріїв, разом з уличами, тиверцями та сіверянами створили свою державу. На північ від них, за Поліськими болотами почала створюватись держава кривичів із центрами у Полоцьку та Смоленську, а ще далі, на берегах ріки Волхов, прийшлі із південних берегів Балтики словени побудували місто Русу, яка потім стала Старою і заклали підвалини города, який назвали Новим. Процес пішов… Однак просувався він якось мляво та повільно, чогось отим новим наче державами бракувало. Земля у нас велика, порядку в ній нема, здогадались словенські вельможі і, згадавши давні родинні зв’язки, запросили до себе для запровадження порядку ободритського князя Рюрика. Так у землі слов’янські повернулась русь. Рюрик був вікінгом. А всім нам здається, що про вікінгів ми знаємо дуже багато. Про таких собі кровожерних рудобородих здорованів із замашистими мечами в рогатих шоломах та сталевих кольчугах. Насправді ж, цей образ дуже далекий від дійсності. Вік старонорвезькою мовою означає – русло, шлях, а вікінги – це люди, які на шлях цей ступили. Це шлях воїна із своїми власними законами й правилами. І в цьому сенсі він дуже нагадує більшу древню русь. Зрештою і саме слово – вік – шлях – є семантично близьким до слова рус, що теж означає рух, дію. Вікінги, як і руси, - це ті, що йдуть шляхом. А що вікінгами були не обов’язково скандинави, то й мова, яким окреслювалось це поняття, могла бути різною. Для слов’ян, із південних берегів Балтики (а саме звідти походив ободрит Рюрик) вікінги звались по-старому - русами. До речі, саме на південних берегах Балтики збереглось дуже багато топонімів із коренями ру-, рус-. Немає сумнівів, що традиції русі зберігались у пам’яті народній. Адже і нормани, і слов’яни, і балтійці, за винятком фінів, - це прямі, хоч і віддалені в часі, нащадки аріїв. Головним заняттям вікінгів були, знайомі уже нам, три кшталти сутності одної – війна, піратство і торгівля. Тим більше, що й обставини були надзвичайно сприятливими. Останні століття своєї могутності переживав Другий Рим – Візантія, а ще далі на південь багатів арабський Халіфат. Рабів там потребували, а платили сріблом та золотом. Через те дружини вікінгів без роботи не залишались і попит, як відомо, тільки збільшує пропозицію. Бойова дружина Рюрика була, швидше за все, переважно слов’янською, а тому їх сприйняли на берегах Волхова, як рідних. Скандинавських же вікінгів в слов’янських землях називали варягами – ворогами, і, хоч і наймали їх, як військову силу, навряд чи запросили би управляти собою. Покликали русів, а отже своїх. І свої швидко запровадили свої порядки. Та так запровадили, що викликали бунт місцевих мешканців проти себе. Тільки було уже пізно. Русь створила свій плацдарм у слов’янських землях і дуже швидко, бо на протязі життя одного покоління, заволоділа усіма землями східних слов’ян – від Балтики до Чорного моря, опанувавши, таким чином, стратегічний напрямок торгівлі – знаменитий шлях із варяг у греки. А заодно, захопивши Київ, перекрила північний відтинок шовкового шляху, який вів саме через київські переправи. Русь стала тим об’єднуючим чинником, якого так бракувало слов’янським племенам. Свої і, одночасно, не приналежні до жодного із племен, а тому безсторонні і, до того ж, могутні своєї військовою силою і своїми жорстко встановленими правилами. Волость прийняла ці правила і сама стала руссю. Закономірно, що першими свій вибір зробили східняки-поляни, прямі нащадки антів та аріїв. Пам’ятаєш, як у Нестора – і поляни, яких нині називають русь? Трохи важче пішло з правобережцями-деревлянами, де традиції волості були значно сильнішими. Описуючи звичаї слов’ян, Нестор не шкодує для них негативних епітетів – і погані вони, і нечисті, і розпусні, і, взагалі, не рівня благочестивим полянам. Однак і древлян, і сіверян, і всіх інших полянам удалось укоськати, і так постала нова держава, нова русь – тепер уже Русь Київська, а не Скіфська. А що русь – це і є синонім слова держава, то сміло можемо говорити про створення Київської Держави, яка простягнулась від Новгорода до Тмутаракані. І отут, після такої довгої, але необхідної передмови, ми дістались до початків історії людей, які називають себе русскими, а усіх інших – хахламі, чуркамі, жідамі та пєндосамі, і, часом абсолютно щиро (тільки невідомо чому?), вважають себе нащадками та спадкоємцями Київської Русі, Візантії, Давнього Риму, а заодно й Золотої Орди. Скажемо одразу, що тільки останнє, та й то почасти, є правдою. Звідки ж вони взялися на нашу голову оті люди? (далі буде)

Десь за десять-дванадцять тисяч років до Різдва Христового із Забайкалля на схід рушили племена, що розмовляли схожими мовами. Ці люди поступово обжили західний Сибір, Уральські гори і приблизно за сім тисяч років до Різдва з’явились у північно-східній Європі, витіснивши та частково асимілювавши місцеві автохтонні племена. Ці люди розмовляли схожими мовами і учені назвали цю мовну групу фіно-угорською за іменами двох, найбільш знаних в Європі народів, які вживають і далі мови із цієї групи. Прапращури фінів а також естонців п’ять тисяч років тому пробились до Балтійського моря, щоб потім створити там свої держави, а угорці аж у десятому столітті по Різдві після довгих війн, блукань, зрад та катастроф опинились у Центральній Європі. Доля цих народів зараз – це прогнозований добробут у Євросоюзі, а от решті фіно-угорського люду пощастило значно менше. Хоча тоді, коли вони вибирали свій шлях їм, цілком можливо, видавалось інакше. Фіно-угри заселили північно-східну частину Середньоруської височини, межиріччя Ками та Оки і верхів’я Волги і там вони отримали саме те, до чого звикли у своєму рідному Забайкаллі, тільки у дещо кращому варіанті: у лісах було повно звірів, у ріках – риби, а на відвойованих у лісу діляночках, можна було сіяти жито чи овес. І ворогів майже не було. На заході – балтські племена галіндів, які вели схожий спосіб життя, але тяжіли більше до своїх родичів на заході. На півдні – геродотівські меланхлени-чорноризці та будини, які хоч і не проти були захопити для продажу з десяток рабів, однак не любили швендяти лісами та пущами. На сході – Волга-ріка та Уральські гори, а на північ – тайга. Сховатись було де. Ліс був і годувальником і захисником. А ще бідність. Бо що візьмеш у того, хто сам нічого немає? Хіба що його самого? Тому фіно-угри намагались триматись подалі від лісостепу. І так їм було добре. А від добра, як відомо, іншого добра не шукають. Життя тут точилося повільно і нічого в ньому не змінювалось, хоча довкола цього лісово-болотяного острова спокою точились війни, повставали і розпадались царства, переселялись народи. Таке життя не могло не відбитись на колективній психології людей. Та й взагалі, що, як оточення й клімат є тими найважливішими чинниками, які формують національний характер? Тим більше, якщо і клімат, і оточення були незмінними на протязі тисяч років? Європейські фіно-угри були кочовиками. Однак, на відміну від степових кочовиками, з місця на місце вони пересувались не випасаючи стада, а обробляючи землю. Їх основним заняттям було, так зване, підсічне землеробство. Виглядало це приблизно так – певну ділянку лісу вирубували та викорчовували пеньки. Коли дерево підсихало, - його спалювали, примітивною сохою розпушували землю і змішували її з попелом і одразу ж сіяли зерно. Кілька років поспіль таке поле давало чудовий врожай, а потім земля виснажувалась і треба було починати все спочатку десь в іншому місці. За ті ж кілька років виснажувалась не тільки земля. Щезала дичина у лісі, менше ставало грибів та ягід, риби у ріці. І тоді треба було збиратись усім родом і переносити свої житла кудись далі. Благо, землі вистачало і дерева у лісі для побудови ізби також. Тому покращувати будь-що ніхто навіть і не намагався. Алгоритм життя був простим: взяти – покористуватися – піти далі. Взяти – покористуватися – іти далі. Простір був найкращим другом і запорукою виживання. Чим більше довкола простору – тим більше шансів в разі потреби перебратися на нове місце і знову розпочати все заново: взяти – покористуватися – піти далі. Не існувало жодного стимулу для творчості та винахідництва – опора виключно на природні, але не на власні інтелектуальні ресурси. А ще клімат. Зими тут холодні, а літо коротке й примхливе. Якщо зерно не посіяне вчасно, - то колос не встигне доспіти. Якщо сіно не скошене вчасно, - то задощить і тоді може пропасти все. Тому працювати треба, віддаючи усі сили – так, щоб зробити усе й зразу. А якщо не вдасться усе й зразу, то нічого продовжувати, треба кидати все і йти кудись далі у пошуках інших природних ресурсів. Це виробило свій власний стосунок до проблем. Якщо проблему неможливо вирішити звичними способами, то незвичних способів ніхто не шукатиме. Єдиний спосіб вирішення проблеми – це втеча від неї. Куди-небудь, хоч і в іншу проблему, але очі не бачать – серце не болить. А якщо навіть бачать, то зробити все, щоб не бачили, або бачили щось інше, навіть вигадане, лиш би серце не боліло. Від ворога краще втекти, а якщо не вдається втекти, - то упокоритись і вижити за будь-яку ціну. Середньоєвропейські фіно-угри були нікудишніми майстрами – сокира була найголовнішим та універсальним інструментом. Воїни із них були ще гірші – із зброї тільки мисливська і жодних бойових навичок. І, ще важливіше, жодної мотивації їх здобути. Так само, як жодних мотивацій до державотворення чи якоїсь іншої зміни свого стану. Навіть навпаки, десь підсвідомо вони були готові прийняти будь-кого, хто б приймав рішення замість них. Обов’язок думати і наказувати, щиро робити покладався на старійшину патріархального роду, так званого большака, слово якого було законом для усіх. Звичка до слухняності вироблялась тисячоліттями і стали частиною натури тих людей. Це були дуже слухняні люди. Настільки слухняні, що ця їхня риса чинила їх майже ідеальними рабами. І в цьому була єдина їхня цінність. Руси, люди з півночі, на відміну від степовиків-скіфів лісів не боялись. Руські дружини, пересуваючись човнами по численних тут ріках, сповна скористались місцевим людським ресурсом. Арабський письменник і мандрівник Ахмад ібн Фадлан який у 921-922 роках, як секретар посольства багдадського каліфа побував у Поволжі, зустрічався там і з русами, які пропонували свій живий товар на ринках булгарських міст. Однак Русь, розпочавши своє нове втілення, як військово-купецька держава, багатіла не тільки работоргівлею. Поступово вона ставала країною міст – Гардариком, як її називали вікінги. Міста були, переважно, столицями і вотчинами великих та малих князівств. А що князів у Русі ставало щораз більше, то й нові міста росли, як гриби після дощу. Як виявилось, для князів руських заснування міст стало справою ще рентабельнішою аніж работоргівля. Бо раби – як гриби у лісі, або вони є, або їх немає. Та й ловити їх по лісах не так-то просто, можна й стрілу у спину отримати ненароком. А от місто – це ремісники й купці, які завжди на оці і з яких легко збирати податки. А ще приміська сільська округа, яку також треба оподаткувати. А ще мости, дороги, ярмарки, торги, де треба поставити митниці. І все це недорогим коштом – не князям же мости будувати та дороги мостити? Головне – місце добре вибрати та людей туди загнати чи заманити. Ікону чудотворну в місцевій церкві виставити, наприклад. Князі так і чинили. А що єдиним безпечним напрямом експансії був північно-східний напрямок, то міста на угро-фінських землях почали рости ще швидше, ніж в інших частинах країни. Перші згадки про Суздаль стосуються 999 року, Рязань з’явилась у 1095 році, Владімір на Клязьмі закладено князем Володимиром Мономахом у 1108 році, Ярославль у 1110 році. Землі чуді, воді, ерзі, мокші та мордви дуже швидко ставали руськими землями. А разом з ними і самі чудь, водь, ерзя, мокша та мордва ставали руськими людьми. Руськими, тобто такими, що належать русам. І до сих пір росіяни називають себе русскими, а всіх інших – німцями, поляками, татарами чи євреями. У всякому випадку повинні б так називати. Народи називають себе самі. Це, якщо вони вільні й незалежні народи. Або принаймні намагаються такими бути. Коли ж народ споконвічно почуває себе рабом, то й приймає ту назву, яку дають йому його пани. Самоназва русские з’явилась власне тоді, коли місцеві мешканці, неруси, тобто нерусские потрапили в залежність від русі. І, як би парадоксально це не звучало, залежність ця не була для них обтяжливою. Скоріше навпаки. Люди, психологія яких була заточена виключно на уникання проблем, отримали подарок долі. Тепер їм уже не треба було навіть думати, що робити завтра. Руська колоніальна адміністрація взяла на себе цей, непосильний для них, труд. Торгівля рабами втратила своє значення – торгові шляхи на південь перекрили турки та кипчаки і самі зайнялись цим прибутковим бізнесом. Раби тепер стали потрібні самій русі і в землях західних фіно-угрів їх було більш, ніж досить. Тому, починаючи з одинадцятого століття, північно-східні руські землі розвивались прискореними темпами, випереджаючи південно-західні. Власне тоді на березі невеликої річки, яку місцеві мешканці, що належали до фінно-угорського племені меря, називали Коров’ячим Потоком, виникло однойменне ріці сільце – Москва. В 1156 році київський князь Юрій Долгорукий, як каже нам Іпатіївський літопис, - взиде на гору, і обозре с єї очима своїми семо й овамо, по обі сторони Москви-ріки і за Неглинною, возлюби села оні и повеле вскорі соделати град мал, деревян і нарече єго Москва-град. Колонізація північно-східних земель відбувалась шаленими темпами. І, як всяка колонізація, супроводжувалась не дуже приємними явищами. Першопрохідці-колонізатори – це завжди люди енергійні, підприємливі, відважні, але далеко не завжди законослухняні. А слід сказати, що вже тоді Русь була правовою державою і, звичайно за мірками свого часу, достатньо демократичною. Існувала система права Київської Русі, яка діяла на наших землях у ІХ-XIV століттях, а пізніше продовжувала використовуватись у Великому Князівстві Литовському. Першою писаною пам'яткою руського права була, насамперед, Руська Правда, яка, по суті, розвинула й продовжила в новій епосі неписані закони арійської демократії. І Правді цій повинні були коритись усі. В тому числі й князі з боярами. А той, хто не бажав чинити по правді, шукав собі іншого місця під сонцем. Найчастіше у північно-східній Русі. Ситуація із законослухняністю ускладнювалась ще й тим, що на фіно-угорських землях ще до початку руської колонізації поселились слов’яни-в’ятичі, вихідці із ляських земель. Не почуваючи себе спорідненими ані із народом Русі, ані з фіно-угорськими племенами, вони боронили свою незалежність, мало не щороку повстаючи проти Києва і вперто дотримуючись поганства. Після появи на їх землях людей, які також недолюблювали київську владу, тенденції до сепаратизму посилились. В 1169 році князь Владімірський Андрій Боголюбський зі своїм військом, набраним власне із в’ятичів та колоністів, штурмом бере Київ і безжалісно грабує його. Суперечності між Північним Сходом та Південним Заходом наростали і ставали вони вже не стільки економічними, скільки світоглядними. Західна Русь – Київ, Чернігів, Галич, Смоленськ, Полоцьк, Новгород – рухалась у бік Європи, переорієнтовуючись поступово із з християнсько-візантійських цінностей на християнсько-європейські. Русь уподібнювалась європейській шляхті, з’являлись ремісничі цехи, міста потихеньку починали впоминатись про самоврядування. Так кияни у 1146 року громадою повстали проти передачі влади небажаному князю і добились свого, а новгородці так і зовсім обходились без князів. На основі Руської Правди писались нові підзаконні акти, так звані судебники, які регламентували права громадян. Це відповідало вимогам торгового ремісничого люду і сільських громад і було, свого роду, платою за економічне зростання. І в цьому сенсі Русь не тільки йшла європейським шляхом, але й була значно попереду. Володарям північно-східних земель – Владіміра, Ростова, Суздаля, Рязані – все це не дуже подобалось. Вони воліли триматись іншої моделі, як тепер би назвали колонізаторською. На чолі князівств стояли руси – князі із побічних ліній династії Рюриковичів. В містах переважало слов’янськомовне населення - колонізатори цього краю та колаборанти з числа тубільців. Вони ж виконували функції місцевої адміністрації та володіли землями. Сільські ж мешканці, які становили 99 відсотків всього населення, розмовляли своєю рідною мовою, потаємно вірили в своїх власних богів, жили своїм власним життям і платили новим господарям данину – воском, медом, хутрами. Цю данину північно-східні князі продавали на південь, по Волзі і на північ – до Новгорода, а в зв’язках із колишньою метрополією зацікавлені було мало. Європейські справи їх не хвилювали, до Візантії було далеко, а що власні амбіції треба було підперти якимось ідеологічними основами, то поступово почав вимальовуватись образ такого собі уявного Третього Риму (хто його коли бачив і хто коли може перевірити цю байку?), спадкоємцем якого є Русь справжня, а не якась там загниваюча гейєвропейська. Саме тому, грабуючи Київ Андрій Боголюбський не забув прихопити із собою ікону Вишгородської Богоматері, яку тепер у Московії всі знають, як Владімірську. Для людей того часу це був дуже важливий сигнал – ось дивіться, люди добрі, навіть Божа Матір не захотіла там жити, а переїхала до нас! Між Заходом та Сходом назрівала велика війна і так, напевне б сталось, якби не втрутилась третя сила. Зимою 1237 року на Русь вступили монгольські війська. В наших шкільних підручниках ця подія набула епохального значення. Чого там тільки не наговорено! І про те, що Русь своїми грудьми зупинила навалу кровожерних варварів і що монголо-татарське іго на довгі століття зупинило розвиток Русі, і що монголи ставили собі за мету завоювання Європи, і якби не Русь, то європейська цивілізація взагалі не могла б існувати, і ще багато-багато чого патетичного і дуже далекого від правди. (далі буде)

Нітрохи не применшуючи значущості монгольської навали, звернемо увагу на те, що монголи зовсім не були кровожерними варварами. У всякому випадку, не більшими варварами, ніж тодішні європейці, чи Русь. Вони керувалась своїми законами, так званою Великою Ясою, яка суворо регламентувала, як поведінку військових та цивільних осіб, так і правила ведення війни. Вбивство послів було одним із найстрашніших військових злочинів, який мусив бути покараний смертю. І рязанці, і владимирці, і чернігівці, і козельці, і кияни були знищені саме через те, що попередньо вбили ханських послів. Монголи завжди позитивно відносились до будь-яких священників, в тому числі й християнських, а багато із них і самі були християнами несторіанської конфесії. І наостанок: для азіатів завжди (і тепер так само) Європа буда тільки західним півостровом азіатського материка, а що стосується рівня цивілізації, то в цьому відношенні тогочасний Китай, уже завойований монголами, на голову перевищував європейські досягнення. Так що Європа аж ніяк не була метою монгольського походу. Для монголів це було продовження із їхніми одвічними ворогами – кипчаками, званими на Русі половцями. А що за кипчаків вступились руські, угорські, польські чи грузинські володарі, то тим гірше для них! Однак усі приведені вище міркування стосуються тільки Русі та Європи, але зовсім не фіно-угорських земель. От для них (а хто укладав наші шкільні підручники?) монгольське нашестя таки справді стало доленосною подією. В тяжких боях із монгольськими військами загинуло дуже багато русів. Себто тієї державотворчої та військової еліти, яка була кістяком Русі. І якщо у західній Русі ці втрати були, хоч і важкими, але не критичними, то у колонізованих фіно-угорських землях ця еліта, і так не надто чисельна, вигинула дощенту. Згадаймо Повість про розорення Рязані Батиєм. Боярин Євпатій Коловрат (до речі дуже цікавим є прізвище цього героя: коловрат – це ж солярний символ, сварга, свастика тобто), зібравши дружину в 1700 бійців із недобитків уже розореної монголами Рязані, раптово напав на монгольський ар’єргард і знищив його. Це була остання перемога і остання битва Євпатія. Монголи, розвернувши свою каменеметну артилерію, дуже швидко знищили цих останніх героїв. А нових не знайшлося. В фіно-угорських землях, на протязі кількох поколінь колонізації, як і в кожній колонії сформувався прошарок колаборантів із місцевого населення – слов’янізованих угро-фінів. Ці люди жили в містах, ходили до церкви, розмовляли слов’яно-угро-фінським суржиком і виконували адміністративні функції нижчого щабля. І якщо людей, типу Євпатія Коловрата там не залишилось цілком, то колаборанти вижили. На те вони й колаборанти, щоб виживати при кожній владі. А що нової влади не було і самі організувати вони нічого не вміли (це теж характерна риса колаборантів), а повертатись у село до сохи дуже вже не хотілось, колаборанти почали співпрацювати із монгольською адміністрацією, фактично подарувавши їй свою землю разом із людьми. Фіно-угорські землі, так і не ставши повноцінною Руссю, стали улусом Золотої Орди. В нашій поточній мові слово орда є синонімом безладної, некерованої і агресивної юрби. Але, насправді, реальна Орда була чітко організовано системою. Етимологічно, слово орда походить від монгольського слова ордо що тлумачиться як обоз, табір або палац, тобто місце влади. Або точніше – військової влади. І цим вона нагадує арійську русь. Але тільки цим, бо в усьому іншому орда була діаметрально, дзеркальною протилежністю русі. В орді уся влада (законодавча, виконавча і судова) була зосереджена в одних руках і все, що в орді відбувалось призначено було одній меті – обслуговуванню власника отих рук. На чолі орд, які входили до складу Золотої Орди стояли як правило представники однієї родини - нащадки Чингіз-хана - Чингізиди. Тому вирішення внутрішніх справ у Золотій Орді часто нагадувало вирішення справ в одній великій родині. І якщо ми кажемо про те, що демократія є винаходом європейських арійських племен, то олігархія і чітко ієрархічна вертикаль влади, так зване самодержавіє, є винаходом азійської орди. Якщо в арійській традиції лідери повинні були (принаймні в ідеалі) служити громаді, то в традиціях Орди все було докладно навпаки – громада на службі в однієї людини. Козаки, прямі нащадки арійських традицій русі, вибираючи гетьмана, сипали йому на голову землю, щоб пам’ятав, сучий сину, звідки ти прийшов і куди повернешся і товариству служив добре! А монгольські вельможі, навіть найвищого рангу, цілували ханові навіть не його чоботи, а землю, по якій вони ступали. Відчуваємо різницю? І ще: в арійських традиціях усі, навіть наймогутніші достойники, підлягали праву. В монгольсько-ординській традиції правом було слово монарха. Фіно-угро-слов’яни північно-східних земель Русі були локальним олігархатом. У своїй землі вона мали беззаперечну владу, однак слов’янське походження робило їх чужими для місцевого фіно-угорського населення. Фіно-угорська кров та неприйняття законів Русі відтинали їм шлях повернення назад до руської еліти. Це була закрита в собі соціальна група, яка не мала шансів вижити сама по собі, не маючи ні сили, ні розуму, ні достатнього багатства. Прагматичні ординці зробили цю групу своїми намісниками на окупованих територіях, чудово розуміючи, що люди, які без підтримки Орди можуть втратити усе, будуть чудовими слугами. Та й ментально ординська модель взаємовідносин лідер-суспільство відповідала фіно-угро-слов’янській натурі набагато більше, аніж демократично-правова - руська. Власне з цього, тобто із служби Орді, починається зліт Московського князівства. Першим удільним князем на Москві став молодший син Олександра Невського - Данило Олександрович, який отримав ханський ярлик на управління Московським улусом у 1277 році. Але найголовнішу роль у становленні майбутньої Московської держави відіграв онук Олександра Невського – Іван, прозваний Калитою. Почав він із того, що звів наклеп своїх сусідів та конкурентів – Тверське князівство. Хан Узбек, тодішній правитель Золотої Орди, вислав каральну експедицію проти тверян і на чолі її поставив саме Івана, хана московського. Ця армія спустошила Твер, Кашин і Торжок, а мешканців тих міст відправили у неволю. Щоб довести свою запопадливість, хан Іван умовив митрополита Феогноста накласти прокляття на тверського князя Олександра і на всіх жителів Пскова, які прихистили його. У християнському середовищі це сприйнялось, як нечувана підлість, але хана Івана це не зупинило. Ціною підлості Московія купила собі право на великокнязівський стіл. Незважаючи на запопадливість перед ординцями та скупість Івана, недарма ж його прозвали Калитою, Москва була бідним князівством і виглядала вона, як бліда тінь колишньої величі Владіміра, Суздаля чи, тим більш, Києва. Однак бідність, часом, може бути перевагою. Ханські збирачі податків не звертали уваги на заховане за лісами та ріками маленьке князівство, яке із шкіри пнулось, щоб довести свою лояльність. І московські хани використали цю перевагу на всі сто відсотків, хитрістю, інтригами, а пізніше й силою, збираючи довкола себе землі. Поки Орда була могутньою державою, московські князі, вочевидь, націлювали свої стратегічні плани на те, щоб із часом очолити її. І це було цілком реально, адже Москва для ординців уже давно перестала бути окупованою територією, а сприймалась, як її інтегральна частина – одна із провінцій, які входили до її складу – Московський Улус. Відповідно, московські князі були для Орди своїми. Адже уже згадуваний Іван Калита мало не більшу частину часу проводив не в Москві, а в столиці Орди – місті Сарай-Бату. Тим більше, що в релігійному відношенні Орда була, певний час, надзвичайно віротерпимою державою. Проте уже в часи хана Узбека ситуація змінилась. Почалась масова і, переважно примусова, ісламізація. Можливо, це й не зупинило б московських князів-ханів, – церкви у мечеті не так уже й важко переобладнати, а для переважної більшості населення, як християнство, так і іслам були однаково чужими. Однак Орда реально слабшала. В битвах на ріці Ірпінь та на Синіх Водах литовсько-руські війська вщент розгромили ординську армію, цілковито поклавши край будь-якій, навіть формальній, залежності руських земель від Орди. Скориставшись цим, московський князь Дмітрій теж спробував відірватись від Орди і навіть розпочав війну із ханом Мамаєм, перемігши його в битві на Куликовому полі. Хоча, заради справедливості, слід сказати, що все більше дослідників сумніваються не тільки в тому, що Дмітрій переміг, а що така битва взагалі відбулась – бо жодних слідів її дотепер не знайдено. А вже через два роки після битви, яка начебто закінчилась перемогою, хан Тохтамиш змусив князя Дмітрія ганебно втекти, а сам спалив Москву на попіл. І змусив, тим самим, Москву ще на століття бути ординським улусом. Але примушення Москви до миру врятувало Орду ненадовго. Почався парад суверенітетів - у 1438 році виникло самостійне Казанське ханство, у 1449 – Кримське, започаткувавши ефект доміно. В 1460-х роках відокремились Казахське, Узбецьке, Астраханське, Сибірське ханства і Ногайська орда. Від колись величезної держави залишилось всього нічого. Прийшла пора і Московському улусу визначатись що робити далі – оголошувати себе правонаступницею Орди, шукати собі нового пана чи якимсь чином реалізовувати свою несподівану незалежність? У 1480 році, себто на три десятиліття пізніше від казанських та кримських татар, коли хан Ахмат прислав до Москви чергове посольство, Іван III Васильович покликав до себе послів і, замість того, щоб заплатити данину, демонстративно розірвав і розтоптав ногами портрет хана, велів убити всіх послів, окрім одного. Цьому останньому він велів повертатися додому і передати ханові, щоб залишив Москву у спокої, інакше князь пообіцяв зробити з ханом те, що вже зробив з його послами. Ця історія завершилась довгим осіннім стоянням на річці Угрі, після якого татарське військо так і не набравшись відваги атакувати, розвернулось і пішло собі додому. На цьому історія московського улусу закінчилась і через кілька десятків років почалась історія московського царства. Онук Івана Васильовича третього, теж Іван Васильович тільки уже четвертий за ліком, оголосив себе великим господарем, Божою милістю царем, Владимирським, Московським, Новгородським, царем Казанським, царем Астраханським, господарем Псковським та великим князем Смоленським, Тверським, Югорським, Пермським, Вятцьким, Болгарським та інших держав, та великим князем Новагорода Низовської землі, Черніговським. Сталося це 16 січня 1547 року і цей день можна вважати не тільки початком московського царства, але й днем народження сумновідомої московської пропаганди. На голову царя було покладено хутряну шапку, яка мала б символізувати царську корону. Шапка ця, за створеною царськими пропагандистами легендою, була нібито шапкою самого візантійського імператора Костянтина Мономаха, яку той, за тією ж легендою, подарував своєму онукові - київському князю Володимиру, а від нього вона дісталась московським князям, як законним спадкоємцям одночасно і руських князів і візантійських імператорів. Насправді ж, ординський хан Узбек подарував цей головний убір московському князю Юрію Даниловичу у 1317 року при його одруженні з донькою хана - Кончакою. Поки Московія була улусом Орди, цю шапку берегли, як символ близькості князів до ординських ханів – он як хани шанують наших князів, навіть шапку подарували! А коли афішувати свої зв’язки з Золотою Ордою стало незручно, до шапки доробили хреста, підлатали потерті місця новим хутром і назвали її шапкою Мономаха. Як досі кажуть у Московії – голь на видумкі хітра! Однак голь була хитрою не тільки на перелицювання шапки. Щоб створити видимість Божого благословення новоспеченому царю, довелося ще й підробити грамоту від константинопольського патріарха Іоасафа, в якій містилося визнання Івана IV царем. Отак, із фарсу та фальсифікації почалась історія цієї дивної держави. Так що усі новоявлені лайфньюси та росіятудеї просто зобов’язані оголосити 16 січня всеросійським днем пропагандиста! На додаток до всього, перший, підробленою Божою милістю цар, був божевільним. І не в переносному, а в найбільш буквальному сенсі цього слова. Приступи гніву царя та його абсолютно нераціональні вчинки шокували як його, так і наших сучасників. Наприкінці позаминулого століття український психіатр Павло Ковалевський навіть стверджував, що цар Іван страждав параноєю з манією переслідування. Проте все не так просто. При всій своїй абсолютно ненормальній жорстокості, цар Іван був надзвичайно ерудованою людиною, чудовим публіцистом і хитромудрим політиком. Існує й інша версія мотивів поведінки царя. В 1963 році під час розкопок в Архангельському соборі Московського Кремля було відкрито гробницю Івана IV. Нічого особливого там не було знайдено, окрім одного - в останках Івана IV і його сина царевича Івана виявлено майже в п'ять разів більше ртуті, ніж в інших об’єктах. Причому сполуки ртуті явно потрапили в організм царя Івана і його старшого сина за життя. Пояснення тут одне – сифіліс. Грізний цар був сифілітиком, якого лікували ртуттю (бо інших способів лікування тоді ще не знали) і передозування ртуті впливало на, і без того неврівноважену, психіку царя. Ми приводимо ці не надто красиві факти зовсім не для того, щоб обливати брудом фігури першого московського царя. Її і без нас неможливо відмити. Річ в іншому, а саме в тому, чому народ, в першу чергу бояри, воєводи, шляхта терпіли майже сорокалітнє правління цього сифілітичного чудовиська? А відповідь проста. Цей лідер найбільше відповідав їхнім внутрішнім потребам. І справа тут зовсім не економіці чи політиці. Люди взагалі дуже рідко керуються у власних вчинках здоровим глуздом. Для нас далеко важливішими є емоції, які творять наше самопочуття. Тому речі явища, які достарчають їм приємні емоції, люди схильні сприймати сприятливо навіть тоді, коли ці явища в перспективі несуть їм загрозу. Як не дивно, у відомій вимозі давньоримської черні, скерованій до влади – хліба та видовищ, - хліб не є найважливішим компонентом. Видовищами, а точніше емоціями, які вони постачають, запросто можна замінити і хліб, і навіть безпеку. Люди згодні терпіти будуть що, аби тільки переживати ті емоції, яких бажають. Що ж хотіли переживати слов’яно-фіно-угорські метиси в середині шістнадцятого століття? Відповідь на це питання також існує. Їм потрібне було відчуття своєї власної значущості. Бувши спочатку околицею Руські і русскими людьми, а потім ставши московським улусом Золотої Орди, вони постійно вимушені були порівнювати себе із цими двома великими державами, слов’яно-фіно-угри страждали комплексом неповноцінності у його найгострішій формі. Звичайно ж мова не йде про селянство, яке такими проблемами аж ніяк не переймалось і, швидше за все навіть не розуміло, бо слов’янська мова надалі залишалась для нього чужою. Мова йде про еліту московської держави, яка мучилась власною неповноцінністю. Щоб вилікувати себе від цієї хвороби, їм потрібна була могутня держава, схожа, одночасно, і на Русь, якою зберегла їхня пам’ять, і на Золоту Орду, частиною якої вони ще донедавна були. І не просто, щось схоже і на Русь і на Орду, а щоб краще! І славніше! І страшніше, щоб усі довкола боялись! І щоб обов’язково велике, аби можна було взяти – покористуватись і піти далі! І щоб з ніким не ділитись… Звичайно, можна було закачати рукави і вибудувати свою власну велику слов’яно-фіно-угорську цивілізацію. Але до булави, чи то пак до шапки ніби Мономаха, потрібна ще й голова. І роботящі та вмілі руки. І, звичайно ж, час. Ні в якому разі не ображаючи великий фіно-угорський народ (зрештою успіхи Фінляндії, Угорщини та Естонії говорять самі за себе), скажемо так, що слов’яно-фіно-уграми, які жили в середині шістнадцятого століття у верхів’ях Волги, цих якостей явно бракувало. Зате з надлишком вистачало інших якостей, а в першу чергу того, що часом називають другим щастям, себто нахабства. Коронування ординською шапкою на царство було власне прикладом цього. Хоча й не позбавленим своєї власної внутрішньої логіки… (далі буде)